Унормування орфографії французької мови доби Відродження

 

В історії французької мови XVI століття відоме як період посиленого інтересу до питання унормування мови з боку вчених, письменників, перекладачів. Про цей факт свідчить ціла низка досліджень російських лінгвістів, таких як З. М. Афінська, З. Н. Волкова, Н. А. Катагощіна, А. В. Комарова,
І. Ю. Литвинцева, І. Г. Чантурія, І. І. Челишева, О. У. Шадріна, які вважають
цей період початком формування французької національної писемно-літературної мови Нового часу [7, с. 6; 14, с. 220; 34, с. 198; 39, с. 5; 64, с. 1; 105, с. 26;
108, с. 38–39; 112, с. 1], оскільки саме в цей історичний період розпочалося свідоме вивчення французької мови і встановлення її лінгвістичних норм.

Розширення функцій рідної мови, розповсюдження її в тих сферах,
для яких у країнах Європи зазвичай притаманна була латинська мова, потребувало вироблення стандарту, доступного тим, хто спілкувався і писав французькою мовою. Відомо, що французька мова того часу характеризувалась більш варіативністю, ніж стабільністю. У французькій орфографії панував повний безлад: позбавлена правил, вона застосовувалася довільно,
в книгодрукарстві вона залишалася такою ж. У доби Відродження діяв принцип відомого французького письменника другої половини XX століття Мішеля Турньє, "письменникам потрібно залишатись вільними у написанні слів
по-своєму" [159, с. 13]. Саме тому спостерігалася "орфографічна ліберальність" (термін застосовує Ж.-М. Клінкенберг [222, с. 249]): орфографія сильно змінювалася в залежності від уподобань друкарів, авторів, лінгвістів.

Упродовж XVI століття чимало слів мали іншу орфографію, ніж ту,
що ми зустрічаємо в сучасній французькій мові. Кожний письменник, поет, перекладач чи друкар століття використовував свою манеру письма. Була відсутня єдина норма написання багатьох слів: наприклад, meur d ier / meur t ier, deffen c e / deffen s e, ch o se / ch ou se, paren / paren t, harang ue / harang, encor e / encor, o p in i on / o p in y on / o pp inion, o reille / au reille, esto ff er / esto f er / esto ph e, fla c on / fla cc on, gardero b e / gardero bb e / garde-robe / garde-robbe, â ge / a ge / aa ge, f oi s / f oy s, pit oy able / pit oï able, refle x ion / refle ct iõ, c on clure / c õ clure, cond am ner / cond em ner, sol en nel / sol em nel, abominable / ab h ominable, h ypocras / ypocras, dem eu rer / dem ou rer / dem o rer, di ss iper / di sc iper, ab s ence / ab sc ence, fau ss eté / fau c eté, c edule / sc edule, soup ç onneux / soup s oneux, espou s er / espou z er, s e ringue / s i ringue, montrer / mon s trer, despo u iller / despo ü iller, v n g / u n g / u n, nou u elle / nou v elle, c ou plet / c ov plet, é cuelle / e cuelle / es cuelle, pa t ience / pa c ience, re t s / re th s, charru e / charru ë, j ournal / i ovrnal, es co l e / es co ll e / e co ll e, p e loton / ploton, publique / publi c que, j eune / i eune / j eus ne / j us ne, do c teur / do gue teur, c ercher / ch ercher, hal ei ne / hal ai ne, parent e se / parent ai se, semaine / se pt maine, lettre / le c tre, esgrati gn er / esgrati n er та багато
інших (Fail, CDE; Flore, CA; Nauarre, HN; Periers, NRJD; Verville, MP).

Слід зауважити, що таке різноманітне написання значної кількості слів
не сприймалось за орфографічні помилки. Цей процес пояснювався багатьма причинами, головною з яких залишалась відсутність єдиної норми письма.

Уніфікація стала об’єктом подвійного інтересу з боку лінгвістів: по-перше, проводилась велика робота над систематизацією мови з метою її внутрішнього використання, і, по-друге, учені намагались описати французьку мову таким чином, щоб вона стала більш доступною для кожного, хто бажав опанувати
її [297, с. 160]. У процесі пошуку стандартів брали участь усі відомі митці століття: поети, письменники, перекладачі, друкарі, а особливо граматисти епохи, роботу яких можна класифікувати відповідно до загального використання французької мови. Усі вони, намагаючись стандартизувати мову, прагнули збагатити її, надати їй оригінальності і самостійності.

 

1.4.1. Етимологічний і фонологічний принципи стандартизації французької орфографічної системи граматистами XVI століття. У добу Відродження у зв’язку з появою французьких граматик, які мали на меті встановити норми французької писемно-літературної мови, французька мова виокремилась у самостійний об’єкт лінгвістичного дослідження. Головним завданням граматистів було вирішення проблеми співвідношення усної мови
і писемної. Згідно з думкою Ж.-М. Клінкенберга, "письмо – це сукупність прийомів, яка направлена на компенсування двох недоліків усного мовлення: його нестійкого характеру та його слабкого функціонування" [223, с. 219]. Як відомо, письмо слугує перенесенням усного мовлення у часі та просторі, а також фіксує
і передає інформацію незалежно від пам’яті. Саме тому на сучасному етапі розвитку французької мови питання орфографії і графіки посідають чільне місце
у наукових розвідках видатних лінгвістів епохи. Необхідно згадати таких французьких діячів, як Ш. Больйо, П. Бюрне, Н. Каташ, Ж.-М. Клінкенберга,
Р. Тімоньє, А. Уольтер [130; 131; 150; 156; 162; 222; 223; 304; 314], а також російських і вітчизняних учених: Т. О. Амірову, В. Г. Гака, Г. Г. Крючкова,
Т. М. Ніколаєва, Л. В. Сидельникову [2; 3; 16; 56–59; 74; 87; 88], які зробили особистий внесок у розвиток проблем графіки та орфографії.

Питання розвитку орфографії і графіки XVІ століття ставало все більш
і більш актуальним для граматистів епохи. На перший погляд видається,
що вони не мали жодного відношення до самого поняття орфографії
(від грец. orthos "правильне" і graphê "написання"). Проте треба пам’ятати,
що у Середньовіччі граматикою як першого лінгвістичного досвіду називали дидактичний твір, що описував елементи і засоби мови, а також створював правила її застосування [275].

У ті часи питання встановлення єдиних орфографічних норм французької національної писемно-літературної мови постало з більшою гостротою, ніж у попередні роки. У той час орфографія виступала наявним аспектом мови, унормованою мовою письма, мовою школи, а отже, і мовою держави [164, с. 35].

Відомо, що французька орфографія базується на латинській, яку поступово пристосували до нової системи звуків. Протягом століть фонетика французької мови швидко змінювалась, як наслідок, змінювалась й орфографія,
що ускладнювало її розуміння наступними поколіннями. За умови,
що орфографія залишалась незмінною або зміни відбувались поступово, вона більше не відтворювала реальні звуки мови, а лише фіксувала попередні фонетичні явища. Розрив між фонетикою та графікою збільшився. Орфографія залишилися близькою до своїх латинських витоків і, відповідно, стала етимологічною [147, с. 89–90].

Слід зазначити, що французька орфографія ніколи повністю не була фонетичною [21, с. 420]. У XVI столітті спостерігалась присутність двох орфографічних традицій: етимологічної, яка наслідувала традиції середньофранцузької мови, і фонетичної, яка тяжіла до старофранцузької.

Представники етимологічної орфографії (Жан Пальсграв, Жак Дюбуа,
Робер Етьєн), графоцентристи, за словами Беата Варга [309, с. 94], стверджували,
що письмо мало бути простим й ілюструвати латинську етимологію слів.
Саме тому їхні тексти не відображали реальної вимови того часу.

Прихильники фонетичної орфографії (Луї Мегре, Онора Рамбо, Петрус Рамус), фоноцентристи [там само], намагалися зафіксувати мовлення, спираючись головним чином на фонологічний принцип написання. Для них головним було співвідношення звукової системи французької мови графічній (див. табл. 1.1):

Таблиця 1.1