Фонографічна система іспанської мови

 

У порівнянні з французькою та італійською мовами іспанська мова
доби Відродження характеризувалась достатньо точним співвідношенням між фонемами та графемами. Орфографію іспанської мови можна визначити однією фразою: «En español, todo lo que se escribe se pronuncia», яка перекладається:
"В іспанській мові все, що пишеться, вимовляється" [155, с. 658]. Виняток становила літера h, яка зникла з вимови саме в XVI столітті [276, с. 141].

Іспанська мова, як і інші романські мови, пройшла складний шлях свого становлення: до XIV століття широковживаною залишалася староіспанська мова; починаючи з XV століття іспанською літературною мовою високого рангу вважалась кастильська, мова іспанського поета Хорхе Манріке;
а у XVІ-XVIІ століттях (історичний період католицької святої Терези Авільської, Святого Жана де Ла Круа, перуанського історика Гарсіласо
де Ла Вега, поета Гонгори, сатирика Кеведо, письменників Сервантеса і Лопе де Вега та ін.) почався період сучасної іспанської мови [222, с. 204].

Зауважимо, що сучасний стан іспанської фонетичної системи встановився до XVII століття. Перша іспанська граматика, написана Антоніо де Небріха
/ Antonio de Nebrija /, і перші словники побачили світ у XV-XVI століттях [119]. Стабільність іспанської мови характеризує її як архаїчну та консервативну мову в порівнянні з французькою.

Учені Мадридської Академії, вивчаючи походження іспанської мови, визначають її як мову, що складається з фінікійських, грецьких, готичних, арабських, а також латинських слів [355, с. 550]. Серед названих мов важливий внесок у розвиток фонологічної системи іспанської мови належить арабській. Це пояснює той історичний факт, що на території Іспанії араби мешкали
з 711 р. до 1614 р. [194, с. 457; 214, с. 56]. Майже сім століть арабська мова
була мовою держави і релігії, залишалась джерелом культурного збагачення іспанської мови.

Писемність іспанської мови була створена на основі латинського алфавіту і доповнена діакритичними знаками та диграмами (іспанський алфавіт представлений у табл. Д.5 Додатку Д). Так, у XVI столітті диграми ch і ll позначали окремі звуки [ tG ] і [ 3 ]. До 1994 р. вони вважались окремими літерами і займали окремі позиції в іспанському алфавіті відповідно до букв c і l.
У Мадриді на X З’їзді Асоціації Іспанських Мовних Академій було прийнято рішення з метою спрощення іспанської мови усунути дві графеми ch і ll
з іспанського алфавіту [148, с. 24; 258, с. 1–2].

При дослідженні фонографічної системи іспанської мови доби Відродження, ми спирались на роботи з історії іспанської мови лінгвіста
Ральфа Пенні [264, с. 209–215; 265, с. 34–110]. Почнемо вивчення особливостей іспанських голосних.

2.6.1. Вокалізм. Вокалічна система іспанської мови нараховувала
5 голосних [121, с. 206; 178, с. 69]: [ a ], [ e ], [ i ], [ o ], [ u ], які графічно фіксувались відповідними монограмами a, á; e, é; i, í, y; o, ó; u, ú, ü.

Зазначимо, що серед представлених вище монограм графеми i, y фіксували напівголосну фонему [ j ] у позиції перед голосною. Пропонуємо такі приклади: cos i aca, izqu i erdo; a y uno, y ugo, pla y a.

Характерними ознаками іспанської мови XVI століття залишались діакритичні знаки над голосними літерами – á, é, í, ó, ú, ü. Іспанський акут слугував для позначення неправильного тонічного наголосу, а також виконував розрізнювальну функцію омонімів, наприклад, el – артикль чоловічого роду,
а él – особовий займенник "він". Трема або діереза (іспанський варіант crema) над голосною u рідко вживалася, а саме: у комбінаціях літер gü та qü. У таких випадках монограма ü відповідала фонемі [ u ], наприклад, biling ü e, ling ü ística; eloq ü ente, freq ü ente.

На відміну від французької мови наголос іспанської мови не залишався фіксованим [303, с. 3]. Його ставили за трьома основними правилами: 1) якщо слово закінчувалось на літери a, e, i, o, u, n чи s,наголос падав на передостанній склад; 2) якщо слово закінчувалось на приголосну (крім n чи s) – на останній склад; 3) на склад слова з діакритичним знаком.

Іспанська мова використовувала дифтонги і трифтонги. Наведемо декілька прикладів: ag ua, averig üei s, b ai le, c ie lo, d ue ña, glor ia, her oe, prec iai s, r ui do. Зауважимо, що в трифтонгах наголос завжди падав на другу літеру.

Аналіз фонографічної системи іспанської мови того часу показав, що на відміну від французької мови монограма u виконувала свою основну функцію: відтворення на письмі фонеми [ u ]. Інші фонеми були характерні для французької мови доби Відродження.

 

2.6.2. Консонантизм. Консонантизм іспанської мови XVI століття включав
18 фонем. Цікавим є те, що фонеми іспанської мови, вступаючи у зв’язок
з її графемами, в основному відтворювали взаємно-однозначне відношення: звуки [ d ], [ f ], [ l ], [ 3 ], [ m ], [ n ], [ Q ], [ p ], [ s ], [ t ], а також складна фонема [ tG ] фіксувались на письмі відповідними монограмами чи диграмами d, f, l, ll, m, n, ñ, p, s, t, ch у будь-якій позиції. Пропонуємо ряд прикладів: ma d re, d iablo, d a d o, d eca d a; f alacia, e f icaz, f río; l ucha, he l ado, paste l; ll ama, ca ll e, be ll ota; a m bos, te m pla m iento; face n dero, n egro, po n er; ca ñ o, se ñ or, vi ñ a; p ábulo, su p oner, p lacer; s i s o, vi s ita, re s ucitar; desgas t ar, mo t in, t oi t ico; lan ch a, ch ico, ma ch ismo.

Серед представлених іспанських графем діакритичний знак тильда
ñ колись відповідав диграмі nn. Згодом друга n була усунена, а над першою
n з’явилась хвиляста лінія.

Складніша ситуація відтворення на письмі спостерігалась з іспанськими фонемами [ b ], [ k ], [ g ], [ I ], [ x ]. Для їхнього графічного запису відбувалась редуплікація графем. Почнемо з фонеми [ b ].

Цікавим є те, що до XVI століття в іспанській мові графема b могла позначати на письмі окремі фонеми [ b ] і [ β ] відповідно до позиції в слові.
У добу Відродження фонема [ β ] була усунена. Оскільки в іспанській мові того часу не існувало різниці у фонемному відтворенні монограм b і v, вони прочитувались за допомогою однієї фонеми [ b ]. Графічний вибір між b і v залежав перш за все від етимології слів, а саме: від орфограми похідного слова. Наведемо приклади: b ien, b lanco, ha b ido, em b arcar, v illa, di v isa, v inagre, cor v ato.

Іспанська фонема [ k ] передавалась за допомогою графеми c у позиції перед голосними a, o, u чи приголосною (крім h), наприклад, с aza, c anso, c oste, taba c o, c uadro, c uestión, c rabrón, o c tubre; а також усно відтворювала диграму
qu (qu eso, pe qu eño, e qu idad). До того ж, графема c перед e чи i фіксувала
на письмі невластивий французькій мові звук [ I ], наприклад, у словах c entenar, en c errar, co c ido, cabe c iduro; а для позначення фонеми [ I ] перед a, o,
u вживалась монограма ç (ca ç a, al ç ar).

Необхідно зазначити, що в іспанській мові зустрічалось подвоєння приголосної літери c. На відміну від французької мови, комбінація
сс прочитувалась окремо: перша монограма с відповідала фонемі [ k ], друга – [ I ], відповідно до правил фонемної реалізації графеми c перед e, i. Пропонуємо декілька прикладів: a cc eder [a k - I e-‘der], cole cc ion [ko-le k -‘ I jon], le cc ion
[lek-‘ I jon]. Слід зазначити, що в іспанській мові комбінація сс ніколи
не використовувалась перед приголосними та голосними a, o, u. Крім того, фонема [ I ] фіксувалась монограмою z (a z ul, z agal, z or z al, ve z). Зауважимо,
що прочитання літери z мало арабське походження [291, с. 9].

Серед представлених фонем звук [ g ] відповідав графемі g за умови,
якщо вона передувала голосним a, o, u чи будь-якому приголосному, а також відтворював диграму gu перед e, i та y, наприклад, g umarra, lle g ada, ma g nanimo, rai g ón, g racejada; se gu ir, gu erra.

Між голосними, перед e, i, монограма g позначала характерний для іспанської мови гутуральний звук [ x ], який також фонетично передавав монограму j (іспанська хота) і графему x на початку слів і в інтервокальній позиції. Наведемо приклади: g i g ante, filoló g ica, e g ercito; abade j o, ho j a; x arave, di x o, ca x a. Графема x перед приголосною прочитувалась у комбінації фонем [ ks ], наприклад, e x comulgar, e x beyedar.

Як нам показує табл. Д.5 Додатку Д, літера k не була властива іспанській мові XVI століття. Її використовували винятково в запозичених словах. Траплялись випадки, коли літеру k навіть не враховували до списку іспанського алфавіту епохи Ренесансу [203, с. 672].

Зазначимо, що в іспанській мові того часу подвоювались лише приголосні c, l та r. Фонемна реалізація сс і ll представлена вище. Щодо диграми rr,
вона фіксувала різкий одноударний звук [ ŕ ], характерний для іспанської мови, наприклад, co rr o, pe rr o. Крім того, фонема [ ŕ ] фіксувалась монограмою
r на початку слів: R oma, r abia. У середині слів монограма r прочитувалась
за допомогою фонеми [ r ], як у словах neg r o, pe r o, que r e r.

Підсумовуючи вищевикладене, слід зазначити, що в іспанській мові існував ряд фонем невластивих французькій мові того часу: гутуральний [ x ], фрикативний [ I ], африкат [ tG ], а також одноударний дрижачий [ ŕ ]. Графічне відтворення цих фонем прочитувалось у французькій мові за допомогою інших фонем як, наприклад, диграма ll. Особливість графічного відтворення іспанської фонеми [ b ] полягала у відсутності фонемної диференціації монограм b і v, що вплинуло
на фонографічну адаптацію деяких іспанських ЛЗ до французької мови.

З 5 голосними, однією напівголосною фонемами відповідно до 14 графем
і 18 приголосними фонемами для позначення 29 графем фонографічна система іспанської мови доби Відродження залишалась простішою в порівнянні
з фонографічною системою французької мови.

 

2.6.3. Фонографічна адаптація лексичних запозичень з іспанської мови. Серед віднайдених іспанських запозичень у французьких новелах XVI століття
ми виділяємо декілька слів, які, на перший погляд були адаптовані
до французької мови без суттєвих змін. Проте в запропонованих нижче іменниках відбулась комбінаторна зміна, а саме: назалізація, не враховуючи зміну [ о ] > [ u ]
на початку іменника d ou blon у зв’язку зі зміною тонічного наголосу:

від ісп. dobl ón > doubl on (Adonc le Notaire luy [le petit faucheur] mit
vn doublon d’Espagne [...] & le renuoya. – Verville, MP, 101) > doublon;

від ісп. morri on > morri on ([...], il eust mangé brigandines, morrions, hacquebutes, & toutes les cacques de poudres. – Periers, NRJD, 202) > morion.

Наступні три іменники адаптувались у французькій мові того часу без змін на фонографічному рівні, змінилась лише іспанська флексія - a на німе - е:

від ісп. algarad a > algarad e ([...] messager toutes les traverses et algarades qu’elle avoit joué à son mary [...] – Periers, NRJD, T 2, 386) > algarade;

від ісп. escapad a > escapad e ([...] disant que nos paroles sont erronees
& nous pensera faire des escapades d’admirations, alleguant des sentences du liure sainct, auquel tels que luy n’entendent rien. – Verville, MP, 55–56) > escapade;

від ісп. parad a > parad e ([...] pour faire la parade en une Eglise [...] –
Fail, ŒF, 68) > parade.

Нагадаємо, що іспанській і французькій мовам XVI століття властива фонема [ 3 ], яка в іспанській мові графічно відтворювалась за допомогою диграми ll, а у французькій – триграмою ill або комбінацією монограми i
та диграми ll. Саме тому їхня адаптація пройшла без змін, наприклад:

від ісп. pecadi ll o > peccat ill e ([...] l’eau beneiste pouuoit effacer
vn tel peccatille. – Nauarre, HN, 211) > peccadille;

від ісп. zarzapari ll a > salse pare ill e ([...] et qu’il faloit faire une diette
de dix jours à beau gajac, salsepareille [...] – Fail, CDE, 157) > salsepareille.

Звернемо увагу на те, що в першому прикладі спостерігається помилкове графічне відтворення фонеми [ d ] за допомогою монограми t. Пізніше відбулось повернення до мови-джерела і графема d була відновлена у французькій мові.
У другому прикладі неетимологічна літера e була додана (явище епентези)
для зручності вимови.

Крім того, в іменнику zarzaparilla, як і в представлених нижче іспанських словах, графема z і монограма c перед е фіксували непритаманний для французької мови фрикативний звук [ I ]. При фонетичній адаптації звук [ I ]
був замінений на звичний французькій мові звук [ s ]. Адаптація відбулась
і на письмі: z, c(e) > s або ss, наприклад:

від ісп. z ebatana, z ar- > s arbataine ([...], une ceinture de jonc, une sarbataine de seuz, un arc de saulx, [...] – Fail, ŒF, 61) > sarbatène, sarbatane;

від ісп. embara z ar > embarra ss er ([...], en laquelle Eutrapel estoit de bien longue main retenu & embarrassee. – Fail, CDE, 424–425) > embarrasser;

від ісп. gar c eta > gar s ette (Sera ce septmaine grãd feste de Mari Marjolaine, qui quand fut petite garsette presta son cõ, [...] – Verville, MP, 89) > garcette.

Оскільки в запропонованих новелах нами була віднайдена незначна кількість запозичень з іспанської мови, представлені нижче іменники будуть проаналізовані окремо. Отже, у зв’язку з тим, що в іспанській мові XVI століття для графічного відтворення фонеми [ b ] вживались дві монограми b i v, графічна адаптація іспанського іменника відбулась шляхом субституції монограми b на v у французькій мові того часу. Як унаочнює приклад, пізніше французька мова повернулась до іспанського етимона і монограма b була відновлена:

від ісп. b asquina > v asquine (On appeloit pour tesmoignage, & prenoit droit par & sous le mot de Adelasia, qui a enuelopé sous sa vasquine, [...] – Fail,
CDE, 58–59) > basquine.

У процесі адаптації іспанського іменника guayaco до французької мови XVI століття відбулось явище апокопа, усічення іспанської кінцевої голосної фонеми [ o ]. На нашу думку, для позначення звука [ j ] автор помилково використав графему j, оскільки іспанське слово gua y aco, як і сучасний французький іменник ga ï ac, вимовляється за допомогою фонеми [ j ]. У свою чергу, монограма u була усунена з французького варіанту gajac < g u ayaco:

від ісп. guayaco > gajac ([...] & qu’il faloit faire vne diette de dix iours à beau gajac, salsepareille [...] – ibid., 157) > gaïac.

Іспанський іменник abricot зазнав ряд фонетичних змін при адаптації
до французької мови доби Відродження. По-перше, зміни відбулись з голосною фонемою: іспанський голосний звук [ a ] разом з приголосною фонемою [ l ] утворили дифтонг [ au ]. Потім звук [ u ] зник з вимови (явище синкопа), відповідно залишилась одна фонема [ a ]. По-друге, спостерігається метатеза всередині слова. По-третє, кінцева іспанська приголосна с була замінена
на звичну французькій мові того часу приголосну t, яка залишалась німою:

від катал. albercoc > aubercot > abricot (Le boulanger de la ville tenoit à ferme vne maison [...] & là y auoit vn beau iardin, où les arbres raportoient de beaux abricots, & de bonne heure. – Verville, MP, 468) > abricot.

При фонографічній адаптації представлених нижче іменників, на нашу думку, також ураховувалось правило прочитання кінцевих приголосних
у французькій мові досліджуваного історичного періоду. Відповідно приголосна l у кінцевій позиції не вимовлялась. Саме тому у слова була введена німа голосна з метою збереження іспанської фонеми [ l ]:

від ісп. canibal > canibal e (Ce secretaire estoit si laid, qu’il sembloit mieux
vn Roy des canibales qu’ vn Chrestien. – Nauarre, HN, 109) > cannibale;

від ісп. real > reale (Maioris [...] entendoit qu’il failloit pour le moins bailler vne reale, sur laquelle il chaffaudoit & bastissoit ses moyens pour paruenir à l’escu. –
Fail, CDE, 6) > real.

При аналізі іспанських ЛЗ ми з’ясували, що французька мова XVI століття вдавалась до подвоєння приголосних у словах emba rr asser, garse tt e, pe cc atille.

Кількість віднайдених іспанських запозичень не дозволила нам розкрити всі особливості адаптації іспанських слів у французьку мову XVI століття
на фонографічному рівні, проте ця робота уможливила дослідити іспанську мову як систему, вивчити її характерні риси, провести порівняльний аналіз двох генетично споріднених романських мов.

При аналізі фонографічної адаптації віднайдених у французьких новелах іспанських ЛЗ ми з’ясували, що частина слів потрапила до французької мови XVI століття без суттєвих змін. Це стосувалося графем, які в обох мовах прочитувались за допомогою одних і тих самих фонем.

Фонеми, невластиві французькій мові, були замінені близькими до фонем мови-джерела, наприклад, [ I ] > [ s ]. Саме фонеми іспанської мови доби Відродження визначали вибір фонем у французькій мові. Відповідно до цього відбувалась графемна субституція: z, c(e) > s або ss. До того ж, у словах траплялись й фонетичні зміни: епентеза, апокопа, метатеза і назалізація.

 

Висновки до розділу 2

 

Фонографічний аналіз особливостей адаптації ЛЗ у французькій мові
XVI століття дозволив зробити ряд висновків:

1. Фонологічна система французької мови того часу залишалась найскладнішою в порівнянні з фонологічними системами латинської, провансальської, італійської та іспанської мов. Їй були властиві непритаманні фонеми: [ B ], [ Z ], [ V ], [ y ], [ S ], [ T ], [ R ], [ X ], а також [ G ](крім латинської), [ P ] (крім провансальської), [ w ] (крім латинської та провансальської мов), графічне зображення яких передавалось у контактуючих мовах за допомогою інших фонем або цілих комбінацій фонем.

2. Серед нехарактерних звуків французької мови доби Відродження залишались латинська фонема [ h ], провансальсько-італійські звуки [ tG ] (властивий також іспанській мові),[ dF ], [ dz ], італійська складна фонема [ ts ], яка була притаманна також народній латинській мові, та ряд іспанських звуків: гутуральний [ x ], фрикативний [ I ], одноударний дрижачий [ ŕ ](зустрічається
в провансальській мові). Оскільки усі романські мови використовували латинський алфавіт, їхній графічний інвентар залишався схожим, проте далеко не тотожнім. Одній й ті ж самі графеми фіксували на письмі різні фонеми.

3. Графічний інвентар французьких новел XVI століття має свої власні ознаки: по-перше, присутність непритаманних графем для позначення носових фонем: ã, ẽ – [ S ]; õ – [ T ]; ĩ, aĩ – [ R ] і ũ – [ X ]. Крім того, відповідна графічна субституція спостерігається в комбінаціях монограм і диграм iẽ – [ jR ] і oĩ – [ wR ]. По-друге, новелісти не розмежували монограми u / v й і / j для позначення фонем [ u ] / [ v ] й [ і ]. Слід зауважити, що вони віддавали перевагу використанню монограми u як для позначення голосної фонеми [ y ], так і приголосної [ v ],
а також частіше вживали монограму і, щоб графічно зафіксувати фонему [ і ].
По-третє, мав місце той факт, що письменники-новелісти не відтворювали
на письмі невимовні кінцеві приголосні.

4. Серед проаналізованих ЛЗ із різних романських мов, віднайдених
у французьких новелах XVI століття, ми звернули увагу на те, що запозичення
з провансальського діалекту адаптувались у французькій мові того часу
майже без змін на графічному рівні. Це пояснюється тим, що графічний
запис провансальських запозичень не суперечив фонографічній системі
мови-реципієнту. Слід зауважити, що фонографічна система провансальського діалекту тяжіла до італійської та іспанської мов, аніж до французької.

5. У процесі адаптації ЛЗ у французькій мові XVI століття відбулись
такі фонологічні зміни:

а) латинська фонема [ u ] почала вимовлятись як [ y ] при збереженні
її графічного зображення u; латинські дифтонги були монофтонгізовані (наприклад au [ au ] → [ C ] чи [ o ]); латинська комбінація літер ui [ wi ]прочитувалась у французькій мові [ Pi ]; в інтервокальній позиції [ s ] (s) > [ z ] (s, z); подвоєні приголосні, які в латинській мові вимовлялись окремо, у французькій звучали як одна фонема;

b) спостерігалась фонемна заміна невластивих французькій мові італійських фонем: [ tG ] > [ G ] або [ s ], [ dF ] > [ F ]або [ z ], [ dz ] > [ s ]або [ F ], [ ts ] > [ s ];

с) фонемна субституція іспанської фонеми [ I ] на французьку [ s ].

6. У процесі адаптації ЛЗ у французькій мові XVI століття відбулись
такі графічні зміни:

а) невластивий латинський дифтонг ae був замінений на монофтонг e; латинська графема q (u) і грецька монограма k перетворились на графему
с для позначення фонеми [ k ] на початку слова перед голосною a
чи іншою приголосною;

b) автори французьких новел помилково випускали одну з подвійних графем латинської мови; хаотично вживали графеми ph / f і th / t для фіксації
на письмі відповідних фонем [ f ] і [ t ], монограми s, z для відтворення фонеми [ z ] в позиції між двома голосними, а також Ф. Б. де Вервіль стягнув латинські монограми с [ k ] і t [ s ] в графему x;

с) при фонологічній заміні італійських звуків французькими відповідниками відбувалась субституція на письмі: [ tG ](ci; cci; c перед е) >
[ G ](ch) або [ s ](c, ss), [ dF ](gi, ggi) > [ F ](g перед е)або [ z ](s між двома голосними), [ dz ](z, zz) > [ s ](ç, ss)або [ F ](ge), [ ts ] (z) > [ s ](ç, с перед е); графічна субституція c, cch, ch > qu для позначення фонеми [ k ], а також заміна gli > ill, ll (звук [ 3 ]);

d) в іспанських запозиченнях спостерігалась графічна субституція іспанських графем z, c(e) [ I ] на відповідні французькі графеми s або ss
для відтворення фонеми [ s ].

7. У процесі адаптації ЛЗ до французької мови доби Відродження, провідним фонетичним явищем латинських запозичень був позиційний феномен апокопа (усічення кінцевих фонем), в італійській мові – протеза (додавання протетичного е на початку слів).

8. При адаптації іноземних слів особливим фонетичним явищем виступала також назалізація. Незважаючи на те, що провансальському діалекту була властива часткова назалізація, при потраплянні до французької мови того часу відповідні фонеми перетворювались на носові. Зазначимо, що назалізація кінцевих приголосних латинських запозичень відбувалась за умови іншої фонетичної зміни – апокопи, а італійських – у процесі епітези.

9. У процесі адаптації латинських запозичень у французьку мову доби Відродження відбувалась морфологічна асиміляція. Так, латинські суфікси
і закінчення були замінені французькими відповідниками: -cus > -que [ k ];
-atus > -é; -itas > -ité; -arium > -aire; -are, -arі, -іri > -er [ e ]; -alis > -al; -ilis > -ile; -a > -е; -us (-um), -ius (-ium) > -е; -is, -оs > -е; в італійській та іспанській мовах відбулись такі зміни: -ata > -ade; -ato > -é, -are > -er (італійська мова); італійські закінчення а, - о (належать іспанській мові),- е > -е (німе [ B ]).

Основні положення цього розділу відображені в одноосібних публікаціях автора [див. 49–51].

РОЗДІЛ 3

ВПЛИВ МОВИ-ДЖЕРЕЛА НА ФОРМУВАННЯ ТЕМАТИЧНИХ ГРУП
ЛЕКСИЧНИХ ЗАПОЗИЧЕНЬ У ФРАНЦУЗЬКІЙ НОВЕЛІ
XVI СТОЛІТТЯ ТА ЇХНЯ СЕМАНТИЧНА АДАПТАЦІЯ

Основний словниковий фонд будь-якої мови, залишаючись
лексико-семантичним центром, виступає базою для появи нових слів, оскільки зумовлює, у значній мірі, шляхи розвитку, отже, й закономірності засвоєння запозичень. Він регулює процес потрапляння запозичених слів і визначає їхній смисловий зміст, адже відомо, що, як правило, запозичуються ті слова, з тими значеннями, які виражають нові для певного народу поняття [269, с. 104]. Якщо
ці поняття набувають життєву важливість для народу, такі проникнення іншомовних слів у словниковий склад мови та їхня відносно швидка асиміляція залишаються неминучими. Часто запозичення проникають у мову-реципієнт при звичайному контакті мов. Доба Відродження є тому переконливим доказом.

У XVI столітті спостерігалась подвійна тенденція розширення словникового складу французької мови: по-перше, запозичення з так званих живих мов, таких як італійська, іспанська мови, група германських мов, а також діалекти, а, по-друге, з мов науки: латинської і грецької. До другої групи
ми відносимо також давньоєврейську, мову релігії.

У третьому розділі ми вивчаємо зміну значень ЛЗ із новел упродовж
XVI століття, досліджуємо їхнє відношення до різних тематичних груп.
Щоб виділити значення, які фігурують у новелістичних текстах, ми надрукували їх великими літерами при окремому переліку ЛЗ по кожній мові.