В роботах вчених цього періоду підкреслювалося, що відносна самостійність органів самоврядної одиниці відрізняється лише ступенем своєї залежності від інших циклів адміністративних установ.

Б другій половині 20-х рр. з'являються роботи, в яких висловлювалася думка, що термін «радянське самоврядування» зберігся через недослідженість проблеми. Поступово з'явилися ідеї, які відкидали це поняття. Розвиток науки, як і рух держави, пішов по такому шляху, який не залишав місця для самостійності територій.

Однак, якщо ідея місцевого самоврядування в нашій країні затрималася в своєму існуванні, на Заході теорія і практика де­мократичного управління йшли пліч-о-пліч, розвиваючись та вдосконалюючись. Кардинальні зміни в соціально-економічній сфері викликали появу муніципальних концепцій, пов'язаних з теорією держави соціального добробуту. Муніципалітети проголошувалися інструментом соціального обслуговування, який забезпечує та охороняє в рівній мірі інтереси усіх класів та прошарків суспільства. Пануюча на Заході, зокрема в США, теорія соціального обслуговування, трактує функції муніципалітетів як один з проявів надкласової природи держави загального добро­буту. Одним з основних завдань муніципалітетів має стати про­понування послуг своїм мешканцям, організація обслуговування населення. Становлення і розвиток держави загального добробуту, розширення комплексу послуг, які надаються громадянам, мало подвійний вплив на функціонування місцевого самоврядування сучасного світу. З одного боку, зросла роль місцевих органів в наданні послуг населенню, в реалізації урядової політики на місцях, що в свою чергу стимулювало зацікавленість держави в ефективності місцевого управління. З іншого боку, посилилася централізація податкової системи, контроль центру за діяльністю місцевого управління. Різка активізація ролі держави в галузі місцевих фінансів призвела до трансформації традиційного ба­лансу між державним контролем за місцевою автономією в економічній сфері, поставивши місцеві органи в залежне становище від центральних влад. Еволюція місцевого управління, таким чином, «значно посилила державну природу муніципальних інститутів, зростивши місцеві справи з загальнодержавними та поставивши виборні муніципальні установи в сильну адміністративну та фінансову залежність від уряду і міністерств».

Сучасна правова доктрина місцевого самоврядування в основному підтверджує, що самоврядування поєднує у собі елементи державного та громадського начал. Поступово відбувається переоцінка традиційних цінностей місцевої автономії і муніципальних свобод. Головний акцент зміщується з питань свободи та невтручання з боку центральних влад в бік таких цінностей, як раціональність, ефективність, економія. Місцеве самоврядування розглядається вже не стільки як загальнодемократична мета, скільки як засіб для вирішення локальних проблем, реалізації інтересів територіальних громад, здійснення на місцях загальнодержавного політичного курсу. Сучасні зарубіжні вчені, як правило, трактують муніципальне управління як відносно децентралізовану форму державного управління на місцях. Так, на думку датських вчених, муніципалітети не є нерегульованою «державою в державі», але виступають у якості місцевих політичних одиниць з відносно великою незалежністю, яка вписується в загальну систему держави. Аналогічних позицій дотримуються М. А. Мутталіб і М. А. Алі Хан, які стверджують, що «положення про місцеве самоврядування як невід'ємне право населення від­повідних адміністративно-територіальних одиниць більш не є актуальним», оскільки місцеві органи «діють в якості агентів держави, а місцеве управління в цілому є інтегральною частиною за­гального політичного механізму управління країною». Фінські вчені, підкреслюючи зв'язок місцевого самоврядування з держав-ною організацією, разом з цим зазначають, що «традиції місцевого самоврядування старіше традицій держави. Тому недоцільно підкреслювати положення держави як органу, який дав права на самоврядування, та презентувати його як первинний суб'єкт суспільного врядування».

Подвійний характер муніципальної діяльності (самостійність в суто місцевих справах та здійснення певних державних функцій на місцевому рівні) знаходить своє відображення в теорії дуалізму муніципального управління (концепція дуалізму повнова­жень місцевого самоврядування, громадсько-державна теорія). Зацією теорією муніципальні органи, здійснюючи відповідні управлінські функції, виходять за межі місцевих інтересів і повинні діяти як інструмент державної адміністрації. Органи місцевого самоврядування є незалежними від держави лише в суто громадських справах, до яких держава байдужа, а у сфері політичній розглядаються як органи держави, що виконують її функції і повноваження. Відповідно до цього й ті справи, які покликані вирішувати органи місцевого самоврядування, мають поділятися на так звані «власні» і «делеговані». Якщо при вирішенні власних справ, на думку прихильників цієї теорії, органи місцевого самоврядування мають діяти незалежно й самостійно від державних органів, дотримуючись лише закону, то при вирішенні делегованих — під контролем та адміністративною опікою відповідних державних органів.

Розглянуті теорії місцевого самоврядування мали суттєвий вплив на муніципальне будівництво нашої країни. Вони істотно вплинули і на зміст відповідних положень Конституції України 1996 р- Так, ст. 7 Конституції «визнає» в Україні місцеве само­врядування, що підводить цей інститут в ранг природного права територіальної громади, а якщо взяти за основу ст. 140 Основного Закону України, в якій йдеться про територіальну громаду як первинний суб'єкт місцевого самоврядування, то можна дійти висновку, що вибір в нашій країні зроблено на користь громадської теорії. Про це ж свідчить і той факт, що місцеве самоврядування самостійно вирішує в основному питання місцевого значення та зосереджується лише в селах, селищах та містах, як «природних» населених пунктах, а населення районів та областей не визнається самостійним суб'єктом місцевого самоврядування. В цьому аспекті варто зазначити, що Конституція України і профільний закон про місцеве самоврядування від 1997 р., декларуючи статус територіальної громади як провідного, центрального суб'єкту, є «надреволюційними» та безумовно, «йдуть далі» навіть Європейської Хартії про місцеве самоврядування 1985 р., будуючи систему місцевого самоврядування через призму «людського вимірювання», тобто від конкретної особи, людської спільноти, тоді як Хартія керується системою бюрократичних інституцій — органів місцевого самоврядування. Однак ці норми залишаються декларацією, динаміки, механізму функціонування територіальних громад, умов для формування дієздатного місце­вого самоврядування, на жаль, створити не вдалося.

З іншого боку, чимало важливих положень Конституції написано в дусі державної теорії. В них послідовно проведено ідею, що коріння місцевого самоврядування в тій владі, джерелом якої є весь народ, а не його частина (громада), а обсяг повноважень — у законі, тобто за принципом «дозволено лише те, що передбачено законом». На користь державної теорії працює і збереження місцевого самоврядування на регіональному рівні, хоча й в якості районних та обласних рад, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Також державницькій підхід простежується в профільному законі про місцеве самоврядування. Якщо в Конституції територіальна громада фіксується як первинний суб'єкт місцевого самоврядування, то в Законі закріплюється фактична конкуренція суб'єктів локальної демократії — якщо територіальна громада буде не здатна здійснювати своє право на місцеве самоврядування (а хто це буде визначати, залишається невідомим), то воно буде здійснюватися як відповідальність органів i посадових ociб місцевого самоврядування. Така законодавча можливість фактично нівелює конституційне право територіальної громади на самостійне здійснення місцевого самоврядування, усуває на другий план у вирішенні питань місцевого значення. Такі тенденції свідчать про те, що держава потенційно не довіряє територіальній громаді та в будь-який час може повернутися до цснтралізованого управління, тим більше, що за ним Законом виконавчий орган и ради наділені не тільки самоврядними повноваженнями, а й делегованими повноваженнями державної виконавчої влади, в межах яких вони фактично трансформуються в одержавлені; структури. Kpiм того, за ст. 1-13 Конституци України з питань здійснення територальними громадами повноважень орган ж державної виконавчої влади вони підконтрольні вщповідним ор­ганам державної виконавчої влади. До того ж колосальний обсяг делегованих повноважень фактично унеможливлюе здійснення справ громадських. Тому, на думку деяких вчених, прогноз peaлізації такого сцепарію єсумнівним.

Отже, обрана в Україні модель місцевого самоврядування не знімає з порядку денного необхідність подальшого осмислення цього явища, а відтак i пошуку досконалішого варіанту місцевого самоврядування із врахуванням аналізу практики його функціонування в нашій країні та за її межами. Підводячи підсумки, зазначимо, що навіъ простий перелік теорій та концепцій місцевого самоврядуваиня вказує; на те, що наука розвиваеться та збільшує свої знання про ней важливий інститут публічного права i тільки на базі можна побудувати оптимальну модель місцевого самоврядування України. Взагалі питания про відносини держави га місцевого самоврядування нe втратило своєї актуальності й зараз, а знания уявлень про природу та взаємозв'язок них шетигупв, сформульованих на рубежі XIX — XX ст. ст. необхідне для його успішного вирішення. Теоретичні розробки, присвячені місцевомy самоврядуванню, в наш час вкрай важливо, тому що практика не стоїть на місці та постійно породжує явища, які потребують правового регулювання. Необхідно вивчати теоретичну спадщипу минулого, накопичені розробки про природу місцевого самоврядування, характер компетенції місцевих органів влади, аналізувати історичний досвід законодавчого регулювання місцевого самоврядувапня в Україні та за кордоном.

ТЕМА 3.