Писемно-літературної мови XVI століття

 

Як відомо, лексичний рівень будь-якої мови розкриває історію самої мови. Часто цей процес відбувається протягом століть, коли мова збагачується тисячами слів, які відображають факти етнічних контактів, соціальні, економічні та культурні зв’язки між мовними колективами. Ці слова лінгвісти називають запозиченнями, а відомий французький лінгвіст Анрієта Уольтер – "словами-мандрівниками" [318, с. 15–21].

З історії Франції XVI століття відоме як доба Відродження і гуманізму
[31, с. 178]. Спочатку під терміном Відродження розуміли відданість античній культурі, відродження традицій давніх цивілізацій Греції та Риму. Проте
у цьому визначенні закладений глибший смисл: віра в людину, його силу
та красу. Слід також додати, що цю епоху часто називають добою Гуманізму. Першою європейською країною, яка почала культивувати зазначені культурні та етичні цінності, стала Середньовічна Італія.

Головним невирішеним лінгвістичним питанням була проблема співіснування тогочасних говорів Італії з могутньою латинською мовою.
У багатьох країнах Європи, під впливом Гуманізму, спостерігався процес масової зацікавленості лінгвістів епохи значенням народно-розмовних говорів. Цей процес пояснювався передусім історичними подіями, що пробудили національну свідомість в Європі. Франція також не залишилася осторонь.
Тим не менш, вищезгадані лінгвістичні процеси, які відбулися в Італії наприкінці XV століття, дійшли до Франції лише на початку XVI століття.

Отже, щоб зрозуміти роль не лише латинської, але й інших мов у становленні французької національної писемно-літературної мови того часу, їхній внесок
у розвиток її лексичної системи, необхідно розкрити зміст поняття "запозичення" у сучасній лінгвістиці та показати шляхи їхньої адаптації в мові-реципієнті.

1.1. Зміст поняття "запозичення" у сучасній лінгвістиці

 

Дослідження запозичень доводить існування зв’язку між мовою та історією народу, який її використовує. Цей лінгвістичний феномен визначається багатьма матеріальними та психологічними факторами. Еволюція суспільства, прогрес науки і техніки, політичні, комерційні та культурні відносини сприяють появі запозичень. З одного боку, запозичення – це наслідок відносин між людьми різних країн та націй, тобто сам процес розвитку мови шляхом використання в ній запозичених слів; а з іншого ж – це відхилення від норми, погіршення мови
[12, с. 83]. Якщо взяти до уваги другий принцип, слід зазначити, що на сучасному етапі розвитку мовознавства спостерігається тенденція до урегулювання запозиченої лексики в різних країнах, так би мовити лінгвістична екологія
[27, с. 250] чи пуристичні тенденції [1, с. 186; 65, с. 248–249].

Так, сьогодні у Франції ведеться нормалізація запозичень за рахунок зменшення кількості іноземних слів, своєрідна політика "захисту" французької мови від авторитету англійської, яка бере свій початок з 1990 р. [36, с. 6–7].
На думку англійського викладача сучасних мов Естонського університету
Д. Ажера, пуристична думка являє собою більш значну проблему, ніж просто лінгвістична ксенофобія, оскільки уряд та національні мовні установи вважають французьку мову мовою свободи і демократії та виступають за націоналізм,
за французьку єдність, за чистоту рідної мови [116, с. 238]. Пуристична політика сприяє передусім розвитку власне французької мови, а, по-друге, контролює процес лінгвістичних змін у мові, стаючи на заваді цих змін [252, с. 38].

Прикладом пуристичної діяльності є відомий у Франції закон № 94-665 (закон Тубона / Loi Toubon /), ухвалений 4 серпня 1994 р. [250]. Відповідно
до закону "Про використання французької мови", французька як офіційна мова Республіки є мовою інформації; робочою мовою ділових документів, договорів; мовою освіти в усіх учбових закладах; мовою мас-медіа, а також робочою мовою конференцій, колоквіумів і т. п. для громадян Франції. У п’ятій статті закону Тубона зазначено, що французький народ не може використовувати іноземні вислови та терміни, якщо французька мова володіє власними відповідниками.

Основною причиною появи цього закону було поступове збільшення використання англійської мови в усіх сферах життя французького суспільства, що занепокоїло французьку інтелігенцію й особливо Французьку академію.

Однак, повністю звільнити мову від іншомовних слів неможливо,
що доводить історія розвитку сучасних мов. Абсолютно погоджуємося з думкою Т. Й. Лещука про те, що "запозичення слів з інших мов є важливим шляхом збагачення словникового складу мови" (тут і далі переклад наш. – О. К.) [63, с. 8].

Упродовж багатьох століть французька мова вбирала в себе "лінгвістичні дарунки", принесені з різних кінців світу. У ній можна віднайти не лише кельтські або германські слова, але грецькі, арабські, нідерландські, італійські, а також іспанські, англійські, американські, африканські, перські, турецькі, японські та багато інших запозичень [314, с. 9].

Слід зауважити, що французька мова – це жива мова, яка постійно відновлюється, збагачується, відображаючи відношення між мовою і життям суспільства. У процесі розвитку мови змінюється вокабуляр як найчутливіша
до змін, динамічна підсистема мови [18, с. 86; 77, с. 82]. Як пише у своєму науковому дослідженні В. М. Мазниченко, "лексика вважається найбільш проникливою сферою мови", а лексична система "перебуває у відкритому стані" [68, с. 23]. Крім того, лексика будь-якої мови оновлюється швидше,
ніж її граматика чи вимова. Відповідно, мова постійно функціонує, розвивається, а її лексична система розширюється в залежності від потреб суспільства.

Мова весь час шукає найлегші шляхи свого розвитку. У сучасному мовознавстві відомо чимало способів збагачення лексичного складу мови. Крім внутрішніх / інтралінгвальних причин, таких як формування нових слів та їхніх еквівалентів, еволюція смислу слів, а саме: звуження / розширення значення слова, деградація / облагородження його значення, зміна / втрата смислу слова тощо, існують також зовнішні джерела збагачення лексики або екстралінгвальні фактори – запозичення з інших мов. Відомий французький лінгвіст кінця
XIX століття Фердинанд Брюно саме запозичення вважав найлегшим і найкращим способом удосконалення французької мови [147, с. 180].

Термін "запозичення" досить багатогранний, тому в працях різних мовознавців визначення цього терміна різняться. У лінгвістиці, і особливо
в етимології, лексикології та компаративній лінгвістиці запозичення використовується в двох розуміннях: широкому і вузькому [92, с. 5; 63, с. 8].
У широкому розумінні запозиченням називається процес проникнення одиниці мови-джерела в мову-реципієнт. Так, відомий французький лінгвіст
Жан-Франсуа Фелізон надає таке визначення запозичення: "процес, через який мова або діалект отримує лінгвістичну одиницю іншої мови або діалекту"
[363, с. 75]. На думку Жоржа Мунена, йдеться про "інтеграцію елементу іноземної мови в іншу мову" [253, с. 124]. Як жартома пише відомий французький мовознавець А. Уольтер, лінгвісти використовують термін "запозичення" кожний раз, коли "одна мова позичає слова у сусідньої мови,
не маючи жодного наміру одного разу повернути їх власниці" [314, с. 10].

Без сумніву процес запозичення, у широкому сенсі, пов’язаний з теорією мовних контактів, взаємодією мов, як один зі шляхів збагачення словникового складу мови. У результаті цього в мові з’являються контактні елементи (термін В. І. Томашпольського) [98, с. 313], сліди мовних контактів, так би мовити запозичення. Мовознавчий словник Ж. Дюбуа тлумачить запозичення
як наявність лінгвістичних одиниць чи ознак однієї мови в іншій [345, с. 177]. Словник французької мови «Le Grand Robert» А. Рея конкретизує
поняття "запозичення", зводячи його до "лексичної чи термінологічної
одиниці" [358, с. 2074].

Отже, у вузькому розумінні запозичення – це слова та елементи слів, запозичені французькою мовою з інших іноземних мов, а також з мов національних меншин (басків, бретонців, фламандців), що живуть на території Франції [191, с. 70–83]. Як фіксує "Лингвистический энциклопедический словарь" В. Н. Ярцевої, запозичення – це "елемент чужої мови (слово, морфема, синтаксична конструкція та ін.), перенесений з однієї мови в іншу в результаті мовних контактів, а також сам процес переходу елементів однієї мови
в іншу" [328, с. 158].

Під час дослідження нашу увагу привернула позиція французького викладача Сорбони Андре Тібо, який уважає, що на сучасному етапі розвитку мовознавства поняття "запозичення" («emprunt») є умовним терміном, оскільки повністю не відповідає його значенню [303, с. 1–2]. Він стверджує, що потрібно виключити поняття "запозичення" зі словника сучасної французької мови, замінивши його на імітацію («imitation»), а головним чином на адаптацію
(«adaptation») іноземних слів. Проте лінгвіст розуміє, що неможливо повністю позбутись цього "невдалого" терміна, оскільки він залишається універсальним
і широковживаним у сучасній мовознавчій науці.

Таким чином, підсумовуючи вищевикладене, ми дійшли висновку, що термін "запозичення" пов’язаний не лише з процесом переходу лексеми однієї мови
в іншу, але він також представляє собою результат зазначеного процесу, коли слово однієї мови адаптується в іншій, у нашому випадку, у французькій мові.

У процесі запозичення, виділяють декілька каналів засвоєння запозиченої лексики у мові-реципієнті [21, с. 137;63, с. 22]:

- усний (з уст в уста) або слуховий;

- книжний (книжно-писемний).

Усні запозичення характерні для більш давніх історичних епох, коли письмо не існувало або не мало широкого розповсюдження. Щодо
книжно-писемних запозичень, то вони відрізняються стилістичним забарвленням книжкового мовлення [323, с. 151]. Слід зауважити, що при усному засвоєнні запозичені слова зазнають більше змін, ніж при книжному, легко проникають до мови-реципієнта. У свою чергу, книжно-писемні
запозичення залишаються ближчі до мови оригіналу за своєю фонетичною
та граматичною формами.

У сучасному мовознавстві лінгвісти розрізняють два шляхи проникнення запозиченої лексики у мову-реципієнт [18, с. 86; 191, с. 78–80;323, с. 151]:

- прямий (безпосередній) – перехід іншомовного слова з однієї мови
в іншу в результаті взаємодії двох народів;

- непрямий (опосередкований) – процес проникнення запозиченого слова через третю мову.

Сьогодні в мовознавчій науці багато робіт присвячено проблемі класифікації запозичень. Серед відомих лінгвістів, які працювали
та продовжують свою роботу у цьому напрямку, можна відзначити насамперед Е. Хаугена, А. Уольтер, Ж. Дюбуа [101; 327, с. 103–105;345, с. 178;]. Враховуючи здобутки цих учених, ми пропонуємо таку класифікацію:

- внутрішні запозичення (які відбуваються всередині однієї мови):

- історичні запозичення – слова, що вийшли колись з ужитку,
а сьогодні відновлені і вживаються з новими значеннями;

- географічні запозичення – слова, що прийшли з інших регіонів
тієї ж мови;

- зовнішні запозичення:

- лексичні запозичення – запозичення форми або значення слова;

- ксенізми – ЛЗ, які служать для вираження елементу,
що належить до певної культури;

- прямі запозичення – слова,які перейшли в іншу мову в такій графічній формі, у якій існували в рідній, зберігаючи фонетичну специфіку і зміст;

- інтегровані запозичення – слова, які зазнали графічних
або фонетичних, повних чи часткових змін;

- семантичні запозичення – значення іноземного слова додається
до слова, яке вже існує в мові;

- кальки – слова, які були запозиченні з іншої мови у формі
їхнього точного (буквального) перекладу.

У нашій роботі під запозиченням ми розуміємо слово як лексичну одиницю мови, взяте безпосередньо з мови-джерела. Це можуть бути
і ксенізми, і прямі запозичення, й інтегровані слова. Відповідно,
мовою-джерелом ми називаємо будь-яку функціональну мову XVI століття,
яка перебувала у тісному мовному контакті з французькою мовою і слугувала джерелом збагачення її словника. Зазначимо, що під функціональною мовою того часу слід також розуміти й її діалекти.

Як уважали античні автори, за своєю природою слово, як лексична одиниця мови являє собою сукупність форми (графічної), звуку (фонічного) та змісту
[161, с. 17]. Саме тому надалі будемо аналізувати ЛЗ, враховуючи фонографічні
та семантичні аспекти їхньої адаптації до французької мови того часу. Однак, насамперед розглянемо види адаптацій ЛЗ до мови-реципієнта.