Судова система і правоохоронні органи

Мабуть, єдиною державною системою, що не зазнала втручань при зміні влади, була судова.

За "Законами про тимчасовий державний устрій України" від 29 квітня 1918 року найвищою судовою інстанцією залишався Генеральний суд, судді якого призначалися тепер гетьманом.

25 травня 1918 року приймається Закон про титул, іменем якого твориться суд в Україні — "іменем закону Української держави". 2 червня 1918 року приймається закон, який уточнював функції Генерального суду й окреслював перспективи судової реформи. Згідно з цим законом Генеральний суд складався з трьох департаментів: цивільного, карного й адміністративного. Тимчасово, до завершення судової реформи, він мав виконувати касаційні функції Головного військового суду.

8 липня 1918 року гетьман затверджує Закон про заснування Державного Сенату, який перебирав на себе функції "вищої в судових і адміністративних справах державної інституції". Закон визначав структуру Державного Сенату, вимоги до сенаторів і порядок їх призначення.

Очолював Державний Сенат Президент. До структури Державного Сенату входили: Генеральний адміністраційний суд, Генеральний карний суд і Генеральний цивільний суд. Кандидати на посаду сенаторів повинні були мати вишу юридичну освіту і не менше як п'ятнадцятирічний стаж роботи " в судовім відомості на посадах не нище судового слідчого чи товариша прокурора окружного суду" або "в стані присяжного адвоката, а також з числа тих, що мають учений ценз Магістра або Доктора, Лекторів юридичних наук у вищих школах, що виконували лекторські обов'язки в той саме час".

Закон забороняв займатися будь-якою іншою діяльністю, крім наукової і викладацької. Той факт, що повноваження Державного Сенату регулювалися колишнім царським законодавством, тільки констатував орієнтацію П. Скоропадського на дореволюційну судову систему. Це підтверджує і Закон "Про Судові палати І Апеляційні суди" від 8 липня 1918 року, який відновив діяльність Судових палат.

Завершували систему загальних судів в Україні мирові суди, підсудність яких визначалася постановами Ради Міністрів від 14 і 21 липня 1918 року.

Військові суди Української держави діяли на підставі Закону "Про організацію військово-судових установ та їх компетенції" від 21 червня 1918 року. Вони поділялися на вищі і штабні суди. До вищих належали Київський і Катеринославський військові суди, до штабних — ті, що діяли при штабах дивізій, корпусів і Головному штабі. Справи в цих судах розглядалися колегіями у складі голови та виборчих суддів. У засіданнях вищих судів передбачалася участь прокурора і захисника. Обов'язковою у військових судах була посада військового слідчого.

Менш реформованою в Українській державі була система прокуратури. Відповідно до Закону "Про Державний Сенат" функції Генерального прокурора виконував Міністр юстиції. Посади прокурора і товариша прокурора були введені при кожному з трьох генеральних судів і при Загальному Зібранні Державного Сенату.

18 травня 1918 року приймається Закон про Державну варту. Під виглядом "державної варти" відроджувалася поліція. Державна варта підпорядковувалася старостам. На рівні губернії варту очолював помічник-інспектор Державної варти, а на рівні повіту — начальник повітової Державної варти. За законом один вартовий мав припадати на 400 осіб населення.

ПРАВОВА СИСТЕМА

Як і в питаннях формування органів влади і управління, так і при створенні правової системи гетьманська адміністрація пішла шляхом рецепції тих нормативних актів колишніх режимів, які не суперечили соціально-економічним і політичним інтересам Української держави. Так, 16 травня 1918 року Міністерство праці розповсюдило циркуляр "Про закони, циркуляри і розпорядження Російського уряду і Центральної ради", за якими всі акти трудового законодавства, "якщо вони не скасовані Урядом Української Держави", зберігають свою чинність.

До позитивного доробку гетьманської адміністрації слід віднести те, що з перших днів свого існування вона встановила правові основи законотворчого процесу. В "Законах про тимчасовий державний устрій України" підкреслювалося, що прийнятий закон вступає в силу "від часу, призначеного для того в самім законі", а скасувати закон можна було тільки силою іншого закону.

Право готувати законопроекти отримували відповідні міністерства. Законопроект передавався на обговорення до Ради Міністрів, а отримував чинність після затвердження Гетьманом.

2 червня 1918 року приймається Закон "Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх та про форму і порядок оголошення законів". Закон встановлював компетенцію Ради Міністрів в процесі законотворчості. Керівництво цим процесом покладалося на Державну канцелярію і на Державного секретаря, який особисто подавав законопроекти до Ради Міністрів.

Конституційне право

Основи конституційного права знайшли відображення в "Законах про тимчасовий державний устрій України" від 29 квітня 1918 року. Цим актом визначалася форма правління, а також система органів влади та управління.

2 липня 1918 року гетьман затверджує Закон про громадянство Української держави. Під українським громадянством розумілася "державно-правова приналежність людини до Української держави, що надає права й обов'язки українського громадянина" (ст. І). Закон забороняв подвійне громадянство (ст. 2). Приналежність до громадянства визначалась "нульовим варіантом", за яким "усі російські піддані, що перебувають на Україні під час видання цього закону, визначаються громадянами Української держави" (ст. 4). На вибір громадянства відводився один рік (ст. 5). Закон встановлював умови, за яких набувалось українське громадянство (ст. 8,9,10,11). Прохання про надання громадянства розглядав адміністраційний відділ окружного суду, постанову якого можна було оскаржити в Генеральний адміністраційний суд (ст. 13,14). Кожний прийнятий в українське громадянство приносив присягу на вірність Українській державі (ст. 16). Текст присяги додавався до Закону: "Обіцяю та заприсягаюсь бути завжди вірним Українській Державі як своїй Батьківщині, охороняючи інтереси Держави і всіма силами допомагаючи її славі та розцвіту, не жалкуючи для цього і свого життя.

Обіцяю та присягаюсь не визнавати другої Батьківщини, крім Української держави, щиро виконувати всі обов'язки громадянина і коритися її правительству і всім поставленим від нього властям, завжди маючи на думці, що добро та розцвіт моєї Батьківщини мусить бути для мене вище моїх особистих рахунків".

Найважливішими законодавчими актами в галузі цивільного права були закони, які регулювали власність. Головна тенденція цих законів — захист права приватної власності. Про це, зокрема, говорить Закон "Про право продажу і купівлі земель поза міськими поселеннями".

Законодавство в галузі кримінального права мало відкрито каральну спрямованість. Це підтверджує зміст Закону від 8 липня 1918 року "Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства".

Під кінець існування Української держави в "Грамоті до Українського народу" від 22 жовтня 1918 року П. Скоропадський підбив підсумки законодавчої діяльності: "В області внутрішнього життя Наше правительство видало ряд законів, котрі кладуть міцну основу для майбутньої державності України. Було видано закони про громадянство, про встановлення Державного Сенату, про заведення двох українських університетів, вироблено законопроект про встановлення Української Академії Наук і Мистецтв; видано було закони, що кладуть міцну основу створенню своєї армії і флоту, поліпшено становище всіх працівників судового відомства, народних учителів і духівництва; видано закон про порядок виборів до земських і міських установи, заведено державний земельний банк і за цей час видано більше 400 інших законодавчих актів, метою котрих являлось упорядкування політичного і економічного життя України. Наслідки всіх заходів незабаром виявились у загальному підвищенні економічного і культурного добробуту краю, що являється головною запорукою тривалості самої держави".

Загальні висновки

Українська держава базувалася на поєднанні монархічних, республіканських і диктаторських засад. Але фактично влада в Україні була в руках окупаційних військ, що зв'язувало руки гетьманському уряду. Все це наклало певний відбиток на подальший хід і розвиток політичних подій.

Але, попри всі об'єктивні труднощі існування, Українська держава залишила значний слід в історії української державності.

Було прорвано міжнародну ізоляцію, свідченням чого було встановлення дипломатичних відносин із 12 країнами. Був підписаний мирний договір з Росією. За короткий термін в Україні була створена потужна дипломатична служба.

Характерними рисами внутрішньої політики було скасування таких нововведень Центральної ради, як націоналізація великих маєтків та культурної автономії, відродження козацького стану, який мав стати соціальною опорою гетьманського режиму. Серед досягнень внутрішньої політики Української держави слід відзначити:

— створення правової основи реформування суспільства (було прийнято понад 400 нормативних актів);

— відновлення приватної власності, як фундаменту культури й цивілізації;

— затвердження програми формування регулярних, професійно підготовлених збройних сил;

— відкриття просвітницько-культурних закладів, як основи нормування національної духовності українського народу.

Коли Павло Скоропадський прийшов до влади, він проголосив своєю метою "добро і користь всім дорогої нам України ". Існує чимало свідчень того, що гетьман всією душею бажав відродження Української держави.

Однією з найбільших помилок П. Скоропадського була спроба відновлення дореволюційних органів влади та управління, тих порядків, що існували в Російській імперії. Саме через це селянство не стало опорою гетьманської влади. А якщо ще взяти до уваги опозицію Гетьманові з боку соціалістичних партій, то стає зрозумілим, чому він змушений був опиратися то на німців, то на військові формування російських офіцерів. Як відомо, "немає пророка в своїй вітчизні". Це в повній мірі можна віднести до Павла Скоропадського, людини, яка так і залишилася не сприйнятою народом.

Ідеї Павла Скоропадського лишилися нереалізованими, а його постать викликає гострі дискусії. Однак попри всю неоднозначність оцінок як тогочасних, так і сучасних дослідників діяльність Гетьмана заслуговує на пильну увагу, перш за все, з погляду його внеску у відродження і розбудову української державності.

Рекомендована література

1 Дорошенко Д. Історія України. 1917-1920: У 2 ч.-Ужгород, 1932.^4.3

2 Іванченко Р. Історія без міфів.-К.,

3. Історія держави і права України: У 2 ч. / За ред. А.И. Рогожина. - К., і9% — Ч 2

4. Історія України (нове бачення): У 2 т. / За заг. ред. ВА. Смолія. - к,

І995

5. Кивалов С.В., Орзих М.Ф., Музыченко П.П. и др. Парламентское право Украины и Азербайджана: достижения и просчеты. 1917-1920. - о., 2000

6. Копиленко О.Л., Копиленко МЛ. Держава і право України 1917-1920. -К 1997.

7. Мироненко О.М, Римаренко Ю.І. та ін. Українське державотворення: Словник-довідник. — К., 1997.

8. Полонська-Василенко Н. Історія України 1900—1923 років.—Л., 1990.

9. Скоропадський П. Спомини. — К., 1992.