ТОП 10:

Характерні особливості розвитку економіки України в пореформений період (60 – 70-ті роки ХІХ ст.) та відображення цих процесів у вітчизняній економічній думці .



Реформи 1848 р. в Австро-Угорщині та 1861 р. у Росії малі багато спільного. Як прогресивний крок у суспільному розвиткові, вони в цілому створили умови для генезису підприємницьких відносин, здійснення промислового перевороту та підвищення ефективності аграрної галузі, істотної розбудови залізничної мережі та розширення ринків збуту для капіталістичного виробник тва. Разом з тим методи запровадження зазначених реформ ) економічне життя обох країн обумовлювали довготривале іспу вання пережитків патріархального ладу. Останні суттєво гальмували господарську ініціативу селянства та утруднювали процес капіталістичної перебудови сільськогосподарського виробництва.

Щодо західних територій України, що входили до складу Австро-Угорщини, то законами Угорського сейму та Віденського парламенту (1848 р.) було скасовано панщину та кріпосні повинності селянства Закарпаття, Буковини та Галичини. Селяни сталії вільними громадянами, власниками земельних наділів, було розширено їхні політичні права та врегульовано взаємини з поміщиками.

Вирішення земельного питання в ході реформи було здійснено па користь останніх, зберігши їхню власність у попередніх розмірах і навіть збільшивши її. Але, незважаючи на це, пореформений розвиток сільського господарства західних земель України супроводжувався поступовою товаризацією його основних галузей та орієнтацією на ринкові методи господарювання. Прогресивні зрушення виявилися, зокрема, у підвищенні врожайності аграрних культур, розвиткові тваринництва, зростанні товарності сільськогосподарського виробництва (особливо технічних культур), яке ставало базою для переробної промисловості. Високі темпи розвитку були притаманні також ряду промислових галузей, зокрема деревообробній, видобувній (буре вугілля, сіль), нафтовій промисловості тощо.

Стосовно Селянської реформи 1861 р. в Росії слід зазначити, що вона також помітно прискорила процес трансформації суспільства в бік його капіталістичної диференціації. Реформа стала переломним моментом в історії розвитку країни. Протягом кількох пореформених десятиріч у Росії, а в її складі— і в Україні, виникли та утвердилися нові, ринкові відносини.

Особливістю Маніфесту 1861 р. було те, що він став першим кроком до поетапних, хоча часто непослідовних, змін у суспільстві, які відбувалися протягом другої половини XIX — початку XX ст. Економічні зрушення (скасування панщини та позаекономічних форм примусу, перетворення землі на об'єкт купівлі продажу, наділення селян землею) доповнювалися змінами в політичному(особиста незалежність селян від поміщиків) й адміністративному (селянське самоврядування, просвітницька діяльність земств) механізмах, соціальному житті суспільства.

Адміністративні перетворення після селянської реформи 1861 р. стали важливими віхами на шляху капіталістичної модернізації суспільства. Протягом 60-х рр. XIX ст. були проведені також земська і судова реформи, запроваджено селянське самоврядування. Завдяки військовій реформі (1874 р.) відбулися перетворення у військовій справі: були відмінені рекрутські набори скорочено строк служби, розроблена система заходів щодо технічного переозброєння армії.

Підготовлені та проведені, в основному представниками консервативних кіл дворянства, реформи мали серйозні вади: численні пережитки феодально-кріпосницької системи, майже недоторкане поміщицьке землеволодіння, обтяжливий фінансовий тягар для селян у вигляді викупних платежів тощо. А умови, за яких відбулося скасування кріпосного права, визначили особливості аграрної еволюції країни: повільний та болючий перехід від замкненого феодального_господарства до капіталістичних методів ведення останнього

Таким чином, з огляду на основні риси модернізації господарства України після_ 1861 р., можна говорити про наздоганяючу модель економіки. її характерними ознаками є: по-перше, утілення в життя прогресивних явищ та процесів не завдяки еволюції «знизу», а силовій модернізації— «революції згори»; по-друге, вибіркове, а не системне, запозичення та використання світових досягнень у галузі техніки, технології та організації виробництва; по-третє, пріоритетність окремих галузей, яка в перспективі веде до деформації структури економіки; по-четверте, збереження протягом тривалого часу багатоукладності, паралельного існування нового та попередніх устроїв, а також порушення однорідності економічного простору, ускладнення соціальних та політичних проблем, зростання соціальної напруженості в суспільстві.

Розстановка класових сил та формування напрямків суспільно-економічної думки в період підготовки та здійснення реформи в Україні не відрізнялись, по суті, від аналогічних процесів у Росії. Загострення кризи кріпосницької системи, зростання селянських заворушень стали поштовхом для розвитку антикріпосницького руху.

Навколо питання про скасування кріпацтва загострюється ідейна боротьба представників різних напрямів суспільно-економічної думки. Уже в 40-х р. формуються ліберально-дворянський та революційно-демократичний напрями, які відображали інтереси протилежних класів — поміщиків та селян.

Внаслідок загального пожвавлення громадського руху в Україні в Києві утворилася таємна політична організація «Кирило-Мефодіївське товариство»(1846—1847), яка проголосила необхідність знищення кріпосництва та царизму і об’єднання слов’янських народів на демократичній основі.

Ідейна боротьба навколо скасування кріпосного права не обмежується лише розглянутими питаннями. Вона мала значно складніший характер. До 1857 р., тобто до офіційного оголошення урядом підготовки реформи, головним було питання самого скасування кріпацтва. Дворянські й буржуазні ліберали та представники демократичних сил були прихильниками звільнення селян. Дворяни-кріпосники боролися за збереження кріпосного права.

У період безпосередньої підготовки реформи, коли це питання було вирішене остаточно, на перший план вийшли міркування про майбутні взаємовідносини між поміщицьким і селянським господарством, про міру поступок селянству. Консерватори вимагали безземельного звільнення селян і високих викупних платежів. Дворянські ліберали виступали за збереження поділу землі як об’єкта господарювання між поміщиками і селянами за збереження монополії поміщицького господарства. Буржуазні ліберали домагались створення умов для капіталістичного аграрного розвитку, головною перешкодою на шляху якого була особиста залежність селян. Інтереси буржуазії безпосередньо не вступали в конфлікт з феодальною земельною власністю. Буржуазні ліберали гостро критикували поміщицьке господарство як неефективне. Але щодо питань земельної власності їхня позиція не суперечила позиції дворянських лібералів. Демократи були прихильниками революційного зламу феодально-кріпосницьких відносин, ліквідації поміщицького землеволодіння.

Основна увага представників різних шкіл української економічної науки пореформеногоперіоду була зосереджена на питаннях ринкового розвитку, зокрема перспектив народногосподарської еволюції, долі капіталізму в країні, подолання відставання соціально-економічному розвиткові від західних держав, індустріалізації виробництва тощо. Особливо гостро стояло аграрне питання, зокрема про «прусський» чи «американський» тип капіталістичного розвитку. У цьому контексті в економічній літератур] аналізувалися проблеми концепційних засад вирішення аграрного питання взагалі, проблеми селянського й поміщицького земле володіння, досліджувалися податки та повинності селян, велике і дрібне господарство, специфіка формування ринкових відносин аграрній галузі, розвиток інституту приватної власності.

Українські дослідники, враховуючи специфіку підлеглого становища України в складі двох імперій та особливості національного розвитку, а також вивчаючи переваги ринкового господарства в країнах Західної Європи, намагалися використати і позитивний світовий досвід, і національні особливості становлення підприємницьких відносин. Інакше кажучи, розвиток економічної думки в Україні зумовлювався, передусім, станом економічного та соціально-політичного життя в країні в цілому, менталітетом народу, культурними традиціями, а також потужним впливом ідей західноєвропейських шкіл (марксизм, неокласики, німецька історична школа, маржиналізм).

Але в цілому праці названих економістів були спрямовані, насамперед, на дослідження українських реалій пореформеного розвитку. Українські дослідники висвітлювали національний аспект різноманітних проблем соціальио-скопомічної еволюції країни (питання розвитку сільського господарства, внутрішньої та зовнішньої торгівлі, створення національного ринку, кустарного виробництва та кооперації, концентрації та монополізації виробництва, сутності криз та циклічності економічного розвитку географічного розміщення бюджетних доходів і витрат, питання соціально-класової структури суспільства тощо).

Особливе місце в дослідженні процесів генезису ринкового господарства належить І. В. Вернадському. Його наукова діяльність припала на період феодальної кризи напередодні реформи 1861 р. під час становлення капіталістичних відносин у 70—80-х рр. ІX ст. Будучи послідовником класичної школи політичної економії та високо оцінюючи внесок А. Сміта і Д. Рікардо до скарбниці світової економічної теорії, І. В. Вернадський не тільки аналізував теоретичні постулати західноєвропейських економістів, а й намагався використати їх для дослідження російської дійсності та Критики феодально-кріпосницької системи. Він був упевнений, що феодальні відносини треба усувати як неефективні, як такі, котрі заважають становленню нових ринкових відносин.

Після селянської реформи вчений однозначно стає на позиції захисту підприємницьких відносин, які зароджуються, виступає прихильником великого виробництва й капіталу, вважаючи, що вони сприяють поділові праці та застосуванню в господарстві машин, які, у свою чергу, підвищують ефективність праці та суспільного виробництва в цілому.

Вплив німецької історичної школи на розвиток економічної думки в Україні. Київська соціально-психологічна школа (М.Х.Бунге, М.І.Туган-Барановський, В.Я.Желєзнов, Д.І.Піхно) про закономірності та особливості ринкової еволюції в Україні.

М_Туган_Барановського (1819-1919) учений зі світовим ім’ям, що зробив вел. внесок у розвиток багатьох теор. проблем економіки. Народився в дворянській сім’ї в Харківській губернії. Т.-Б. став першовідкривачем сучасної інвестиційної теоррії циклів. Ще 1894р. він опублікував працю “Промислові кризи в суч. Англії, їх причини і вплив на нар. життя яку захистив як магістерську дісертацію в Моск. ун-ті. Він критично проаналізував сучасні йому теорії ринку та криз і високо оцінив теоретичні засади “теорії реалізації” Сея , яка стверджувала, що пропозиція порджує попит. Він підкреслював правильність думки Рікардо і Сея про те , що межа вир-тва визн. прод. силами людства .Він писав, що поит на товари створюється самим вирибництвом і жодних зовнішніх меж для розширеного відтворення, крім браку прод. сил, не існує. Це на його думку підтверджує ідея про зв. пром. коливань з період. зростанням основного капіталу . Він розглядає проблему криз, аналізуючи економічні коливання, рух “економічної активності”, а також фактори , що зумовл. таку активність . Т.-Б. звертає увагу на виявлення гол. рушійної сили ек. активності і робить висновок, що це є рух інвестицій. Він першим сформулював осн. закон інвестиційної теорії циклів , відповідно до якого фази пром. циклу визн активністю інвестування. Саме збільшення інвестицій у галузях , що виготовляють засоби вир-тва порджує мультипрлікаційний процес всіх елементів ек. активності.

Джерелом приб. він наз весь капітал.

У багатьох дослідж. “Учення про гран. кор-сть”, “Осн. помилка абстрактної теорії кап-зму” та ін. вчений намагався переорієнтувавти П.Е. в Рос. та Укр. на позиції

Велику увагу він приділив питанню розвитку капіталізму в Рос., що в останнє десятиріччя 19ст стало головним тор питаням у країні. Було опублік його докторську дисетацію “Рос. фабр. в минулому та сучасному. Історико-економічне досл.”

Відомий учений-економіст М. Бунге,професор, згодом ректор Київського університету, а у 80-ті pp. — міністр фінансів Росії, критично ставився до ідей класичної школи політичної економії. Він став фундатором Київської психологічної школи, яка згодом здобула високу оцінку на Заході. Бунге вказував на велике значення для розвитку політичної економії правильного визначення її предмета і вважав, що складність такого визначення пояснюється нечіткими позиціями ліберальної економічної школи та соціалістів. Обстоюючи шлях капіталістичного розвитку як необхідний і природний, М. Бунге критикував соціалістів за те, що вони засуджували існуючий порядок і вбачали свій ідеал у «вигаданих формах суспільного устрою». Цінність речі Бунге визначає її корисністю, «придатністю», величина якої залежить від попиту і пропозиції. Згодом він розробив теорію цінності на засадах психологічної школи і визначив цінність як «корисність».

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.214.224.224 (0.006 с.)