Розділ 8. Україна під імперською окупацією (XIX -початок XX ст. )

ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД

На початок XIX ст. українські землі у своїй більшості на Лівобережжі, Правобережжі і на Півдні знаходилися в складі Російської імперії. Західноукраїнські території—Галичина, Північна Буковина та Закарпаття — були окраїнами Австрійської імперії.

Українські землі в Російській імперії офіційно називалися "Малоросія". За Південною Україною закріплюється назва " Новоросія". Підкреслимо, що ці назви мали суто російське походження. Український народ продовжував називати Лівобережжя — Гетьманщиною.

Після правління Катерини II, яка знищила залишки автономії України, український народ покладав певні надії на імператора Павла І. Але все, що спромігся зробити останній, зводилося до відновлення в українських землях старої судової системи, дії магдебурзького права та старого адміністративного поділу на повіти. На краще українці сподівалися і тоді, коли імператором став Олександр І, який мав репутацію гуманного, ліберального правителя. Генерал-губернатором Малоросії було призначено князя Олексія Куракіна. Тактовний, освічений, він шанував традиції українського народу, користувався його повагою, але і йому не вдалося зробити хоч що-небудь для відновлення автономії України.

У першій половині XIX ст. Україна залишається сільськогосподарською кратною. Але той факт, що поміщикам належало біля 70 відсотків усієї землі, значно гальмував перехід сільськогосподарського виробництва до ринкової економіки. На поміщицьких землях вирощувалось до 90 відсотків товарного хліба.

Незважаючи нате, що у першій половині XIX ст. феодально-кріпосницька система була пануючою, в усіх сферах економічного життя йшов процес розвитку товарно-грошових відносин. Втягуючись в загальний економічний процес, поміщицькі та селянські господарства прагнуть розвивати товарне землеробство та тваринництво. Найуспішнішим перехід до товарного виробництва був у господарствах Південної та Правобережної України. Поряд із виробництвом товарного хліба тут розширювались посівні площі під технічні культури: цукрові буряки, тютюн, коноплю тощо.

Швидкими темпами розвивається промисловість. Якщо у 1825 році в Україні налічувалося 649 промислових установ, то до 1861 року їхня кількість зросла в 3,6 рази. Головного значення у промисловості України набули дві галузі: харчова і обробка тваринної сировини на експорт і на потребу промисловості. Використання машин у промисловості приводить до зростання кількості вільнонайманих робітників. Цьому сприяла і ліквідація кріпосного права. Якщо в 1825 році вільнонаймані робітники складали 25 відсотків усіх робітників, то в 1861 році — вже 54 відсотки. Значну частину їх складали закріпачені селяни, що були на оброці.

Наслідком еволюції сільського господарства та промисловості став розвиток торгівлі. В Україні, особливо в лівобережній її частині, було багато ярмарків. У 1858 році в Російській імперії відбулося біля 5 тис. ярмарків, з яких 2 тис. — в Україні. Значне місце займала Україна і в зовнішній торгівлі Росії. Особливу рол ь відігравали чорноморсько-азовські порти. Так, у 1812— 1859 роках тільки через ці порти було вивезено за кордон біля 41 відсотка від загального експорту хліба. Зростанню зовнішньої торгівлі сприяло встановлення в 1817 році в одеському порту вільної безмитної торгівлі — так званого режиму порто-франко. Це приваблювало сюди іноземних купців та підприємців.

Переломним етапом економіки України, як і Російської імперії в цілому, став кінець 50-х — початок 60-х років. Кримська війна, яку розв'язав Микола І, закінчилася ганебною поразкою російської армії. Олександрії розпочав кардинальні реформи. В1856 році він заявив, що кріпацтво має бути скасовано і що це треба зробити зверху, а не чекати, коли воно почне скасовуватися знизу. 19 лютого 1861 року проголошується Маніфест про скасування кріпацтва.

По реформі становище селян в Україні ставало дедалі гіршим, ніжу Росії, бо тут їхні земельні наділи до реформи були більшими. Селянська реформа була головною серед інших демократичних реформ. Реформи Олександра II можна сміливо назвати першою буржуазно-демократичною революцією в Росії, що була проведена зверху. Ще в 1860 році розпочалася фінансова реформа, в 1862 році — військова реформа. Було введено загальну військову повинність, а термін служби зменшено з 25 до 6 років.

Але найбільш демократичними були судова, земська (1864 р.) і міська (1870 р.) реформи. І хоча ці реформи не порушили суті абсолютної монархії, вони відкрили шлюзи для демократичної думки, розвитку національного світогляду. Очевидною стала неможливість збереження феодальних відносин в тому вигляді, в якому вони сформувалися ще в середині XVII ст. Ліквідація кріпосного права привела до корінних змін в економіці України.

Реформа 1861 року створила умови для подальшого розвитку промисловості. На якісно новій основі формуються металургійна, цукрова, паперова, вугільна галузі. Розвиток промисловості, сільськогосподарського виробництва, транспорту сприяв залученню визволеного від кріпосної неволі селянства в промислове виробництво. Падіння кріпацтва стало одним з найважливіших рубежів в історії Росії й України. Виникає основна умова розвитку капіталізму — вільний ринок найманої праці. У 60-х — на початку 80-х років відбулися зміни у структурі промисловості України: зростає вага добувної промисловості, посилено розвивається металургія, машинобудування, залізнична справа, річкове і морське пароплавство. В цей же час Україна стає головним центром харчової промисловості Російської імперії. Особливо технічно розвинутими були цукрова, спиртогорілчана і млинарська галузі. На початку 90-х років в Україні зосереджувалося майже 32 відсотки машинобудівних заводів Російської імперії, котрі давали близько 16 відсотків загальноросійської продукції машинобудування. Україна стає головним районом сільськогосподарського машинобудування.

У 90-ті роки тільки в обробній промисловості налічувалося понад 34 тис. підприємств. На середину 90-х років в Україні склалися такі промислові райони: Правобережжя — з розвинутими цукровою та іншими галузями харчової промисловості та машинобудування; Південь, який поділявся на Криворізько-придніпровський район з розвинутою залізорудною і марганцевою промисловістю, металургією і машинобудуванням та Донбас з розвинутою вугільною, металургійною, хімічною промисловістю. Слід ще виділити Харківський район (машинобудування, цукрова промисловість) і Одесько-Миколаївський (машинобудування, зокрема, суднобудування, харчова промисловість).

Україна перетворюється також у регіон запровадження іноземних інвестицій, що мало велике позитивне значення. Іноземцям в Україні належало близько 90 відсотків акціонерного капіталу. У 1900 році Україна давала 69,5 відсотка видобутку кам'яного вугілля, 57,2 відсотка залізної руди, 51,8 відсотка виробництва чавуну в Російській імперії.

Промислове піднесення 1910— 1914 рр. рухає вперед економічний розвиток України, чому сприяв ряд факторів: високі врожаї, нагромадження вільних капіталів, зростання урядових замовлень на військове спорядження в зв'язку з підготовкою до війни, посилене будівництво стратегічних залізниць і військового флоту. Хоча промисловість і досягла високого розвитку, все ж її частка в економіці України становила тільки 48,2 відсотка.

1910—1914 рр. були періодами значних змін у сільському господарстві. Посівна площа в ці роки збільшилась на 900 тис. десятин і досягла 22,9 млн. десятин. Врожайність зернових піднялась з 53 до 60 пудів з десятини. Значна частина сільськогосподарської продукції експортувалася за кордон. З України вивозилось щорічно понад 300 млн. пудів зерна, що складало майже половину загальноросійського експорту зернових.

Позитивні зрушення в економіці мали і багато негативних наслідків. В Україні розвивались головним чином галузі промисловості, націлені на розробку ЇЇ природних багатств.

Напередодні 1917 року в Україні налічувалося 4 млн. 221 тис. селянських господарств, з них бідняцьких — 2 млн. 431 тис. (57,1 відсотка), середняцьких — 1 млн. 273 тис. (29,9 відсотка), заможних — 517 тис. (12,2 відсотка).

Безземельні селяни поповнили лави робітників, що позначилося на промисловому піднесенні, яке почалося з 1910 року. Якщо у 1910 році в промисловості України було зайнято 475,2 тис, то в 1917 році — 893 тис. робітників. Щороку промислове виробництво на території України зростало на 10 відсотків.

Початок XIX ст. пройшов під знаком впливу Франції. До 1812 року Наполеон підкорив майже всю Європу, і скрізь він ламав старий соціальний устрій, касував кріпацтво, встановлював правову систему, основою якої був цивільний кодекс Наполеона. Після поразки французів у "битві народів" під Лейпцигом, а також під Ватерлоо, в Європі запанувала жорстока реакція. У відповідь на неї в різних країнах виникають революційні організації, які обмірковують плани боротьби проти абсолютизму, кріпацтва, національного гніту. Масове невдоволення народів викликали деякі зміни в політиці Олександра І. Він надає широку автономію Царству Польському, Фінляндії і обмежену — Бессарабії. Українська інтелігенція сподівалась, що такі ж права дістане Україна. Але ці сподівання виявилися марними. Навпаки, посилюється боротьба російського уряду з державницькими або автономними прагненнями українського народу. На початку правління Миколи І, в 1828—1829 роках, Росія вела війну з Туреччиною. Підчас війни російський уряд, побоюючись, що запоріжці, які жили за Дунаєм, можуть виступити на боці Туреччини, запропонували їм повернутися в Україну. Козаків було поселено біля Маріуполя. Тут було створено Азовське козацьке військо, яке вже в 1846 році було переселене з України на Північний Кавказ.

У листопаді 1830 року розпочалося польське повстання. Крім Царства Польського, воно охопило Волинь. Головним лозунгом повстання була національна незалежність Польщі. В 1831 році повстання потерпіло поразку. І хоча російський уряд змінив своє ліберальне ставлення до поляків, українському народу це не принесло полегшення. Українське селянство, як і раніше, залишалося в стані повної залежності від польських панів. Піл час польського повстання російський уряд знову організував козацьке військо з українців, але після придушення повстання більшу частину козаків було переселено на Кавказ, де вони стали кістяком Терекського козацького війська.

Кінець XIX — початок XX ст. започаткував масовий національно-визвольний рух в Україні. В цей же час серед українських робітників поширюються ідеї марксизму. Революційні настрої незабаром охоплюють всі кола суспільства. Після поразки царизму в російсько-японській війні в 1905 році вибухнула буржуазно-демократична революція. На цей раз це була революція знизу.

17 жовтня 1905 року цар Микола II проголосив Маніфест, в якому проголошувалася свобода особистості, слова, зібрань та союзів. Була заснована Державна дума з законодавчими повноваженнями. Фактично Маніфест проголошував головні конституційні права, що ще більше розбурхало народні маси. Починається масове створення політичних партій. Особливо бурхливим був цей процес в Україні. Найбільш значними серед створених партій були: Революційна українська партія (РУП) (1899), яка в 1905 році розпалася на Народну українську партію і Українську соціал-демократичну робітничу партію, Українська радикально-демократична партія (1905) та ін.

Російський уряд вважав культурно-національний рух в Україні державним сепаратизмом. У 1911 році П. Столипін писав, що "історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішньому часі прозваному українським, що містить у собі ідею відродження старої У країн и й устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних основах".

У серпні 1914 року розпочалася перша світова війна. Спочатку українці мали бажання захищати імперську державність, але з часом цей запал пропав.

Війна затягувалася. Величезні людські втрати, голод, розруха, масове зубожіння народу привели до революційної ситуації в країні. В кінці 1917 року почалися заворушення в Петрограді. 25 лютого на кілька тижнів було проголошено перерву у роботі Державної думи. 27 лютого створюється Тимчасовий комітет Державної думи. З березня 1917 року в Києві було створено суспільно-політичний центр українського національно-визвольного руху — Центральну раду.

Для України розпочинався ранок нової ери в її багатостраждальній історії.

 

СУСПІЛЬНИЙ ЛАД

Після знищення залишків автономії України у складі Російської імперії суспільний лад приводиться у відповідність до суспільного ладу Росії. Офіційно все населення Російської імперії складалося з чотирьох станів — дворянства, духовенства, селянства (сільських обивателів) та міських жителів (міських обивателів).

Дворянство

Процес зрівняння української шляхти в правах з російським дворянством, започаткований ще в другій половині XVII ст., продовжується і в XIX ст. Окрім загальноросійського законодавства, приймається ряд законів, які прямо адресувалися українському дворянству і були спрямовані на підтвердження його прав. У 1835 році приймається указ "О Малороссийских чинах, дающих право на действительное или потомственное дворянство". Він затверджував станові привілеї та пільги за козацькою старшиною та її нащадками.

Після поразки польського повстання 1830 року царський уряд більш прискіпливо ставиться до дворянства Правобережної України. Указ 1831 року "О разборе шляхты в западных губерниях и об устройстве сего роду людей" визнавав за ними права дворянства тільки в тому випадку, якщо вони доведуть своє дворянське походження. Землі тієї шляхти, яка брала участь у повстанні, передавалися російським дворянам, внаслідок чого їхня загальна кількість в українському суспільстві зросла.

У першій половині XIX ст. дворянство Російської імперії продовжує зміцнювати своє становище. Дворяни володіли 70 відсотками українських земель, у Західній Україні — 44 відсотками.

Закон 1827 року надавав дворянам право створювати фабрики, заводи та майстерні не тільки в селах, як це було передбачено раніше, айв містах.

У 30—50-х роках кількість дворян, які скористались цим законом, зростає. Пере важно їхня діяльність зосереджувалася в цукроварінні та ґуральництві. Поміщики були також організаторами великих винокурних підприємств, що ґрунтувалися на комерційній основі. Вдаючись до підприємництва, частина дворянства України все більше обуржуазнювалася, хоча її зв'язки із застарілими структурами суспільства залишалися ще досить міцними.

Після селянської реформи 1861 року дворянство України, як і все дворянство Російської імперії, вступило у період кризи і розладу. Неспроможність більшої частини дворянства перебудуватися в нових економічних умовах привела до втрати ним на кінець XIX ст. значної кількості земель. Але цей факт ще не дає підстав для висновку про занепад дворянства.

За ним зберігаються всі права та привілеї, якими воно користувалося до реформи. Більш того, приймаються нові нормативні акти, що зміцнюють привілейоване становите дворянства. Так, дворянам було надано право кредиту в Дворянському банку і приватних земельних банках піл заставу земель, встановлювались премії за реалізацію сільськогосподарської продукції тощо. Пануюче становище займало дворянство і в державному механізмі. У створених за земською 1864 року та міській 1870 року реформами органах земського та міського самоврядування дворянству відводилося чільне місце. Дворяни очолювали училищні ради, визначали особовий склад мирових судів.

Закон 1889 року про земських начальників, які призначалися тільки з потомствених дворян, передавав їм всю судову і адміністративну владу на місцях. Розширюється мережа дворянських привілейованих навчальних закладів.

Дворянство складало більшість у земських установах. На початку XX ст. у складі губернських земельних управ налічувалося понад 90 відсотків дворян. Після заснування Державної думи і реорганізації Державної ради дворянські представники і тут не втратили своєї переваги над іншими станами.

Під час буржуазно-демократичної революції 1905—1907 років дворянство створює свої політичні партії. Перш за все це конституційно-демократична партія (кадети) і "Союз 17 октября" (октябристи). Соціальну базу партії кадетів складали поміщики, промислова та банківська буржуазія.

Отже, робимо висновок, правове становище дворянства України за винятком втрати ним влади над особою селянина не змінилось. Привілеї дворянства, встановлені ще законодавством Катерини II, не втратили сили і на початку XX ст. Дворянство продовжує залишатись найбільш привілейованим станом в країні.

 

Буржуазія

В умовах становлення товарного виробництва відбувалося народження соціальної групи населення — буржуазії. Буржуазні прошарки рекрутувалися з різних соціальних станів: дворян, селян, міщан, купців, що йшли шляхом підприємництва.

Перетворення певної частини цих станів у буржуазію було довготривалим і складним. Цей процес відбувався в межах загальних для всієї Російської імперії закономірностей. Але формування буржуазії в Україні мало свої особливості, які визначалися рівнем розвитку промисловості та сільського господарства, спеціалізацією виробництва.

Відразу ж після селянської реформи 1861 року починається швидке зростання фабрично-заводської промисловості, яка поглинає дрібнотоварне і мануфактурне виробництво. Реформа створила джерело дешевої робочої сили, що призвело до надзвичайно високої норми її експлуатації. Це приваблювало до України іноземні капітали, внаслідок чого розвиток капіталізму йшов тут більш прискореними темпами, а це, в свою чергу, сприяло перетворенню України, особливо її Півдня, в один з найбільш промислово розвинених районів Російської імперії.

Своєрідністю економічного розвитку України у післяреформений період був двобічний розвиток капіталізму—вшир і вглиб — за умов здійснення так званої внутрішньої колонізації, швидкого зростання населення степової смуги України, за рахунок імміграції з Росії, Сербії, Німеччини, Вірменії, Греції, Болгарії, викликаної розвитком важкої промисловості Півдня та капіталізацією сільського господарства.

В останній чверті XIX ст. відбулися зміни у структурі промисловості України — зростає вага добувної промисловості, посилено розвиваються металургія, машинобудування. На цей час випадає промисловий переворот, суть якого полягає у витісненні ручної праці машинною. Все це призвело до створення матеріально відмінних один від одного прошарків буржуазії. Весь клас буржуазії з цього часу умовно можна поділити натри прошарки: велика, середня та дрібна буржуазія.

Провідне становите в буржуазному стані належало великій буржуазії, яку складала перш за все промислова та банківська буржуазія.

Утворення промислової буржуазії в Україні відбувалося насамперед шляхом переходу українських, російських і польських поміщиків (Tepeщенків, Головинських, Тишківських) на шлях капіталізації своїх господарств. Формування промислової буржуазії йшло також за рахунок вихідців з українських купців та міщан (Яхненки, Панченки, Стороженки).

Характерною особливістю промислової буржуазії в Україні був її багатонаціональний склад: росіяни панували в суконній, машинобудівній промисловості, залізничному транспорті (Дегтярьови, Суботіни), євреї — в харчовій промисловості (Бродські, Горенштейни, Гальперіни). Значну частину промислової буржуазії України становили представники іноземного походження — бельгійського, французького, німецького.

До середньої буржуазії умовно можна віднести буржуазну інтелігенцію — адвокатів, лікарів, землемірів, інженерів.

Дрібна буржуазія (власники невеликих підприємств) відступала на задній план. Але на відміну від інших країн в Україні був досить значний прошарок дрібної буржуазії.

Буржуазія, як і дворянство, займала привілейоване становище. Та якщо дворянство було політичним, то буржуазія — економічним фундаментом суспільства. Російський уряд підтримував промисловість і створював всі умови для капіталістичної еволюції Російської імперії.

Ліберально-монархічна буржуазія та буржуазна інтелігенція зосередилися в партії кадетів, велика промислова та банківська буржуазія — в партії октябристів. Роль буржуазії в політичному житті починає зростати. Із створенням Державної думи і перебудовою державної ради буржуазія вперше одержала право брати участь в органах державної влади. Згодом царизм визнає за буржуазією право на створення представницьких організацій -спілок, комітетів, з'їздів. Положення про з'їзди представників промисловості було затверджено в серпні 1906 року. В Україні було створено з'їзд гірничопромисловців та з'їзд цукрозаводчиків.

На початку першої світової війни царизм змушений був допустити буржуазію до участі в органах управління, які було створено для обслуговування потреб армії. Цими органами були Особливі наради та воєнно-промислові комітети.

Але в такий короткий термін майже неможливо було набути досвід політичної боротьби. Це, у свою чергу, стало передумовою неспроможності буржуазії України вміло розпорядитися політичною владою, яку вона отримала в результаті Лютневої буржуазно-демократичної революції в Росії.

 

Духовенство

Православне духовенство в Російській імперії було важливою політичною і економічною силою. Воно було звільнене від особистих податків, тілесних покарань тощо.

Разом із тим продовжувалась тенденція підпорядкування Церкви і духовенства державі. Так, держава заборонила духовенству займатися торгівлею та промислом, а також володіти землями, на яких проживали кріпаки.

У першій половині XIX ст. було дозволено вихідцям з інших станів вступати в духовенство. Був дозволений також вихід із духовного стану. Дітям священнослужителів надавали звання потомствених громадян.

Після другого поділу Польщі до Російської імперії відійшли Київщина, Поділля, Волинь та Західна Білорусія. Православна Церква перейшла під юрисдикцію російського Синоду. Після третього поділу Польщі в 1795 році стала збільшуватись загальна кількість церков та пастви, що поверталися з унії до православ'я.

За Олександра І боротьба православної і католицької та уніатської церков призупинилася. Багато джерел вказують на захоплення Олександра І католицизмом, на Його прагнення об'єднати Церкви. За Миколи І знову починається гоніння на уніатську Церкву. Найбільший удар по ній було завдано після польського повстання 1831 року. Від того дітей змішаних шлюбів записують як православних, закривають всі католицькі школи. Священиків віднині призначає губернатор. У1839 році було проголошено "акт злуки" уніатів із православними. Уніатська Церква в межах Російської імперії була ліквідована.

Свобода вірування була поновлена Маніфестом 17 жовтня 1905 року, який став значним кроком у розвитку всеросійської демократії.

Політика Синоду відносно Української православної Церкви в XIX ст. дала свої наслідки. Українська Церква стала частиною Російської православної Церкви. Київські митрополити були росіянами, і їх зовсім не цікавила доля України.

У другій половині XIX ст. помітно набула сили русифікація української Церкви. Синод заборонив проповіді українською мовою, українську вимову в богослужінні. Заборонялося будувати церкви в українському стилі і вживати Його при малюванні ікон, дотримуватись звичаїв, які відрізняли українське богослужіння від московського.

Призначення священиків замість їхнього обрання селянами сіяло недовіру між духовенством і громадами. Це призвело до поширення в Україні різноманітних сект. Особливо поширеними були секти баптистів, мальованців, шалапутів. Однак треба підкреслити, що головна маса народу залишилася відданою своїй Церкві та своїй вірі.