Тематичні групи лексичних запозичень із германських мов та їхня семантична адаптація

Відомим залишається той факт, що до складу групи германських мов входять англійська, німецька, нідерландська (фламандська), а також скандинавські мови. Якщо говорити про XVI століття, германські мови не виступали основним джерелом збагачення французької мови. За свідченнями етимологічного словника А. Доза французька мова доби Відродження запозичила 24 слова з німецької мови, 12 слів з прагерманської мови, 18 слів з англійської мови, 5 слів зі скандинавської мови і лише декілька слів з фламандської мови [339].

Проаналізувавши новели того часу, ми віднайшли поодинокі ЛЗ із зазначених вище мов, а саме: з німецької – pistole n. f. (ПІСТОЛЕТ; пістоль), reître n. m. (РЕЙТАР, НАЙМАНЕЦЬ; солдатська шинель), sabre n. m. (БАТІГ, КНУТ);
з прагерманської мови – carousse n. f.чиn. m. (faire carousse, boire carous – БАГАТО ПИТИ); з середньоанглійської – écraser v. (сплющувати, деформувати (тіло); ПРИДУШУВАТИ (СПОКУСУ)), із скандинавської – сingler v.(плисти,
йти (під парусом); ПРЯМУВАТИ, НАПРАВЛЯТИ, НАПРАВЛЯТИСЯ),
з фламандської – biscoter, bistoquer v.(КОХАТИСЯ З ЖІНКОЮ). Пропонуємо розглянути діахронічний розвиток значень ЛЗ із германських мов, щоб з’ясувати їхню семантичну адаптацію у французькій новелі.

У 1544 р. завдяки дю Белле до французької мови потрапив іменник PISTOLE n. f. < нім. Pistole "пістолет" < чек. pistala "свисток, флейта", згодом за аналогією форми "вогнепальна портативна зброя" [343, с. 1651]. Французький іменник pistole називав маленьку аркебузу з порохом, кременем чи зубчатим коліщатком, яка використовувалась суто кавалеристами
XVI і XVII століть [там само; 351, с. 480]: [...] car vn pauure soldat affamé,
& au reste hardy entrepreneur, auquel elle auoit donné cinquãte escus & vn cheual comme il confessa depuis sur l’eschafaut, tua d’vn coup de pistole Launay.
([...] оскільки бідний, голодний солдат, а втім сміливий підрядник, якому вона дала п’ятдесят екю і коня, як він згодом визнав на ешафоті, вбив Лоне одним пострілом пістолета.) – Fail, CDE, 47.

Цікавим є поява значення "пістоль", яке датується 1574 р. [343, с. 1651].
У добу Відродження "старовинна золота іспанська монета" номіналом десять франків з’явилась у французькій мові завдяки жартівливому порівнянню: "Оскільки екю з Іспанії були за формою менші, ніж екю з Франції, вони отримали назву «Pistolets», тобто Пістолети, а найменші монети – «Pistolets Bidets»
(слід зауважити, що слово Bidet n. m. мало значення "маленького пістолета", який можна було з легкістю сховати у взуття), "Маленькі Пістолети" (Клод Фоше
/ Claude Fauchet /) [там само]. Жарт спочатку базувався на слові pistolet, а згодом був перенесений на pistole. Крім того, французький історик П. Гіро проводив аналогію між монетою і зброєю зі зубчатим коліщатком [там само], без сумніву через форму рифленої, зубчатої коліщати, яка нагадувала монету.

Серед віднайдених ЛЗ із германських мов два іменника та одне дієслово об’єднані тематичною групою "військова термінологія": REÎTRE n. m.,
SABRE n. m. і ÉCRASER v. Отже, іменник REÎTRE n. m. (1560 р., Ронсар, reistre; кінець XVI століття, reïtre) < нім. Reiter "вершник", від reiten "їхати верхи" [там само, с. 1883]. Оскільки іменник reître був уведений у французьку мову XVI століття найманими німецькими вершниками, він використовувався
у буквальному значенні "рейтар, найманець" (метафоричний перенос), тобто найманий німецький вершник, який перебував на службі у Франції
в XV-XVI століттях [там само; 351, с. 541]: Ceux qui en [les representatiõs
de ce berseau] auront qui les gardent bien, pour autant qu’on dit que les Hugnenots prirẽt durãt les troubles ce precieux berseau & l’enuoyerẽt en gage aux Allemands pour l’argent qu’ils doiuent; ou deburont aux reistres qui moururent à Moncontour. (Ті, хто їх [зображення цієї колиски] матимуть і добре оберігатимуть, наскільки кажуть, гугеноти забрали цю цінну колиску під час заворушень і відіслали
її німцям за гроші, які вони винні або будуть винними німецьким вершникам, що загинули у Монконтурі.) – Verville, MP, 555. З плином часу іменник отримав зневажливе значення.

У 1562 р. завдяки Ронсару шляхом метонімічного переосмислення іменник набув значення "солдатської шинелі", яка була схожа на ту, що носили наймані солдати [343, с. 1883]. Це значення зникло з ужитку.

Наступний іменник SABRE n. m. (1598 р., Буше) < нім. Sabel (різновид Säbel) "шабля" < угор. száblya [там само, с. 1995; 346, с. 681]. Німецьке слово Sabel означало холодну зброю з вигнутим лезом. У французькій мові
XVI століття іменник sabre був уведений німецькими найманими солдатами, проте шляхом метафоричного перенесення його значення було змінене
на "батіг, пліть" [343, с. 1995]: Mõsieur [le Docteur], vous qui estes si expert,
me feriez vous biẽ en aller ces rougeurs que i’ay au visage & au nez? ouy dea Monsieur i’en ay bien effacé de plus maculez. Et combien me demanderiez vous pour ce faire? Deux cens escus. Par le sainct sabre du Castud, vous estes vn affronteur Monsieur le doctier. (Пане [лікарю], оскільки ви справжній фахівець,
чи не могли б ви допомогти мені позбавитись цих червоних плям на обличчі
та носі? Так, звичайно, Пане, я вже багато плям вивів. А скільки це буде мені коштуватиме? Двісті екю. Клянусь святим батогом Кастуда, ви – брехун,
пане лікарю.) – Verville, MP, 86.

Інша історія у дієслова ÉCRASER v. (1560 р.) < середньоагл. to crasen "розбивати, трощити, ламати" з додаванням префікса é, es [342, с. 704].
У французькій мові XVI століття дієслово écraser було популярне під час Столітньої війни у значенні "сплющувати, деформувати (тіло)" [там само].

У новелі Ф. Б. де Вервіля іменник écraser був використаний у переносному значенні "придушувати (спокусу)": D’autant que par ce moyen vn homme
de conscience, ayant foulé sous soy la concupiscence, & enfoncé le fort de Satan,
où il aura escrasé la tentation, elle s’en sera tellement allee, qu’il aura les femmes
en horreur, tant qu’il en ait affaire, & c’est alors qu’il fera rage de prescher. (Оскільки в такий спосіб свідомий чоловік, придушивши спокусу, хоча б вона і так зникла, знищив в собі сексуальне бажання і перевершив силу Диявола настільки, що ненавидітиме жінок, допоки матиме з ними справу і навіть тоді він докладатиме зусиль для проповідування.) – Verville, MP, 323.

У добу Відродження до французької мови потрапив іменник CAROUSSE n. f.чиn. m. запозичений з прагерманської мови garaus [351, с. 92]. У мові-джерелі
ЛЗ garaus уживалось у виразі garaus machen у значенні "покінчити, добити, доконати". У французькій мові XVI століття іменник carousse був уведений
у словосполучення faire carousse, boire carous "пити по-німецьки" [там само], тобто багато. Наведемо приклад: On parla, on mangea, on beut, on fit, on se teut,
on fit du bruit, on protesta, on rencontra, on rit, on baailla, [...], on trinca l’vn à l’autre, on fit carroux, on remarqua, on tremoussa, on s’accorda, on cria tout bas, on se teut tout haut, on se mocqua, on murmura, on s’avisa, on se reprit, on se contenta, on passa le temps, on douta, on redouta, on s’assagit, on deuint, on paruint. (Ми розмовляли, їли, пили, робили, мовчали, шуміли, суперечили, зустрічались, сміялися,
позіхали, [...], вдарялись один в іншого, багато пити, помічали, трясли, домовлялись, тихо кричали, голосно мовчали, насміхалися один над одним, шепотіли, задумували, одумувались, задовольнялись, проводили час, сумнівались, побоювались, розумнішали, ставали, досягали.) – Verville, MP, 41.

Зазначимо, що в новелі дю Файля іменник carousse був використаний
у виразі boire carous разом із прийменником à, проте значення збереглося: [...] disner ensemble & boire les vns aux autres à carous, à fer esmoulu [...]
([...] вечеряти разом і багато пити один та інше і без міри [...]) – Fail, CDE, 82. Представлене ЛЗ не потрапило до словника сучасної французької мови.

Французьке дієслово СINGLER v. < сканд. sigla "плисти, йти (під парусом)" [351, с. 592]. У XVI столітті значення скандинавського етимона "плисти,
йти (під парусом)" увійшло у французьку мову, згодом значення зазнало розширення (метафоричний перенос), дієслово сingler отримало нове значення "прямувати, направляти, направлятися", наприклад: Adonc iettant les yeux,
& dressant la main vers le Curé, il [le mary de Françoise] va dire: iamais ie ne vy vn tel Ian auec mes poules. Adonc monsieur le Curé de se tremousser, & lors les destinez à faire fouetterie, luy ayderent à descendre, & le singlerent à droit & à gauche,
sans faire semblant de le cognoistre: quelle loy Canis. (Отже, дивлячись на Кюре
і протягуючи йому руку, він [чоловік Франсуази] каже: ніколи ще не бачив рогоносця з моїми курочками. Тоді пан Кюре почав махати руками, як крилами,
і коли спровокував їх махати у відповідь, вони допомогли йому спуститися,
його направили вправо і вліво, зробивши вигляд, що його не знають:
який собачий закон.) – Verville, MP, 377.

На початку XVI століття у французьку мову потрапило дієслово BISCOTER, BISTOQUER < флам. besteken [351, с. 66]. Фламандське дієслово besteken мало чимало значень, одне з яких залишалось близьким за значенням
до запозиченого слова. Воно перекладалось як "спокушати" [366, с. 1414].
У французькій мові того часу це значення розширилось (метафоричний перенос), французьке дієслово biscoter отримало значення "кохатися з жінкою" [351, с. 66]. Саме це значення використав Н. дю Файль: C’est celuy à qui l’on biscote sa femme [d’un Cocu], dont à quelque chose sert malheur [moyennant que ce soit à quelque bon diable]. (Це той, з ким кохається його жінка [рогоносця], яка несе з собою якісь нещастя [якщо це належить якомусь доброму дияволу].) – Fail, ŒF, 112.
Слід зазначити, що дієслово biscoter не увійшло до лексичного словника сучасної французької мови.

Отже, як показують результати проведеного дослідження, представлені мови не відіграли значної ролі в розширенні лексичної системи французької мови XVI століття, оскільки певні запозичення зникли з ужитку (carousse n. f.
чиn. m., biscoter, bistoquer v.), а деякі значення належать до історичних термінів (pistole n. f.) або зовсім застаріли (reître n. m.). Слід звернути увагу
на те, що серед 7 проаналізованих запозичень з германських мов лише
два потрапили до французької мови, зберігаючи значення мов-джерел.
Це свідчить про те, що лексичні системи представлених мов стали
для французької джерелом лексичного матеріалу для подальшого розширення
їхніх значень (переважно шляхом метафоричного переосмислення).

Автори новел того часу використовували переважно основні значення представлених вище ЛЗ (крім дієслова сingler v.).

Таким чином, проаналізувавши запозичення з різних мов, які ми виявили
у новелах відомих письменників доби Відродження, нами з’ясовано,
що домінантними мовами в представлений період були латинська й італійська (див. діаграму И.1 Додатку И). Як показує запропонована диграма, відсоток запозиченої лексики, використаної у новелах, зі зазначених вище мов залишається досить високим: латинські запозичення складають 53 %, а італійські – 32 %
у порівнянні з іншими мовами (запозичення з провансальської та іспанської нараховували по 5 %, з грецької і групи запозичень з германських мов – по 2 %,
а з івриту – лише 1 %). Зазначимо, що латиська й італійська мови, як основні джерела поповнення лексичного складу французької мови XVI століття, розширювали його більш-менш рівносильно.

Щодо граматичних категорій, слід указати, що відомий французький лінгвіст А. Уолтер писала, що серед запозичених слів XVI століття перше місце посідають іменники (90 %), дієслова досягають лише 6 %, прикметники 3 %,
а прислівники менше 1 % [318, с. 16]. У свою чергу, А. Доза писав,
що "запозичення починаються з іменників, а прикметники і дієслова проникають у мови лише при глибокому і тривалому їхньому контакті" [21, с. 136].
Під час нашого наукового дослідження ми з’ясували (див. діаграму И.2
Додатку И), що частотність використання запозичених слів у прозових текстах того часу дещо різниться відповідно до теорії А. Уолтер: на першому місці стоять іменники (209 слів – 72 %), далі йдуть прикметники (51 – 18 %), слідом виступають дієслова (30 – 10 %) і, нарешті, прислівники (1 – менше 1 %).

 

Висновки до розділу 3

 

1. Дослідивши теоретичний матеріал щодо питань запозичень
у французькій мові XVI століття, проаналізувавши новели відомих письменників доби Відродження, ми дійшли висновку, що, незважаючи на протест діячів епохи проти запозиченої лексики, вплив іноземних мов на французьку мову представленого періоду був неминучим, оскільки вона вийшла на міжнародний рівень і підтримувала тісний контакт з багатьма мовами світу.

2. Процес розширення лексичного рівня французької мови XVI століття, відповідно особливості їхньої семантичної адаптації, залежав передусім від ролі контактуючих мов у житті французької мови. Так, грецька і латинська мови залишались у добу Відродження мовами освіти та науки, а іврит – мовою релігії. Крім того, латинська мова як мати не лише французької, а й інших романських мов, продовжувала існувати пліч-о-пліч з французькою мовою, пропонуючи лексику широкого спрямування. Вона залишалась зразком
для наслідування, а її авторитет перебував на дуже високому рівні, навіть тоді, коли французька мова була проголошена національною мовою держави.

3. У XVI столітті романські мови були яскравим прикладом мовних контактів. У свою чергу, італійська мова стала для французького народу
у певному сенсі мовою довершеності та краси, мовою науки, мистецтва
і літератури, мовою політики й економіки, інтелектуальною мовою доби Відродження. Значна кількість запозичень з італійської мови характеризувала суто італійські речі, які потрапили до французької мови. Подібна ситуація була властива запозиченням з іспанської та провансальської мов. Оскільки
у французькій мові виникала потреба віднайти еквівалент для позначення певного предмета чи нового поняття, вона шукала відповідне слово
у контактуючих мовах.

4. Германські мови не відігравали важливої ролі у збагаченні французької мови XVI століття, а лише слугували матеріалом для створення нових значень.

5. Підсумовуючи проведений аналіз 289 ЛЗ, виявлених у новелах, зазначимо, що особливості їхньої семантичної адаптації залежали також від сфер використання запозичених слів. Як правило, їх визначали певні культурні, релігійні, політичні, військові та економічні події, які впливали на розвиток французької мови у цілому, а особливо на формування її лексичного складу. Саме тому в XVI столітті запозичувались слова, які характеризували винятково представлену добу. Прикладом таких запозичень була італійська військова термінологія. З часом значення цих італьянізмів або перейшли в повсякденне життя, або залишилися історичними термінами.

6. Для більшості мов спільними тематичними групами були "військові терміни" (італійська мова і германські мови), "освіта і література" (латинська, італійська, грецька), "медичні терміни" (латинська, грецька), "музика, архітектура й образотворчі мистецтва" (латинська, італійська), "релігія" (латинська, грецька, іврит).

7. Особливість семантичної адаптації ЛЗ у французькій новелі полягає
в тому, що новелісти XVI століття використовували більшість значень слів
мов-джерел (крім германських мов та івриту) у своїх творах: грецькі значення становили 5 з 7, провансальські – 11 з 14, іспанські – 11 з 14, італійські –
70 з 91, а латинські – 114 з 150.

8. Письменники першої половини XVI століття залишалися більш консервативними при виборі значень запозичених слів у своїх новелах. Вони,
як правило, використовували слова, не додаючи їм додаткових значень.
Інша ситуація спостерігається у творах новелістів другої половини XVI століття. Вони часто застосовують авторські значення, вживають слова-етимони
у переносному значенні, а також уводять ЛЗ у сталих словосполученнях.

9. Під час аналізу нами було відмічена певна кількість слів (23 лексичні одиниці), які не дійшли до словника сучасної французької мови. Це зникнення запозичених слів можна пояснити витісненням запозиченої лексики існуючими синонімічними словами. Часто процес запозичення відбувався тоді, коли в мові вже існували місцеві слова з тими ж значеннями. Синоніми продовжували вживатись до тих пір, поки одне з них не зникало з ужитку.

10. ЛЗ, які потрапили до французької мови в XVI столітті, демонстрували тісний зв’язок, який існував між мовою та історією французького народу. Завдяки оновленій лексичній системі французька мова стала віддзеркаленням соціолінгвістичних подій доби Ренесансу, досягла значного розвитку
та удосконалилась.

Основні положення цього розділу відображені в одноосібних публікаціях автора [див. 41; 47; 48; 52; 53].

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

У дисертаційній роботі ми з’ясували, що у зв’язку з політичними, економічними, релігійними та культурними подіями у Франції XVI століття відбулися значні зміни в лінгвістичній картині країни. Перехід французької мови на вищий щабель – з народної в розряд національної писемно-літературної мови французької держави – активізував наукову роботу в лінгвістиці, оскільки
на початку століття французька мова ще не мала чітких фонетичних, орфографічних, граматичних та інших правил літературного стандарту. Так, перед лінгвістами доби Відродження постали дві основні проблеми століття,
по-перше, питання стандартизації орфографічної системи французької мови, по-друге, проблема збагачення її лексичного складу.

Вирішити перше завдання спробували відомі граматисти того часу,
які наслідували дві основні орфографічні традиції: етимологічну і фонетичну. Представники етимологічної орфографії (Жан Пальсграв, Жак Дюбуа,
Робер Етьєн) стверджували, що письмо повинно бути простим і ілюструвати латинську етимологію слів. Прихильники ж фонетичної орфографії (Луї Мегре,
Онора Рамбо, Петрус Рамус) намагались зафіксувати мовлення, спираючись головним чином на фонологічний принцип написання. Встановлено, що ідеї
цих лінгвістів дуже різнились, навіть у межах однієї орфографічної традиції. Кожний з названих граматистів пропонував власні нововведення, доводячи
на прикладах їхню достовірність. Саме тому орфографія XVI століття включала сукупність цих авторських нововведень у систему французького письма,
які демонстрували функціонування і розвиток французької мови доби Ренесансу.

Для визначення особливостей фонографічної адаптації ЛЗ у французькій мові обраної історичної доби нами представлена фонологічна система французької мови того часу, а також встановлений графічний інвентар французьких новел. У роботі досліджуваного періоду визначено закономірності використання літерної діакритики французькою мовою. Це виявлялося в двох можливих варіантах: 1) коли одна літера не вживалась у самостійному значенні, наприклад, латинська монограма h, яка в мові-джерелі відповідала фонемі [ h ]; 2) у проаналізованих мовах певні літери виконували роль діакритичних знаків
в усталених буквосполученнях для передачі однієї фонеми та мали самостійне значення у графічній системі. Прикладом цього твердження виступала етимологічна приголосна s після ряду голосних a, e, o у французьких новелах,
а також сонорні приголосні n, m на позначення властивих французькій мові носових звуків, голосна літера u у диграмах gu, qu.

Крім того, у мовах-джерелах були присутні літери, які виконували функцію діакритичних знаків. Так, графема h в італійських диграмах gh і ch, графема u в зазначених вище диграмах gu та qu, які також були властиві провансальській та іспанській мовам.

У французьких новелах серед відомих сучасній мові діакритичних знаків використовувався акут, а також седій, менш уживаним залишався знак трема, майже не застосовувався гравіс. Графічна особливість фіксування фонем у текстах французьких новелістів полягала у вживанні іспанської тильди для позначення носових звуків ã, ẽ – [ S ]; õ – [ T ]; ĩ, aĩ – [ R ] і ũ – [ X ]; iẽ – [ jR ] і oĩ – [ wR ]. Проте автори вводили на письмо іспанську тильду нерегулярно, що підтверджує відсутність єдиної норми французького письма XVI століття.

До того ж, діакритичні знаки були властиві провансальській, італійській
та іспанській мовам. Проте, якщо в італійській мові знаки гравіс та акут уживались для позначення відкритості / закритості голосної фонеми,
то в іспанській мові акут слугував індикатором наголошеного складу,
а провансальські діакритичні знаки гравіс та акут могли позначати
як відкритість / закритість голосних фонем, так і бути маркером наголошеного складу, а також виконували диференційну функцію фонем. У досліджуваних мовах функція діакритичного знаку трема полягала в прочитанні графеми
як окремої одиниці в позиції після голосної. Крім французької мови тильда залишалася характерним знаком іспанської мови.

Визначено, що контактуючі мови відрізнялись одна від одної набором фонем, сукупність яких складала відповідні фонологічні системи. На відміну
від фонологічних систем мов-джерел фонологічна система французької мови того часу була найскладнішою. Їй були притаманні ряд фонем, графічне зображення яких прочитувалось у контактуючих мовах за допомогою інших фонем або їхніх комбінацій. Нехарактерні для французької мови фонеми графічно фіксувались, як правило, нетрадиційними для неї графемами.

Для позначення на письмі голосних фонем (враховуючи напівголосні фонеми) автори французьких новел використовували 25 монограм, 39 диграм
та 7 триграм. Графічний запис голосних фонем класичної латинської мови відбувався за допомогою 12 монограм, а народної латинської мови –
9 монограм та 2 диграм. Провансальські, італійські та іспанські голосні фонеми графічно фіксувались монограмами (винятком стала провансальська диграма ou), проте їхня кількість дещо різнилась: провансальська мова нараховувала
17 графем, італійська – 15, а іспанська – 14.

У новелах XVI століття графічний інвентар приголосних фонем французької мови нараховував 24 монограми, 20 диграм та 1 триграму. Латинська мова класичного періоду мала в арсеналі 16 монограм та 3 диграми, латинська мова народного періоду – 20 монограм та 3 диграми. Провансальська мова використовувала 19 монограм і 8 диграм для позначення приголосних фонем. У свою чергу, італійські приголосні фонеми фіксувались на письмі
за допомогою 19 монограм, 22 диграм та 1 триграми. В іспанській мові графічний інвентар приголосних фонем складав 24 монограми та 5 диграм.

При фонографічній адаптації ЛЗ до французької мови ми враховували, насамперед, поліграфність багатьох голосних ([ a ],[ D ],[ e ],[ i ],[ C ],[ o ],[ u ],[ w ]),
а також приголосних фонем ([ tG ],[ dF ],[ dz ],[ ts ],[ G ],[ g ],[ k ],[ 3 ],[ Q ],[ r ],[ s ],[ v ],[ z ]) у різних мовах. По-друге, у контактуючих мовах ряд графем були поліфонічними, до них належать голосні монограми е, і, y, o, u; приголосні монограми b, v, c, g, r, s, z, x; диграми сс, gg, gu, qu, ch, rr, rh, zz, sc.

У результаті аналізу графічного інвентаря французької мови того часу
на матеріалі французьких новел нами встановлено, що у графіці не було тетраграм і пентаграм. Цей факт свідчить про те, що французька мова намагалась спростити неадаптовані написання, тим самим дотримувалась принципу милозвучності мови.

Проведений фонографічний аналіз особливостей адаптації ЛЗ у французькій мові представленого періоду виявив, що насамперед зміни відбувалися
на фонетичному рівні. Фонетичне явище апокопа відіграло основну роль
при потраплянні латинських запозичень до французької мови доби Відродження,
а протеза – при адаптації італійських ЛЗ. Третімособливим фонетичним феноменом була назалізація. Незважаючи на те, що провансальському діалекту властива часткова назалізація, при переході до французької мови відповідні фонеми перетворювались на носові. При адаптації ЛЗ з латинської мови назалізація кінцевих приголосних відбувалась за умови апокопи, а італійських –
у процесі епітези.

Оскільки графічна система французької мови того часу була більш-менш стабільною, уся адаптована лексика підпорядковувалась цьому писемному стандарту. При адаптації до французької мови в більшості випадків
ЛЗ зберігали графічну форму. Зміни спостерігалися на морфологічному рівні (йдеться про морфологічну субституцію суфіксів і закінчень). Таке графічне відтворення ЛЗ доводить той факт, що французька мова досліджуваного періоду віддавала перевагу етимологічному, а не фонетичному принципу фіксації іноземних фонем на письмі.

У результаті проведеної наукової роботи виокремлено два типи графем контактуючих мов: 1) графеми, властиві французькій мові, що відтворюються в мові-реципієнті за допомогою інших фонем; 2) графеми, невластиві французькій мові. У першому випадку французька мова орієнтувалась
на етимологічний принцип написання таких графем. У другому – відбувалась фонологічна субституція фонем мов-джерел фонемами, характерними
для французької мови. Як наслідок, ці зміни приводили до графічного заміщення. До того ж, поліфонічність багатьох графем контактуючих мов закінчувалась фонологічною субституцією.

Додамо, що французька мова мала універсальний та довільний характер написання багатьох слів. Її універсальність полягала в тому, що одна фонема мала певну кількість графічних відповідників. Однак один звук міг мати одночасно декілька синонімічних графічних варіантів. Оскільки в XVI столітті не було єдиної орфографічної норми, у новелістичних текстах досліджуваної доби, навіть у межах одного й того ж твору, спостерігалась графічна варіативність однієї фонеми. Отже, довільний характер письма того часу пов’язаний з відсутністю орфографічних норм французької мови, а також
з авторською манерою відтворення французьких фонем на письмі. Цей факт підтверджує те, що в той історичний період багато графем відтворювали один звук та мали однаковий статус.

Щодо процесу збагачення лексично "бідної" французької мови зазначимо,
що етимологічні словники фіксують стрімке проникнення ЛЗ у французьку мову представленої доби. Проте ми вивели антитезу: усупереч значній кількості запозичених лексичних одиниць, новели письменників XVI століття фіксують невелику кількість ЛЗ. Ряд соціолінгвістичних причин пояснюють таку ситуацію: по-перше, французька мова, отримавши статус національної писемно-літературної мови, опинилась на шляху свого становлення
та розвитку. Процес її нормалізації не був завершений, конкретні орфографічні правила не були визначені, лексика була недостатньо збагачена. По-друге,
у той час мала місце пуристична тенденція з боку письменників століття,
що стояла на заваді вживання ЛЗ у літературних творах.

Вивчення семантичної адаптації ЛЗ у французькій новелі дозволило зробити такі висновки: процес розширення лексичного складу французької мови залежав передусім від ролі контактуючих мов у житті французького народу, а також
від сфер уживання запозиченої лексики. Як показує наше наукове дослідження, запозичення з провансальської мови залишались прикладом звичайного контакту двох мов; латинська, італійська та іспанська мови запропонували французькій XVI століття лексичні одиниці, що залишалися характерними мовам-джерелам,
а також запозичення, які були визначені певними культурними, релігійними, політичними, військовими та економічними подіями доби Відродження. Запозичення з германських мов лише слугували матеріалом для розширення значень слів-етимонів. З часом певна кількість слів зникла з ужитку, оскільки була витіснена синонімічними словами. Значення ряду слів могли залишитись історичними термінами або перейти у повсякденне життя.

Виявлено, що особливість семантичної адаптації ЛЗ у французькій мові
на матеріалі новел полягає в тому, що новелісти XVI століття використовували більшість значень слів-етимонів у своїх творах. Усе це підтверджує той факт, що французькій мові бракувало певної кількості лексичних одиниць,
які належали мовам-джерелам. У процесі подальшого існування у французькій мові ці значення зазнавали семантичних змін.

З’ясовано, що в новелах письменники першої половини XVI століття вживали ЛЗ з первинними значеннями. Вони, як правило, не використовували додаткових значень. Новелісти середини і другої половини XVI століття часто вживали слова-етимони в переносному значенні, уводили авторські значення,
а також включали ЛЗ у сталі словосполучення. На відміну від авторів новел другої половини епохи роботу новелістів першої половини століття
ми називаємо консервативною.

У подальшому видається важливим продовжити вивчення ЛЗ
у синхронічному аспекті, розширивши матеріал дослідження; з’ясувати особливості розвитку французької фонографічної системи, починаючи
з XVIІ століття, установити зв’язок ЛЗ із сучасною французькою мовою, визначивши особливості семантичного розвитку, а також долю запозичених слів у процесі їхнього функціонування у французькій мові.

ДОДАТКИ

Додаток А