ТОП 10:

Еволюція господарства в Давньому Єгипті, Месопотамії та його відображення в пам’ятках економічної думки.



Писемні джерела, на підставі яких можна досліджувати економічну думку стародавнього Сходу, — це, як правило, зведення законів, юридичні акти, документи господарської звітності та твори про управління державою й державним господарством. Тому багато з них мають нормативний характер і відображують позицію насамперед правлячих верств — фараонів, царів, вельможних придворних та чиновників. Економічному знанню притаманні догматизм, апріорність і значною мірою символізм. Незважаючи на це, давньогрецькі мислителі згодом намагалися осягнути та використати ці знання. Найважливіші економічні ідеї народів стародавніх цивілізацій неодноразово коментували й розвивали наступні покоління, саме їх було покладено в основу економічних поглядів учених середньовічного Сходу. Тоді ж (починаючи з IV тисячоліття до н.е.) були започатковані конкретні економічні науки (статистика, облік та аналіз господарської діяльності, управління і т. ін.), які набули дальшого розвитку в античному періоді (I тисячоліття до н.е. — IV століття н.е.).

Одні з перших вiдомих нам пам’яток економічної думки належать до епохи Стародавнього Єгипту. У них знайшли відображення численні питання організації та управління державним господарством, а також уявлення стародавніх єгиптян про власність, рабство, товарно-грошові відносини. Про економічну думку Стародавнього Єгипту можна довідатися насамперед з творів державних чиновників (писарів). До нашої доби дійшли «Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара», «Проречення Іпусера», «Пророцтво Неферті», «Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі», різ­ні адміністративно-господарські та юридичні документи.

У Стародавньому Єгипті здійснювався ретельний облік трудових та матеріальних ресурсів. Тому періодично проводилися переписи населення з урахуванням вікових і професійних особливостей, складалися земельні кадастри, обліковувалась худоба та інші матеріальні ресурси. Адміністративно-господарські документи характеризують організацію та управління державним (царсько-храмовим) господарством, організацію праці царських ремісників (майстрів) та землеробів — безпосередніх виробників матеріальних благ у староєгипетському суспільстві.

Важливе місце у давньоєгипетській літературі належить повчанням — творам дидактичного характеру, в яких розглядаються питання управління державним господарством на найрізноманітніших його рівнях. Так, наприклад, «Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара» (ХХII ст. до н.е.) дає уявлення про політичні та економічні функції фараона — глави держави, про класовий характер староєгипетської влади. Автор говорить про необхідність ворожого ставлення до незаможних та придушення натовпу, з одного боку, і возвеличування, нагородження царем своїх вельмож, жерців — з іншого. Тоді вони працюватимуть задля царя як один загін і не буде серед них бунтарів1. У «Повчанні Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі» (XXI — XVIII ст. до н.е.) не тільки узагальнюється життєвий досвід, а й описується соціальна структура Стародавнього Єгипту. При цьому оспівується та прославляється професія писаря (чиновника), яка давала змогу посісти високе місце в ієрархічній державній системі. Ідеться про привілеї, незалежність, загальне пошанування посади писаря, яку можна було отримати лише після підготовки в спеціальній школі писання.

Заслуговують на увагу такі пам’ятки економічної думки Стародавнього Єгипту, як «Проречення Іпусера» (відома копія початку XVIII ст. до н.е.) та «Пророцтво Неферті». Вони розповідають про соціальний переворот, що стався у XXIII—XXI ст. до н.е., описують розпад централізованої системи управління, розкрадання податкових декларацій, знищення сувоїв законів судової палати та ін. Лихо для держави — порушення суворої регламентації господарства, брак контролю за діяльністю виробників та бездіяльність чиновників. У цих творах всіляко обстоюється ідея централізму, єдності давньоєгипетської держави — надійної запоруки порядку в країні та стабільних доходів чиновників державного апарату.

Одним із найдавніших центрів людської цивілізації була Месопотамія (Дворіччя). На відміну від Стародавнього Єгипту, у державах цього регіону порівняно швидко розвивалися приватна власність та товарно-грошові відносини, посилювалося соціальне розшарування суспільства. Держава намагалася за допомогою законодавства регулювати економічну діяльність населення та регламентувати приватноправові відносини.

Відомою пам’яткою економічної думки XVIII ст. до н.е. є закони вавилонського царя Хаммурапі. Текст законів складається зі вступу, 282 статей та підсумку. Основна мета законів — усебічне зміцнення економічної влади держави. Найбільш цікаві (з економічного погляду) статті, присвячені питанням охорони власності вавилонських громадян, питанням оренди, найму, лихварства. Розвиток товарно-грошових відносин допускається у тій мірі, яка не спричинятиме масового зубожіння вільних громадян. Закони Хаммурапі захищають приватну власність, особливо власність царя, храму, державних службовців та воїнів. Зазіхання на неї карається смертю або, у ліпшому випадку, продажем винуватця у довічне рабство. У цілому закони царя Хаммурапі є системою правових норм, спрямованих на регулювання соціально-економічних відносин у Вавилоні XVIII ст. до н.е.

Месопотамія-територія, що розташовувалась між двома річками -Тігрі Євфрат, тому часто ця назва перекладається як Межріччя. Зародженню господарської діяльності на цій території сприяла низка факторів, серед яких: 1)надзвичайна родючість грунтів, особливо придатна длярозвитку землеробства;2)географічне розташування (центр Близького Сходу), щозабезпечувало провідну роль у розвитку міжнародної торгівлі; 3)природні ресурси [глина, поклади металів(олово,залізо)],що сприяло розвитку різних ремесел. На території Месопотамії з VII по IV тисячоліття до н.е. відбувався процес розподілу первісного суспільства та виникнення суспільств ранніх цивілізацій. На початку III тисячоліття до н.е. утворюються перші невеликі держави в історичній місцевості Шумер (держава Давній Шумер). Економічною основою цієї першої цивілізації було високопродуктивне сільське господарство, рівень продуктивності якого визначався природною родючістю ґрунтів і технологією іригаційного землеробства. Ця технологія вимагала організаційних зусиль зі зрошування землі (спорудження гребель, системи сполучених каналів, колодязів та іп.), а це, всвою чергу,потребувало багаточисельної і дисциплінованої робочої сили, кваліфікованого управління танагляду. У ролі керівників, ініціаторів і координаторів колективних дій виступали жерці та воїни. Цивілізація шумерів була цивілізацією міст.З одного боку, різниця міжшумерським містом і селом була невелика, оскільки значну частину його населення становили селяни, Але технології, пов'язані з поданням води, від яких залежало існування людей, вимагали організованих зусиль міського населення. Замість обробітку невеликих ділянок силами однієї сільської родини, як напевно робили жителі сіл епохи неоліту, шумери переділили зрошувані землі на великі лани, що належали богові та якими від його імені розпоряджалися жерці. Місто створювалося на базі однієї або кількох таких храмових громад. Населення шумерських міст, яке займалося землеробством, об'єднувалося в робочі бригади в кількасот, а може, і в кілька тисяч осіб. Користуючись найпростішими ручними знаряддями, ці бригади споруджували та обслуговували великомасштабні іригаційні системи, необхідні для використання можливостей річки в повному обсязі. Глиняні таблички з одного давньошумерського міста оповідають про те, що землю іврожай у цьому місті було поділено на три категорії: 1) лани, які належали богові та оброблялися від його імені; 2) лани, що орендувалися окремими жителями на рік; 3) лани, віддані жителям безплатно в постійне користування .Наприкінці ІІІ тисячоліття до н.е. внаслідок завоювання міст давнього Щумеру утворюється стійке централізоване державне утворення — Шумеро-Аккадське царство, зі столицею у Вавилоні. В історичному розвитку цивілізації в Месопотамії найвищою межею є Вавилонське царство під час правління царя Хаммурапі (приблизно 1700 р. до н.е.). Закони Хаммурапі свідчать про розвинутість економічних відносин та відповідне економічне мислення, в системі якого відображено широкий спектр процесів і явищ господарського життя. Численні закони свідчать про розвиток товарно-грошових відносин, тенденцій зародження ринкового господарства та намагання влади їх обмежити. Вільні громадяни мали повне право розпорядження своїм майном, зокрема землею. Але був заборонений продаж службових наділів. Обмежувалося лихварство та боргове рабство. Закони Хаммурапі суворо регламентували норму процента в грошовій (20 %) та натуральній (33 %) формах, а також передбачали відстрочку виплати боргу в разі неврожаю на 1 рік без сплати додаткових відсотків. За несвоєчасну сплату боргів ні царські воїни, ні інші громадяни не мали права бути позбавлені своїх земельних наділів. Оренда землі, як правило, була короткостроковою (один-два роки) і відносини оренди оформлялися договором, у якому вказувався термін, об'єкт, розмір і час сплати. Орендарі сплачували ЗО—50 % врожаю за землю, за сад — 2/3 врожаю тощо. Закони Хаммурапі передбачали встановлення норми грошової винагороди найманим робітникам, форми і строки найму (10— 20 років). Тож можемо зробити узагальнення про те, що закони Хаммурапі визнавали існування товарно-грошових відносин та інституту приватної власності, проте були спрямовані на гальмування їх розвитку і зростання ролі держави, формування традиційних підвалин східного суспільства та його соціальної стабільності.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.206.194.161 (0.004 с.)