Соціолінгвістичні умови формування французької національної писемно-літературної мови XVI століття

 

Щоб більш ґрунтовно та цілісно зрозуміти соціолінгвістичні умови розвитку французької мови XVI століття, слід насамперед звернутися до політичних подій, які мали місце в тогочасній Франції. В 1494 р. Карл VІІІ спрямував свої війська до Італії. Його основною метою був трон Неаполітанського світу. Людовик XII і Франциск І продовжили військову справу, розпочату Карлом VІІІ. Захоплення Мілану спричинило початок Італійських війн (1494-1559 рр.). Проте військові експедиції і дії мали й позитивні аспекти – французи отримали можливість ознайомитись із ренесансною культурою Італії. Людовик XII,
а згодом його послідовник Франциск І активно запрошували до Франції італійських архітекторів, скульпторів, художників, парфумерів, ювелірів, поетів, учених та ін., а починаючи з 1535 р., французький двір відкрив для себе твори найвідоміших італійських письменників, таких як Боккаччо, Петрарки, Леонардо Бруні, Кастігліоні [105, с. 10; 2, с. 764–765; 272, с. 145; 319, с. 151].

Однак, незважаючи на блискучу нагоду для Франції ознайомитись
з культурою, традиціями та звичаями Італії, французька держава вийшла послабленою з цих бойових кампаній. Чимало людей загинули в боях, в цій "мрії про Італію" чималі гроші були витрачені [282, с. 459]. Країна намагалася залікувати свої рани, віднайти кордони і культурну єдність. Якщо західні і північні кордони залишались відносно цілісними, на східних і південних територіях паралельно з королівськими існували володіння сеньйорів. Так, наприклад,
у Провансі працювали незалежні судові органи, але їхній державний апарат ігнорував будь-який контроль з боку короля. Саме тому Франциск І був змушений подорожувати тими краями, прославляти корону Франції і перетворювати військових людей на союзних радників. Народ, нарешті, звільнився від влади феодалів. Зі свого боку Париж привернув до себе буржуазію та дворянство.
У результаті місто перетворилося на політичну столицю, центр комерції.

З новою силою Франція почала відроджуватись, кріпнути і розвиватись. Французька держава, населення якої становило 20 млн. мешканців, залишалась однією з найбільш населених країн Європи, а її столиця Париж,
яка нараховувала приблизно 300 тис. громадян, була найбільшим містом християнського світу [154]. Зручне географічне положення дозволяло Франції проводити вигідну економічну діяльність. Завдяки процвітанню торгівлі розвивались міста країни, відкривались нові морські простори, покращувалась банківська система, зростав сільськогосподарський прибуток.

За часів правління Франциска І Париж зі звичайнісінького міста перетворився на витончену і розкішну столицю Франції. З 1528 р. мова Парижу
та Іль де Франсу (не слід забувати, що французька мова бере свої коріння саме
від діалекту Іль де Франсу (francien), отримавши згодом статус "мови Короля"
і розповсюдившись по всій території Франції [163, с. 233]), об’єднала терени країни, на чолі якої став Франциск І. Відтепер нове і впливове населення збиралося у лоні столиці і прославляло "мову Короля" [172, с. 50; 164, с. 29]. Саме в цей час спостерігалось чітке розмежування між просторічним різновидом французької мови, який називали паризькою мовою (parisien), і культивованим – французькою мовою (françoys) [229]. Паризькою мовою спілкувались нижчі верстви населення: ремісники, робітники, слуги, дрібні торгівці, тоді як французка мова належала буржуазії, представникам релігії, освіти, адміністрації і права. Вищезазначені різновиди французької мови відрізнялись фонетичним і лексичним фондами, проте залишались зрозумілими один одному.

У серпні 1539 р. Франциск І видав наказ, відомий під назвою «Ordonnance
de Villers-Cotterêts» ("Ордонанс Віллер-Котре"), поява якого стала вирішальним моментом у становленні офіційної французької мови королівства та витісненні латинської мови з міжнародного рівня [108, с. 40; 268, с. 69]. Серед 192 статей табл. А.1 Додатку А представлені статті 110 і 111 Ордонансу Віллер-Котре, у яких зазначається те, що, починаючи з того моменту, всі офіційні документи, ділове листування, а також у судових справах потрібно було використовувати лише французьку, а не латинську мову. Таким чином, французька мова стала національною мовою Франції [1, с. 186;16, с. 40; 21, с. 377; 163, с. 234–235;
319, с. 145] і швидко почала проникати в адміністративну та судову системи країни. На думку Мішеля Пере, таке рішення короля спрощувало роботу адміністрації, оскільки деякі представники влади ігнорували латинську мову
з метою розповсюдження королівської мови в провінціях [269, с. 47]. Необхідно зауважити, що наказ Франциска І наніс остаточний удар не лише по латинській мові, а й по діалектах (85 % сільського населення Франції спілкувалися
на діалектах до XIX століття [268, с. 60]), які з цього моменту були позбавлені можливості використовуватись у діловій французькій мові.

Насправді цей наказ лише офіційно затвердив те, що вже увійшло у вжиток на більшій території країни – йдеться про нотаріально прийняті акти.
Як стверджує А. Уольтер, починаючи з XIII століття, на Півдні вищезгадані акти перекладали на вульгарну, тобто провансальську мову, у Бове –
на пікардійську, у Парижі – на французьку [312, с. 88]. Нотаріуси
північно-західного кордону земель Окситанської мови, Борделе, Перігор, Верхнього Лімузена використовували французьку мову задовго до 1539 р.
З 1444 р. у Тулузі французькою мовою складались парламентські реєстри,
з 1470 р. у Бордо нею оформлювались королівські документи; у провінції Беарн, яка завжди була віддана гасконському діалекту, в адміністрації спілкування велось французькою мовою, а у Провансі, починаючи з 1523 р., французькою мовою видавались накази [166, с. 150–151; 282, с. 466–467].

Важливим був той факт, що Ордонанс Віллер-Котре дозволив королю Франції послабити владу церкви і закріпити монархію, оскільки до XVI століття церковне богослужіння проводилось винятково латиною, а переклад Біблії
був заборонений [319, с. 145]. Розповсюдження гуманізму мало на меті пробудити
у французькій спільноті бажання висловлюватись рідною мовою. Тому реформа церкви сприяла поверненню до письма грецькою та давньоєврейською мовами,
а також дозволила переклад текстів на розмовні мови, які відтепер стали доступними. Цю ідею у 1515 р. висунув Еразм Роттердамський / Erasme
de Rotterdam / [308, с. 65]. Її мета полягала у тому, що простий народ отримав змогу ознайомитись зі словом Божим рідними мовами.

Так, у Франції у 1523 р. Лефевр д’Етапль / Lefèvre d’Etaples / переклав французькою мовою Новий Заповіт [269, с. 48]. Згодом у 1530 р. він видав повний переклад Біблії [109, с. 314]. У свою чергу, протестанти також почали переклад Біблії та Євангелія і, за словами Альберта Доза, "прийняли французьку мову
в церковну службу реформованого культу" [21, с. 377].

Продовжуючи розпочату реформу, у 1535 р. П’єр Робер Оліветан
/ Pierre-Robert Olivetan /, двоюрідний брат Жана Кальвіна / Jean Calvin /, запропонував кальвіністський переклад Біблії [269, с. 48]. Наступного року
Кальвін опублікував латинською мовою свою працю «L’institution de la religion chrestienne» ("Настановлення в християнській вірі"), і вже у 1541 р. переклав
її на французьку мову [147, с. 23; 167, с. 57; 272, с. 27; 319, с. 147]. Якщо латинське видання роботи Кальвіна було призначене для богословів різних країн, то прихильниками французької версії став народ. Клеман Маро / Clément Marot / зробив переклад п’ятдесяти псалмів гугенотського Псалтиря разом
із псалмами Теодора де Беза / Théodore de Bèze /, відомого романського драматурга, який, у свою чергу, створив жанр біблійної трагедії, надрукувавши у 1550 р. твір «Abraham sacrifiant» ("Святий Авраам") [217, с. 134].

Використання французької мови в релігії стало об’єктом жвавих дискусій. Одні вважали, що кожний має право прославляти Бога власною мовою, інші сприймали переклад часослова і Біблії на французьку мову як згубну справу. Таким чином, з 1550 р. французька мова стала мовою протестантської церкви, тоді як католицька церква вороже виступала проти використання французької мови в релігії. Яскравим прикладом такої ворожості стала заборона французької мови в Сорбоні, а також арешти (йдеться про П’єра Робера Оліветана) та гоніння [269, с. 48–49].

Треба зауважити, що університет Сорбона залишався наймогутнішою фортецею латинської мови, оскільки з 1252 р., моменту заснування колежу, заняття, академічні завдання, іспити, спілкування між викладачами проводилися виключно латинською мовою, і аж до кінця XIX століття курсові роботи студенти повинні були писати і захищати латиною. Щодо навчання
у Сорбоні, то в університеті існував факультет мистецтв, який пропонував початкову освіту, так званий трівій (trivium): граматика, риторика, логіка; слідом йшли факультети теології, права і медицини [268, с. 48].

У 1530 р. за порадою бібліотекаря, відомого перекладача античної літератури Гійома Бюде / Guillaume Budé /, на противагу Сорбоні Франциск І заснував королівський Колеж (Collège royal) лекторів при Паризькому університеті, який пізніше отримав назву Колеж трьох мов (Collège des trois langues), а згодом став відомим сьогодні Колежем де Франс (Collège de France) [282, с. 470–471;312, с. 87]. У перші роки існування Колежу там проводилися незалежні від Сорбони публічні виступи, так звані "королівські читання",
які навчали давнім і східним мовам, а також математиці і філософії [254, с. 53].

З моменту заснування королівський Колеж нараховував дві грецькі кафедри, кафедру давньоєврейської мови і кафедру математики. Усі ці дисципліни
не викладалися у Сорбоні. У 1534 р. у Колежі відкрилася кафедра латинської мови, відповідно, цей учбовий заклад отримав назву Колежу трьох мов.
Його метою було сприяти розвитку базової освіти, ознайомлювати студентів
з античною культурою та поглиблювати знання з релігії шляхом більш глибокого читання Святого Письма [282, с. 470]. Цікавим було те, що викладачі Колежу залишалися вільними у виборі предметів своїх курсів, оскільки не були прив’язані до планів та програм університетського закладу. Заняття могли відвідувати всі бажаючі, незалежно від віку, статі та національності. Серед перших відвідувачів курсів викладача грецької мови П’єра Данеса / Pierre Danès / можна назвати католицького святого Ігнатія де Лойола / Ignacio López de Loyola /, богослова Кальвіна та письменника Франсуа Рабле / François Rabelais / [301, с. 48–49].

Важливо зауважити, що при створенні Колежу французька мова не була привілейованою. Проте незначна кількість викладачів, серед них граматист Петрус Рамус / Petrus Ramus / і математик П’єр Форкадель / Pierre Forcadel /, викладала французькою мовою, пропонуючи освіту високого рівня [269, с. 49; 308, с. 67]. Навіть самі освітяни мали мовний вибір: так початкова освіта протестантів велася французькою, у той час як їхні колеги, під впливом гуманітарія, віддавали перевагу навчанню стародавніми мовами [268, с. 48].

У 1543 р., з метою поширення книжок французькою мовою, король створив королівську друкарню (Imprimerie Royale), але ж і латинська залишалася у пошані. До 1550 р. більше 80 % книжок у Франції друкувалися латиною, тоді як вже у 1575 р. ця кількість зменшилася до 50 % [229]. Друкарня відігравала значну просвітницьку роль – започаткувавши бібліотеку, вона запропонувала французькому колу читачів значну кількість нових видань.
Як писав відомий угорський гуманіст і теолог Еразм, автор «Dialogus de recta latini graecique sermonis pronuntatione» ("Діалога про правильну вимову грецької і латинської мов"), друкар "створював бібліотеку, яка мала, крім інших меж, ще світові обмеження" [247, с. 132]. Таким чином, завдяки перекладу деяких манускриптів французький народ зміг ознайомитися з літературою латинської і грецької античності [172, с. 56]. Завдяки цьому для багатьох письменників античні тексти стали джерелом натхнення.

Саме в цей час були перекладені не лише тексти видатних античних авторів, таких як Діодор, Ксенофонт, Фукидід, Гомер, Плутарх, Теренс, але й інші наукові твори, наприклад, робота з географії Жака Картьє / Jacques Cartier / «Bref recit
de la nauigation faicte es isles de Canada» ("Коротка оповідь про навігацію навкруги островів Канади"); праця з медицини засновника сучасної хірургії Амбруаза Паре
/ Ambroise Paré /, який, незважаючи на гучний протест з боку своїх колег цирульників-хірургів (у добу Відродження хірургія не вважалась благородною наукою [268, с. 45]), усі свої наукові твори публікував французькою мовою; дослідження з математики французького вченого, письменника та теоретика, члена "Плеяди" Пелетьє дю Мана / Peletier du Mans /, який у 1554 р. переклав французькою мовою «Arithmétique departie en quatre livres» ("Арифметику
в чотирьох томах"); книга з астрології «Prophéties de Nostradamus» ("Пророцтва Нострадамуса") побачила світ у 1555 р. [312, с. 88].

Усе більше і більше вчених, математиків, хіміків, фізиків, медиків
та істориків писали французькою мовою, чимало письменників, серед яких слід назвати Жоашена Дю Белле / Joachim Du Bellay /, П’єра де Ронсара / Pierre
de Ronsard /, Франсуа Рабле, Мішеля Екема де Монтеня / Michel Eyquem
de Montaigne /, Робера Етьєна / Robert Etienne / та ін., прославляли її.

У 1521 р. П’єр Фабрі, відомий французький поет, стверджував,
що французька мова достатньо багата, аби чітко й елегантно передати реальність [229]. У 1549 р. Жоашен Дю Белле, палкий прихильник молодих письменників
і граматистів доби Відродження, надрукував трактат «La Deffense et illustration
de la langue francoyse» ("Захист і прославляння французької мови"), який став маніфестом спілки Плеяди. У своєму творі автор закликав використовувати французьку мову в поезії. Він відверто схвалював збагачення словникового запасу мови шляхом створення нових термінів (абревіації існуючих термінів, створення складних слів, відновлення значень стародавніх коренів та ін.). Саме Дю Белле став ініціатором літературного руху, який сьогодні називають "правом французького духу" і разом з іншими поетами Плеяди: П’єром де Ронсаром, Жаном Антуаном де Баіфом / Jean-Antoine de Baïf /, Ремі Белло / Rémi Belleau /
та граматистами Понтюсом де Тіаром / Pontus de Tyard / та Жаком Пелет’є
дю Маном виступав за автономні права французької мови [312, с. 88].

Ерудований Франциск І оголосив себе захисником гуманізму, науки
і мистецтва [113, с. 48]. Він підтримував учених, літераторів і митців.
Його сестра Маргарита, відома як Маргарита Наваррська, була славетною письменницею XVI століття. Крім низки віршів у 1542-1548 рр. М. Наваррська створила збірку новел «L’Heptameron des Nouvelles» ("Гептамерон" або
"Сто нових новел"). Із самого початку "Гептамерон" повинен був нараховувати
сто новел (як в "Декамероні" Боккаччо), проте смерть зарадила реалізації
її задуму [71, с. 252]. У новелах М. Наваррська демонструє читачеві внутрішній світ героїв, їхній моральний рівень у ситуації станової нерівності.

Однак перший літературний збірник французьких новел, нового літературного жанру, сягає в XV століття і пов’язаний із твором анонімного автора «Cent nouvelles nouvelles» ("Сто нових новел") [192, с. 10]. До появи цього збірника, термін "новела" вже існував в Італії у вигляді коротких оповідань,
в основі яких були усні розповіді у вигляді анекдотів і фацецій [105, с. 14].

У Франції доби Відродження жанр новели набуває конкретної форми
і широко використовується впродовж століття. За свідченнями літературного словника під редакцією Поля Арона, новела того часу – це прозовий твір, певний тип малої форми оповіді, написаний у стилі фабльо, що переповідає жартівливий сюжет [357, с. 401]. Проте від фабльо новела принципово відрізняється
як за змістом, так і за формою. Основна відмінність полягала в тому, що оповідь новели була обмежена часом і місцем. Новела вперше почала глибоко розкривати особисте життя людини, її вчинки, інтимні переживання і стосунки – повсякденне приватне життя людини лягло в основу новели XVI століття. [75, с. 7]. Події одночасно характеризуються своєю реалістичністю та новизною для читача.

Найталановитішим і найрадикальнішим письменником-новелістом тогочасної Франції вважається Бонавантюр Деперьє зі своєю збіркою
«Des Nouvelles récréations et joyeux devis» ("Нові утіхи й веселі розмови",
30 роки XVI століття) [там само, с. 16]. Сила його новел полягає в грубуватих, проте реалістичних картинах життя.

У 1530 р. у Ліоні вийшла збірка Жан Флор «Comptes amoureux» ("Любовні історії"), яка показала суспільству жіночий погляд на щире кохання, поєднане зі справжньою насолодою від інтимних стосунків [359, с. 242–243].

Ще одним новелістом середини XVI століття був Ноель Дю Файль, відомий своєю винахідливістю. У 1547 р. у Ліоні вийшла книга Дю Файля
«Œuvres facétieuses» ("Сільські розмови"), а через рік у Парижі – «Les Contes et Discours d’Eutrapel» ("Жарти Етрапеля") [71, с. 255]. У його новелах живе сільська місцевість Франції з її старовинним ладом, простими мешканцями, буденними радощами, важкою працею.

Інший відомий французький новеліст доби Відродження підвів риску
під широкою культурною традицією століття у роботі «Le moyen de parvenir» ("Спосіб вийти в люди" або "Спосіб досягти успіху"), опублікованій у 1610 р. [259, с. 10]. Б. де Вервіль створив сатиричну картину дійсності шляхом повчань про те, як досягти успіху в житті, що треба робити, чого треба побоюватись.

Таким чином, з появою значної кількості творів французькою мовою перед лінгвістами, науковцями, друкарями, письменниками та перекладачами доби Відродження постало питання пошуку єдиного орфографічного стандарту, який дозволив би вивести французьку мову на вищу ланку розвитку. Проте французькі вчені не обмежувались проблемами уніфікації орфографічної системи письма, їх цікавив ще процес збагачення лексичного складу французької мови. І якщо в лексиці виникали питання щодо слововжитку
і шляхів поповнення лексичного фонду французької мови, то унормування орфографії сприяло реформуванню всієї системи письма.