Поняття та джерела міжнародного цивільного процесуального права

Процеси міжнародної інтеграції, налагодження тісних міжнародних зв'язків, уніфікація норм матеріального права обумовлюють необхідність створення ефективного механізму захисту прав та інтересів учасників правовідносин, розгляду та вирішення правових спорів між ними та забезпечення можливості виконання відповідних судових рішень за участю іноземного елементу. Під «іноземним елементом» розуміють:

1) суб'єкта, який має іноземну належність (громадянство, місце проживання — щодо фізичних осіб; «національність» — щодо юридичних осіб);

2) об' єкта, який перебуває на території іноземної держави;

3) юридичний факт, що мав чи має місце за кордоном. Порядок провадження в цивільних справах з іноземним елементом та вирішення питань, пов'язаних з наданням правової допомоги судам інших країн, врегульований нормами різноманітних систем права (внутрішньодержавного та міжнародного), має назву міжнародного цивільного процесу.

Регулювання порядку розгляду цивільних справ за участю іноземного елементу, визначення правил підсудності, питань правової допомоги нормами ЩІК не вирішує всіх проблем, що виникають у правозастосовній діяльності. У правовідносинах з іноземним елементом взаємодіють різні національні правопорядки, врегульовані внутрішньодержавними нормами різних держав. В сучасних умовах одним із найефективніших засобів правового регулювання порядку вирішення цивільно-правових спорів за участю іноземного елементу є укладення міжнародних двосторонніх та багатосторонніх договорів. Це, своєю чергою, зумовило виникнення в юридичній науці дискусії з приводу місця правових норм, які регулюють порядок відправлення правосуддя у цивільних справах з іноземним елементом, у системі права. Наприклад, одні дослідники відносять міжнародне цивільне процесуальне право до міжнародного приватного права, інші — виходять з концепції його внутрішньодержавної природи.

Систему міжнародного цивільного процесуального права складають норми щодо:

· компетенції судів України відносно цивільних справ за участю іноземного елемента: міжнародної підсудності та підвідомчості (юрисдикції);

· процесуально-правового становища учасників цивільного судочинства — іноземних фізичних та юридичних осіб, держав, їх дипломатичних представництв та консульських установ, посадових осіб міжнародних організацій, осіб без громадянства;

 

· допустимості тих чи інших засобів доказування або судових доказів у цивільних справах з іноземним елементом;

· правової допомоги у цивільних, сімейних, трудових справах, в тому числі судові доручення, виконання іноземних доручень;

· визнання та виконання рішень іноземних судів;

· порядку визначення змісту іноземного (матеріального та процесуального) права та його застосування та ін.

До міжнародного цивільного процесуального права не належать правові норми, які визначають порядок розгляду справ у різноманітних міжнародних юрисдикційних органах, наприклад Європейському суді з прав людини. Ці норми належать до міжнародного публічного права, оскільки одним з суб' єктів відносин є не національний суд, а міжнародна організація, в тому числі суди, які діють за спеціальною процедурою.

Міжнародним цивільним процесуальним правом є сукупність норм різноманітних систем права (внутрішньодержавного та міжнародного), які регулюють цивільні процесуальні правовідносини щодо відправлення правосуддя в цивільних справах між національними судами та іншими учасниками процесу, один з яких є іноземним елементом.

Джерелами міжнародного цивільного процесуального права є:

• норми національного законодавства:

1) Конституція України, яка поширила національний правовий режим на іноземців та осіб без громадянства (ст. 6);

2) Цивільний процесуальний кодекс України (розд. III), який визначає порядок здійснення правосудця в цивільних справах;

3) закони України: «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про біженців», «Про правовий статус закордонних українців», «Про дипломатичні ранги України», «Про дипломатичну службу», «Про правонаступництво України», «Про виконавче провадження», «Про міжнародні договори України», «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» та ін.;

4) підзаконні нормативно-правові акти: укази Президента
України (наприклад, «Про заходи щодо вдосконалення координації
діяльності органів виконавчої влади у сфері зовнішніх зносин», «Про
Перелік посад, приписаних до дипломатичних рангів України»),
постанови Кабінету Міністрів України («Положення про порядок
укладення, виконання та денонсації міжнародних договорів України
міжвідомчого характеру») тощо;

• міжнародні договори, згода на обов' язковість яких дана Верховною Радою України, що відповідно до Конституції України складають частину національного законодавства. До міжнародних норм належать:

1) двосторонні договори України про правову допомогу та правові відносини в цивільних і кримінальних справах: з Республікою Грузія (підписано 9 січня 1995 р., ратифіковано Україною 22 листопада 1995 р.), з Естонською Республікою (відповідно 15 лютого 1995 р., 22 листопада 1995 р.); з Республікою Молдова (13 грудня 1993 р., 10 листопада 1994 р.); з Республікою Польща (24 травня 1993 р., 4 лютого 1994 р.); з Китайською Народною Республікою (31 жовтня 1992 р., 5 лютого 1993 р.); про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах із Литовською Республікою (7 липня 1993 р., 17 грудня 1993 р.); про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах із

Латвійською Республікою (23 травня 1995 р., 22 листопада 1995 р.); про правову допомогу в цивільних і кримінальних справах із Монголією (27 червня 1995 р., 1 листопада 1996 р.); про правову допомогу та правові відносини в цивільних і сімейних справах із Республікою Узбекистан (19 лютого 1998 р., 5 листопада 1998 р.) та ін.;

2) багатосторонні угоди: Угода про порядок вирішення спорів,
пов' язаних зі здійсненням господарської діяльності підписана
урядами держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав (м.
Київ, 20 березня 1992 р.) та ін.;

3) конвенції: Конвенція, що скасовує вимогу легалізації
іноземних офіційних документів (5 жовтня 1961 р., набула чинності
для України з 22 грудня 2003 р.); Конвенція про отримання за
кордоном доказів по цивільних та торгових справах (18 березня 1970
р. Україна із заявами і застереженнями приєдналася 19 жовтня 2000
р.) — Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових
документів у цивільних або комерційних справах (15 листопада 1965
р. Україна із заявами і застереженнями приєдналася 19 жовтня 2000
р.); Конвенція про правову допомогу і правові відносини у
цивільних, сімейних та кримінальних справах укладена державами-
членами Співдружності Незалежних Держав (м. Мінськ, 22 січня

1993 р., ратифікована 10 листопада 1994 р.).

Згідно зі ст. 7 Закону України «Про правонаступництво України» на реалізацію положень Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів (23 серпня 1978 Україна приєдналась 17 вересня 1992 р.) Україна відповідними нотами у січні

1994 року визнала для себе обов' язковими ряд двосторонніх
договорів, які були укладені СРСР (наприклад, з Народною
Республікою Албанія (30 червня 1958 р.) Алжирською Народною
Демократичною Республікою (23 лютого 1982 р.), Народною
Республікою Болгарія (19 лютого 1975 р. Угорською Народною
Республікою (15 липня 1958 р. і Соціалістичною Республікою
В' єтнам (10 грудня 1981 р.) Республікою (21 травня 1981 р.),
Фінляндською Р 11 серпня 1978 р.), Італійською Республікою 1979
р.) та ін.

У зв'язку з офіційним оформленням правонаступництва України для неї залишається чинною Конвенція з питань цивільного процесу (м. Гаага 1 березня 1954 р., набула чинності для СРСР 26 липня 1967 р.). Крім того, 14 липня 1993 р. Україна приєдналась до

Європейської конвенції про інформацію щодо іноземного законодавства (7 червня 1968 р.).