Інтралінгвальні та екстралінгвальні чинники збагачення лексичного словника французької мови доби Відродження

 

У добу Відродження письменники і перекладачі працювали над лексичним фондом французької мови, виходячи з двох основних тенденцій: 1) створення нових слів, використовуючи ресурси французької мови (інтралінгвальні фактори), 2) шляхом запозичення іншомовної лексики (екстралінгвальні фактори).

У сфері збагачення словникового складу французької мови саме поети Плеяди внесли помітний вклад, дотримуючись закономірностей розвитку лексики національної французької мови. Як зазначає французький лінгвіст П’єр Гіро, письменники Середньовіччя настільки збагатили французьку мову, що їхня кількість становила більш половини нових лексичних утворень сучасного французького словника [204, с. 50–51]. Для досягнення своєї мети, а саме: конкретизувати і розвинути лексичний фонд рідної мови, поети вдалися до таких засобів [64, с. 11–12; 112, с. 6–8; 12; 147, с. 140–142; 217, с. 147; 277, с.7–8]:

- створення неологізмів, використовуючи ресурси французької мови;

- запозичення латинських слів як, наприклад, exceller, inversion, замінивши латинські закінчення французькими;

- запозичення провансальських професійних термінів, пов’язаних
з різними ремеслами, а також залучення лексики солдат і селян;

- залучення загальновживаної лексики в галузі науки;

- надання старим словам нових значень, наприклад, слово querelle
у 1155 р. означало "заперечування, скарга", а в 1538 р. набуло сучасного значення "сварка, лайка"; або air у XVI столітті перекладалося як "зовнішній вигляд";

- збагачення архаїзмами: ajourner (= faire jour), assener (= frapper), isnel (= léger) (приклади старофранцузьких слів наведені Дю Белле [132, с. 148]);

- використання діалектизмів;

- створення складних слів шляхом поєднання прикметників і іменників,
як aigre-doux (які залишились у суч. фр.), дієслів і їхніх додатків, як, наприклад,
l’été donne-vin, le mouton porte-laine, які зникли згодом з ужитку;

- створення слів за допомогою змішування грецьких і латинських елементів;

- афіксального способу: додавання суфіксів, особливо зменшувальних: mignonelette, doucelette; префіксів, насамперед антонімічного характеру: endormir – desendormir, augmenter – desaugmenter;

- конверсія: l’ aller, le chanter, le mourir, le vivre, le savoir.

Серед письменників Плеяди саме П’єр де Ронсар і Жан-Антуан де Баіф відіграли головну роль у створенні неологізмів, поступово застосовуючи
у своїй творчості розроблені лінгвістичні теорії [112, с. 4]. Ронсар стверджував, що чим більше у французькій мові буде нових слів, тим вона стане досконалішою [312, с. 95]. Їхньою метою було замінити латинські слова французькими, які вчені вважали варварськими, нездатними на витонченість
та пишність [62, с. 79]. На відміну від французького письменника Ф. Рабле прихильник античної культури і теоретик віршування де Баіф завжди залишався на боці простої і вишуканої системи французької мови без будь-яких ускладнень. Незважаючи на те, що його тексти були перенасичені формальними неологізмами, а його думка зводилась до того, що латинський плагіат перешкоджав розвитку освіти (у той час як французька мова
XVI століття була живою, достатньо багатою на витончені слова), автор продовжував збагачувати французьку мову, використовуючи різні засоби,
у тому числі екстралінгвальні [188, с. 44;217, с. 147; 228, с. 297–298].
Він запозичував слова з івриту, грецької, латинської, італійської та інших іноземних мов, а також з арго і патуа [312, с. 95].

Щодо роботи видатних перекладачів доби Відродження, як свідчить дослідження Жавьє Сюзо Лопез, у представлену добу спостерігались дві основні тенденції перекладу: вільний переклад – передача змісту тексту (перша половина XVI століття), ігноруючи переклад певних слів, і точний – переклад тексту послівно (друга половина XVI століття) [236, с. 115]. На нашу думку, другий принцип розкриває зв’язок перекладу з філологією. Для точного перекладу мова мала володіти певними ресурсами, оскільки переклад це не лише імітація текстового змісту, а і його форми. Отже, головною проблемою перекладачів були спроби створення термінологічної лексики, розширення лексичного складу французької національної мови і становлення словотвірних норм, відсутніх
у французькій мові [64, с. 6, 10]. Проте у французькій мові для позначення певного об’єкту чи поняття не завжди легко відшукати такий власний термін,
щоб це штучно створене слово стало загальновживаним [215, с. 16].

Необхідно зауважити, що в тогочасній Франції позиція відомих перекладачів і граверів щодо збагачення лексики французької мови екстралінгвальним шляхом суттєво різнилась. Одні вважали доречним розширювати лексику французької мови за рахунок запозичень, інші залишались прихильниками французької мови, уважаючи її достатньо багатою, щоб описати дійсність.

Так, ґрунтуючи свої ідеї на тому, що латинська мова залишалась зразком досконало обробленої мови, деякі перекладачі (Ж. Аміо / J. Amyot /, Ж. Канап
/ J. Canappe /, А. Паре) уважали запозичення з латинської мови природним процесом поповнення лексичної системи французької мови, хоча продовжували користуватись ресурсами французької мови. Вони стверджували, що французька мова мала бути поліфункціональною, як латинська чи грецька, і намагались укріпити мову в державному статусі. Як зазначає В. М. Базилєв, нова термінологічна лексика французької мови формувалась на основі латинських запозичень, шляхом поєднання іменної або дієслівної основи зі словотвірним суфіксом книжкового походження: наприклад, суфікс -ation + transplanter
формує transplantation; - ement + endormer – endormement; -ité + flateux – flatuosité;
- ateur + interpréter – interprétateur [9, с. 97–99]. Зауважимо, що в добу Відродження перекладачі суттєво збагатили французьку мову [133, с. 217].

Як відомо, головним джерелом розширення лексики французької мови представленої доби виступала латинська мова. Починаючи з другої половини XVI століття в колі лінгвістів на першому плані постало питання чистоти французької мови. На думку І. Ю. Литвинцевої, головною ідеєю всіх перекладачів доби Відродження було захистити французьку мову
від латинської [64, с. 8], незважаючи на те, що процес лексичного збагачення французької мови проходив саме під впливом латини. Цей процес пояснювався, перш за все, пробудженням національної свідомості французів.

У число тих, хто вважав латинську і грецьку мови мертвими, недоступними, потрапили відомі письменники П. де Ронсар і Ж. Дю Белле [229]. Проте їхні позиції щодо проникнення іншомовних слів у французьку мову значно різнились: Ронсар виступав проти будь-яких латинізмів і грецизмів
[147, с. 27], тоді як Дю Белле вважав, що для того, щоб досягти красномовства, французька мова змушена вдаватись до запозичень за рахунок лексики інших існуючих мов [20, с. 33]. Таким чином, він схвалював запозичення слів з інших регіональних або іноземних мов лише за умови їхньої адаптації до французької мови. Французький гуманіст Етьєн Доле підтримував думку Дю Белле,
але лише тоді, коли запозичені слова означали нові поняття, необхідні французькій мові [97, с. 23]. Проте найвпливовіший письменник епохи
М. Монтень залишався категоричним щодо чистоти французької мови, ототожнюючи це поняття з бідністю мови [281].

Зазначимо, що в XVI столітті, поряд з латинізацією французької мови, існувала релатинізація (термін, який використовують такі лінгвісти,
як І. І. Челишева [108; 109] та Ж. Гугенем [201, c. 413 – 423]), яка бере свій початок у XIV столітті. У процесі становлення французької мови виділилася окрема група слів, які в ранні періоди існування літературної мови (переважно в Середні віки) пристосувалися до графічної та фонетичної систем французької мови, але пізніше були відновлені за латинським етимоном [107, с. 1]. Не слід плутати латинізацію французької мови з релатинізацією, адже латинізація – це запозичення латинських слів, тоді як релатинізація являє собою особливу форму запозичення, коли при частковому проникненні латинських слів відбувається орієнтація на їхню форму.

Але не завжди нове слово повністю замінювало старе. Так, наприклад, frêle існувало поряд із fragile, ausculter поряд з écouter, comput поряд з compte, portique поряд з porche, factum поряд з fait, grêle поряд із glaciale, âcre поряд з aigre, naviguer поряд з nager, penser поряд з peser. Такі два співіснуючі слова називаються дублетами. Як відомо, дублет – це пара слів, які походять від одного латинського етимона, але перше слово є результатом дії фонетичних законів
мови-реципієнта, друге – пряма калька структури слова мови-основи, яка зазнала мінімальних змін [24, с. 138; 66, с. 3, 6; 147, с. 209–211; 277, с. 8–9; 312, с. 97–98]. Отже, при створенні дублетів зберігалися як книжна, так і народна форми, тоді
як при релатинізації, як правило, народна форма витісняла книжну [109, с. 328]. Зазначимо, що дублетні пари слів лише семантично відрізнялись одна від одної, тяжіючи до семантичної спеціалізації [228, с. 297; 316, с. 37].

У добу Відродження працювали лінгвісти, які виступали проти будь-якого впливу латинської мови на французьку. Так, видатний друкар і гравер Ж. Торі засуджував процес заміни вже відомих слів на латинізовані форми, наприклад: deambuler на se promener, transfeter на traverser. Відомий мовознавець А. Мат’є / A. Mathieu / виступав проти запозичень, які увійшли в мову в попередні роки, пропонуючи замінити їх суто французькими словами, розкриваючи
тим самим потенціальні можливості мови французької нації.

Специфіка роботи письменників, перекладачів і граверів XVI століття полягала у тому, що майже всі вони, витісняючи латинську мову з традиційних для неї сфер уживання, продовжували звертатися до латини з метою усунення труднощів французької національної писемно-літературної мови.

Проте латинська мова не залишалась єдиним джерелом поповнення лексичної системи французької мови доби Відродження. Італійська мова відіграла значну роль у розширені вокабуляру національної мови Франції, незважаючи на те, що у другій половині XVI століття спостерігалась бурна реакція діячів культури проти іноземних елементів у французькій мові. Прикладом такої позиції була низка праць А. Етьєна: 1578 р. «Deux dialogues
du nouveau langage françois italianizé et autrement déguizé, principalement entre
les courtisans de ce temps. De plusieurs nouveautez qui ont accompagné ceste nouveauté de langage. De quelques courtisianismes modernes et de quelques singularitez courtisianesques» ("Два діалоги нової і значно оновленої французької мови, головним чином між придворними цього часу. Про значну кількість нововведень, які супроводжували це оновлення мови. Про декілька сучасних куртизьянізмів і придворних особливостей"), 1579 р. «De la précellence
du langage françois» ("Про перевагу французької мови"). У своїх наукових роботах автор висміяв придворних, які італінізували французьку мову, стверджуючи, що вона залишалась головною мовою країни, кращою за всі інші існуючі мови [319, с. 152]. А. Етьєн виступав за чистоту французької мови, трагічно сприймав будь-який вплив італійської мови на французьку, саме тому деякі сучасні лінгвісти зараховували його до пуристів епохи [229; 364, с. 347].

Прибічником ідеї А. Етьєна був французький поет епохи Жан Лемер
де Бельж / Jean Lemaire de Belges /, який, не дивлячись на назву своєї поеми
«Concorde des deux langages» ("Порозуміння двох мов"), віддавав перевагу французькій мові над італійською [292, с. 46].

Отже, незважаючи на протест друкарів, письменників, поетів того часу щодо збагачення словникового складу французької мови за рахунок запозичених слів з інших мов, процес проникнення іноземних слів у оновлену французьку мову залишався неминучим. Крім того, аналізуючи представлену епоху, ми звернули увагу на те, що французька мова характеризувалась "лексичним дефіцитом" (М. О. Карпенко) [103, с. 164]. Її лексична система була відкритою для нових іншомовних слів. Саме тому перед нами постало питання особливостей фонографічної та семантичної адаптацій ЛЗ у французькій мові, які ми розглянемо у наступних розділах нашого дисертаційного дослідження.

 

Висновки до розділу 1

 

1. У нашій роботі запозичення – це слово як лексична одиниця мови (ксенізм, пряме запозичення або інтегроване слово), взяте безпосередньо
з мови-джерела. Мовою-джерелом ми називаємо будь-яку функціональну мову доби Відродження (у тому числі й її діалекти), яка перебувала у тісному мовному контакті з французькою мовою і слугувала джерелом збагачення її словника.

2. В історії французької мови XVІ століття позначилось як період бурхливих змін не лише в історії держави, а й у мовному середовищі.
З набуттям статусу національної мови французької держави перед лінгвістами постали питання пошуку лінгвістичних норм, оскільки на початку століття французька мова ще не мала чітких фонетичних, орфографічних, граматичних
та інших правил літературного стандарту, через те що період формування французької національної писемно-літературної мови лише розпочався.
Як показують дослідження вітчизняних і зарубіжних учених, основні питання, які дебатувалися в XVI столітті, стосувались, по-перше, орфографії і, по-друге, процесу збагачення лексичного складу французької мови.

3. Аналіз проблеми унормування французької орфографії в наукових працях лінгвістів того часу надає підстави вважати, що орфографія представляла собою сукупність їхніх орфографічних тенденцій, які демонстрували функціонування
і розвиток французької національної писемно-літературної мови. Ця думка підкріплюється такими чинниками:

3.1. У процесі встановлення та розвитку орфографічної системи французької мови брали участь відомі граматисти XVI століття, які наслідували
дві основні орфографічні традиції: етимологічну і фонетичну. Представники етимологічної орфографії (Жан Пальсграв, Жак Дюбуа, Робер Етьєн) вважали, що письмо французької мови доби Відродження повинно було ілюструвати латинську етимологію слів. У процесі відтворення на письмі французьких слів прихильники фонетичної орфографії (Луї Мегре, Онора Рамбо, Петрус Рамус) спиралися на фонологічний принцип написання французьких фонем. Кожний
з представлених граматистів базувався на власних орфографічних теоріях, пропонував власні нововведення, доводячи на прикладах їхню достовірність. Поява їхніх наукових праць стала важливим етапом у формуванні орфографічної норми французької мови досліджуваного періоду.

3.2. Ролі письменників, перекладачів і друкарів того часу розділилися таким чином: спираючись на роботи граматистів, П. де Ронсар і Ж.-А. де Баіф намагалися створити власні тенденції орфографічної норми. Інші письменники
та перекладачі не приділяли увагу орфографічній системі французької мови,
а займалися розширенням її лексичної системи шляхом створення нових лексичних одиниць, використовуючи ресурси власне мови Франції. У свою чергу, друкарі надавали перевагу технічному боку мови, проте робили акцент
на співвідношенні вимови французької мови до її графічного зображення.

4. У мовознавстві XVI століття серед письменників і перекладачів спостерігалась пуристична тенденція, яка мала на меті обмежити доступ французької мови, у першу чергу, до словника латинської мови, а згодом
і до інших існуючих мов. Проте у зв’язку з соціолінгвістичними подіями у Франції зупинити процес проникнення іншомовних слів у французьку мову доби Відродження було неможливо.

Основні положення цього розділу відображені в одноосібних публікаціях автора [42–46].

РОЗДІЛ 2

ДЖЕРЕЛА ЛЕКСИЧНИХ ЗАПОЗИЧЕНЬ У ФРАНЦУЗЬКІЙ МОВІ

ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ ТА ЇХНЯ ФОНОГРАФІЧНА АДАПТАЦІЯ

 

Кожній мові властивий ряд звуків, у нашому разі фонем, які складають
її фонологічну систему. Ці фонеми фіксуються на письмі відповідними графемами. Саме тому вивчення фонографічної адаптації ЛЗ з провансальської, латинської, грецької, італійської та іспанської мов у французькій мові доби Відродження передбачає, насамперед, окреслення характерних рис фонологічних систем мов-джерел у обраний історичний період і специфіку графічного зображення відповідних фонем, а також порівняння їхніх фонографічних систем
із системою французької мови. Зауважимо, що при аналізі фонографічних систем зазначених вище мов ми використовували фонетичний міжнародний алфавіт XVI століття (див. табл. В.1 і В.2 додатку В).