Компоненти, динаміка, детермінантні фактори адаптаційного процесу

В основі положення про компоненти адаптаційного процесу та їхню динаміку лежить поняття програми, факторів, які її організо­вують, і факторів, що призводять до зміни програми.

Виходячи з визначення адаптації як системної відповіді, ми дійдемо висновку про те, що програма повинна включати щонай­менше п'ять основних компонентів: енергетичний, який забезпечує енергетику організму, куди включається великий набір вегетативних реакцій; сенсорний, що забезпечує аналіз зовнішнього та внутріш­нього середовища, кодування інформації в послідовність нервових імпульсів; операційний, тобто фільтрація, селекція і переробка ін­формації та вироблення на її основі рішення; ефекторний, що здійснює реалізацію рішення, і активаційний, який визначає рівень відповіді організму, мобілізацію елементів, що включаються в про­граму. Розглянемо приклад організації взаємодії організму із сере­довищем, для якого вже є готова програма. Які фактори визнача­ють характеристики її реалізації? Легко показати, що це передусім так звані зовнішні умови діяльності — мета діяльності, структура діяльності та показники її інтенсивності й екстенсивності. Однак ці фактори перебувають у залежності від внутрішніх умов діяль­ності — характеристики й стану фізіологічних і психічних процесів, які надзвичайно тісно пов'язані й зумовлюють рівень функціону­вання одна одної.

Узагалі проблема співвідношення фізіологічних і психічних реакцій є одним з центральних світоглядних питань у психофі­зіології та психології. Останнім часом групі вчених (Г.А.Акімов, JI.І.Співак, П.В.Загрядокий, В.Д.Бахарєв та ін.) на досить складно­му прикладі емоційної адаптації при патологічному адаптогенному факторі вдалося одержати цікаве рішення. Увага дослідників була звернена на групу хворих із депресивним станом різного ступеня виразності. Було висловлено гіпотезу, що в ряді випадків в основі депресії лежить порушення психофізіологічних процесів, які забез­печують функції пам'яті, уваги, мислення, що ставить людину в умови, коли вона не може сформувати адекватну реакцію на зовнішній світ, що через свідомість чи підсвідомість призводить до зазначеного емоційного стану. Якщо ця гіпотеза правильна, то ви­користання засобів, які поліпшують стан порушених базових функ­цій, повинно було призвести до зняття депресії. Справді, застосо­вуючи специфічні нейропептиди (чи окремо як компонент клі­нічного лікування), удалося в значної частини хворих домогтися бажаного афекту. Однак цей ефект був слабко виражений у хво­рих, де депресія супроводжувалася галюцинаціями й маренням. Це чітко вкладається в межі гіпотези, тому що тут депресія була зу­мовлена взаємовідношеннями з ілюзорним світом, на який ми не в змозі впливати засобами, які використовуємо під час лікування. Ми навели цей приклад не для того, щоб показати розшифруван­ня зв'язку базових психофізіологічних функцій із психічними про­цесами, а щоб підкреслити різноманіття й складність комплексних програм реагування.

Ця умова насамперед пов'язана з комплексним характером адаптогенних факторів. Таким чином, адаптація як відповідь на вплив якого-небудь одного фактора зустрічається вкрай рідко й природна лише в модельних умовах лабораторного експерименту. Найчастіше організм зустрічається з впливом цілої групи факторів, взаємозалежних і тісно пов'язаних один із одним. Тут можна виді­лити дві звичайні форми впливу. Одна з них характеризує ком­плекс природних і технологічних факторів, що перебувають між собою в складних динамічних умовах взаємодії та взаємозалеж­ності, визначають екологічну характеристику середовища, у яке включена людина. Звідси можна зробити висновок про те, що адаптація є процесом пошуку екологічного зрівноважування. Цей простий і конкретний висновок, проте, дуже рідко враховують Дослідники, які вивчають адаптацію людини. Це, відповідно, при­зводить до того, що аналізуються лише прямі зв'язки типу фактор — людина, й у такий спосіб формується неповна та мінлива картина адаптаційних змін.

В останні роки з'явилися деякі роботи, присвячені комплекс­ному впливові факторів. Однак детальних досліджень не тільки з теорії екологічної адаптації людини, а й просто фактологічного аналізу дотепер немає. Найчастіше дослідники обмежуються лише вказівками про адаптацію, наприклад, «до умов Антарктиди», до «комплексу факторів аридної зони, високогір'я», але потім основ­ну увагу звертають на який-небудь один, чітко виражений фактор, зводячи всю проблему адаптації до гіпоксії, холоду, спеки тощо.

Аналізуючи екологічне середовище, у якому перебуває люди­на, майже завжди можна зустріти ряд факторів, вплив яких при­зводить до односпрямованих чи антагоністичних реакцій людини. Звідси можна зробити висновок про те, що адаптація до таких умов може йти двома напрямами. На одному з них повинні домінувати зміни, що відповідають механізмові дії якого-небудь найбільш важливого для життєдіяльності фактора. Це дуже особ­ливий тип адаптації, який звичайно зустрічається в тому випадку, коли виразність одного з факторів має екстремальний чи надекстремальний характер. У переважній більшості випадків адаптація носить компромісний характер. Це дозволяє сформулювати досить цікаве теоретичне положення, пов'язане із загальною проблемою діалектичних рішень під час дії антагоністичних факторів. Відпо­відно до припущення П.К.Анохіна, у цьому випадку відбувається боротьба антагоністичних програм у ЦНС, безпосереднім механіз­мом якої є внутрішнє гальмування, тобто ідея компромісу загалом виключається. Н.П.Бехтерева, вивчаючи біоелектричні прояви ак­тивності різних відділів ЦНС під час модельних альтернативних ситуацій у реальному патологічному процесі, де антагонізм чітко виражений, дійшла висновку про співіснування антагоністичних програм, розділених дискретними інтервалами, тобто їх перебіг відбувається в двох рівнобіжних тимчасових послідовностях. Вив­чаючи адаптаційні реакції людини в складних умовах трудової діяль­ності, вчені висунули гіпотезу про наявність вірного компромісу у вигляді формування метапрограми, оптимальної для комплексу факторів, але субоптимальної для кожного з факторів, що входять у цей комплекс.

Особливо чітко наявність і користь такої програми виявляють­ся в умовах, коли виникає необхідність частої переадаптації, на­приклад, періодичного короткочасного перебування в різних клімато-географічних зонах; у разі вахтової роботи, при періодичній зміні денної і нічної роботи на виробництвах із цілодобовим цик­лом і т.д. Оптимальною в цьому випадку є неповна швидка пере-адаптація, неригідний тип адаптації, при якому організм ніби діє в умовах, оптимальних лише для одного варіанта діяльності, а дея­кий проміжний тип, де є елементи адаптації, — і до одного й до іншого комплексу умов.

Друга особливість детермінаторів адаптаційного процесу по­в'язана з тим, що на людину, поряд із комплексом природних адаптогенних факторів, діє комплекс соціальних, адаптогенних факторів, зумовлених типом трудової діяльності й соціальних зав­дань, що стоять перед нею. Тут ми часто зустрічаємося із ситу­ацією, коли адаптація до одного з природних факторів призводить до погіршення трудової діяльності. Розглядаючи конкретні ме­ханізми адаптації до якого-небудь із факторів екологічного середо­вища, ми можемо знайти такі явища, як зменшення енергетики м'язів чи скорочення збільшення в них частки термогенезу, скоро­чення, функціонального діапазону мобілізаційних можливостей дихання й кровообігу; ряд елементів поведінкової адаптації. Мож­на сформулювати загальне положення про те, що будь-яка адап­тація до дії природного фактора тією чи іншою мірою включає ме­ханізми, які беруть участь у здійсненні діяльності. Адаптація до діяльності включає ряд механізмів, які забезпечують адаптацію факторів зовнішнього середовища. У тому випадку, коли вимоги до механізмів адаптації збігаються, ми зустрічаємося з так званим явищем переносу адаптації, що використовується в практиці для здійснення спрямованої попередньої адаптації. Однак часто ми зустрічаємося з тим фактом, коли екологічна адаптація вступає в суперечність із адаптацією до діяльності. Це створює дуже склад­ну ситуацію, коли людина виконує завдання діяльності через надмірне вольове зусилля, а в ряді випадків виконання діяльності в необхідному обсязі виявляється неможливим.

Нарешті, третьою особливістю детермінаторів адаптогенного процесу є те, що до них завжди потрібно включати й внутрішні умови виконання діяльності. Це, по суті, стан психофізіологічних процесів, які забезпечують адаптацію. Можлива різноманітна кла­сифікація цих процесів. Як уже було сказано, ми виділили п'ять таких процесів — енергетичний, сенсорний, операціональний, ефекторний і активаційний. Г.М.Зараковський зводить їх у три групи — операціональні, які складають безпосередні змісти тих дій, Що виконує людину для досягнення мети діяльності (слід зазначити, Що вони можуть виступати і як зовнішні детермінатори). Другу групу формують процеси забезпечення (енергетичні, пластичні й ін.), Що створюють умови виконання діяльності. Нарешті, третю групу формують регуляторні процеси, які організовують і спрямовують Діяльність у цілому й здійснюють управлінські функції перших її Двох груп.

Існує також і позиція П.К.Анохіна про наявність трьох функ­ціональних систем — основної, тобто системи рефлекторних актів, із яких складається процес досягнення мети; побічної, що забезпе­чує адаптацію до діяльності, і відновлювальної системи. З цього погляду перша й третя системи можуть виступати як внутрішні де-термінатори адаптаційного процесу. На нашу думку, такий роз­поділ не зовсім виправданий, тому що в процесі функціонування одна й та сама фізіологічна система та психологічна структура од­ночасно беруть участь у виконанні всіх цих трьох завдань.

Аналізуючи питання про зовнішні і внутрішні детермінатори адаптації, можна докорити авторові в тому, що він, можливо, змішує тут поняття детермінування з поняттям функціонального стану механізмів регуляції, що здійснюють сам адаптаційний про­цес. Справді, візьмемо будь-яку базову фізіологічну функцію, на­приклад, артеріальний тиск. Звичайно, вона є одним із механізмів, що забезпечують адаптацію на рівні тканинного обміну. Але саме тут і виявляється діалектична сутність адаптації, що сам рівень ар­теріального тиску може виступити і як фактор, що зумовлює адап­тацію організму. Це особливо чітко виявляється під час вивчення фізіологічних реакцій у людей із гіпотензивним чи гіпертензивним синдромом.

Таким чином, ми можемо зробити важливий для нас висно­вок, що сам адаптаційний процес, включені в нього механізми, йо­го динаміка, зрештою, визначаються станом і співвідношенням зовнішніх і внутрішніх умов діяльності. Аналіз цього і повинен стати основою для вивчення будь-яких адаптаційних процесів і програм їхнього розгортання. Більш імовірно, що ці програми припускають два типи реалізації. Один із них ми позначили термі­ном гіпермобілізації. У цьому випадку у відповідь на дію адапта­ційного детермінатора реалізуються всі можливі механізми від­повіді й формується функціональний стан, що свідомо перевищує вимоги до адекватної відповіді. Потім, у міру дії факторів, відбу­вається поступове обмеження виразності реакції і кількості задіяних функцій із виходом на адекватність. Із таким типом реалізації програми ми зустрічаємося здебільшого під час дії екстремальних факторів чи факторів, для яких відсутній стан готовності (тобто несподіваних). Другий тип реалізації програми звичайно виникає при менших за інтенсивністю подразниках і полягає в поступовому напрацюванні кількості й потужності механізмів відповіді, поки не виявиться його адекватність.

Звичайно, такий розподіл на типи реакцій правильний лише загалом. Якщо в цю ситуацію втручаються тимчасові характеристики, які задіяні в реакції, і при першому типі відповіді відносно повільно реалізована функція, наприклад, зміна ферментного спектра, може з'явитися лише на тому етапі, коли адекватність відповіді інших функцій уже встановлена.

Ця обставина змушує нас виділити в адаптаційному механізмі дві системи — швидкого й повільного реагування. Система швид­кого реагування зазвичай входить як складова частина в згадані й готові програми, і саме вони визначають початковий етап адапта­ційного процесу. Системи повільного реагування включаються на пізніх етапах, змінюючи початкову структуру адаптації. Тут виникає цікаве питання про взаємовідношення цих систем. Існують два по­гляди з цього приводу. Відповідно до першого, системи повільного реагування є додатковим резервним механізмом, що включається на етапах, коли реакції, які швидко розвиваються, не можуть за­безпечити адекватну відповідь. Іншими словами, безпосереднім приводом для включення цих систем є те, що виявляється в проце­сі взаємодії організму із зовнішнім середовищем — нездатність уже включених систем забезпечити необхідну в нових умовах діяльність. Така концепція дуже добре вкладається в систему П.К.Анохіна про акцептор дії.

Другий погляд базується на уявленні про єдиний механізм вклю­чення обох систем, а часова залежність зумовлена лише інертністю реакції. Є дані, які підтверджують це положення, що отримано в дослідах із так званим адаптаційним ударом, тобто щодо сильного, але короткочасного впливу якого-небудь адаптогенного фактора, після якого організм повертається у вихідне середовище. Так, під час двогодинної експозиції людини в умовах термокамери при температурі 53°С виникають реакції з боку серцево-судинної та потовидільної систем. Реакція з боку крові виникає теж досить швид­ко, здебільшого завдяки мобілізації кров'яних депо. Але на 2-3-й день після цієї одноразової експозиції можна знайти в крові ряд моло­дих форм, що свідчить про реакцію з боку органів кровотворення. Відповідно до теорії акцептора дії, ця реакція невиправдана, однак із позицій теорії інертності її можна пояснити. Приблизно те саме Можна спостерігати під час впливу імпульсних перевантажень.

Таким чином, розглядаючи початковий період адаптації, ми можемо вважати, що обидва типи систем включаються одночасно, але їхня відповідь визначається інертністю реагування.

До цього часу ми розглядали початковий період адаптації, що забезпечується готовими програмами. Безпосередньою метою вклю­чення цих програм є забезпечення адекватності відповіді на адаптогенний фактор. Однак частина цих програм включає також інше завдання, пов'язане із забезпеченням наступної динаміки адапта­ційного процесу.

При достатній силі чи тривалості адаптаційних факторів, при високих вимогах до зовнішніх умов діяльності та малих мобілізацій­них можливостях внутрішніх умов виникає ситуація, коли наявні програми не в змозі забезпечити виконання мети діяльності. Це зумовлює необхідність формування нових програм, які здатні за­безпечити адекватну відповідь організму. Як вже було сказано, ви­никає стадія формування цих нових програм, неодмінною умовою яких є попереднє руйнування старих програм, які стали неопти­мальними.

Виникає складне й досить трагічне для організму становище, коли старі програми вже зруйновані, а нові ще чи не створені, чи не завершені. Окремі роботи, присвячені адаптації до умов високогір'я, найбільш наочно описують цю стадію, відносячи її до 2-3-го дня перебування в горах. Чи є організм у цей період цілком беззахис­ним до дії адаптаційного фактора, коли системна відповідь розчле­новується на ряд самостійних, що не корелюють одна з одною, ре­акцій? Вивчення цього питання показало, що комплекс адаптацій­них реакцій включає ще один найважливіший компонент, який охо­роняє організм від несприятливих наслідків цього періоду руйну­вання старих програм гомеостатичного регулювання. Цим компо­нентом є поведінкова адаптація. Механізм поведінкової адаптації ві­домий уже давно, він докладно розроблений у різних дослідженнях із етіології тварин, але її особлива захисна роль у фазі руйнування гомеостатичного регулювання стала відома відносно недавно. А.Д.Слонім, розглядаючи еволюцію регуляції тіла й обміну речовин у тваринному організмі, показав, що тегаторегуляційна поведінка є найбільш загальною властивістю, що притаманна всім біонтам тва­ринного походження й, імовірно, найбільш давнім видам регуляції гомеостазу.

Поведінкова адаптація включає багато форм, її елементи на­явні на всіх етапах адаптаційного процесу аж до стадії стабільної адаптації. Робіт, які стосуються цього виду адаптації, пов'язаної не тільки із зовнішніми формами поведінкових реакцій, але й із внутрішньою психічною структурою діяльності, надзвичайно мало. Вивчення поведінкових реакцій у початковий період адаптації і, особливо, в період руйнування програм гомеостатичного регулю­вання показало, що вони виконують основну захисну функцію, яка забезпечує подальший розвиток взаємин із адаптаційними умовами. Цю стадію, коли домінують реакції поведінкової адап­тації, ми позначили як стадію превентивної адаптації. Цим самим ми підкреслюємо те, що поведінкові реакції спрямовані не тільки _на врівноваження організму з наявними умовами, а й враховують і подальший розвиток подій, тобто працюють у режимі прогнозу­вання. Ф.Ф.Султанів, розвиваючи досить близькі погляди, гово­рить про адаптацію, що випереджає, чи про «захисний ковпак адаптації».

Загальний зміст і спрямованість поведінкових форм превентив­ної адаптації полягають в обмеженні усіх форм впливу несприятли­вого адаптаційного фактора, а для адаптогенних факторів, пов'яза­них із трудовою діяльністю, — у дозуванні й селекції цих факторів.

Чому поведінкова адаптація має таку охоронну функцію, в якій відсутні періоди руйнування старих програм? Справа в тому, що в процесі індивідуального життя людина здобуває здебільшого не одну, а безліч поведінкових програм, кожна з яких сформована не чіткими фіксованими зв'язками, а формується за допомогою гнучких, функціонально лабільних зв'язків. Підбір найкращої в цей період програми чи формування нової шляхом перекомбінації наявних здійснюється дуже швидко. Розглядаючи динаміку пра­цездатності людини в процесі трудової діяльності, в психофізіоло­гії виділяють стадії мобілізації і гіперкомпенсації, іноді поєднуючи їх, як фазу втягування, що за сприятливих умов триває лічені хви­лини, протягом яких відбувається термінова адаптація до наявних зовнішніх і внутрішніх умов діяльності.

Сьогодні психологи особливу увагу приділяють питанням побу­дови програм у зв'язку з вивченням саме програмувальних власти­востей мозку людини. Виявляється, що саме в побудові поведінки ці властивості виражені найбільш чітко. Це стосується не тільки мікро-, але й макроструктури.

Дуже цікаві результати отримала А.А.Алдашева, яка вивчала структуру психічної діяльності людей у початковий і наступний періоди адаптації до умов перебування у високогір'ї. їй удалося виділити дві групи людей, що відрізнялися особливостями індиві­дуальної поведінки. Одна з них формувала поведінку, грунтуючись насамперед на комунікативних зв'язках у групі, тобто будувала по­ведінку з урахуванням зовнішніх умов діяльності. Інша, навпаки, Різко обмежувала комунікативні зв'язки й спиралася в основному на свої індивідуальні внутрішні умови діяльності. Таким чином, Удалося виділити два принципово різних шляхи побудови пове-Дшкових програм у початковий період адаптації. При цьому як °Дин, так й інший шлях приводив до виконання кінцевої мети -захисту організму від несприятливого фактора, який діє неспе­цифічно. Вибір шляху залежав від вихідної структури особистості.

Щодо питання про поведінкову адаптацію ми повинні, ймо­вірно, розширити це положення, відходячи від поняття психічної адаптації як суттєвої частини адаптації взагалі. У зв'язку з цим ви­никає одне дуже важливе питання, що майже не вивчене в літера­турі Як самостійне воно виникло під час розгляду адаптації до трудової діяльності й пов'язане з наявністю в людини особливої системи інформаційного захисту, тобто системи, що обмежує над­ходження інформації в мозок людини для її наступної переробки. Цю проблему в цілому було докладно досліджено в роботах М.М.Ханенешвілі, але її роль у процесі адаптації вивчена мало. Наявні розрізнені дані дозволяють припускати, що вона включає спрямо­вану зміну семантики інформації, що особливо чітко видно під час використання різних методик оцінки самопочуття й настрою, фільтрації інформації на всіх етапах її руху, починаючи від рецеп­торів і закінчуючи проекційними зонами кори великих півкуль і включенням гами мнестичних процесів, де головну роль відіграють механізми забування й, можливо, переклад енграмм із довгостро­кової пам'яті в оперативну. Ці системи інформаційного захисту більшою мірою беруть участь у формуванні концептуальної моделі реальної дійсності, за якою і будується адаптаційний процес. Це має істотне значення, тому що дозволяє уникнути помилок оцінки адап­тації, коли її структуру й виразність порівнюють із об'єктивними характеристиками середовища й не враховують її суб'єктивної оцінки, концептуальної моделі, тобто індивідуального уявлення про зовнішній світ. Прямим висновком із цього є те, що індивідуальні стратегії адаптації визначаються, з одного боку, наявною концеп­туальною моделлю, а з іншого - внутрішніми умовами діяльності й насамперед базисними психофізіологічними функціями. У ро­боті Мар'яновича та його колег показано, що, змінюючи вихідну характеристику базисних функцій за допомогою нейропептидів, можна змінити й адаптаційну стратегію людини, що, відповідно, позначається й на концептуальній моделі ситуації.

Під прикриттям поведінкової адаптації починає формуватися нова програма роботи механізмів регуляції, починає будуватися нова структура гомеостатичного регулювання. Ця структура вклю­чає цілий ряд біохімічних, фізіологічних і психофізіологічних ме­ханізмів, що добре вивчені. Останнім часом усе більше й більше даних свідчить про те, що основну роль в адаптації до природних факторів відіграють біохімічні реакції аж до зміни білкових мат­риць. Відповідно, адаптація до діяльності пов'язана переважно з фізіологічними й особливо психофізіологічними реакціями. Однак правильніше вважати, що поза видом адаптації в системну відповідь включаються всі рівні організму, але питома вага кожного з _них може змінюватися.

Пошук оптимальної програми адаптації розтягується на досить тривалий час, деякі автори вказують на термін до 3 років, особливо важкою є стадія вироблення компромісних програм. Дуже цікаві дані отримав В.С.Авер'янов у співавторстві з іншими дослідниками, які показали, що в складних умовах виробництва, коли на людину діє безліч адаптогенних факторів, причому їхні кількісні відношен­ня можуть змінюватися, організм виробляє на 2-3-му році роботи якусь середню адаптаційну програму, що не задовольняє цілком жодної визначеної ситуації, але здатна підтримати діяльність на субоптимальному рівні в кожній із цих ситуацій.

Пошук системи стабільної адаптації триває досить довго не тільки тому, що він здійснюється методом проб і помилок, але й через інертність багатьох процесів. Коли цей пошук закінчується, настає період стабільної адаптації. Вивчення осіб, які тривалий час перебувають під впливом адаптогенних факторів, показує, що ста­більність ця дуже відносна. Є різні погляди на це питання. Одні автори вважають, що коливання стабільності й відносне зменшен­ня обсягу адаптаційних можливостей є наслідком тривалої напру­ги гомеостатичного регулювання та зриву цих механізмів. Залежно від особливостей регуляції функцій, зумовлених, можливо, і кон­ституційними особливостями, зрив регуляції може настати будь-коли. Найбільш послідовно це положення розроблено в роботах В.Казначеєва та його колег.

Другий погляд, що грунтується на дослідженнях психофізіологів праці, які вивчали адаптацію до діяльності як динаміку залежності від стажу, вказує на залежність динаміки від зменшення функціо­нальних можливостей організму в зв'язку з віковими обмеженнями. Однозначної відповіді немає тим більше, оскільки можна припус­кати й наявність деяких інших факторів, що викликають відносність стабілізації. Програми, які сформувалися у внутрішньоутробному й ранньому постнатальному періодах, характеризуються міцністю, зумовленою тим, що постійне перебування в адаптаційних умовах звільняє людину від болісного процесу ламання й переробки про­грам. Необхідність частих переадаптацій хоча й загартовує адаптацій­ні можливості організму, підвищує його адаптоздатність, але разом и тим негативно позначається на тривалості стабільної адаптації.

Розглядаючи динаміку зміни гомеостатичного адаптаційного Регулювання у віковому аспекті, можна дійти висновку, що теза про зменшення адаптації не зовсім правильна. Справді, психофі­зіологічні компоненти адаптації характеризуються зменшенням, звуженням функціонального діапазону, але воно значною мірою компенсується поведінковими компонентами, що дозволяє достат­ню довго здійснювати необхідну діяльність. Тут ми підходимо до надзвичайно цікавого питання про особливості адаптації до віку адаптогенного фактора, однак його розгляд виходить за межі цієї роботи. Укажемо лише на те, що тут основним системно-твірним фактором є соціальна діяльність людини.

Усе сказане змушує розглянути в цілому питання про межі адаптогенної здатності людини. Ми не будемо в нього включати проб­лему соціальних шляхів адаптації, що майже безмежні, проаналізу­ємо лише фізіологічні, психофізіологічні та психічні компоненти. Природно, що вони не безмежні, і на практиці ми зустрічаємося з двома варіантами. Один пов'язаний із первинною слабкістю адап­таційних резервів, у результаті чого можуть з'явитися патологічні реакції як результат виходу регульованих параметрів за допустимі межі. Однак ми ніколи не зустрічаємося з повною відсутністю ре­зервів адаптації і переважно в цих випадках використовуємо індивідуальну стратегію, спрямовану на відхід від адаптогенних факторів чи зменшення часу їхньої дії.

Більш складною є ситуація, коли програми біологічних адап­тогенних змін суперечать завданням діяльності, і організм неспро­можний виконувати цю діяльність.

Як в одному, так і в іншому випадкові наявні можливості ви­користання індивідуальних стратегій адаптації стають недостатніми для забезпечення стійкості організму, що може призвести до появи ряду патологічних порушень. Це не хвороби адаптації, як їх іноді називають, а хвороби слабкості адаптогенних можливостей, що пов'язані як із самою характеристикою базових психофізіологічних процесів, так і зі слабкістю активаційних механізмів. У зв'язку з цим зараз досить гостро постає питання щодо формування й кількісного визначення так званої адаптивної спроможності, тобто можливостей організму здійснювати адаптогенні перебудови. Ця властивість організму, імовірно, не має своєї специфіки, тобто ма­ло залежить від чинного фактора. Ряд даних показує, що вони виз­начаються пластичністю нервової системи, особливостями гормо­нального регулювання, активністю поліпептидів, гіпоксичною стій­кістю організму. Виявлення цих факторів і з'ясування їхньої ролі у формуванні адаптоспроможності дозволяє вже зараз говорити про специфічні й неспецифічні форми керування цією властивістю, а отже, і керування адаптацією.

Це ставить перед нами одне з дуже важливих теоретичних пи­тань - якою ж повинна бути мета керування?

Розглядаючи значну кількість індивідуальних форм адаптації під час впливу безлічі адаптогенних факторів і порівнюючи ці форми з тими завданнями, які повинна виконувати людина, ми дійшли висновку, що не всі ці моделі оптимальні, більше того, практично вони відрізняються від теоретично розрахованої ідеальної для цих умов моделі адаптаційних змін. У цілому навіть зараз, маючи в си­стемі психофізіологічного забезпечення комплекс фармакологічних та інших адаптогенів, ми пасивно допомагаємо організмові вийти на якийсь рівень адаптації, порівнюючи його з рівнем адаптації аборигенів, і не задаємо собі питання: а чи не існує краща модель адаптації, ніж та, яку «природно» виробляє організм? Імовірно, на­став час спробувати розробити такі ідеальні еталонні моделі й ке­рувати адаптаційним процесом так, щоб забезпечити вихід саме на цю модель. Особливо це важливо для компромісних форм адап­тації. При цьому необхідно мати на увазі, що така модель повин­на включати всі форми адаптаційного процесу, починаючи від біохімічних, субклітинних і закінчуючи поведінковими реакціями й перебудовою певних психологічних і психофізіологічних харак­теристик особистості.

Така позиція повинна привести нас і до зміни критеріїв оцін­ки адаптаційного процесу. Звичайно, основний критерій — забез­печення виконання мети діяльності при мінімізації плати за цю діяльність - залишається, але ставлення до показників, за якими виробляється така оцінка, повинне змінитися. Зараз ми, звичайно, судимо про адаптаційний процес, виходячи з порівняння характе­ристик функціонування, що спостерігаємо, з тими, які були в люди­ни в доадаптаційний період. Виходячи з поняття психофізіологічної норми й керуючи адаптаційним процесом, прагнемо мінімізувати розрив між цими характеристиками.

Якщо ми приймемо положення про еталонні моделі адаптації, то слід оцінювати відхилення реальних показників порівняно з ти­ми, які були розраховані для еталонної моделі й самі стають пси­хофізіологічною нормою. Нам здається, що це положення має більш важливе значення й може бути поширене на спеціальні ви­падки адаптації до впливу патологічного фактора, тобто адаптації До хвороби.

За нашими спостереженнями, система психофізіологічного за­безпечення діяльності значно розширює можливості впливу на процес адаптації, що особливо важливо в екстремальних умовах або ж у разі необхідності прискорення процесу адаптації за умов нестачі часу. При цьому засоби психофізіологічного впливу за своїми механізмами — це безпосередній прямий вплив на цент­ральну нервову систему (кору головного мозку) з метою розши­рення психофізіологічних можливостей психічної діяльності осо­бистості.

\ Виходячи з теоретичних положень і практичної значимості процесу адаптації до умов професійної діяльності, можна зазначити, що адаптація — це активна системна відповідь функцій організму, яка спрямована на підтримку гомеостазу створення адекватної врегульованої програми, відповіді з мінімальними реакціями на умови, які постійно змінюються, умови діяльності, в основі якої лежать 5 основних компонентів — енергетичний, сенсорний, опе­раційний (фільтрація, селекція та прийняття рішень), ефекторний і активаційний.

Вивчення осіб, на професійну діяльність яких тривалий час впливали адаптогенні фактори, показує, що стабільність ця досить відносна. На думку одних авторів (В.І.Казначеев та ін., 1989) ко­ливання стабільності й відносне зменшення адаптаційної спромож­ності зумовлено тривалим напруженням гомеостатичного регулю­вання й зривом цих механізмів залежно від особливостей регуляції, зумовлених індивідуально-психологічними особливостями. Інші ж автори вивчають адаптацію до діяльності та її динаміку залежно від стажу роботи й стверджують залежність динаміки адаптації від зменшення функціональних можливостей організму в зв'язку з віковими межами.

Як у першому, так і в другому випадкові індивідуальні пси­хофізіологічні механізми адаптації виявляються недостатніми для забезпечення стійкості в певних умовах діяльності, що свідчить про слабкість фізіологічних, психофізіологічних та психічних, а іноді й соціальних (хоча вони здебільшого найбільш стабільні й безмежні) компонентів. Саме за таких умов найбільш актуальною стає система методів психофізіологічного забезпечення професійної діяльності в екстремальних умовах.

Арсенал засобів впливу в системі психофізіологічного забезпе­чення професійної діяльності надзвичайно різноманітний — від контактної та безконтактної дії електричних чи електромагнітних полів до безпосередньої дії певних характеристик на лобно-поти­личні області голови імпульсного електричного струму визначених характеристик і застосування фізичних вправ, психофізіологічних тренінгів, масажу і водних процедур, вітамінізації. (Е.М.Каструбін, В.І.Ножніков, 1969; М.С.Корольчук, 1977, 1985, 1997; В.І.Шаповалов, 1987 та ін.).