Організація як універсальна категорія: основні підходи

Організації оточують сучасну людину впродовж усього її життя. В організаціях — дитячих садах, школах, інститутах, установах, клубах, партіях — люди проводять величезну час­тину свого часу. Організації (підприємства) створюють продук­цію і послуги, споживаючи які людське суспільство живе і роз­вивається; організації (державні установи) визначають поря­док життя в суспільстві та контролюють його дотримання; ор­ганізації (громадські) є засобом вираження наших поглядів та інтересів. У кінці XX ст. організація стала фактично універ­сальною формою суспільного життя. Якщо революції XIX ст. (духовні і політичні) перетворили людину з істоти патріархаль­ної в суспільну, то революції наступного століття зробили її людиною організації.

Поняття "організація" належить до провідних категорій організаційної науки.

Розділ 2

Організація (від лат. organize — повідомляю, стрункий ви­гляд, влаштовую) може бути визначена як різновид соціальних систем, об'єднання людей, що спільно реалізовують певну за­гальну мету та діють на основі певних принципів і правил.

Організація — елемент суспільної системи, найпоширені­ша форма людської спільності, первинний осередок соціуму.

Організація — об'єкт та суб'єкт суспільства. Термін "ор­ганізація" використовується в декількох значеннях: по-перше, діяльність, результат діяльності, сфера діяльності; по-друге, деяке соціально-економічне утворення, орієнтоване на досяг­нення певної господарської, комерційної або некомерціиної цілі.

Автори популярного американського підручника "Основи менеджменту" М. Мескон, М. Альберт, Ф. Хедоурі зазначать: "Організація — це група людей, діяльність яких свідомо коор­динується для досягнення загальної мети або цілей". Однією з ознак організації вони називають наявність принаймні двох осіб, які об'єднані загальною метою, і вважають себе частиною однієї групи. Таким чином, організація пов'язана з групою осіб, діяльність яких свідомо координується для досягнення загальної мети.

Різноманіття трактувань терміна "організація" зумовлює необхідність їх осмислення, аналізу та узагальнення.

Визначаючи семантичне значення слова "організація", основоположник організаційної науки А. Богданов у своїй фундаментальній праці "Тектологія. Загальна організаційна наука" писав: "Всяка людська діяльність об'єктивно є органі­зуючою або дезорганізуючою"¹. У буденній мові поняття "ор­ганізувати", "організація", "організаційна діяльність" мають вужчий, більш спеціальний зміст. Найчастіше термін "органі­зувати" означає згрупувати людей з певною метою, скоордину­вати та регулювати їх дії в контексті доцільної єдності. Однак при глибшому аналізі, як відзначає А. Богданов, це поняття стає набагато ширшим і належить "не тільки до людських ак­тивностей", до робочої сили, до засобів виробництва, але і до живої та неживої природи у всіх її проявах. "Природа — вели-

¹ Богданов АЛ. Тектология. Всеобщая организационная наука: В 2 кн. — М.: Экономика, 1989.

кий перший організатор, і сама людина — лише один з її ор­ганізованих витворів"¹.

Виходячи зі сказаного вище, поняття "організація" в шир­шому сенсі можна визначити: по-перше, як "внутрішню впо­рядкованість, узгодженість, взаємодію більш-менш диферен­ційованих та автономних частин цілого, обумовлену її будо­вою"; по-друге, як "сукупність процесів або дій, що приводять до утворення і вдосконалення взаємозв'язку між частинами цілого"; по-третє, як "об'єднання людей, що спільно реалізову­ють деяку програму або мету та діють на основі певних проце­дур і правил".

Якщо перші два визначення взаємодоповнюють один одно­го і характеризують організацію як універсальне явище, відоб­ражаючи деякий стан та процес, то останнє має вужчий, со­ціальний додаток стосовно людських організацій. Таким чи­ном, у найзагальнішому випадку під організацією слід розумі­ти впорядкований стан елементів цілого та процес їх упорядку­вання в доцільну єдність.

Як видно з наведеної схеми (рис. 2.1), організація може розглядатися в статиці та динаміці. У статиці — це деяке ціліс­не утворення (соціальне, технічне, фізичне, біологічне), що має цілком певну місію. У динаміці вона виступає у вигляді різноманітних процесів з впорядкування елементів, формуван­ня та підтримки цілісності природних об'єктів, що створюють­ся або вже функціонують. Ці процеси можуть складатися з цілеспрямованих дій людей або з природних фізичних про­цесів, тобто мати самоорганізуючий початок.

Таким чином, є два підходи до визначення організації:

1) організація як система — це внутрішня впорядкованість, узгодженість та взаємодія частин цілого, що обумовлена його побудовою та цілями;

2) організація як процес — це сукупність цілеспрямованих Дій, що зумовлюють утворення необхідних зв'язків. Встанов­лення кількісних і якісних просторово-часових зв'язків є сут­ністю організації як процесу.

Богданов АЛ. Тектология. Всеобщая организационная наука: 2 кн. — м.: Экономика, 1989.

Рис. 2.1. Структурне уявлення про поняття "організація"

Саме організаційна творчість природи і свідома організа­ційна діяльність людини, що всебічно досліджуються крізь призму організаційного досвіду, і становлять основу теорії організації, визначають її місце та роль у системі людських знань.

Генезис організації

Дослідження будь-якого об'єкта, виокремлення та вивчен­ня вибраного предмета традиційно передбачає з'ясування його природи як феномену виникнення або створення. Саме у з'ясуванні його причин та чинників приховано багато поло­жень, що визначають не тільки появу об'єкта, який вивчаєть­ся, але і ще більшою мірою сутність та зміст подальших мета­морфоз становлення й розвитку. Вся навколишня реальність, незалежно від матеріалістичного або ідеалістичного підходу, була спочатку заснована на організації. Вона є імовірнісною, матеріально-інтелектуальною системою як складний та поліоб-

разний продукт виникнення, становлення, розвитку та вдоско­налення, отриманий у результаті сукупності об'єктивних, суб'єктивних або змішаних процесів.

Виокремлюють три положення генезису організації.

Досліджуючи генезис організації як систему знань, уяв­лень про її виникнення чи створення, необхідно насамперед отримати переконливу відповідь на питання: що є первинним в організації — процес чи система.

Перше положення генезису організації: система є резуль­татом процесу її організації, але не кожен процес завершується створенням системи. Тобто первинним в організації є процес.

Сутність цього положення полягає в тому, що організація як процес первинна, а організація як система — вторинна, ос­кільки завжди є результатом певного процесу організації. Та­кий логічно обґрунтований висновок зумовив подальший під­хід до аналізу та побудови основних конструкцій теорії органі­зації з позицій примату процесу над системою.

Наступне важливе питання дослідження генезису організа­ції — з'ясування обставин її виникнення, становлення та роз­витку як процесу, оскільки його первинність вже визначена. Це обумовлює і актуалізує друге положення генезису організа­ції: яка природа процесу організації?

Теоретично організація як процес може мати об'єктивний і суб'єктивний характер та призводити до відповідних резуль­татів. Крім того, з розвитком цивілізації велика кількість ре­альних процесів організації неминуче набуває змішаного ха­рактеру. Насамперед, він виявляється в діях людини на об'єктивну організацію, що розширюється, та здійснюється в широкому спектрі від генного до космічного рівня. Це остаточ­но знімає актуальність ідеологічно спірного питання: "Хто може і повинен виступати в ролі суб'єкта процесу первинної організації?".

Універсальність організації відображає необхідність та можливість участі об'єктивного, суб'єктивного та змішаного начал у матеріальній, інтелектуальній та змішаній організа­ціях — як процесі, так і системі. Реальність, зміст, частка та­кої участі, його вираження визначаються в конкретних об'єктах організації шляхом аналізу природи їх формування та відображають основоположні обставини її виникнення. Це

Розділ 2

багатовимірне, тривекторне уявлення про двоїстий характер виникнення, становлення та розвитку складної сучасної ор­ганізації, що послідовно розвивається, покладене в основу новітніх досліджень та розробок генної інженерії, штучного інтелекту. На підставі такого аналізу достатньо переконливо можна говорити: з одного боку, про об'єктивну природу органі­зації як випадковий, еволюційний, хронологічний процес по­ходження, формування і розвитку всесвіту; з іншого боку, про суб'єктивний процес організації цілеспрямованої діяльності людини з впорядковування і вдосконалення форм побудови та прояву складу і змісту її процесів та систем.

Вступаючи в послідовну взаємодію, два цих начала зумов­люють, формують та розвивають всю різноманітність сучасно­го всесвіту. Разом з тим саме вони, суперечності їх взаємодії, можливо, стають основною причиною дезорганізації.

Реальна організація в особі людини, групи або соціуму по­слідовно пізнає і об'єднує ці два начала в змішаний об'єктив­но-суб'єктивний процес, результатом якого врешті-решт і ста­ють більшість існуючих організацій як процесів та систем.

Друге положення генезису організацій організація має подвійну об'єктивно-суб'єктивну природу, що зумовлює її ви­никнення, становлення і розвиток.

У будь-якому об'єднанні або роз'єднанні, якщо їх розгляда­ти з позицій процесуального аналізу організації, рано чи пізно виникає порівняння, зіставлення, співвідношення елементів. Це дає відповідь на третє питання генезису організації: як фор­мується співвідношення між об'єктивною і суб'єктивною ор­ганізацією?

Насправді далеко не всі процеси, а значить і системи органі­зації сучасного всесвіту, виникли або могли б виникнути, роз­виватися та удосконалюватися об'єктивно, випадково, без цілеспрямованої участі певного суб'єкта. Значна кількість найрізноманітніших процесів та систем у навколишньому світі так чи інакше ґрунтується на суб'єктивній природі, стає її опо­середкованим або безпосереднім продуктом, наприклад інте­лектуальним. Зрозуміло, що розвиток інтелекту насамперед передбачає досягнення необхідного рівня пізнання об'єктивної організації, але в подальшому він створює те, що об'єктивно

без його волі або участі, до цих пір не було та навіть не могло бути створене.

Сприйняття, розуміння та застосування отриманих люди­ною знань про навколишній світ здійснюється на основі її суб'єктивного уявлення про організацію процесів, що відбува­ються в ньому. Причому організаційні моделі такого уявлен­ня, елементи і зв'язки їх організації настільки різноманітні, наскільки різноманітна свідомість різних суб'єктів пізнання. Це важливо розуміти і враховувати, оскільки, всі цілеспрямо­вані та випадкові впливи людини на те, що оточує, ґрунтують­ся на її конкретному, суб'єктивному уявленні про загальну ор­ганізацію.

Третє положення генезису організації: генезис організа­ції є логічною послідовністю виникнення, становлення і роз­витку об'єктивних, суб'єктивних та змішаних взаємозв'язків у матеріальному, інтелектуальному та змішаному проявах.

Така багатофакторна модель комплексно відображає за­гальну послідовність, зміст та логіку побудови взаємозв'язку основних рівнів виникнення, становлення і розвитку органі­зації.

Склад і зміст такої основоположної послідовності станов­лення і розвитку всіх проявів організації є достатньо детермі­нованим ланцюжком визначальних елементів і зв'язків.

Властивості організації

Сутність організації як процесу або системи визначається не стільки формою її представлення, скільки внутрішнім зміс­том, що відображає можливості використання та розвитку її потенціалу. Сутність організації визначають її властивості як сукупність проявів, що відображають загальні, характерні і специфічні риси організації.

Саме властивості розкривають та виражають потенціал будь-якої організації, засвідчуючи можливість її функціональ­ного застосування та змістовної взаємодії з іншими процесами і системами.

Розділ 2

Дослідження властивостей організації здійснюються уні­версально, незалежно від її природи, прояву, використання та взаємодії. Це необхідно для того, щоб виділити основополож­ні, дійсно організаційні, характерні як процесам, так і систе­мам загальні властивості, що описують їх реальні прояви та перспективний потенціал функціонування і розвитку.

Перші властивості виявляються вже у визначенні організа­цій як об'єктивних, суб'єктивних або змішаних процесів і сис­тем. Так, визначенням суб'єктивної організації виокремлюєть­ся властивість цілеспрямованості.

Цілеспрямованість — орієнтація організації на постанов­ку та досягнення бажаного, можливого й необхідного стану. Це обумовлено роллю суб'єкта і застосуванням принципу при­мату цілі, що виокремлює цілепокладання як перший крок в організації будь-якого суб'єктивного процесу. Цілеспрямо­ваність суб'єктивної організації відображає цільову природу її виникнення, структуру дерева цілей, закладену в основі вио­кремлення та побудови процесів, під процесів і циклів відповід­но до стратегічних, тактичних, оперативних, локальних й час­ткових цілей, їх підпорядкування загальній меті циклу, оцін­ку ефективності його здійснення за ступенем її досягнення.

Застосування принципу перманентності визначення мети стає одним з чинників формування, становлення і розвитку відповідної властивості суб'єктивної організації. Власне пер­манентність (властивість організації, яка характеризує без­перервне, постійне, здійснення чогось, що продовжується) як одна з важливих характеристик організації визначається вже самою процесуальною природою її побудови і функціонування, місцем і роллю складової розвитку в моделі її представлення та закріплюється вирішальним значенням у забезпеченні кінце­вої результативності організації. Проте властивість перманен­тності вказує на постійний розвиток як об'єктивної, так і суб'єктивної організації, що здійснюється незалежно від ба­жання суб'єкта.

Властивістю, яка структурно формує організацію, є дискре­тність (переривчастість, виокремленість складових організа­ції), що відображає поелементний, поетапний підхід до її про­ектування, формування, функціонування, сприйняття та пред­ставлення.

Періодичне повторення об'єктивно сталої або цілеспрямо­вано сформованої послідовності перетворень у будь-якій орга­нізації представляє таку її конструкційну особливість, як цик­лічність (періодичне повторення певної послідовності).

Саме циклічність передбачає, обумовлює та розкриває влас­тивість реверсивності (повернення до повторення початкового стану) організації як процесу. Сутність її полягає у поверненні до попередніх дій. При цьому необхідно усвідомити, що йдеть­ся не про можливість "...двічі увійти в одну і ту саму річку", а про необхідність оптимізації й повторення пройденого на ос­нові цілеспрямованого або випадкового повернення до попе­реднього. Тут адекватне розуміння властивості реверсивності відкриває конструктивні можливості підвищення ефектив­ності сприйняття, оцінки та управління процесом організації на основі повторення, адаптації та застосування штатних, ти­пових, аналогічних рішень, наприклад за алгоритмом "цикл в циклі". Реверсивність спочатку використовувалася людиною в процесі аналізу того, що відбулося, виправлення допущеного, коректування того, що відбувається. Це зробило використання цієї властивості особливо важливим в організації дослідниць­ких та оперативних дій людини.

Здійснюючись у часі, будь-яка організація як процес на­самперед характеризується такою його властивістю, як опера­тивність (швидкість, своєчасність). Причому під оператив­ністю мається на увазі не стільки швидкість, скільки адапта­ція, відповідність, синхронізація ритмів, темпів, швидкості здійснення процесу організації динамічним характеристикам розвитку ситуації, оперативно необхідним умовам досягнення запланованого результату. Оперативність процесу зумовлює необхідність своєчасного та адекватного врахування організа­ційних змін. Таку характеристику часто називають мобільніс­тю, м'якістю, активністю, але найточніше її сутність розкри­ває поняття гнучкість (здатність організації до адаптації, мо­дернізації, реформації). Гнучкість організації значною мірою визначає її здатність до пристосування, переорієнтації, зміни. Вона відіграє важливу коректуючу роль у конкретній організа­ції як для процесів, так і для систем. Це викликано адекват­ним сприйняттям цього терміна як в статичних, так і в дина­мічних ситуаціях, визначенням за його допомогою найваж-

Розділ 2

ливішого ресурсу формування, розвитку та регулювання змін, широким діапазоном його застосування у зв'язку з необхідніс­тю проведення оперативної корекції процесу організації, що вже здійснюється.

Одним із важливих конструктивних проявів потенціалу ре-версивності та ресурсу гнучкості організації є така її влас­тивість, як ротаційність (переміщення циклічною траєкто­рією), що розуміється як можливість взаємної перестановки, заміни складових процесу в ході його здійснення. Ротаціиність становить могутній ресурс регенерації, реорганізації, рефор­мування організаційних відносин між складовими на основі аналізу їх альтернативного функціонування після проведення взаємного, послідовного або зустрічного заміщення. Цілі та умови формування і мобілізації цього ресурсу досить різно­манітні, від необхідності зіставлення та перевірки ходу і ре­зультатів процесу до проведення експерименту або інновації, але значення властивості ротаційності в процесі організації не­змінно велике. Саме ця якість організації, її всебічне дослі­дження та цілеспрямоване використання визначають виключ­но високий потенціал саморегулювання процесу, його реорга­нізації, регенерації. Крім того, ротаціиність забезпечує широкі можливості пошуку, апробації, модернізації та застосування форм і методів інноваційної організації за аналогією або на ос­нові вже відпрацьованих процедур, циклів, дій. Це виявляєть­ся у вдосконаленні розподілу, оцінці модернізації та закріп­ленні вже напрацьованих ефективних методів і засобів її побу­дови.

Найрізноманітніші форми відносин і взаємодії між індиві­дуумами властиві переважній більшості процесів та систем су­часного світу. Цю характеристику, зокрема, розкриває корпо­ративність (схильність до групової асоціації та кооперації), що відображає соціальну природу і характер відповідних орга­нізацій цивілізації. Причому навіть об'єктивна організація сьогодні так чи інакше використовується та розвивається в умовах корпоративної взаємодії соціуму, що накладає на ці процеси суттєвий відбиток. Властивість корпоративності зна­ходить віддзеркалення у зв'язках і залежностях законів та принципів організації, активно розкривається і реалізується в процесах і системах суб'єктивної та змішаної організацій най-

ширшим спектром неоднозначних тенденцій і наслідків, вира­жає сутність процесів та систем соціального розвитку.

У реальному житті прагматичне розуміння та застосування терміна "організація" спочатку відповідає встановленню зв'яз­ків між елементами або системами у процесі їх взаємодії. У цьо­му сенсі комунікаційність (здатність, схильність до взаємо­зв'язку) як властивість організації відображає її структурно-процедурну основу, ресурс побудови та розвитку необхідних можливостей реалізації певних схем, процедур, моделей кон­фігурації, її орієнтацію на встановлення взаємозв'язку. Відоб­ражаючи виняткову різноманітність навколишньої реальності, комунікаційність зумовлює варіаційний імовірнісний харак­тер, сутність та зміст палітри розвитку зв'язків організації як широке поле формування можливих форм та процедур її здійс­нення. Певною мірою саме комунікація, будучи основним ре­сурсом, провідником організації, визначає необхідну різно­манітність її формування, функціонування і розвитку.

Потенціал різноманітності організації значною мірою зу­мовлює становлення та розвиток такої її властивості, як ком-позиційність (можливість побудови адекватної організації шляхом цілеспрямованого складання її з елементів). Відобра­жаючи дію відповідного закону, композиційність обумовлює розкриття та реалізацію потенціалу різноманітності архітек­тоніки і здійснення найширшого спектру моделей цілеспрямо­ваної реалізації зв'язків складових організації. Композицій­ність дає змогу послідовно удосконалювати змістову різнома­нітність у проектування, побудову і модернізацію організацій­ної структури управління. Вона забезпечує ефективне досяг­нення або відображення цілеспрямованості структури, формує її концепцію, домінанту, ієрархію побудовою конкретної ком­позиції елементів і зв'язків організації.

Вивчення, тиражування, поширення способів та моделей побудови і здійснення організації передбачає її адаптацію до конкретних цілей, ресурсів і умов. Цей процес спирається на таку характерну та істотну властивість організації, як комбі-наторність (потенціал, ресурс можливих способів з'єднання), Що відображає потенційні можливості розробки застосування Різних варіантів побудови та здійснення процесів і систем ор­ганізації з уже відомих і використовуваних модулів. Разом з

Розділ 2

тим вона визначає стійку здатність складових ефективної ор­ганізації формувати різноманітні комбінації взаємозв'язків залежно від реальних умов та чинників.

На практиці властивості комунікаційності, композицій-ності і комбінаторності організації найчастіше розглядаються та реалізуються в тісному взаємозв'язку у вигляді основних складових єдиного і комплексного інноваційного підходу та ресурсу формування, функціонування і розвитку нових органі­зацій. Вони визначають перспективу організаційних змін, їх зміст, спрямованість і ефективність.

Однак найважливішим інноваційним ресурсом організації є її селективність (здатність організації до вдосконалення шляхом відбору, закріплення і розвитку необхідних якостей). Селективність організації становить дослідження, вибір, ос­воєння, закріплення, вдосконалення і розвиток позитивного потенціалу, що забезпечує досягнення бажаного синергетич­ного ефекту. І якщо в суб'єктивній і змішаній організаціях це стає однією з її цільових якостей, то в об'єктивній організації властивість селективності є фундаментальною, реалізовую­чись у процесі природного відбору, що забезпечує її поступаль­ний розвиток. При цьому суб'єктивна реалізація потенціалу селекції багато в чому спирається на принципи розвитку об'єктивного відбору, що відображає загальність цієї властиво­сті організації.

Наведені та розкриті вище властивості організації дають змогу представити формування і розвиток основних складових її характеру у вигляді такої комплексної моделі (рис. 2.2).

Запропонована класифікація властивостей організації є відкритою, розгорнутою системою, орієнтованою на всебічне вдосконалення та розвиток. Більш того, вона в якомусь сенсі провокує обґрунтування та виділення нових якостей та рівнів, побудову оригінальних моделей, що розкривають і уточнюють сутність, характер і властивості організації як процесу. Разом з тим класифікація дає змогу визначити взаємозв'язок і залеж­ність специфічних властивостей організації в послідовності їх виокремлення, реалізації та спадковості, сформулювати їх де­фініції, що останнім часом особливо активно здійснюють учені і практики.

 

Розділ 2

Так, властивість організації поступово формувати та за­кріплювати нові якості, ставати ресурсом самовдосконалення, визначається як інгресивність (поступове формування органі­зацією нових якостей її складових). Цей потенціал організації не просто розширює, але й істотно розвиває її селективність, оскільки ґрунтується не тільки на відборі, але і, в першу чергу, на цільовому синтезі принципово нових здатностей складових організації, обумовлених змінами зовнішніх та внутрішніх умов її формування, функціонування і розвитку.

Здатність до внутрішнього об'єднання якостей елементів у процесі самоорганізації є потенціалом, що послідовно розви­вається і використовується, визначаючи кон'югованість (здат­ність до внутрішнього обміну та об'єднання якостей елементів і організацій). Ця властивість розкриває виключно перспек­тивні ресурси внутрішнього вдосконалення та розвитку органі­зацій. На її основі формуються, функціонують і розвиваються усі сучасні системи та процеси самоорганізації, кооперації, са­моврядування, самовдосконалення та вільного розвитку ор­ганізацій в ринкових умовах. Кон'югованість стає основним конструктивним ресурсом побудови та здійснення оригіналь­них моделей еволюційних перетворень соціально-економічних систем.

Наростаюча здатність організацій до активної, безпосеред­ньої та опосередкованої взаємної комутації й адаптації елемен­тів та систем у межах самоорганізації визначається як кореля-ційність (здатність до активізації взаємозв'язку). Ця влас­тивість є основою формування широкої виробничої кооперації, інтерактивної ринкової взаємодії, вільного створення і розвит­ку взаємодії на тлі загального конкурентного середовища.

У соціально-економічних організаціях широко використо­вується здатність елементів до активізації, адаптації та мобілі­зації максимального функціонального потенціалу в умовах са­моорганізації, що забезпечує досягнення оперативної та ло­кальної мети. Ця властивість називається егресивністю (до­сягнення максимального рівня реалізації якостей організації). Вона забезпечує максимальну віддачу кожного елементу та всієї організації в цілому, що є стратегічним орієнтиром, який визначає можливості її подальшого вдосконалення та роз­витку.

Загальна характеристика організації

Ефект блискавичного цілеспрямованого формування (запо­зичення) і застосування нових якостей організації, що є основ­ним інноваційним ресурсом індивідуума, визначається як емерджентність (оперативна мобілізація нових якостей). Ця властивість, як і егресивність, насамперед використовується соціально-економічними організаціями, що натрапляють на різноманітні кризові ситуації. На її використанні так чи інак­ше ґрунтується більшість програм виведення організацій з кризи шляхом диверсифікації, конверсії, освоєння нових сег­ментів ринку. У реальних умовах розвитку кризової ситуації оперативна мобілізація прихованих, формування та вико­ристання нових якостей організації нерідко стають єдиним ре­сурсом реорганізації. Найчастіше він мобілізується та вико­ристовується в процесі реструктуризації, розділення, розме­жування кризової організації на низку часткових, зокрема до­статньо успіпіних формувань. Це дає змогу виділити проблемні складові, зосередити увагу на їх подальшій долі, розробити конкретні шляхи реорганізації, застосувати достатньо широ­кий спектр найрізноманітніших організаційних рішень.

У цілому склад і взаємозв'язок сукупності властивостей ор­ганізації, що визначають та розкривають її системний потен­ціал, можуть бути представлені таким чином (табл. 2.1).

Таблиця 2.1. Властивості організації

 

Загальні	Соціальні	Синергічні
ЦІЛІСНІСТЬ	цілеспрямованість	місія
комплексність	концептуальність	архітектоніка
конструктивність	ієрархічність	формалізованість
стійкість	консервативність	толерантність
відособленість	корпоративність	кон'югованість
обмеженість	проблемність	інгресивність
репродуктивність	мотивованість	саморегулювання
дискретність	ротаційність	циклічність
гнучкість	оперативність	реверсивність
адаптивність	інноваційність	емерджентність
інваріантність	конкурентність	егресивність
інтегративність	комунікативність	кореляційність

Розділ 2

У представленій класифікації відображено якості, що ви­магають певного пояснення. Насамперед серед них виділяєть­ся група загальних якостей, що безпосередньо визначають ор­ганізаційний характер будь-якого об'єднання. До них нале­жать цілісність, комплексність, конструктивність, стійкість та відособленість, які визначають властивості організації та зумовлюють формування і розвиток вищенаведеного ряду її специфічних якостей.

У переліку загальних властивостей організації також ви­окремлюються:

• обмеженість, що визначає межі реалізації організації та прояву її властивостей;

• непродуктивність, що засвідчує здатність організації до відтворення;

• адаптивність, що забезпечує можливість пристосуван­ня організації;

• інваріантність, що розкриває палітру можливостей ре­алізації організації;

• інтегративність, що відображає входження кожної ор­ганізації у відповідну макроорганізацію.

Таким чином, група загальних для всіх організацій власти­востей багато в чому обумовлює ресурси їх функціонування та розвитку, визначає можливості вдосконалення і зміни.

Систему соціальних властивостей організації формують такі якості:

• концептуальність, що відображає певні уявлення су­спільства про конкретну організацію;

• ієрархічність, що розподіляє підпорядкованість та пов­новаження різних рівнів організації;

• консервативність, що виражає прагнення більшості ін­дивідуумів до стабільності та передбачуваності;

• проблемність, що реалізує порівняльні начала соціаль­ного підходу до організації;

• мотивованість, що розкриває внутрішню, спонукальну природу будь-якої соціальної організації;

• інноваційність, що формує діапазон необхідних форм організації;

• конкурентність, що обумовлює висунення, закріплен­ня та розвиток суспільством найбільш перспективних форм ор­ганізації;

Загальна характеристика організації

• інтегративність, що відображає стійку тенденцію со­ціальної організації до об'єднання учасників, складових, ре­сурсів, тенденцій;

• кореляційність, що характеризує готовність складових соціальної організації до будь-якої взаємодії.

Систему синергічних властивостей організації відкриває поняття "місія", яке застосовується, як правило, тільки до со­ціальних систем. Виконання місії організації в основному ви­значається рівнем розвитку такої важливої синергічної влас­тивості, як архітектоніка. Саме вона стратегічними можли­востями розвитку, ресурсами різноманітності побудови та пе­ретворення конфігурацій організації становить потенціал її самовираження і перспективи вдосконалення. Разом з тим ар­хітектоніка об'єднує складові в загальну конструкцію на осно­ві місії.

Особливе значення має така важлива синергічна власти­вість організації, як саморегулювання. Його роль у забезпечен­ні стійкого функціонування і розвитку організації важко пере­оцінити, оскільки дія закону самозбереження багато в чому ґрунтується саме на цій якості. Власне саморегулювання ві­дображає, з одного боку, абсолютно необхідний ресурс стабілі­зації, а з іншого — найважливіший потенціал вдосконалення кожної організації.

Наведена класифікація дає змогу виділити конструктив­ний взаємозв'язок між загальними, соціальними і синергічни­ми властивостями прояву самоорганізації як системи, що за­безпечує основний потенціал функціонування та вдосконален­ня індивідуума. Цей взаємозв'язок виявляється та реалізуєть­ся в найрізноманітніших формах організації, зміст яких стає функцією об'єктивного і суб'єктивного розвитку суспільства.

Так, виділення в представленій класифікації системи си­нергічних властивостей не тільки акцентує увагу на цільових якостях організації, але і вибудовує їх причинно-наслідкову ієрархію, аналогічну до дерева цілей. І справді, якщо місія ідентифікується на рівні глобальної мети організації, то архі­тектоніка, формалізованість та толерантність обумовлюють її стратегічну стабільність, а подальші властивості — відповідні тактичні, оперативні, локальні та часткові рівні цілей її функ­ціонування і розвитку.

Розділ 2

Подібна диспозиція неминуче зумовлює дискретизацію на­ведених властивостей, виокремлення та розвиток їх часткових і специфічних проявів на кожному з рівнів, побудову складних конфігурацій взаємодії якостей, що розвиваються та спричи­нюють, врешті-решт, появу принципово нових організацій. Саме цим шляхом формувався, еволюціонував і відпрацьову­вався мережевий підхід до побудови взаємодії комерційних структур на основі властивостей саморегулювання, емерджен-тності, егресивності та кореляційності в умовах інтенсивного розвитку ринкових відносин.

Принципи організації

Принципи організації безпосередньо випливають із законів та закономірностей управління. У спеціальній літературі не вироблено єдиного підходу до формулювання принципів ор­ганізації. Деякі дослідники тлумачать окремі закони як при­нципи, а принципи зводять у ранг законів. На думку більшості дослідників, принцип — це сформульоване людьми оптималь­не правило (норма), що має об'єктивний характер.

Принципи організації є відображенням об'єктивних зако­номірностей практики управління. Вони визначають вимоги до конкретної системи, структури та організації. Відповідно до цих вимог утворюються органи управління, встановлюються взаємини між його рівнями, організаціями і державою, засто­совуються певні методи управління. Не слід вважати, що при­нципи організації є догмою. Економічне життя суспільства не стоїть на місці, воно змінюється. Разом із зміною реалій госпо­дарювання змінюється і принципи організації.

Так, на межі XIX—XX ст. засновник школи наукового ме­
неджменту Ф. Тейлор сформулював чотири принципи управ­
ління індивідуальною працею робітників. Засновник класич­
ної адміністративної школи управління А. Файоль у книзі "За­
гальне і промислове управління", опублікованій в 1916 p.,
розробив систему загальних принципів управління, що скла­
дається з 14 пунктів. Принципи управління 90-х років XX ст.
акцентують увагу на соціальному аспекті управління.

Узагальнюючи ці підходи, можна розділити принципи на загальні — для всіх організацій і ситуацій, часткові та ситуа­тивні — характерні тільки для певної сфери або ситуації в діяльності організації, та принципи, характерні для певного стану організації, — динамічного або статичного.

Окрім цього, в літературі принципи організації поділяють на три групи:

1) структурні принципи (розподіл праці, єдність мети та управління, співвідношення централізації та децентралізації, влада і відповідальність);

2) принципи процесу (справедливість, дисципліна, нагоро­да персоналу, корпоративний дух, єдність команд, підпоряд­кування головному інтересу);

3) принципи кінцевого результату (порядок, стабільність, ініціатива).