Тема 1: Інновації і циклічність економічного розвитку

Тема 1: Інновації і циклічність економічного розвитку

Теорії циклічного економічного розвитку

Теорія циклічності економічного розвитку в т.ч інноваційного розвитку будь-якої національної економіки була і залишається актуально.

Ідеї циклічного розвитку характерні не лише для економічної науки, а й для інших наук. Так, наприклад, в філософії ідея по циклічному розвитку Гегеля може бути у вигляді закону. «Заперечення заперечень», де розвиток розглядається як процес, а його циклічність розглядається в проходженні стадій ТЕЗА (заперечення) – АНТИТЕЗА (затвердження) - СИНТЕЗ (зняття протиріч).

На саму періодичність економічного розвитку англ. Х.Кларк і В.Джевонс здійснили аналізування динамічних змін в економіці між кризами 1793-1847рр. Саме їх дослідження стали підґрунтям циклічного економічного розвитку.

На рівні національних економік сучасна теорія описує розвиток спираючись на 2 підходи. Перший намагався освітити К. Маркс. Система його теоретичних пошуків представляє національну економіку у вигляді статичної системи. В цій системі були відсутні НТП, безробіття і кризи.

Проте інший вчений голландець Я. Ван Гельдерен дійшов висновку, що економічне зростання саме залежить від зовнішніх факторів, зокрема нових технологій.

В подальшому теоретичні доробки в галузі економічного розвитку пов*язані з іменами М. Туган-Барановського і М. Кондратьєва. Праці цих вчених були призначені саме природі економічних криз поч. ХХ ст. В своїй праці «Промислові кризи в сучасній Англії. Їх причини і вплив на життя народу» на основі виявлених ним взаємозв*язків між промисловими циклами і цінами на залізо (основний інноваційний товар) встановив, що не попит регулює пропозицію, а пропозиція впливає на попит. Це стається завдяки накопиченню позикового капіталу та інвестування його в інвестиційний товар, зокрема в інновації.

Вчений М. Кондратьєв спираючись на результати щодо аналізу економіки Британії, Франції, Німеччини, США виявив цикли економічної конюктури, які становили 54роки («довгі хвилі Кондратьєва»).

Під час кожної такої хвилі спостерігаються фази:

- Пожвавлення виробництва;

- Різкий підйом;

- Криза перевиробництва;

- Депресія

Кондратьєв зауважив, що перед початком кожної хвилі відбувається впровадження досягнення науки і техніки в виробництво. Це стало підгрунтям розвитку теорії «довгих хвиль» як теорії інноваційного розвитку.

Суть теорії «довгих хвиль» як дотична до інноваційного розвитку полягає у:

1) Інновації – це НТП і вони є стимуляторами фази зростання в економічних циклах;

2) Технологія розвитку пов*язана з групами базисних інновацій.

 

Інноваційні фактори циклічності економічного розвитку

Успішний розвиток будь-яких суспільних систем залежить від інноваційних трансформацій, які періодично виникають і охоплюють як сферу виробництва, так і галузь науки.

Тому інноваційному процесові притаманні іманентний підхід (від нижчого до вищого ступеня розвитку). Це зумовлено тим, що нижчий ступінь враховує тенденцію, яка веде до вищого розвитку, а вищий розвиток є розвитком нижчого.

Т.ч одна інновація заміняється іншою більш досконалою, забезпечуючи постійний розвиток соціальної системи. Тому періодично змінюються хвилі різного рівня організації певної соціальної системи. І такий хвилеподібний характер економічного розвитку пов*язаний з фазами науково-технічних і економічних циклів.

Самі цикли «довгої хвилі» економічного розвитку та технологічного розвитку знаходяться у взаємозв*язку: кожний економічний спад та подальша депресія спричиняють інноваційний процес, який потребує нових технологій і тим самим стимулює чергову хвилю технологічного підйому.

При цьому кінець кожної попередньої хвилі історичного розвитку є початком нової хвилі, так як минула епоха не зникає безслідно. Вона продовжує жити у вигляді нової техніки, культури в свідомості людей.

Тому спираючись на дослідження Кондратьєва, який показав та пов*язав хвилі винаходів та інновацій з переходом нового циклу.

Він встановив, що перед початком висхідної хвилі великого циклу спостерігаються значні зміни в господарському житті суспільства. Зокрема це стосується техніки виробництва та розвитку (їм передують значні технологічні винаходи і відкриття).

Ці зміни техніки і виробництва на думку Кондратьєва допускають:

- Наявність відповідних науково-технічних відкриттів і винаходів;

- Господарські можливості застосування цих відкриттів.

Саме розвиток техніки включає в технічний процес розвиток великих циклів.

 

Вплив технологічних вкладів на економічний розвиток

Значне місце в теорії циклічності інноваційного розвитку відводиться концепціям, які освітлюють формування технологічних систем та способи розширення інновацій.

Їх розвивають ряд вчених, серед яких є англ.економісти К. Фрімен, Дж.Б. Кларк, Л. Суїтен. На думку цих авторів темпи економічного зростання залежать від формування, розвитку та старіння технологічних систем.

Процес поширення інновацій (дифузія) розглядається ними як механізм розвитку технологічних систем. Тому дані автори пов*язують темпи поширення інновацій з ринковим механізмом.

Вони трактують, що дифузія інновацій вимагає певних умов та стимулювання.

Тому поштовхом до розвитку економіки стала поява базисних інновацій окремих галузей виробництва, так як старіння технологічних систем одних країн і впровадження їх в інших призводить до нерівномірного державного розвитку. Внаслідок цього економічне зростання розглядається як результат появи нових галузей.

Тому сучасні теорії інноватики, зміна ділових циклів пов*язані зі зміною технологічних укладів в суспільному виробництві.

Саме поняття «уклад» означає становлення певного порядку, а технологічний уклад характеризується певним технічним рівнем складових виробництва, зокрема висококваліфікованою робочою силою, науково-технічним потенціалом.

Життєвий цикл кожного технологічного укладу має 3 фази розвитку:

1. Припадає на зародження та планування нового технологічного укладу на основу виробничого потенціалу і набуває подальшого розвитку

2. Пов*язаний з структурною перебудовою економіки на основі нових технологій виробництва і швидкого становлення ТУ; залежить від сприятливих соціально-економічних та виробничих умов. Якщо існує хоч незначний, але стійкий попит на новий метод, продукт чи процес то розвиток цього ТУ прискорюється.

3. Розпочинається зрілістю ТУ, його життєвого циклу і закінчується поступовим затуханням застарілого ТУ.

Отже, розвиток технології є основною рушійною силою прогресу. Нова технологія завжди виникає не одна, а у взаємозв*язку з іншими технологіями.

Сьогодні, наприклад, пріоритетними інноваціями складової розвитку є інтелектуалізація виробничої діяльності, використання високих технологій, екологічність.

Тому ця модель технологічного устрою потребує нової державної інноваційної підтримки, стимулювання ефективних інновацій, скорочення виробництв, які неекономно експлуатують ресурси.

 

Тема 2: Ключові поняття інноваційного розвитку

Економічна сутність інновацій

Інновація – це термін, який в науковий лексикон вперше ввів Шумпетер, який інтерпретував це п-тя і в перекладі воно означає втілення наукового відкриття, технічного винаходу в нові технології або в новий продукт.

Інновація – це вкладення коштів в економіку яка забезпечує зміну техніки та технологій.

Інновація – це нова техніка або технологія яка є результатом досягнення НТП.

Автор П. Друкер

Інновація – це особливий інструмент, який дозволяє підприємству використовувати зміни та перетворювати їх в нові можливості для відкриття нового бізнесу.

Б. Санто ототожнював інновації із загальним техніко – економічним процесом, завдяки якому впровадженні ідеї для відкриття створюють досконаліші, за якісними характеристиками, товари технології, які приносять прибуток.

М. Кучик

1.функціональна(інновація – це процес певних змін в техніці і організації виробництва);

2. атрибутивна(виникненню інновацій сприяють суспільні потреби);

3.предметна сторона(інновації полягають у впровадженні засобів праці та предмета праці).

В українському законодавстві інноваціями названо новостворені або вдосконалені конкурентоспроможні технології, продукцію або послуги, організаційно технічні рішення виробничого, адміністраційного або комерційного характеру які покращують якість виробництва, соціальну та виробничу сферу та кінцевий результат.

Отже, на основі вище розглянутих технологій трактування змісту поняття інновацій можна об*єднати в 3 групи:

1. Результат винахідництва

2. Процес якісних змін

3. Інструмент для нових можливостей

Отже, термін інноваційний – це той, який характеризує результат винахідництва пов*язаний із процесом якісних змін та спрямований створення нових можливостей.

Інноваційність означає вміння придумувати нові рішення, ідеї та унікальні способи певного об*єднання та доповнення.

Сучасна економічна теорія розрізняє 5 типів інновацій:

1.введення нового потоку(товарна інновація)

2.введення методів виробництва(технологічна інновація)

3.створення нового виду товару(ринкова інновація)

4.створення нового джерела поставки сировини або напівфабрикатів(маркетингова інновація)

5.реорганізіція структури виробництва(управлінська інновація).

 

Розвиток венчурного бізнесу

Розвиток венчурного бізнесу як самостійної форми підприємництва бере свій початок у 40-х роках XX ст. Це було спричинено гострою потребою у структурній перебудові американської економіки під час кризи середини 70-х років.

Венчур виник у нових наукомістких галузях, насамперед електроніці як технологічній галузі ракетного бізнесу. Зокрема, за допомогою венчурного капіталу було створено американську фірму «Арріе», яка нині є одним із лідерів комп'ютерної індустрії.

Роль венчурних фірм не лише у підвищенні науково-технічного рівня виробництва, а й у їх впливі на динамічність усього господарського комплексу. Вони є генераторами принципово нових ідей, на основі яких відбуваються потужні науково-технічні зрушення.

Венчурне підприємництво розвивається у різних формах, найпоширенішими з яких є:

—незалежний (чистий) венчур;

—впроваджувальні фірми, засновані на пайових засадах промисловими корпораціями;

—венчурні фірми, що фінансуються інвестиційними фондами;

— внутрішні венчурні відділи великих корпорацій.

Незалежні венчурні фірми. Організовуються як акціонерні товариства, рекламуючи у пресі свою ідею створення новації, акумулюючи під цю ідею кошти приватних та інституційних інвесторів.

Впроваджувальні фірми. Створюються однією або декількома корпораціями на пайових засадах. Вони можуть бути представлені у кількох модифікаціях, організаційно оформлених як науково-дослідні консорціуми:

1.Консорціум, створений з метою проведення фундаментальних довгострокових досліджень.

2. Консорціум, метою якого є активізація наукової діяльності науково-дослідних інститутів, університетів на їхній виробничій базі з використанням наявного науково-виробничого потенціалу. Для розроблення і випробування ідей одержує від корпорацій донорське фінансування і має міжгалузевий характер.

3. Консорціум, створений корпораціями на пайових засадах з метою розроблення галузевих стандартів, технічних умов і контролю за їх застосуванням. Може створюватися під егідою великої холдингової компанії, має тимчасовий характер і часто розпадається внаслідок внутрішньогалузевої конкуренції.

Попит на венчурний капітал цих фірм дуже великий і не задовольняється комерційними банками, які утримуються від надмірного ризику. Це зумовило виникнення спеціалізованих венчурних інвестиційних фондів і компаній, їх метою є акумулювання венчурного капіталу та венчурне фінансування і кредитування спеціалізованих ризикових фірм (венчурів).

Внутрішній венчур

У 60-ті роки XX ст. у США великі концерни і корпорації почали створювати у своїх структурах автономні науково-дослідні та проектні групи або відділи, які були призначені для пошуку, обґрунтування ідей дослідних зразків і налагодження виробництва нових видів продукції, впровадження прогресивних технологічних процесів.

Фінансували внутрішні венчури за рахунок основної діяльності компанії, причому великі компанії створювали до декілька десятків таких тимчасових венчурних груп.

Багато великих корпорацій США («Ексон», ІВМ, «Дженерал електрик» та ін.) мають внутрішні венчури.

За формою відповідальності і організаційно-правового статусу венчурні фірми можуть бути акціонерними компаніями, господарськими товариствами та приватними підприємствами.

Для створення венчурної фірми необхідні:

— комерційна ідея (новий продукт, технологія або послуга);

— суспільна потреба у конкретному нововведенні;

— підприємець, який готовий на основі нововведення створити венчурну фірму;

— «ризиковий» капітал для фінансування діяльності венчурної фірми.

Оцінювання бізнес-ідеї

У його основі — комерційний підхід до сутності ідеї, який визначається такими критеріями :— попит на товари, що пропонуються до виробництва (величина абсолютного попиту, можлива частка ринку, ступінь задоволення попиту тощо);— наявність необхідних ресурсів (доступність ресурсів, величина стартового капіталу);

— рівень конкуренції (норма прибутку в області, умови входження на ринок, кількість конкурентів);— ступінь інтеграції в структуру регіону (розміщення Постачальників і споживачів,);

— потенціал розвитку бізнес-ідеї (перспективи зростання ринків збуту, цінова політика);

— кількість і структура новостворених робочих місць порівняно з іншими проектами, рівень оплати праці персоналу, потреба у кадрах високої кваліфікації).

Оцінювання команди

Оцінювання ініціативної групи і кожного ініціатора бізнес-проекту провадиться за такими критеріями:— професійні та ділові якості;— особисті психологічні характеристики;— накопичений досвід;— цілі та прагнення особистості;— універсальність і компетентність команди;— злагодженість у діях команди.

Оцінювання компанії. Здійснюється за такими критеріями:

— етап життєвого циклу фірми (етап становлення);— потенціал зростання (темпи реальні і прогнозні);— досягнуті результати (частка ринку, рівень якості продукції, фінансові показники).

Функціонування бізнес-інкубаторів приносить неабияку користь не тільки тим, хто набуває підприємницького досвіду в їх складі, а й регіону, в якому вони створені.

В Україні перспективність бізнес-інкубаторів визначається такими факторами:

— невпинно зростає попит підприємницьких структур на нові технології навчання, консалтинг та інформаційне забезпечення;

— потенційні інвестори всі частіше вимагають від фірм Не тільки підтверджень стійкого матеріального і фінансового стану, а й доказів уміння розпорядитися наданими їм капіталовкладеннями;

— кредитна політика банків не дає можливості фірмам брати кредити на придбання основних засобів, що призводить До збільшення їх витрат і зменшення оборотних коштів;

— ринок, що практично вже сформувався, збільшує конкуренцію і змушує підприємців більше часу займатися поточною реалізацією товарів;

— фірмам, що починають свій бізнес, в умовах фіскальної політики держави потрібен час для становлення і пристосування до ринку.

У всьому світі бізнес-інкубатори — це здебільшого неприбуткові організації, які існують на кошти муніципалітетів чи спонсорів. Вони можуть бути самоокупними лише на 10—60%. Тому держава повинна надавати реальну фінансову підтримку бізнес-інкубаторам.

Українські бізнес-інкубатори здебільшого існують за рахунок фінансування міжнародних донорських організацій. Джерелами їхнього фінансування найчастіше є кошти міжнародних фондів та грантових програм і лише невеликою мірою — кошти місцевих адміністрацій та спонсорів. Для сприяння розвитку бізнес-інкубаторів в Україні створено Українську асоціацію бізнес-інкубаторів та інноваційних центрів.

Засновницькі центри

Це територіальні об'єднання новостворених підприємств (здебільшого обробної промисловості й виробничих послуг). Їх засновники — комуни, а також промислово-торговельні палати, банки, економічні союзи, університети. Центри координують діяльність комерційних фірм, підтримуючи їх на етапі становлення і сприяючи розвитку тих, які забезпечують краще використання ресурсного потенціалу регіону.

Центр інновацій

Здійснює спільні дослідження з фірмами, навчає слухачів основам винахідництва та управління інноваціями, організовує нові комерційні фірми на основі інновацій. У центрі реалізуються прикладні дослідження з високою вірогідністю успіху, для яких витрати на технічні і комерційні консультації не перевищують 5 тис. дол. Якщо ж проект доведено до стадії впровадження і визначено його високу комерційну вигідність, його фінансують за програмою, яка передбачає створення нової компанії.

Тема 6

Тема 7 Маркетинг інновацій

Примітка

Розробка інноваційної стратегії розвитку передбачає застосування інструментарію стратегічного маркетингу: SWOT-аналізу - на корпоративному рівні; Gар-аналізу, стратегічної моделі Портера, матриці Бостонської консультативної групи, матриці "Мак Кінсі - Дженерал Електрик" - на бізнес-рівні; сегментації ринку - на товарному рівні. Застосування цих інструментів базується на результатах серйозних ринкових кон'юнктурних досліджень, у ході яких визначають: маркетингові характеристики ринку; позиції підприєм­ства у НДДКР, виробництві, управлінні; ринкові і конкурентні позиції підприємства і його продукції; харак­теристики зовнішнього мікро- і макросередовища.

Як додатковий елемент вмотивованості керівників, що працюють на бізнес-рівні (рис. 8.2), доцільно застосовувати систему виокремлення центрів фі­нансової відповідальності (ЦФВ). Виокремлення центрів може відбуватися як на рівні керівника портфеля бізнес-проектів, так і на рівні окремих бізнес- проектів.

Проблемі мотивації персоналу приділяють увагу не тільки сучасні захі­дні і вітчизняні науковці, але й багато консалтингових фірм, працівників кад­рових відділів підприємств тощо. При цьому одним з найвпливовіших видів мотивації називають внутрішню мотивацію на підприємстві. Згідно, найбільш внутрішньо мотивованим на підприємстві є його власник, а воло­діння власним бізнесом відповідно - найкращим мотиваційним інструмен­том.

Таким чином, зробити менеджера самомотивованим може часткова пе­редача елементів володіння бізнесом в його особисте розпорядження. Мова в даному випадку не йде про включення працівника до складу співвласників бізнесу, тобто перерозподіл відсотка акцій та включення його до акціонерів компанії, а лише про передачу певних повноважень управління бізнес- одиницею підприємства як окремим самостійним суб'єктом господарювання, покладання на даного керівника повної відповідальності за кінцевий резуль­тат, ризик, фінансові показники, стратегічний розвиток ЦФВ тощо.

Як результат, виділення центрів фінансової відповідальності дозволить самореалізувати підприємницькі ініціативи окремих, найбільш талановитих, менеджерів щодо стратегічного розвитку бізнес-портфеля, або стратегічної бізнес-одиниці, підвищити їх відповідальність, сумлінність виконання служ­бових обов'язків, ефективність аналізу бізнес-середовища; прискорити про­цес реакції на запити потенційних споживачів та вмотивованість налаго­дження управлінської діяльності з досягнення максимального кінцевого ре­зультату.

Зі схеми на рис. 8.2 випливає, що стратегічне управління інноваційним процесом відбувається відповідно до вимог системного підходу - від загаль­ного до окремого, - при цьому через зворотні зв'язки відбувається уточнення (коригування) стратегій більш високих рівнів. Тобто процес є ієрархічним і циклічним, він може містити декілька ітерацій (їх кількість визначається на основі розрахунків економічної доцільності).

Серед основних рис сучасних підходів до управління слід зазначити такі:

- підприємства повинні постійно модифікувати свої конкурентні перева­ги, якщо вони прагнуть утримати позиції лідера;

- слід відходити від логічно раціональних тривіальних рішень, оскільки вони легко передбачаються конкурентами, необхідні нетрадиційні рішення;

- стратегія, у принципі, повинна бути короткотерміновою, оскільки умо­ви господарювання швидко змінюються і ці тенденції все посилюються, що вимагає постійного перегляду стратегічних рішень.

З урахуванням викладеного рекомендується переходити від планування до організації як функції управління. У цій ситуації слід формувати стратегі­чне бачення як можливі напрямки розвитку підприємства, а в його руслі, від­повідно до існуючих тенденцій на ринку, формувати інноваційну стратегію розвитку. Вона повинна передбачати декілька можливих сценаріїв (крайньою мірою - найбільш імовірних) і відповідних їм дій, у тому числі варіанти змі­ни (модифікації чи реструктуризації) організаційної структури підприємства.

Виходячи з цього, інноваційна стратегія розвитку повинна містити: 1) заходи з управління формуванням пакету продуктово-ринкових ін­новаційних пропозицій: аналіз і виявлення можливих напрямків розвитку, для реалізації яких є зовнішні і внутрішні умови, генерування інноваційних пропозицій у межах кожного з напрямів;

2) заходи з управління продуктово-ринковим портфелем підприємства (товарною номенклатурою, товарними лініями, окремими товарними одини­цями): модифікація товарної номенклатури (зняття з виробництва існуючих товарних ліній і введення нових); модифікація товарних ліній (доповнення їх новими товарними одиницями - витягування, виведення безперспективних товарних одиниць); модифікація існуючих товарних одиниць;

3) орієнтовний план-графік виконання робіт з розроблення, виготов­лення і просування на ринку конкретних інновацій: послідовність робіт щодо створення і впровадження інновацій, зняття з виробництва існуючої продук­ції;

4) визначення і обґрунтування джерел і механізмів інвестування, пла­нування витрат за етапами робіт, оцінку ефективності, визначення порядку контролю і перегляду стратегії.

Ураховуючи динаміку розвитку ринкових процесів, а також значний ступінь невизначеності відносно розвитку подій у майбутньому, скласти де­тальну стратегію інноваційної діяльності і план заходів щодо її реалізації до­сить важко. Їх слід формувати у вигляді стратегічного бачення, тобто визна­чати основні орієнтири на перспективу (але й вони можуть змінюватися), а детально планувати необхідно лише найближчі дії на період один рік, макси­мум - на 2-3 роки. При цьому необхідно розглядати кілька можливих сцена­ріїв розвитку подій у майбутньому, як мінімум, песимістичний, оптимістич­ний, найбільш вірогідний.

Конкретне підприємство-інноватор у своїй діяльності може використо­вувати такі типи інноваційних стратегій:

- наступальну, яка передбачає активне проведення НДДКР, розро­блення й упровадження нових продуктів і технологій. Вона може бути реко­мендована підприємствам, які мають сильні науково-дослідні і дослідно- конструкторські підрозділи й відповідну базу;

- захисну, яка передбачає поліпшення продуктів і технологій. Тако­го роду стратегію доцільно застосовувати на підприємствах, що мають сильні маркетингові підрозділи, стійкі до конкурентного тиску, здатні активно про­тидіяти конкурентам;

- змішану, що є комбінацією двох перших, вона притаманна підп­риємствам зі значною диверсифікацією продукції і ринків збуту;

- ліцензування (продаж патентів та ліцензій, див. п. 3.2). Його ре­комендують для невеликих підприємств, які не спроможні самостійно органі­зувати масштабне впровадження своїх розробок.

Вибір стратегії залежить від положення підприємства на ринку, його конкурентного статусу, стадії життєвого циклу галузі і характеру портфеля бізнес-проектів (стратегічних зон господарювання). Останнє - для диверси- фікованого підприємства.

Укрупнені оцінки ймовірності реалізації різних типів інноваційних стратегій у залежності від указаних факторів подані в табл. 8.1.

Таблиця 8.1.

Й метод

де I₀ - інвестиції (капіталовкладення) здійснені в нульовому періоді (тобто до початку експлуатації проекту). тис. грн.;

CF_t - майбутні грошові потоки (надходження готівки - cash flow), отримані в t-му періоді, тис. грн.;

r - норма дисконту (дисконтна ставка), %;

t - період реалізації проекту;

n - кількість періодів реалізації проекту, або життєвий цикл проекту;

- коефіцієнт дисконтування t-го періоду.

 

Приведення результатів й витрат до одного моменту часу необхідно робити тому, що вартість коштів є різною для різних років, залежно від ступеня віддаленості розрахункового року від року, ефект якого обчислюють.

Урахування чинника часу, тобто приведення різних у часі ефектів та витрат до одного моменту — розрахункового року, називають процесом дисконтування. Іншими словами, при оцінюванні ефективності інноваційного проекту оцінюють й ефективність використання грошей та отримання прибутку в часі — сьогодні чи в майбутньому.

Якщо величина NPV позитивна, тобто NPV > 0, це означає, що проект задасть змогу обраній нормі дисконту. Здійснення проекту дозволить впродовж його економічного життя (періоду реалізації) відшкодувати початкові витрати I₀, забезпечити отримання прибутку відповідно до заданої норми r, а також певний надлишок прибутку, що дорівнює величині NPV. Інше пояснення показника NPV: якщо проект фінансувався за рахунок довгострокової позики в сумі I₀ (грн.), отриманої на n років під r відсотків річних, то кредит і відсотки за ним можна повністю сплатити за рахунок отриманої від реалізації проекту готівки. Крім того, залишок готівки після розрахунків з кредиторами складе величину NPV.

Від'ємна величина NPV (NPV < 0) показує, що встановлена норма прибутку не забезпечується і проект збитковий. Якщо NPV = 0, проект тільки відшкодовує здійснені витрати, але не дає прибутку.

Величина NPV істотно залежить від двох факторів:

• структури грошового потоку (чим більші надходження готівки в перші роки економічного життя проекту, тим більшою буде кінцева величина NPV, швидше відбудеться відшкодування здійснених витрат та меншими будуть ризики по проекту);

• рівня норми дисконту (ставки r); збільшення дисконтної ставки приводить до збільшення тривалості окупності проекту і зниження величини NPV.

За наявності кількох варіантів здійснення інноваційного проекту вибирають варіант з максимальним показником чистого приведеного доходу.

Індекс рентабельності інвестицій (profitability index) визначається як відношення суми приведеної різниці результату і затрат до величини капітальних вкладень.

Індекс рентабельності інвестиційних вкладень пов'язаний з інтегральним ефектом. Якщо інтегральний ефект інвестицій Е_інт позитивний, то індекс рентабельності І_р>1, і навпаки. При І_р>1 інвестиційний проект вважається економічно ефективним. Якщо І_р<1, то проект не ефективний. Якщо інвестиції здійснюються в межах одного року і при постійних в періоді результатах затрат і нормі, то індекс дисконту рентабельності може бути виражений таким чином:

,

К_о – інвестиції в межах 1 року.

Й метод

Індекс рентабельності PI (profitability index) розраховують як відношення теперішньої вартості прибутку за період інноваційного проекту до обсягів інвестицій у даний проект:

де PV - приведена вартість (present value) потоку очікуваних у майбутньому платежів, тис. грн:

Індекс рентабельності РІ - відносний показник, який визначає, скільки гривень сучасної вартості грошового потоку припадає на одиницю (гривню) початкових витрат: Якщо PI > 1, то теперішня вартість грошового потоку проекту (за умови правильної його оцінки) перевищує початкові інвестиції, забезпечуючи тим самим наявність позитивної величини NPV, а норма рентабельності проекту перевищує задану.

Якщо PI = 1, величина NPV = 0 й інвестиції не приносять прибутку. При PI < 1 проект не забезпечує заданого рівня рентабельності, і його слід відхилити.

Внутрішня норма доходності IRR — це норма дисконтування, за якої чиста теперішня вартість інновації дорівнює нулю, тобто дисконтовані грошові потоки інвестиційних витрат та прибутків стають однаковими. Модель використання цього показника при виборі варіантів інноваційних проектів така: чим він більший, тим вища ефективність проекту. Якщо внутрішня норма доходності інноваційного проекту більша за прийняту норму дисконтування, то такий проект уважають економічно ефективним; він забезпечує позитивну величину чистого приведеного доходу. Крім того, перевагою цього показника також є можливість установлення «межі безпеки» для інноваційного проекту.

Внутрішня норма дохідності (IRR) проекту представляє ту норму дисконту, при якій величина приведеної різниці доходу від реалізації інноваційного проекту витрат дорівнює приведеним інвестиціям.

.

Період окупності — це термін повернення коштів через отриманий від інновацій прибуток: чим він менший, тим ефективнішим вважають проект.

Період окупності проекту (paybackperiod) визначають як період часу, за який потік дисконтованих проектних доходів прирівняється (дорівнюватиме) дисконтованому потоку витрат. Іншими словами, це той період, протягом якого початкові інвестиції окупляться, відшкодуються за рахунок грошових надходжень, отриманих у процесі реалізації проекту. Період окупності проекту не повинен перевищувати життєвий цикл проекту. Недоліком показника є те, що він не враховує надходження готівки, отримані після окупності капітальних витрат.

Період окупності можна визначити двома способами: Перший спосіб. У його основі покладено визначення середньої величини приведеної вартості грошового потоку:

де n - період окупності проекту років; І₀ - початкові інвестиції, тис. грн;

- середньорічна вартість грошового потоку, тис. грн.

Результати за цим розрахунком приблизні, мають істотну погрішність.

Другий спосіб: Кумулятивний (наростаючим підсумком), за допомогою табличного методу. Цей метод точніший, дає змогу визначити період окупності з точністю до місяців. Періодом окупність проекту визначається той показник у якому ИРУ набуває позитивного значення.

До реалізації приймається той варіант, при якому строк окупності мінімальний.

Після розрахунків загальної ефективності необхідно зробити розрахунки за варіантами можливого прийняття рішення. Для цього використовують показники порівняльної економічної ефективності. В даному випадку застосовують формулу приведених затрат. Із декількох можливих варіантів приймають той варіант при якому сума приведених затрат є найменшою ,

де Е_н – нормативний коефіцієнт економічної ефективності;

КВ _і – капітальні вкладення (обсяг інвестицій) по і-му варіанту;

С_і – річні експлуатаційні затрати по і-му варіанту.

Якщо порівнюють декілька варіантів, то приймають той варіант, в якому найменше значення приведених затрат.

В окремих випадках, коли ми маємо два варіанти. Вибір кращого розраховується наступним чином.

, (2.9)

де С₁, С₂ – собівартість робіт (послуг) відповідно за І і ІІ варіантами;

І₁, І₂ – інвестиції відповідно за І і ІІ варіантами.

В тих випадках, коли декілька варіантів можливої реалізації проекту не співпадають в часі, тобто вони можуть бути реалізовані в різні строки і поточні затрати теж змінються в часі, то по кожному варіанту затрати необхідно приводити до поточного моменту (К _пр)

, (2.10)

Е_н.п. – норма дисконту для приведення різноперіодичних витрат до поточного періоду;

t – період часу приведення, роки.

Приймається той варіант, по якому ця величина буде самою найменшою.

При обґрунтуванні доцільності проведення реконструкції і технічного переозброєння діючого підприємства по відношенню до нового будівництва можна використати формулу:

, (2.11)

де О₀, О₁, О₂ – річний обсяг продукції відповідно на діючому до реконструкції підприємстві, після його реконструкції та на новому підприємстві;

С₀, С₁, С₂, – собівартість одиниці продукції відповідно на цих же підприємствах;

І₁, І₂ –інвестиції відповідно на реконструкцію і нове будівництво підприємства.

Економічна суть наведеної формули полягає в зіставленні одноразових (капітальних) і поточних (експлуатаційних) затрат в різних умовах. О1Сс1 – це щорічні витрати на виробництво збільшеного обсягу продукції на діючому підприємстві після його реконструкції;

О0Сс0+ О2Сс2 – такі ж затрати на діючому (без реконструкції) і новому підприємстві.

Якщо Е Ен то ефективною буде реконструкція діючого підприємства, в іншому випадку – нове будівництво.

Викладений підхід служить інструментом пошуку напрямів підвищення ефективності виробництва на основі здійснення реконструкції і технічного переозброєння діючих підприємств.

 

8.5. Прогно­зування тривалості життєвого циклу в управлінні інноваційним проектом

Важливе значення для управління інноваційним проектом має прогно­зування тривалості його ЖЦ. Метою прогнозування ЖЦ є визначення ймові­рної тривалості його етапів та часових параметрів переходу між ними для прийняття обґрунтованих управлінських рішень. Прогнози складають на ос­нові аналізу темпів розвитку НТП, динаміки потреб і запитів споживачів, те­нденцій змін характеристик макро- і мікросередовища господарювання (для кожного з їх складових та елементів), наявних і перспективних можливостей підприємства-інноватора та його економічних контрагентів. При цьому вра­ховують структуру ЖЦ інноваційного проекту:

,

де - проектно-аналітичні роботи; - науково-дослідні, до­слідно-конструкторські та маркетингові роботи; Т_Р - ринковий цикл (ЖЦ нового продукту). - інноваційний цикл.

Підходи до визначення тривалості кожної з виділених частин ЖЦ інно­ваційного проекту залежать від ступеня новизни розробок, що покладені в його основу. Порівняльний аналіз основних методів прогнозування, які можна застосувати для визначення тривалост