Східна Галичина і Західна Волинь

За Ризьким договором 1920 року між РСФРР, УСРР і Польщею польський уряд зобов'язувався гарантувати права національних меншин та забезпечити вільний розвиток їх культур, мови, віросповідання. Юридично польське панування над землями Східної Галичини і Західної Волині було встановлене 14 березня 1923 року, коли Рада послів країн Антанти у Парижі узаконила анексію цих земель Польщею.

Окупаційний режим встановив у Західній Україні режим терору і насилля. Польський великодержавний шовінізм став основою державної політики Польщі. Влада на українських землях перейшла до командувача військ, який отримав посаду генерального делегата польського уряду, а на місцях — до урядових комісарів. З державних установ звільнялися всі службовці, які відмовлялися від присяги на вірність Польській державі.

Після окупації Східної Галичини і Західної Волині польський уряд перейменував цю територію у Східну Малопольщу, а згодом—у Польшу "Б", на відміну від коронних земель, які отримали назву Польща "А". Край був поділений на п'ять воєводств — Волинське, Львівське, Поліське, Станіславське і Тернопільське.

26 вересня 1922 року польський сейм при йняв закон про воєводську автономію, згідно з яким у Львівському, Станіславському і Тернопільському воєводствах утворювалися воєводські сеймики та їх виконавчі органи — комітети. До компетенції сеймиків належали різноманітні другорядні питання. Рішення сеймиків здебільшого вимагали санкції президента держави.

Воєвода як представник уряду міг призупинити будь-яке рішення сеймика, що не вимагало санкції президента, а також будь-яке рішення воєводського комітету. Щоправда, ст. 21 закону забороняла державним органам проводити на території цих воєводств колонізаторську політику, а ст. 24 обіцяла навіть "заснувати український університет". Насправді ж, закон про воєводську автономію ніколи не був втілений у життя.

На посади воєвод і старост у повітах приймалися, як правило, особи польської національності. У 1924 році видається закон про заборону української мови в усіх державних і муніципальних установах, у тому числі сільських.

У 30-х роках територіальні органи польської урядової адміністрації поділялися на загальну адміністрацію і спеціальну. Загальна адміністрація виконувала завдання, які відносилися до компетенції органів внутрішніх справ. Функції спеціальної адміністрації були пов'язані з діяльністю органів місцевого управління. Загальна адміністрація мала таку систему: у воєводствах управління очолювали воєводи, а у повітах—повітові або міські старости. У міських і сільських гмінах (общинах) не існувало окремих органів загального управління. їх функції виконували органи територіального самоврядування. Воєвода призначався на посаду президентом за поданням міністра внутрішніх справ. Як орган воєводської адміністрації воєвода виступав у подвійній ролі — він очолював і загальну, і спеціальну адміністрації.

Воєвода представляв уряд на території воєводства. Він контролював діяльність усієї урядової адміністрації, мав право призупинити розпорядження органів спеціальної адміністрації, здійснював керівництво державною поліцією, функції якої у 1934 році були значно розширені. Свої повноваження воєвода здійснював з допомогою воєводського управління, яке поділялося на відділи.

На чолі загальної адміністрації повіту стояв староста, якого призначав міністр внутрішніх справ. Староста підпорядковувався воєводі. Він представляв уряд на території повіту.

Апарат управління воєвод і старост складався з секторів і відділів. Основне місце в цьому апараті займав відділ безпеки. Важливу роль відігравали адміністративні відділи, які фактично були адміністративно-кримінальною юстицією і здійснювали нарівні з органами суду і прокуратури каральну політику. Вони мали право засуджувати до тюремного ув'язнення терміном до 3 місяців і стягувати штрафи до 3 тис. злотих. Наприклад, у Львівському воєводстві за 1937 рік адміністративними відділам и було засуджено 94116 осіб.

Другорядне значення в апараті повітових старост і воєвод мали сектори і відділи охорони здоров'я, соціального забезпечення, сільського господарства тощо, оскільки цій діяльності польський уряд у Західній Україні фактично не приділяв ніякої уваги. Старостам і воєводам підпорядковувався поліцейський апарат, який поділявся на комісаріати і постерунки (поліцейські дільниці).

Управління виділеними містами (з населенням понад 70 тис. осіб) з 1925 року здійснював міський староста, який мав ті ж права і обов'язки, що і повітовий староста.

Окупація західноукраїнських земель панською Польщею стала періодом застою в економіці краю. Частка великих промислових і торгових підприємств на західноукраїнських землях становила тільки 7 відсотків. Чимало промислових підприємств було ліквідовано чи переведено у центральну Польщу. Тільки у 1929—1930 рр. промисловість Західної України скоротилася більш ніж на 40 відсотків. Надзвичайно низьким був життєвий рівень робітників, зарплата яких становила 50 відсотків заробітку польських робітників, а тривалість робочого часу — 15—16 годин. У роки економічного застою і кризи (1929—1933 рр.) у Львові, наприклад, налічувалося близько 40 тис. безробітних.

Заданими перепису 1939 року 75,6 відсотка населення Західної України було зайнято у сільському господарстві, 7,9 відсотка — у промисловості. Близько 2 тис. великих землевласників володіли понад 1 тис. га землі. Водночас понад 50 відсотків усіх селянських господарств мали не більше 2 га кожне.

Тяжке економічне становище, соціальне і національне гноблення спричиняли посилення боротьби народних мас Західної України проти іноземних загарбників.

Північна Буковина

Більш жорстоким терором супроводжувалося загарбання Румунією Буковини. Політика Бухареста ще більшою мірою, ніж політика Варшави, базувалася на нехтуванні прав українського народу. 18 грудня 1918 року румунський король підписав декрет про приєднання Буковини до Румунії. Остаточно Буковина і Бессарабія були передані Румунії за умовами Севрського мирного договору (серпень 1920 року). Тут було офіційно запроваджено стан військової облоги, який протримався до 1928 року. Але і після заміни військового управління цивільним політика терору не припинялася. Слід згадати, що Румунська держава утворилася внаслідок об'єднання Волошини і Молдови у 1859—1862 роках, а незалежність отримала лише у 1878 році. Тому дивною була політика держави, населення якої на власному досвіді знало, що являє собою колоніальний і національний гніт. У той час як польська влада не заперечувала спільне слов'янське минуле поляків і українців, Бухарест проголосив українців Буковини "з українізованими румунами". Спеціальний декрет міністерства освіти Румунії від 24 липня 1924 року передбачав: "Громадяни румунського походження, які втратили свою материнську мову, повинні віддавати своїх дітей лише до державних або приватних шкіл з румунською мовою навчання". До кінця 1924 року в Буковині були закриті всі українські школи. Тотальна румунізація охопила все населення Буковини і Бессарабії. Навіть прізвища змінювалися на румунський взірець.

Румунське панування призвело до занепаду промисловості краю. Якщо 1922 року тут налічувалося 617 діючих підприємств і майстерень, то 1929 року — 532, а 1935 року — 276. Робочий день тривав 11—14 годин. Постійно знижувався життєвий рівень робітників і службовців. Якщо індекс зарплати 1923 року підвищився у 18 разів, а 1928 року — у 28 разів порівняно з 1914 роком, то індекс вартості життя зріс за той же період у 42 рази. Безробіття 1930 року охопило 20 відсотків промислових робітників.

У глибокій кризі перебувало сільське господарство. Зберігалося поміщицьке землеволодіння. Селяни обкладалися численними податками: державними, повітовими, сільськими. Стягувався податок за проїзд шляхами, за в'їзд до міста, за користування пасовиськами тощо. Податки забирали майже весь прибуток селянських господарств.

У лютому 1938 року в Румунії було встановлено відкритий реакційний, фашистський режим генерала Й. Антонеску.

Закарпатська Україна

В кращому становищі знаходилося українське населення Закарпаття. Але демонструючи прихильне ставлення до українського народу, уряд Чехословаччини мало що робив для економічного розвитку краю.

У Чехословаччині, найбільш розвинутій у промисловому відношенні країні Центрально-Східної Європи, Закарпаттю відводилась роль економічно найзанедбанішої провінції. Певного розвитку набула хіба що лісова та лісохімічна промисловість. Робітники піддавались нещадній експлуатації, їм платили у півтора-два рази менше, ніж у центрі країни, відповідно гірше забезпечувалися й умови їх праці.

Не в кращому становищі знаходилося і сільське населення. Поміщикам належало втричі більше землі, ніж її мали селянські господарства.

Чеська адміністрація зовні більш прихильно, ніж румунська та польська влада ставилися до розвитку народної освіти. Проте повна відсутність українських вищих навчальних закладів прирікала українську мову і культуру на другорядність.

Не рятувало становища й "визнання" мови місцевого населення офіційною мовою "Підкарпатської Русі". Адже в "Генеральному статуті", який регулював це, йшлося не про українську, а про "русинську мову, тобто говірку підкарпатських русинів". Впливові місцеві чинники відвертіше пояснювали суть "русинофікації". Газета "Русский край" наполягала: "Серед народів узагалі, а серед слов'ян, зокрема, ніколи не було українського, а таке означає, що не було й української мови".

Але це була позиція прибічників "москвофільства", яка, на щастя, не стала державною політикою офіційної чеської влади.

Карпатська Україна

Мюнхенською угодою 1938 року частина території Чехословаччини була передана Німеччині. У закарпатських українців з'явилася надія на отримання автономії для Закарпаття.

З жовтня 1938 року щойно створена Руська національна рада висунула вимогу реальної автономії від центру. Уряд Чехословаччини змушений був погодитись на це. 11 жовтня було створено перший уряд так званої Карпаторуської держави. Головою уряду став Андрій Бродій, який вже через 2 тижні був заарештований як угорський агент. 26 жовтня 1938 року прем'єром був призначений Августин Волошин. 22 листопада 1938 року було прийнято закон Чехословацької Республіки про Конституцію Карпатської України. На цій основі автономний уряд розгорнув роботу з підготовки виборів до Сейму Карпатської України. Але останнє слово в розв'язанні проблеми "Підкарпатської Русі" належало Німеччині і карпатські українці сподівалися на її підтримку.

Тим часом уряд угорського диктатора Хорті висунув свої претензії на Закарпаття. 2 листопада віденський арбітраж оголосив рішення про передачу Угорщині частини Закарпатської України з містами Ужгород, Берегове і Мукачеве. Після цього столиця Карпатської України була перенесена з Ужгорода до Хуста.

Уряд Волошина заходився будувати українську державність. Почалася українізація освіти та адміністрації. 12 листопада 1939 року відбулися вибори до Сейму — вищого законодавчого органу країни. Українське національне об'єднання отримало на виборах 86,1 відсотка голосів. У зовнішній політиці український уряд орієнтувався на Німеччину. Але Гітлер вирішив передати все Закарпаття Угорщині.

У ніч з 14 на 15 березня німецькі війська вступили на територію Чехословаччини, а угорські — на територію Закарпаття.

15 березня 1939 року сейм проголосив Карпатську Україну незалежною державою. Сейм ухвалив закон, який містив такі пункти:

1. Карпатська Україна є незалежною державою.

2. Назва держави: Карпатська Україна.

3. Карпатська Україна є республіка на чолі з президентом, вибраним Сеймом Карпатської України.

4. Державною мовою Карпатської України є українська мова.

5. Барвами державного прапора Карпатської України є синя і жовта. Волошин звернувся до Німеччини з проханням прийняти Карпатську

Україну під свій протекторат, але та порадила українцям не чинити опору угорцям.

Проте закарпатські українці не збиралися розлучатися з державністю, яку щойно проголосили. Кілька тисяч бійців воєнізованого формування "Карпатська Січ" вступили до нерівного бою з 40-тисячною угорською армією. У боях полягло близько 5 тисяч закарпатців. Закарпатська Україна була окупована фашистською Угорщиною. Головною причиною падіння Карпатської України було те, що вона не отримала міжнародної підтримки. З відкритою неприязню ставилося до неї керівництво СPCP, вбачаючи в ній небезпечне вогнище українського самостійництва. У промові на XVIII з'їзді ВКП(б) 10 березня 1939 року Сталін героїчну боротьбу карпато-українців охарактеризував словами: "Комашка, що хоче прилучити до себе слона". Карпатська Україна проіснувала кілька днів, але залишила глибокий слід у боротьбі за національну державність. Західноукраїнське населення дістало ряд важливих уроків. Головний із них—небезпечність орієнтації на підтримку інших держав. Проголошення незалежної держави мало велике історичне значення, оскільки знову продемонструвало світові непереборне прагнення українського народу до створення власної держави.