Класифікація лінгвістів за орфографічними традиціями XVI століття

Прихильники етимологічної орфографії	Прихильники фонетичної орфографії
Жан Пальсграв (1530 р.)	Луї Мегре (1550 р.)
Жак Дюбуа (1531 р.)	Петрус Рамус (1572 р., 1582 р.)
Робер Етьєн (1557 р.)	Онора Рамбо (1578 р.)

 

Цікавим є те, що тексти доби Відродження зрозумілі читачеві XXI століття без словника і перекладу. Проте, при зверненні до оригінальних новел досліджуваного періоду, ми спостерігаємо значну відмінність в орфографії того часу від сучасної орфографії французької мови. У зазначену добу проблемою нормалізації французької орфографії займалися відомі граматисти, роботу яких необхідно визначити як ліберальну. Вони вважали, що правильне використання мови можливо почути лише в межах ринку, парламенту і самого Лувру
[164, с. 31]. Лінгвісти робили ставку на заможні верстви населення, не беручи
до уваги той факт, що мова змінювалась у залежності від регіонів. Тим не менш, у своїх граматиках науковці XVI століття досягли значних успіхів у зміні системи письма і стандартизації національної французької мови, вивели
її на вищий рівень існування порівняно з існуючими діалектами. Їхні праці спростили розвиток французької мови, яка на той час у порівнянні з латиною, мовою вчених та релігії, була народно-розмовною [279, с. 113].

Перша спроба систематизувати французьке письмо датується 1530 р., коли Жан Пальсграв / Jean Palsgrave / у Лондоні видає англійською мовою фундаментальну працю (більше 1000 сторінок) з французької граматики
«Les clarcissement de la langue francoyse» ("Роз’яснення французької мови" ) [247, с. 259]. Цей твір був розрахований на освічене населення, яке розмовляло англійською [275]. Слід нагадати, що вищі соціальні верстви Англії спілкувалися французькою мовою і були зацікавлені в її розвитку.

Більше третини своєї книги Ж. Пальсграв присвятив питанню вимови,
на який зробив акцент, почавши свій твір із загальної характеристики французької вимови і способу комбінації літер. Англійський учений намагався представити граматику французької мови, використовуючи точні правила.
Він уважав, що мова "взагалі зіпсована через відсутність правил і граматичних настанов" [229]. Лінгвіст зазначав, що французи уникають різкого звучання, прагнуть гармонії і чіткої вимови, при цьому щільно зв’язують слова між собою і наголошують останній склад словосполучень [17, с. 65].

У роботі Ж. Пальсграва опис вимови був представлений як правила читання окремих літер у різних позиціях. Фонетичне роз’яснення зводилося головним чином до порівняння французьких звуків зі звуками інших мов: французькі голосні звучали як італійські, крім u, який мав звук англійського дифтонга ew; французький ch відповідав англійському sh. У ряді випадків вказувалась інша літера, яка відповідала вимові: так c перед a, o, u читалася як [ k ], в словах на -tion вимовлялася як c перед i, тобто -cion. На відміну від французьких учених
Ж. Пальсграв презентував носові голосні: описав голосні в комбінаціях. Багато уваги він приділив літерам, які не вимовляються. Автор достатньо ретельно розглянув варіювання звукової форми слова в потоці мовлення, наприклад, вимову кінцевого приголосного перед початковим голосним наступного складу
і його випадіння перед приголосним, елізію кінцевого голосного звука, що стоїть перед словом з початковим голосним тощо [там само, с. 66].

У кінці першого розділу граматики автор презентував декілька текстів
в орфографічному записі і в англійській графіці, продемонструвавши різницю між написанням та звучанням французької мови [там само]. Таким чином, Пальсграв став першим автором, що створив щось подібне до фонетичної транскрипції:

орфографія: Au diziesme an de mon doulant exil;

транскрипція: Av ¥diziem ¥avn ¥de ¥mon ¥dovlavnt ¥evzil.

Праця Пальсграва "Роз’яснення французької мови" стала першим повним висвітленням французької мови, яка містила, хоча і обмежені, відомості
про вимову. Його мета полягала у встановленні і фіксуванні граматичних правил французької мови, завдяки яким вона повинна була стати більш точною і досконалою [247, с. 259].

Чимало граматистів завзято намагалися скласти правила французької мови латиною. Так, завдяки Жаку Дюбуа / Jacques Dubois / у 1531 р. у Франції вийшла
з друку «La Grammatica latino-gallica» французької мови ("Латино-галльська граматика"), у якій теорія і практика мови не розрізнялися. Книга була написана латиною і мала латинську назву «In linguam gallicam isagōge» ("Вступ
до галльської мови"), оскільки латинська мова залишалася всезагальною мовою, мовою освіти епохи, а автор, у свою чергу, хотів уразити не лише французів, але
й іноземців [275]. Дюбуа висвітлив труднощі досвіду французьких граматистів, які намагались трактувати французьку мову, виходячи з латини. Його граматика характеризувалась відсутністю точних правил, а основним завданням автора було пояснити граматичні принципи, а не описувати їх [199, с. 142–143]. Робота
Ж. Дюбуа була первинним досвідом історичної фонетики, представлена у вигляді 37 послідовних правил розвитку французької мови від латинської [176, с. 167].

Проте сучасні лінгвісти вважають граматику Дюбуа не досить вдалою
[21, с. 21]. Можна припустити, що його невдача пояснювалась спробою об’єднати дві суперечливі традиції: етимологічну і фонетичну. Так, з одного боку, Жак Дюбуа тяжів до латинської графіки, наприклад, щоб зберегти
g від слова legamus він писав ligons (суч. фр. lisons); з іншого боку, він намагався здійснити фонографічну революцію орфографії французької мови, спираючись на принцип відповідності фонетики французької мови її графічній системі.

У "Вступі" Дюбуа чітко розмежував літери i / j, u / v (у добу Середньовіччя була відсутня їхня диференціація), виділяв три е: повне (plein) у слові charité, загублене (exilé) у слові bonè і середнє (moyen) у слові aimēs (суч. фр. aimez)
[208, с. 80; 234, с. 6–7]. Нововведенням Ж. Дюбуа стали графічні знаки,
які пізніше отримали назву діакритичні, такі як гравіс, трема і циркумфлекс
[96, с. 39–40; 217, с. 155]. Слід зауважити, що нелітерний знак гравіс застосовувався автором для позначення звука [ B ], наприклад, в іменнику grac è,
а циркумфлекс слугував графічним об’єднувальним знаком для дифтонгів (bóìs).

Реформа орфографії французької мови Ж. Дюбуа включала також акут, апостроф, седій. Проте вираження нелітерних знаків було настільки складним,
що важко було зрозуміти їхнє вживання. Так, Дюбуа представив седій однією графемою, яка складалася з двох літер у два поверхи: літера s знаходилася
над літерою c (Alencon). Він також увів нахилений важіль над літерами r, s,
t у кінці слів, які, як правило, не вимовлялись (leś boneś besteś) [134, с. 379;
208, с. 80; 234, с. 6–7]. Отже, робота Жака Дюбуа була першою книгою тогочасної Франції, у якій автор застосував, хоча і неповністю, фонографічні принципи.

Не слід забувати про ще одного наукового діяча, сина Анрі Етьєна
/ Henri Estienne /, який виступав за перебудову французької мови, зокрема
за етимологічну орфографію. Йдеться про Робера Етьєна – автора «Traicté
de la grammaire françoise» ("Трактату про французьку граматику"), який
був виданий у 1557 р. Треба зазначити, що його праці, на думку А. Доза,
не вистачає оригінальності і вона не заслуговує на успіх, який випав на її долю [21, с. 21]. Робер Етьєн зробив значний внесок у розвиток французької мови, запропонувавши термін dictionnaire "словник" для позначення переліку слів.
У 1539 р. Р. Етьєн опублікував Французько-Латинський словник, який включав слова і способи французького мовлення, перекладені латиною («Dictionnaire Francois latin contenant les motz et manieres de parler françois tournez en latin»). Робота нараховувала 9 тис. французьких слів, кожне з яких мало латинське визначення. У другому виданні кількість слів збільшилася до 13 тис.
[217, с. 151]. Слід додати, що лексика словника була спеціалізованою, зокрема юридичного спрямування.

Підсумовуючи першу половину XVI століття, ми не можемо не згадати
Ф. Брюно, який уважав, що автори граматик певною мірою змінили письмо, спираючись на правила латини, повернули французьку мову до її витоків завдяки своїм суперечливим теоріям [147, с. 24–25]. Тим самим французька мова втратила певну індивідуальність. Лінгвіст наголошував, що в жодному разі не слід було переробляти мову або заново створювати її. Реформи мови представленого періоду не були значними і не привели до унормування орфографії.

Граматисти другої половини століття помітили, що читання літер у межах слів не було однаковим і часто не відповідало їхньому алфавітному значенню. Саме тому вони підняли питання щодо усунення таких невідповідностей шляхом реформування писемності, узявши за основу звуковий склад французької мови. Лінгвісти прагнули не лише впровадити свої ідеї в реальність, а й були готові створити абсолютно новий французький фонетичний алфавіт [243, с. 307].

Ще у 1542 р. фонетист Луї Мегре / Louis Meigret Lionoes / засудив протиріччя орфографічної системи свого часу і науково обґрунтував нову, наголосивши, що французьке письмо не мало нічого спільного з вимовою через свою складність та значну кількість зайвих літер [88, с. 48]. Саме у цей час Парламент Парижа дав дозвіл провідному бібліотекарю міста Вінсенту Сертенасу / Vincent Sertenas / надрукувати книгу Луї Мегре, присвячену французькому письму [234, с. 50]. Таким чином, у 1545 р. вийшла з друку невеличка орфографічна праця лінгвіста «Traité touchant le commun usage
de l’Ecriture françoise» ("Трактат про загальне використання французького письма"), яка містила різні наукові роботи відомого гуманіста епохи, друкаря Етьєна Доле / Etienne Dolet / про шляхи правильного перекладу з однієї мови
на іншу, про правила вимови та вживання діакритичних знаків французької мови. Зауважимо, що трактат Л. Мегре, як і його наступна робота, базувались на головному принципі: співвідношенні орфографічної і фонетичної систем.
На його думку, літери використовувались для позначення звуків [308, с. 69].

У 1550 р. Л. Мегре видав французькою мовою граматику «Le tretté
de la grammęre françoeze» ("Трактат про французьку граматику"), у якій, позбавляючись впливу латини, спирався на мовні норми "доброго товариства" [21, с. 21]. Автор з граматичної точки зору диференціював правильну мову
від неправильної, запропонував особливу графічну систему, наближену
до вимови сучасної французької мови [272, с. 88]. На його думку, писемність – лише зображення мовлення, і її будуть уважати невірною, якщо вона
не відповідатиме звукам. Його задум полягав у встановленні близьких до вимови правил шляхом загального спостереження, а також у фіксації графіки, базуючись на усному використанні [199, с. 146]. Орфографічна норма мала відповідати повсякденному вживанню, адже ми пишемо так, як вимовляємо. Мегре критикував невідповідність голосних літер звукам, особливо при позначені дифтонгів і простих голосних. На його думку, при їхній вимові головну роль відігравав здогад, а не правила вимови [17, с. 67].

У французькому алфавіті, запропонованому Луї Мегре, було сім голосних: відкриті a, ę,закрите e, латинське i, закрите ou [ u ], відкрите o і u [ y ] [234, с. 65]. Щодо приголосних, лінгвіст згрупував їх відповідно до місцеположення
та способу творення, дотримуючись грецької традиції [17, с. 67–68; 253, с. 122]:

1) b, p, f, ph (при вимові ph = f), u приголосний, тобто [ v ];

2) c, g, ch, а також задньоязикові k, q (мають той самий звук, що с);

3) передньоязикові d, t, th (при вимові th = t);

4) передньоязикові щільні s, z, ç, çh абом’яке s [ G ];

5) l, n і сонанти l [ 3 ], ñ [ Q ];

6) m, приголосний і [ F ].

Нововведенням з боку Мегре стала запозичена з іспанської мови (zedilla) літера с з "хвостиком" (ç) для позначення с [ s ] перед а, о, u. Ця літера повинна була фіксувати на письмі новий французький звук, якого не існувало в латинській мові [319, с. 150]. Абсолютно новим для французької графіки XVI століття став іспанський знак ñ [ Q ] і l для [ 3 ].

Л. Мегре пропонував зміни в написанні слів, виступаючи проти етимологічного фіксування слів і різних контекстуальних омонімів. Проте
в його роботі не були представлені фонетичні дані, автор використовував
їх лише за умови констатації звукового розрізнення, а не для опису артикуляції
чи звучання [17, с. 68]. Незважаючи на те, що нова орфографічна система
Мегре була апробована його сучасниками, вона так і не була прийнята [182, с. 7].

У 1550 р. Жак Пелетьє дю Ман у своєму «Dialogue de l’ortografe
e prononciation françoese» ("Діалозі орфографії з французькою вимовою") рекомендував використання оновленої системи письма [283, с. 95]. Сама назва роботи містила нерозв’язну проблему [224]: як поєднати орфографію і вимову, яким чином зафіксувати на письмі мову, яка по-різному вимовлялась на півночі та півдні країни і, нарешті, як установити незмінні правила орфографії, якщо вимова різнилася від покоління до покоління.

Відповіддю Луї Мегре на його останню версію системи письма, надруковану в 1548 р. у передмові до книги «Le menteur de Lucien, aux lecteurs» ("Брехун читачам із Люсьєна"), стала робота Пелетьє. Це була справжня фонетична полеміка, в якій позиція авторів збігалась у тому, що завдяки регіональній різновидності вимови складно було уніфікувати фонетичну орфографію
[272, с. 203–204]. Пелетьє дю Ман критикував нововведення Мегре, намагався уникнути помилок, які зробив Луї Мегре, проте наробив власних, нових.

Зазначимо, що "Діалог орфографії з французькою вимовою" П. дю Мана був не першою роботою граматиста. У 1545 р. вийшов із друку переклад
«L’Art poétique» d’Horace ("Поетичного мистецтва" Хораса), в якому автор застосував нову орфографічну систему [196, с. 342; 294, с. 57].

Більш точний фонетичний аналіз і більш радикальну реформу графіки запропонував П’єр де ла Раме / Pierre de la Ramée /, у латинізованій формі Петрус Рамус, у своїй «Gramere» ("Граматиці"), яка вийшла першим виданням у 1562 р.
і була перевидана у 1572 р. Автор розширив друге видання "Граматики", додавши розділ "Орфографія", крім того, він запропонував нову класифікацію, нові визначення, надавши роботі чіткості [21, с. 21]. Лінгвістична праця Раме, яка мала величезний успіх у XVI століття, представляла собою діалог учителя і учня (Мегре і Раме) [229]. Під впливом греків і римлян, Рамус уважав за потрібне зафіксувати на письмі говоріння, адже кінцева мета письма – передавати звуки. Науковець стверджував, що повинно було бути виправленим письмо,
яке не відображало звучання, а розбіжність між написанням і вимовою – результат зміни вимови при збереженні старої письмової форми [17, с. 69].

Для позначення голосних Рамус дотримувався античної традиції
та виділив 10 французьких голосних (див. табл. Б.1 Додатку Б) в алфавітному порядку [там само; 234, с. 186–191]. Лінгвіст не враховував носові голосні,
які вже існували у вимові того часу, проте запропонував реформи щодо надання характерних рис фонемам, які були нетрадиційними для латинської мови, наприклад, розрізнення літери u та літери v, а також трьох е: e [ B ], é (акут) [ е ]
і è (гравіс) [ D ], які дещо відрізнялись своїм графічним зображенням: ę [ B ], е [ е ]
і è [ D ] [229; 272, с. 204].

У класифікації приголосних Рамус певною мірою відійшов від латинської традиції і створив свої власні групи. У табл. Б.2 Додатку Б наведені літери, запропоновані П. Рамусом, для позначення на письмі французьких приголосних [234, с. 193–204]. Перш за все, він виділив напівголосні, які поділив на "плавні" (liquides) і "тверді" (fermes). У першу групу потрапили сонанти, деякі шумні щілинні; у другу – інші щілинні. Для кожного приголосного лінгвіст увів окрему літеру. Категорію німих складали зімкнені, для яких збереглося традиційне позначення, за винятком фонеми [ k ] [17, с. 70]. Зазначимо,
що у своїй орфографічній системі дослідник не розрізняв на письмі пом’якшений напівголосний звук [ 3 ] (ill) і пропонував фіксувати його однією літерою l, а звук [ F ] графічно відображав літерою j на відміну від традиційного написання j та g(e); подібні вимоги він висував і до літер k, c та q, фіксувавши їх лише літерою k [88, с. 215]. Рамус виступав проти написання невимовних літер, наприклад, звук [ G ] фіксував за допомогою одного знака (літеру ç) замість сполучення літер ch, а для передачі напівголосного звуку [ Q ] використовував одну літеру ŋ замість традиційного буквосполучення gn.

Слід зауважити, що перше видання "Граматики" (1562 р.) П’єра Раме являло собою спробу реформувати французьку орфографію (ę [ B ], oe [ we ], z [ z ], e [ e ] = et та інше), проте у другому виданні (1572 р.) автор відмовляється
від своєї ідеї на користь традиційної орфографії [309, с. 95]. Цікавим є те,
що текст видатного граматиста був надрукований у дві колонки. Така презентація тексту надавала можливість автору використовувати в своїй праці орфографічні виправлення [275].

У свою чергу, у 1578 р. у Ліоні граматист Онора Рамбо / Honorat Rambaud / запропонував публіці свою граматику, назва якої демонструвала сміливість
та нововведення його роботи: «Declaration des Abus que lon commet en escrivant et le moyen de les euiter, & representer les paroles: ce que iamais homme n’a faict» ("Декларація помилок, які ми робимо на письмі, а також засоби їхнього уникнення, щоб відобразити вимову: те, що люди ніколи не робили"). Його робота засновувалась на вимові. Вчений уважав, що алфавіт французької мови був "зіпсований", саме тому необхідно було збільшити кількість латинських літер для графічного позначення нових французьких звуків [246]. Автор презентував 24 нові літери (тоді як загальна сума складала 52 літери, серед яких 44 приголосні та 8 голосних), значна кількість яких нагадувала символи грецької, латинської і французької мов (див. рис. Б.2 Додатку Б). Проте
без попереднього вивчення графічної системи письма автора прочитання текстів було неможливим [309, с. 95].

Граматика Рамбо була розрахована на заможні верстви населення, але мала на меті поширити писемну французьку мову серед людей із народу. Незважаючи на графічну єдність, робота О. Рамбо не була схвалена ерудитами епохи, оскільки етимологічна орфографія дозволяла зберігати стійку мову,
а орфографія, яка копіювала вимову, піддавалась історичним змінам [229].
У лінгвістиці існує думка про те, що Рамбо не належав до реформаторів епохи,
а був лише автором нового алфавіту [299, с. 184].

Отже, основним завданням лінгвістів другої половини XVI століття було співвіднести норми усного мовлення до писемності. Проте спроби привести орфографію французької мови в повне співвідношення з нормами вимови певною мірою зазнали поразки, оскільки письмо прагнуло стабільності, а усне мовлення продовжувало змінюватись упродовж століть [1, с. 189].

Здійснений нами екскурс у дослідженні роботи граматистів доби Відродження над унормуванням французької орфографії дозволив зробити такі висновки: по-перше, орфографія граматистів історично обраного періоду змінювалась у залежності від уподобань авторів епохи. По-друге, висвітлені роботи не розкривали повністю дослідницьку проблему, а, по-третє, не існувало єдиної думки щодо стандартизації системи французького письма. Крім того, позиції представлених учених залишалися суто суб’єктивними. Як пише сучасний французький лінгвіст Бернар Серкігліні, у своїй праці Дюбуа фактично описував пікардійський діалект, а ліонець Луї Мегре побудував свою фонетичну орфографію, базуючись на вимові міжріччя Рони і Сони
[163, с. 235]. До того ж, прагнучи визначитися з правильним використанням французької мови, Рамус тяжів до Ринку, Пелетьє наслідував традиції Двору,
а Робер Етьєн тримався Парламенту, тобто Суду [там само].

Таким чином, підсумовуючи вищезазначене, зауважимо, що орфографія того часу представляла собою сукупність запропонованих орфографічних тенденцій, які демонстрували функціонування і розвиток французької національної писемно-літературної мови. Незважаючи на те, що орфографія доби Відродження була найскладнішою порівняно з іншими етапами розвитку французької мови, вона стала головним щаблем до унормованої французької мови сьогодення.

Проте недоліком більшості відомих лінгвістів досліджуваного періоду,
які творили стандартизацію французької орфографії, стала відсутність фонетичного опису французького мовлення, характеристики якого стали важливими при вивченні французької мови. Усі вони займались фонологічними питаннями: відображенням на письмі фонемного складу слів.

 

1.4.2. Роль видатних письменників, поетів і друкарів того часу
в процесі становлення орфографічних норм французької мови. Серед видатних лінгвістів, що вивчали проблему стандартизації французької орфографії XVI століття, необхідно представити позицію Ж. Пікош і К. Маркелло-Нізіа
[364, с. 204]. На їхню думку, письменники доби Відродження не мали жодного відношення до її розвитку. Всі вони були під впливом праць лінгвістів: Рабле
був на боці Теодора де Беза, Клеман Маро співпрацював із Жоффруа Торі
/ Geoffroy Tory /, Монтеня надихав Пелетьє. А також вони були готові наслідувати фонетистів доби Відродження, проте залишались заручниками своїх звичок
і прагнули зберегти власний простір [243, с. 307]. До того ж, письменники
(крім Ж.-А. де Баіфа) не бажали бентежити публіку, на відміну від прихильників фонетичної орфографії.

Серед друкарів-письменників XVI століття привертає увагу Ронсар, який виступав за спрощення графіки, за мелодійність французької поезії шляхом усунення подвійних, німих і етимологічних приголосних, транскрибування голосних і дифтонгів з метою спрощення диференціації вимови, скорочення кінцевих приголосних x та z на s,заміни f на ph, усунення у та грецьких літер, значне та послідовне використання діакритичних знаків [16, с. 40; 217, с. 157; 272, с. 204; 283, с. 96]. Ронсар закріпив використання гравіса і розширив його функцію, ставлячи його над à, là, où (на відміну від a, la, ou);а в 1553 р. використав акут для заміни випадного s: es = é (écris, étroit); невимовні букви письменник запропонував замінити циркумфлексом: as → â (albâtre), ois → oî (croît), ais → aî (plaît), os → ô (tôt), ea → â (âge), out → oû (goût)[96, с. 39–40]. Під впливом Мегре і Пелетьє він запропонував спрощену орфографію, пізніше, під впливом ідей мовознавця Дю Белле, автор повернувся до традиції
і впровадив новаторські тенденції не лише в поезії, а й в орфографії [272, с. 204].

Поряд із письменником Ронсаром знаходиться не менш відомий французький поет Ж.-А. де Баіф, який, базуючись на фонетичному принципі, намагався спростити французьку орфографію. У 1574 р. виходить з друку його робота «Entrę’nes de poe’zie fransoęze» ("Подарунки французької поезій"),
в якій він апробував свою нову орфографію [156, с. 134].

Його вокалічна система нараховувала 9 голосних, які могли бути довгими чи короткими (за винятком короткого звука [ B ]) [251, с. 13]. Так, закрита фонема [ e ] фіксувалась на письмі монограмою е’, відкрита [ D ] – графемою ę.
Для позначення фонеми [ C ] автор використовував монограму о, для фонеми [ o ] – графічний знак ω. Ж.-А. де Баіф не диференціював французькі фонеми [ V ],
[ Z ] і записував їх єдиною монограмою е. Щодо фіксації на письмі фонеми [ u ], автор використовував монограму γ. Зауважимо, що специфічні графеми
ω і γ вже були вживані раніше граматистом П. Рамусом у його "Граматиці". Діакритичний знак циркумфлекс Ж.-А. де Баіф розміщав над голосними,
щоб показати їхню довготу.

Стосовно графічної фіксації приголосних фонем, Баіф використовував монограми ļ і ņ для відтворення на письмі фонем [ λ ] і [ Q ] [156, с. 140].

Оскільки більшість письменників (Ф. Рабле, А. Етьєн, навіть М. Монтень
/ Michel de Montaigne /) були прихильниками латинської і грецької мов, вони ретельно вивчали графічну систему французької орфографії, базуючись
на етимологічному принципі [21, с. 425; 217, с. 157]. Монтень, у свою чергу, радив друкарям пристосуватись до орфографії Р. Етьєна, представленої у його словнику [167, с. 64]. Слід підкреслити, що у творах П. де Ронсара, Б. Деперьє,
Ж. Пелетьє орфографія стала простішою, зрозумілою та легшою для читання. Разом з тим на думку З. М. Афінської, у мові письменників XVI століття містилось багато відхилень від норми [7, с. 7].

На відміну від письменників і перекладачів представленої доби важливу роль у модернізації і нормалізації саме французької орфографії відіграли друкарі доби Відродження, яким треба віддати належну шану за перші спроби уніфікації орфографії французької мови. Деякі друкарі воліли привнести оригінальність у французьку мову з метою її вдосконалення. За словами Клінкемберга, консерватори не звертали увагу на функціональний аспект мови
і приділяли увагу її технічному плану [222, с. 249]. Проте робота відомого типографа, гравера, ученого філолога і граматиста епохи Жоффруа Торі
«Champ fleury» ("Квітковий лук"), опублікована в 1529 р., заслуговує на те, щоб ми звернулися до неї окремо. Як унаочнює рис Б.1 Додатку Б, автор розглядав питання побудови шрифту типу антиква, пропорції якого базувались на пропорціях людського обличчя і тіла [22; 200, с. 57; 263]. Його робота,
на думку Н. Каташ, являла собою "вражаючий контраст форми і змісту"
і заклала основу для граверів і типографів Ренесансу [162, с. 106–107].

Крім типографічних норм Торі зробив значний внесок в орфографічну систему французької мови. Уперше серед друкарів епохи він застосував діакритичний знак седій (ç) у словах façon, commença і ввів у поліграфію апостроф і діакритичні знаки [96, с. 40; 282, с. 469]. У четвертому виданні
1533 р. Клемана Маро «L’adolescence clémentine» ("Клеманова юність") (назва першого видання мала такий вигляд: "Ladolescence clеmentine")Торі вперше застосував свою орфографічну систему [134, с. 57, 181–183; 211, с. 103–104].

У XVI столітті серед друкарів виникали дискусії щодо співвідношення письма і вимови французької мови. Як результат, у 1533 р. Жоффруа Торі надрукував невеличку систему умовних знаків – орфографічно-друкарський трактат «Briefve doctrine pour deuement escripre selon la propriete du langaige françaos» ("Коротка теорія про правильне транскрибування французького мовлення"). У 1540 р. цей науковий трактат став для Етьєна Доле нормою графічної системи французької мови, яку він представив у своєму творі
«La Maniere de bien traduire d’une langue en aultre. D’avantage De la punctuation de la langue Françoyse. Plus. Des accents d’icelle» ("Засіб правильного перекладу з однієї мови на іншу. Про пунктуацію французької мови. Діакритичні знаки") [138, с. 76–78; 187, с. 143; 213, с. 120].

У своїй орфографічній теорії Жоффруа Торі спочатку ввів апостроф, наприклад, i’estime, l’auditoire замість iestime, lauditoire, позначаючи елізію: i(е)’estime, l(е)’auditoire. Проте треба зазначити, що Ж. Торі був не першим,
хто почав використовувати цей нелітерний графічний засіб. Подібні написання існували й у роботі Жака Дюбуа "Вступ до галльської мови", опублікованій Робером Етьєном у 1531 р., наприклад, t’es sage, t’amie [208, с. 80]. Наступним кроком автора були скорочення кінцевих літер двома способами:

- зіткнення двох голосних фонем дозволяло поетам закреслювати одну
з голосних графем, наприклад, esperance en Dieu;

- усунення кінцевого складу, до якого входила голосна е, приводило лише до римування, наприклад, pri’, suppli’, com’, hom’.

Акут був уведений Торі над чоловічим е (masculin) для позначення наголошеного складу, а також у випадку vous n’oséz. Проте вперше цей знак застосував друкар Робер Етьєн у 1530 р. у роботі Матуріна Кордьє / Mathurin Cordier / «De corrupti sermonis emendatione libellus» ("Про книжкові виправлення зіпсованої мови") з метою розрізнення омографів з кінцевим глухим е (sourd) [96, с. 39; 208, с. 81;217, с. 155]. Циркумфлекс і трема були
на той час систематизовані. Гравіс Торі вживав для розрізнення омонімічних графем a / à, а седій використовував для позначення звуку [ s ].

Незважаючи на те, що завдяки Жоффруа Торі в XVI столітті графічна система французької мови постала перед читачем у новому вигляді, його робота ніколи не цитувалась і згодом була забута [208, с. 81]. Проте у 1536 р.
Р. Оліветан у «l’Apologie du translateur» ("Прославлянні перекладача") слово
в слово скопіював правила Торі, а Етьєн Доле використовував їх у своїй праці
«Accents de la langue française» ("Діакритичні знаки французької мови").

Підсумовуючи роботу друкарів доби Відродження, необхідно підкреслити,
що їхня орфографія розгорталась перш за все графічно у публікаціях: антиква
і кирилиця, правильне перенесення слів, використання великої літери, багата пунктуація, усунення скорочень [162, с. 119; 223, с. 225; 268, с. 134]. Разом
із тим, в їхніх працях ми зустрічаємо революційні інновації: нові етимологічно відсутні латинські приголосні, які, на думку багатьох лінгвістів [21, с. 424; 229], спотворювали графіку французької орфографії, наприклад, g та t з’явилися
в слові doi, щоб нагадати, що слово doigt походить від латинської digitum;
g в словах vingt (< лат. viginti), congnoistre (< лат. cognoscere); b у словах doubter (< лат. dubitare), soubdain (< лат. subitaneus); c у словах dicte
(< лат. dicĕre), faict (< лат. factum); с в mectre було введене навмання; h у слові homme (< лат. homo); l у множині (- aulx), де він раніше вокалізувався в u;
p у словах compter (< лат. computare), temps (< лат. tempus); x у слові paix
(< лат. pax) тощо.

Незважаючи на те, що такі нововведення в певній мірі призводили
до невірної етимології, у своїй роботі друкарі досягли певних успіхів. На думку Марселя Коена, вони змінили умови уніфікації французької мови шляхом використання чітких символів та діакритичних знаків [172, с. 56].

Таким чином, узагальнюючи вищесказане, слід зазначити, що важливу роль в унормуванні орфографічної системи французької мови відіграли друкарі епохи, які, приділяючи увагу технічного плану мови, допомогли граматистам XVI століття вивести французьку мову на вищий рівень її розвитку.