Процес адаптації лексичних запозичень у мові-реципієнті

 

Мова, запозичуючи іноземні слова, не залишає їх незмінними протягом тривалого проміжку часу. На момент проникнення запозичення знаходяться "поза системою" [321, с. 6], оскільки мають свої мовні особливості. Ці слова поступово перебудовуються, адаптуючись до фонетичних, графічних, морфологічних і лексичних закономірностей мови-реципієнта, відповідно,
до мовної системи в цілому, тобто піддаються процесу асиміляції. У результаті цього процесу запозичення втрачають свій іншомовний характер, припиняють виділятись на фоні лексичної системи мови-реципієнта, стають її невід’ємною частиною. Отже, оновлення мови не зводиться лише до появи нових слів
у лексичній системі мови-реципієнта, але й відображається на усіх рівнях мовної системи [260, с. 126].

Особливості засвоєння запозичених слів, які з’явились у той чи інший період розвитку мови, закономірності їхнього включення до мовної системи, їхнього підпорядкування нормам мови, а також їхня перебудова належать до процесу внутрішніх законів розвитку мови-реципієнта. Виходячи з того, що запозичення пристосовуються до мови в залежності від її внутрішніх законів у своїй звуковій подобі, графічному зображенні, граматичній структурі та смисловому змісті, мовознавство виділяє чотири види адаптації запозичених слів:

- фонетична адаптація, мета якої є пристосувати іншомовні слова
до наголосу та системи звуків французької мови;

- графічна адаптація веде до регламентації орфографії запозичень відповідно до загальних правил французької мови;

- морфологічна адаптація приводить до підпорядкування запозичень закономірностям граматичного складу і дозволяє їм правильно функціонувати
в граматичній системі французької мови;

- семантична адаптація надає можливість запозиченим словам пристосуватись до лексичної системи французької мови.

Для того, щоб набути нормативних ознак мови-реципієнта, слово,
яке прийшло з чужої мови, повинно закріпитись у новій для себе мові, міцно увійти в її словниковий склад. Слово проходить тривалий процес адаптації. Першим етапом адаптації, який зазнає будь-яке запозичене слово, є фонетична адаптація, і лише у певній мірі фонологічна. У сучасній лінгвістиці виділяють два способи звукового відтворення запозичених слів [245, с. 69]: фонетичне транскрибування, яке характеризується послідовним відтворенням фонічного рівня мови-джерела фонетичними засобами мови-реципієнта і графічне відтворення – фонемна реалізація, що відбувається за допомогою графіки
мови-реципієнта. При фонетичному транскрибуванні мовець добре володіє фонетичними рівнями контактуючих мов, при графічному відтворенні
для позначення іноземних фонем він використовує графічні засоби мови,
що запозичує. А. Тібо стверджує, що у часи, коли іноземні мови були головним чином відомі своєю письмовою формою, часто при фонетичній адаптації графічне зображення впливало на кількість фонем запозиченого слова
[303, с. 4]. Цей процес він пояснює тим, що, коли мовець намагався вимовити іноземне слово, він, як правило, погано володів правилами вимови іноземних слів і продовжував орієнтуватись на їхнє графічне зображення.

Л. Деруа у роботі «L’emprunt linguistique» пропонує чотири способи адаптації вимови іноземного слова: 1) не використовувати фонеми, невідомі мові-реципієнту; 2) замінити їх фонемами, властивими мові-реципієнту;
3) ввести у запозичене слово нові фонеми, щоб надати йому унормованого вигляду; 4) перенести тонічний наголос у зв’язку з загальними правилами
мови-реципієнта [191, с. 237].

При графічній адаптації важливу роль відіграє система письма
мови-джерела, оскільки графічна інтерференція відбувається на основі алфавіту. Саме тому особливу увагу потрібно звертати на мови безалфавітного письма, такі як давньоєврейська, арабська, китайська та інші [245, с. 66]. У процесі контакту мов французькі вчені виділяють значну кількість запозичень
зі споріднених мов. На їхню думку, такі іншомовні слова, асимілюючись
до мови-реципієнта, яка використовує латинський алфавіт, зазнають часткових змін на письмі [122, с. 101; 242, с. 66]. А французький спеціаліст зі семіотики Жак Ані стверджує, що проникнення запозичених слів до графічної системи
мови-реципієнта може відбуватись без модифікацій [122, с. 101]. У будь-якому разі така графічна адаптація проходить без ускладнень.

Крім фонетичної та графічної адаптацій, запозичене слово підпорядковується морфологічній системі мови-реципієнта: позначення числа та роду, заміна суфіксів і закінчень, властивих мові, що запозичує. Серед основних морфологічних процесів, які найчастіше проходить ЛЗ, слід назвати конверсію, особливий тип транспозиції, який полягає в переході слова з одної граматичної категорії до іншої.

Завершальний процес пристосування запозиченого слова у мові-реципієнті відбувається на семантичному рівні завдяки семантичним модифікаціям.
На думку Л. Деруа, слово може, по-перше, зберегти запозичене значення етимона; по-друге, розпочати використовувати отримане значення до інших речей або понять, які можуть не відповідати речам і поняттям у мові-джерелі; і, нарешті, спростити значення етимона, втративши семантичне поле [191, с. 261].

Зауважимо, що будь-який етап адаптації ЛЗ – це складний і довготривалий процес, який не можливо досліджувати поза системою мови. Як правило,
усі представлені вище види адаптацій іноземних слів тісно пов’язані між собою і перебувають у постійній взаємодії.

На сучасному етапі розвитку мовознавства лінгвісти ведуть дискусії щодо кількості етапів адаптації ЛЗ у мові-реципієнті. Їхнє число варіюється від трьох (В. М. Аристова [4, с. 8–11], В. М. Мазниченко [68, с. 63], В. П. Сімонок [91, с. 8]) до п’яти (М. Г. Зеленцова [28, с. 155–156], Л. П. Крисін [55, с. 75–78]).

Враховуючи здобутки наших попередників, ми виділяємо три основні етапи
у процесі запозичення: проникнення, асиміляція та прийняття. Під проникненням ми розуміємо процес переходу запозичених слів до мови-реципієнта, зумовлений соціолінгвістичними умовами в країні; під асиміляцією – етапи фонетичної, графічної й морфологічної адаптацій обраної історичної іноземної лексики і, нарешті, етап прийняття, на якому відбувається семантична адаптація іноземних слів. Сьогодні процес асиміляції називають ще формальною адаптацією,
а прийняття – функціональною. Існує думка про те, що для проникнення іноземного слова до мови-реципієнта достатньо її формальної адаптації [86].
Це пояснюється тим, що мова-реципієнт спочатку запозичує форму іноземного слова, а потім відбувається подальша модифікація слова на семантичному рівні.

 

1.2.1. Фонографічна адаптація лексичних запозичень у французькій мові доби Відродження. У XVI столітті в лексиці французької мови відбулись значні і важливі зміни, які були пов’язані, перш за все, з освоєнням накопиченого фонду запозичень з різних мов. Саме тому постало питання адаптації запозичених слів у мові-реципієнті. Провідною лінгвістичною тенденцією виступала адаптація запозичень на рівні вимови й у системі графічних знаків [217, с. 145], тобто фонографічний принцип, який полягав
у відтворенні фонем мови-джерела мовою-реципієнтом та їхній графічний запис відповідно до вимовних звуків за допомогою алфавітного письма.

Відомим залишається той факт, що на відміну від лексичної системи система фонем і графем будь-якої мови залишається більш стабільною [90, с. 171], оскільки в мові присутня чітко визначена кількість фонем для позначення відповідних графем. До того ж, фонеми не пов’язані безпосередньо з їхнім змістом. Зміна значення слова в контексті не впливає на його звучання, і, навпаки, фонетичні варіації слова байдужі до його значення [168, с. 147]. Якщо виникає потреба у нових словах, мовці вдаються до вже готових фонетичних форм кореневих чи словотвірних морфем або використовують старе слово в новому значенні, але не винаходять нові звукові комбінації або нові звуки.

Важливим є те, що фонографічний рівень будь-якої мови представляє собою складну систему, оскільки кожна фонема може мати на письмі від одної
і більше графем. Відомі фонографісти В. Г. Гак і Н. Каташ стверджують,
що через причини лінгвістичної економії та стійкості системи графічних знаків жодна мова світу не відповідає ідеальному фонографічному принципу
за схемою одна фонема = одна графема [16, с. 8–12; 158, с. 20]. Крім зазначених вище лінгвістів питанням співвідношення графеми і фонеми займались такі науковці як Т. А. Амірова, Г. Г. Крючков [5, с. 86–97;58, с. 9–16].

Графема як найменша змісторозрізнювальна одиниця письмової мови володіє двома фундаментальними положеннями системи письма [94, 86–89; 157, с. 30–44; 179, с. 142–148; 180, 2006, с. 84; 215, с. 11–12; 284, с. 175–178]: плеремічним
або позначуваним (signifié), тобто графема насичена значенням, та кенемічним або те, що позначує (signifiant) – графема, що позбавлена значення. Перший принцип характеризується наявністю графічних одиниць у зв’язку з одиницями значення (морфемами, лексемами), другий відповідає графічним одиницям
у зв’язку з одиницями усного вираження (фонемами). Отже, в лінгвістиці розрізняють фонограми (графема = фонема), морфограми (графема = морфема), морфонограми (графема = морфема при умові того, що морфема набуває фонологічної якості) та логограми (мінімальний знак = поняття). Пропонуємо схематичне співвідношення різних графем мови, що зображене на рис. 1.1:

ГРАФЕМА
КЕНЕМА	ПЛЕРЕМА
ФОНОГРАМА МОРФОНОГРАМА МОРФОГРАМА ЛОГОГРАМА

Рис. 1.1. Зв’язок між кенемами та плеремами.

Фонограми складають ядро графічної системи французької мови
[157, с. 30]. Якщо розглядати графеми французької мови відокремлено, необхідно пам’ятати, що певні літери залишаються невимовними. Як зазначає Г. Г. Крючков, графема може відповідати фонемі або комбінації фонем, вона може фіксувати нульовий звук або нелітерний знак [58, с. 14]. Отже, графема – це "мінімальний змісторозрізнювальний знак писемної мови, яка має фіксований набір конструктивних елементів (графів), які частково співвідносяться з фонемами" [там само].

Серед графем, що фіксують на письмі відповідні фонеми, вирізняють монограми (одна літера = фонема), диграми (дві літери = фонема), триграми (три літери = фонема), тетраграми (чотири літери = фонема), пентаграми (п’ять літер = фонема).

Фонеми французької мови, вступаючи у зв’язок з її графемами, можуть відтворювати бієктивне (взаємно-однозначне) відношення, наприклад, графема d для позначення фонеми [ d ], а також спостерігається редуплікація графем
по відношенню до фонем, наприклад, звук [ o ] може фіксуватися на письмі
у сучасній французькій мові в різний спосіб: o, au, eau, ô [157, с. 32; 215, с. 13].

При контакті мов фонографічна відповідність між мовою-джерелом
та мовою-реципієнтом залежить від фонографічної системи мови-джерела,
а саме: її фонетичного рівня та системи графічних знаків. Слід зауважити,
що в XVI столітті більшість мов, виключно романських, знаходились на шляху
до унормування своїх графічних рівнів. Звукові будови залишались близькими до фонетичного рівня сучасних мов. Щодо графічного зображення багатьох фонем у межах спадщини одного автора, навіть всередині одного твору графіка не залишалась без змін. Вибір графічних варіантів залежав передусім
від особистих уподобань письменників [110, с. 7; 140, с. 64; 271, с. 824].

Отже, у писемності спостерігалась графічна різноманітність і відсутність єдиної орфографічної норми, оскільки XVI століття було епохою значних змін
на письмі не лише французької мови, а й багатьох інших мов світу. Проте графічне розмаїття мов-джерел не є предметом нашого наукового дослідження. Саме тому при аналізі фонографічної адаптації ЛЗ до французької мови доби Відродження ми орієнтуватимемось на графічне зображення запозичень,
які нам пропонують етимологічні словники [339; 342; 343; 351; 360; 361; 364; 365].

Таким чином, запозичуючи значну кількість іноземних слів, письменники, лінгвісти, друкарі та вчені XVI століття прагнули пристосувати запозичені слова до французької мови на фонографічному рівні в такий спосіб, щоб вони
не вирізнялись на фоні лексичної системи рідної мови. Необхідно зауважити,
що в добу Відродження орфографія французької мови перебувала у процесі становлення. Отже, аналізуючи графічний інвентар французьких новел того часу використовувати термін "орфограма" буде недоречно, оскільки орфограма –
це "мінімальна значуща одиниця письма, яка характеризується певними
графо-фонетико-граматико-семантичними відносинами" [58, с. 25]. Проте при вивченні діяльності французьких лінгвістів у сфері орфографії ми будемо вживати обидва терміни: графема й орфограма.

Керуючись принципом польського лінгвіста Вітольда Маньчака, який, досліджуючи романські мови, стверджував, що при вивченні походження
мов важливу роль відігравали фонетика та морфологія (особливу увагу надавав флексіям) як складові основи усієї мови [239, с. 222], ми проаналізували фонетичні субституції та представлені суфікси і флексії ЛЗ мов-джерел
як характерні риси морфологічної системи мови. Помилковим, на нашу думку,
є опис фонетичних змін, запропонований французьким лінгвістом Мішелем Пере на прикладі французького іменника amande (від народної лат. amandula)
[269, с. 84]. Відповідно до його теорії, дві фонеми [ a ] з трьох вищезазначеного іменника зазнали фонетичних змін: друга була назалізована під впливом сонорного приголосного n, а кінцева фонема, що знаходилась у слабкій позиції, була послаблена на [ B ]. Ми не підтримуємо пояснення науковця щодо переходу латинської кінцевої фонеми [ a ] > [ B ], оскільки розглядаємо її як флексію латинського варіанту, яка у французькій мові перетворилась на нульову фонему [ B ] відповідно до правил морфологічної системи французької мови. Саме тому при аналізі фонографічної адаптації ЛЗ до французької мови XVI століття
ми надаємо значення суфіксам і закінченням мови-джерела.

У мовознавстві питанню фонетичних процесів присвячена низка праць російських мовознавців (О. О. Реформатський [83, с. 195–210], Ю. С. Маслов [70, 1987, с. 41–44, 70–71], С. А. Перевертаєва [78]), а також зарубіжних
авторів (Л. де Бекера [124, с. 117–118], О. Ж. Шаве [168, с. 148–166],
А. К. де Сент-Эмура [287, с. 68–96], Р. Семпсона [288], А. Терьєна-Понселя [300, с. 62–93], Пола М. Ллойда [235, с. 6–8]).

Враховуючи науково-теоретичні позиції відомих лінгвістів, при аналізі особливостей адаптації ЛЗ до французької мови доби Відродження,
ми виділяємо такі фонетичні процеси:

- позиційні зміни, тобто вплив загальних умов вимови звуків, до яких належать феномени редукція та подовження;

- комбінаторні зміни, які спричинені впливом одних звуків на інші
за умови заміщення одних фонем іншими або зміни місця фонем у слові.

Фонетичне засвоєння ЛЗ приводить до підпорядкування їх нормам французького наголосу слова. Внаслідок послаблення артикуляційного наголосу чи його переносу, у запозичених словах ненаголошені склади часто редукуються [122, с. 153]. Відповідно до чого відбуваються явища аферези, синкопи та апокопи.

Афереза (від гр. άφαίρεσις "усунення") представляє собою процес усічення літери або складу слова на його початку. Феномен, завдяки якому зникає голосна в середині слова, у лінгвістиці називається синкопою (від гр. συνκοπή "обрубування"). Як правило, зникає та голосна, яка знаходиться в позиції перед наголошеним звуком [237, с. 57]. Будь-яке скорочення закінчення слова
має назву апокопи (від гр. άποκοπή "відсікання").

У феномені подовження ми виокремлюємо три явища: протезу
(від гр. πρόσθεσις "приєднання"), епентезу (від гр. έπένθεσις "вставка") та епітезу (від гр. έπιθεσις "додавання"), тобто додавання для зручності вимови неетимологічного опорного або перехідного звуку на початку, у середині
або в кінці слів. Зауважимо, що у процесі розвитку французької мови феномен протези характеризувався додаванням протетичного е на початку слів перед сполученнями графем sp, st, sc [300, с. 64; 308, с. 27]. Така фонетична зміна приводила до більш чіткої вимови, полегшуючи артикуляцію французьких слів.

У процесі адаптації запозичених слів відбувається явище метатези
(від гр. μετάθέσις "перестановка"),тобтопереміщення фонем усередині слова, яке пов’язане з випередженням артикуляції. Метатеза може бути суміжною
(на стику фонем) або віддаленою (фонеми знаходяться на дистанції), у разі чого літери слова мови-джерела змінюють позицію у мові-реципієнті.

Крім метатези, до явища заміщення віднесемо також такі процеси: асиміляція, палаталізація, назалізація. Асиміляція (від лат. assimulatio "уподібнення") – один із найпоширеніших видів комбінаторних змін звуків.
Це такі зміни звуків, при яких артикуляція одного звуку пристосовується
або повністю збігається з артикуляцією сусіднього (попереднього
або наступного звуку). Феномен асиміляції має місце між звуками одного типу – або тільки голосними, або тільки приголосними. Розрізняють асиміляцію:
1) контактну (при асиміляції сусідніх звуків), на дистанції (при асиміляції
на відстані); 2) повну (усувається єдина наявна відмінність між звуками), неповну (збіг лише деяких артикуляцій звуків); 3) прогресивну (вплив на звук, який знаходиться попереду), регресивну (вплив на звук, який стоїть позаду).

Палаталізація(від лат. palatum "піднебіння") у мовознавстві розуміється
як явище пом’якшення приголосних звуків завдяки додатковій участі у вимові середньої частини спинки язика при піднесенні її до твердого піднебіння.
При адаптації запозичень палаталізація – пом’якшення твердих приголосних під впливом сусідніх палатальних голосних чи приголосних.

Філолог-романіст Р. Семпсон уважає назалізацію основним феноменом французької мови [288, с. 295]. Назалізація(від лат. nasus "ніс") – зміна голосного звука на носовий у позиції перед сонорними приголосними n чи m.

 

1.2.2. Семантична адаптація лексичних запозичень у французькій
мові XVI століття. У загальній теорії запозичень існує думка про те,
що запозичення, які потрапляють до мови-реципієнта, рідко адаптують
усі значення запозичених слів мови-джерела. Більшість іноземних слів проникають до мови-реципієнта, зберігаючи лише одне значення, яке відомий французький лінгвіст А. Доза називає "спеціалізацією значення" [21, с. 138].
Він уважає, що вибір значення зумовлюється відповідним контекстом
мови-реципієнта, на який впливають екстралінгвальні умови. Французький викладач Сорбони А. Тібо стверджує, що відбір певного значення відбувається
на рівні несвідомості мовця [302, с. 2].

Як правило, на момент проникнення до іншої мови значення запозичення залишається "примітивним" [270, с. 31]. Згодом запозичене слово вступає
у зв’язок з лексикою мови-реципієнта, підпорядковується закономірностям розвитку основного словникового фонду, який перебудовує його згідно
з внутрішніми законами розвитку мови. У такий спосіб значення слова зазнає необхідних мові змін, які спричинені новим лінгвосоціальним середовищем. Часто такі семантичні зміни пов’язані з генетичною віддаленістю двох мов.

У процесі пристосування іноземного слова до лексичної системи
мови-реципієнта зміна значення слова здійснюється такими шляхами
[85, с. 65–66; 193, с. 20; 302, с. 2–11]:

- звуження значення слова, коли загальна ідея зводиться до окремого поняття, відбувається семантична спеціалізація значення;

- розширення значення слова шляхом додавання до первинного значення нових концептуальних рис завдяки тропам (метонімічному переосмисленню значення слова чи метафоричному переносу).

При розширенні значення запозичених слів може відбуватися зсув семантичного поля або повний його відрив. При зсуві семантичного поля значення слова може розширюватись, зберігаючи семантичне поле етимона, при його відриві запозичене слово повністю змінює значення, яке абсолютно
не пов’язане з її первинною мовою. У цьому разі слово набуває нових значень, які не існували у мові-джерелі.

Таким чином, полісемічні запозичення проходять два шляхи свого розвитку [270, с. 33]:

- конвергентний розвиток – значення запозиченого слова у французькій мові збігаються зі значеннями етимона мови-джерела;

- дивергентний розвиток – розширення значень запозиченого слова
у французькій мові відбувається незалежно від моделі мови-джерела.

Базуючись на вищевикладеному матеріалі, ми вважаємо за потрібне,
по-перше, визначити умови контактування французької мови з окремими мовами в XVI столітті та з’ясувати причини проникнення запозичених слів
до французької мови. По-друге, установити одне або декілька значень етимона відшуканих ЛЗ у новелах відомих письменників доби Відродження з метою визначення первинного значення слова в мові-реципієнті. По-третє, вивчити розвиток значень цих запозичених слів, щоб дослідити особливості семантичної адаптації ЛЗ у французькій мові того часу.

В історії французької мови безперечно XVI століття залишається найцікавішим періодом проникнення значної кількості слів до французької мови. У цей період лексика французької мови була під впливом мов різних країн, які вийшли в добу Ренесансу на міжнародний рівень, підтримуючи
культурно-освітні, торгівельні, політичні й економічні зв’язки. Доба Відродження, за словами французького лінгвіста Ж.-М. Клінкенберга, характеризувалась періодом лінгвістичних "потрясінь" і "централізації французької мови" [222, с. 249–250]. Тому для досягнення поставленої мети
ми окреслюємо соціолінгвістичну ситуацію Франції обраної історичної доби.