Розділ 12. Західноукраїнська Народна Республіка (1918-1923 рр. )

ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД

Революції в Австро-Угорщині та Німеччині в жовтні — листопаді 1918 року наблизили закінчення першої світової війни.

18 жовтня 1918 року австро-угорський імператор Карл І видав маніфест про перетворення імперії в багатонаціональну федерацію. Цього ж дня у Львові відбулися збори українських послів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів, представників політичних партій, духовенства і студентів. 19 жовтня було обрано Українську Національну Раду, головою якої став Є. Петрушевич. Рада відразу ж проголосила, що Галичина, Північна Буковина і Закарпаття, які становлять "одноцільну українську територію", "уконституйовуються" як Українська держава: щоправда, у складі Австрійської монархії. Всі національні меншини мали вислати до Ради своїх представників. Радою було також ухвалено рішення про прийняття найближчим часом нової Конституції.

Програму своєї діяльності Українська Національна Рада вважала за необхідне узгодити з Віднем. Інші народи, що входили до Австро-Угорщини, діяли більш рішуче. Як тільки у Відні відбулася революція, повну незалежність проголосили Сербо-Хорвато-Словенська держава, Угорщина, Чехословаччина.

Однією з перших це зробила Польща. Відразу ж після проголошення незалежності поляки почали підготовку до захоплення Галичини, яку вони вважали своєю історичною територією.

28 жовтня 1918 року у Кракові було створено Польську ліквідаційну комісію, яка планувала взяти владу в Галичині з її наступним приєднанням до Польщі. 31 жовтня Відень підтримав рішення поляків про прилучення польських областей Австро-Угорщини. В той же час австрійський уряд відмовився від обіцяного раніше поділу Галичини на польську та українську частини. Більше того, заперечувалась можливість встановлення української влади навіть в окремих районах Східної Галичини.

Офіційне передання влади в Галичині полякам було призначене на 1 листопада 1918 року. Українські національно-патріотичні сили вирішили випередити поляків. Військовий комітет, який було створено ще у вересні, приймає рішення зайняти зранку всі найважливіші стратегічні об'єкти Львова — пошту, банки, телеграф тощо. Протягом листопада українці взяли владу у всій Східній Галичині. її встановлення проходило безкровно, без жертв як серед військових, так і серед мирного населення.

У відозві від 1 листопада 1918 року Українська Національна Рада проголосила створення національної держави. її назву і територію визначив закон від 13 листопада: "Держава... має назву Західноукраїнська Народна Республіка"; вона являє "українську суцільну етнографічну область... з українською частиною бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковиною та з українськими частинами бувших угорських столиць (комітатів): Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча і Мармарош". Закон утверджував державну самостійність ЗУНР. Одним з головних завдань ЗУН Р вважала об'єднання з Великою Україною. Акт злуки відбувся 22 січня 1918 року на Софійській площі в Києві. ЗУНР отримує нову назву — Західна область УНР. Але об'єднання залишилося тільки на папері.

Західноукраїнська державність відразу ж стала об'єктом агресії.

1 листопада польські збройні сили і польське населення Львова почали бойові дії проти української влади. Звернення українців до польських керівників з пропозицією вирішити спірні питання шляхом переговорів наслідків не дали. Боротьба за Львів переросла у війну між Східною Галичиною і Польщею. За сприяння США і Франції у Польщу було перекинуто 70-тисячну армію генерала Ю. Галлера, яку польський уряд тут же спрямував проти ЗУНР. Не гаяла часу і польська дипломатія, яка намагалася показати Східну Галичину історично польською територією, а українців — етнографічною групою польського народу. Українців зображали не інакше як "варварською ордою", що грабує і мордує польське мирне населення. Тактика агресора протягом усієї війни 1918—1919 років залишалася доволі простою. Заперечуючи факт існування української влади в Східній Галичині й ухиляючись навіть від обговорення її майбутнього устрою, Польща за особливо скрутних для неї обставин домагалася припинення вогню й укладення перемир'я. Притому вона розраховувала на свій незрівнянно більший воєнний потенціал і допомогу країн Заходу. Негативне ставлення Заходу до української державності було головною перешкодою на шляху утвердження незалежності ЗУНР.

У той час як Польща вела наступ з півночі почалася окупація з півдня. Румунія за підтримки Франції почала бойові дії в Північній Буковині.

У червні 1919 року Українська Національна Рада надає Є. Петрушевичу повноваження диктатора. Українська армія починає наступ проти польських військ по всьому фронту. Але 25 червня 1919 року Верховна Рада Антанти приймає рішення про зайняття Галичини збройними силами Польської республіки, оскільки українці ще "не дозріли до автономії".

Але водній з найважливіших ділянок розбудови молодої західноукраїнської державності —створенні національних збройних сил — справді-таки вдалося досягти разючих успіхів. Це стало можливим завдяки могутньому революційно-визвольному пориву, що охопив усі верстви українського населення. Найактивнішими в цій справі були молоді офіцери й під-старшини січових стрільців та колишньої австро-угорської армії. Військову розбудову підтримало все галицьке суспільство — знизу, тому назви військових частин мали місцеве походження. Ця традиція збереглась в регулярній Українській галицькій армії. З 12 її бригад — 11 називалися відповідно: Коломийською, Бережанською, Золочивською, Сокальською, Равською, Львівською і т. д. У другій половині листопада 1918 року УГА налічувала 25 тисяч, у січні 1919 року—70 тисяч, а через півроку досягла 100-тисячної чисельності. За браком вищого українського офіцерського складу командні посади в Українській галицькій армії займали генерали колишньої австрійської та російської армій. Такі значні національні збройні сили (на той час у Східній Галичині проживало близько 3 800 000 українців, які зазнали страхіть 4-річного воєнного лихоліття) вдалося створити лише тому, що західноукраїнське населення вважало своїм головним і першочерговим завданням, справою життя і смерті захист власної території.

На території Буковини після розвалу Австро-Угорщини виникли паралельні органи влади, утворені українськими й румунськими політичними партіями. З листопада 1918 року в Чернівцях відбулося 40-тисячне Буковинське народне віче, на якому головним був заклик: "Хочемо до України!". Почали створюватися ради. Та цей процес зупинила окупація військами Румунії всієї Буковини, а також території Бессарабської області, що належала Росії.

Бурхливими були події і на багатонаціональному Закарпатті, яке було підпорядковане угорській адміністрації. На початку 1919 року його західна частина була захоплена Чехословаччиною, а південно-західна — Румунією. Спроба вирішити долю краю на Закарпатських всенародних зборах 21 серпня 1919 року в окупованому чеськими військами Хусті закінчилася тим, що більшість учасників висловилася за приєднання до УСРР. 21 березня в Угорщині було встановлено радянську владу, яка надала Закарпаттю територіальну автономію і не заперечувала проти приєднання в майбутньому до УСРР. Було видано декрет про конфіскацію поміщицьких маєтків, про націоналізацію підприємств. Проте радянська влада там протрималася всього 40 днів, а наприкінці липня 1919 року чеські та румунські війська окупували всю територію Закарпаття й Угорщини. За Сен-Жерменським мирним договором 1919 року Закарпаття відійшло до Чехословаччини.

Таким чином, західноукраїнські землі загарбали Польща, Чехословаччина і Румунія, скориставшись тим, що в Східній Україні точилася важка й кровопролитна громадянська війна.

У липні 1919 року головні загони Української галицької армії перейшли за Збруч на територію, яку контролювала Директорія. Друга, менша частина УГА, перейшла до Чехословаччини.

Об'єднавшись з військами Директорії, УГА ще довго допомагала їм в боротьбі проти більшовиків і денікінців. Та згодом стосунки між Директорією і урядом ЗУНР погіршились. Директорія вирішила покласти край внутрішній самостійності уряду ЗУНР і нагадала галицьким керівникам, що з 22 січня 1919 року існує Західна область УНР, а не ЗУНР. Але втілити в життя свої намагання Директорія була не в змозі, бо в розпорядженні диктатора Є. Петрушевича була боєздатна 40-тисячна армія. Незабаром розбіжності між двома урядами посилюються. Шукаючи прихильників. Директорія взяла курс на союз з Польщею. ЗУНР у цій ситуації бере курс на союз із Денікіним.

Взаємна неприязнь керівництва Директорії і ЗУНР, неспроможність втілити вжиття всенародне прагнення до возз'єднання, орієнтація на зовнішню допомогу далеко розвели в різні боки дві українські держави.

На той час С. Петлюра вважав, що майбутня Україна має бути тільки соціалістичною державою, яка мусить встановити дружні зв'язки з радянською Росією.

Є. Петрушевич та його соратники виступали проти соціалістичних ідей керівництва УНР і вважали, що перш за все слід відродити українську державну національну структуру, а вже потім встановлювати зв'язки з іншими країнами.

6 листопада 1919 року один з генералів УГА— М. Тарнавський — уклав сепаратну угоду з денікінськими генералами. За цією угодою більша частина УГА перейшла в розпорядження Денікіна. Це було катастрофою як для С. Петлюри, так і для Є. Петрушевича. Останній виїхав до Відня і утворив уряд у вигнанні. Це ж саме зробили і деякі представники Директорії, котрі виїхали до Польщі.

15 листопада 1919 року члени Директорії передали права державного управління С. Петлюрі, який змінює тактику і починає партизанську боротьбу проти ворога. П'ять місяців 5-тисячний загін вів партизанську боротьбу в тилах денікінців і більшовиків.

Але ця боротьба не допомогла вийти з скрутного становища, в якому опинилася УНР.

Наприкінці 1919 року більшовики окупували майже всю українську територію. Демагогічна пропаганда більшовиків привела до посилення про-радянських настроїв.

У цій надзвичайно складній ситуації С. Петлюра вдається до останньої можливості зберегти незалежність УНР. Він починає переговори з польським урядом і 22 квітня 1920 року укладає Варшавський договір, за яким Польща визнавала УHP і обіцяла їй збройну допомогу. 25 квітня 1920 року польська армія розпочала бойові дії. Разом з поляками наступала 15-тисячна армія С. Петлюри. Раптовість нападу дозволила полякам захопити значну територію. 6 травня було взято Київ. Але С. Петлюра не знайшов підтримки ні в українських політичних колах, ні у населення. Навпаки, за підтримки населення війська більшовиків 5 червня 1920 року перейшли у наступ і відкинули поляків аж до Варшави. Та польському уряду вдалося згуртувати сили і перейти в контрнаступ.

Перемир'я, яке було підписане у жовтні 1920 року між Польщею і радянською Росією, передбачало, що Західна Білорусія і Західна Україна залишаються у складі Польщі. Ризька мирна угода закріпила юридично це положення. А в 1923 році на конференції послів у Парижі Галичина була повністю передана під владу Польщі як автономна одиниця. Та цього рішення про автономію Галичини Польська держава ніколи недотримувалася. Західноукраїнська Народна Республіка стала історією.

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Процес формування вищих органів влади і управління на західноукраїнських землях був тотожнім такому ж процесу у Великій Україні. Еволюційний шлях Центральної ради від суспільно-політичного органу до парламенту повторила Українська національна рада. Вже у відозві "До населення міста Львова" і "Український народе" зазначалося, що "найвищою владою на українських землях Австро-угорської монархії є Українська Національна Рада". В подальшому життя вимагало вдосконалення структури і компетенції Ради.

15 листопада 1918 року приймається Закон про доповнення її складу представниками з повітів та великих міст. 4 січня 1919 року була створена Президія Ради у складі Президента і чотирьох його заступників. Введення посади Президента не означало, що ЗУНР відмовляється від парламентської форми правління. В даному випадку ця посада була тотожна посаді спікера в парламенті. Президент скликав засідання Української Національної Ради і головував на них. Цього ж дня було створено ще один орган—Виділ Української Національної Ради. До його складу входили Президент і дев'ять членів. Виділ виконував функції колегіального глави держави.

Українська Національна Рада вважала себе тимчасовим органом і тому 31 березня 1919 року приймає Закон про скликання Сейму ЗУНР. 13 квітня 1919 року приймається Закон про вибори до Сейму. Однопалатний Сейм мав обиратися громадянами на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. Активне виборче право належало громадянам з 21 року, пасивне — з 25. Позбавлялися виборчого права душевнохворі та засудженні судом за вчинення злочину. Посли Сейму обиралися зі національно-пропорціональною системою, що гарантувало всім національним меншинам право мати своїх представників у парламенті.

Сейм мав складатися з 226 послів. Українцям належало обрати 160 послів, полякам — 33, євреям — 27, австрійцям — 6. Територію країни було поділено на 18 виборчих округів, але провести вибори до Сейму так і не вдалося.

У тяжкі для існування ЗУНР часи, 6 червня 1918 року Є. Пєтрушевича було проголошено Диктатором ЗУНР. Це було зроблено з метою повної централізації влади як законодавчої та виконавчої, так і військової.

Уряд ЗУНР

Уряд ЗУНР—Державний секретаріат—було утворено 9 листопада 1918 року. До його складу входило 15 секретарстві внутрішніх справ, зовнішніх справ, військових справ, фінансів, юстиції, торгівлі та промислу, шляхів, земельних справ, харчових справ, пошти і телеграфу, праці та суспільної опіки, суспільного здоров'я, освіти, публічних робіт, віросповідання. Очолював Державний секретаріат — прем'єр. Ним було обрано К. Левицького.

10 листопада 1918 року прем'єр і члени уряду принесли присягу на вірність українському народові та державі.

На початку січня 1919 року К. Левицький іде у відставку. Прем'єром призначається С. Голубович. У складі уряду було утворено ще три секретарства — польське, єврейське і німецьке. Цим кроком уряд намагався прилучити до процесу державотворення представників національних меншин.

Згодом за рахунок об'єднання секретарств їх кількість була скорочена до десяти. Було ліквідовано секретарства праці та суспільної опіки, суспільного здоров'я. Ці секретарства стали відділами секретаріату внутрішніх справ.

Місцева влада та управління

1 листопада 1918 року Українська національна рада проголосила про ліквідацію на всій території держави старих органів місцевої влади та управління і закликала народ до створення нових, українських. Протягом місяця вибори до місцевих органів влади і управління пройшли на всій території ЗУНР. Такими органами стали: у селах та містах — громадські та міські комісари; у повітах — повітові комісари. У всіх адміністративно-територіальних одиницях були створені "прибічні ради", які виконували функції дорадчого органу. Повітового комісара призначав державний секретар внутрішніх справ, а сільських, міських комісарів і "прибічні" ради обирало населення. За законом "Про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки" від 16 листопада 1918 року повітовий комісар був вищим представником влади у повіті. Він затверджував обрані кандидатури сільських і міських комісарів. Йому належало право розпуску "прибічних" рад і призначення нових виборів до них. Крім того, повітові комісари повинні були:

1) оберігати інтереси української державності та протидіяти будь-яким спробам завдати їй шкоду;

2) приймати присягу від службовців повітових служб;

3) приймати рішення у випадку відмови австрійських службовців від виконання своїх обов'язків;

4) затверджувати розпорядження повітових властей;

5) давати дозвіл на носіння зброї цивільному населенню;

6) здійснювати нагляд за діловодством усіх державних органів і службових осіб у повіті. Закон регламентував також порядок виборів, структуру та функції "прибійних" національних рад.

Таким чином, у короткий термін було сформовано досить чітку систему центральних та місцевих органів влади і управління. Слід погодитись з О. Субтельним у тому, що "надзвичайно швидке й ефективне створення адміністративного апарату являло собою досягнення, що його могли повторити рідко які з нових східноєвропейських держав, не кажучи вже про уряди Східної України".

ЗЛУКА ЗУНР І УНР

Мабуть, це була перша спроба за останні два сторіччя злити воєдино українські землі. Як близьку і зрозумілу мету сприймало населення Західної України возз'єднання зі своїми братами з Східної України.

Возз'єднання стало одним з головних завдань першого уряду ЗУНР. 10 листопада 1918 року приймається резолюція, яка зобов'язує Державний секретаріат вжити всіх заходів щодо об'єднання українських земель водній державі. Війна з Польщею забирала багато сил і потребувала допомоги. Ще 5 листопада до Києва було споряджено делегацію, яка мала просити гетьмана П. Скоропадського про військову допомогу. Гетьман погодився направити до Львова корпус січових стрільців під командуванням Є. Коновальця. Але політична опозиція перешкодила це зробити.

21 листопада 1918 року Українська Національна Рада уповноважила Л. Цегельського та Д. Левицького вести в Києві переговори про об'єднання ЗУНР зі Східною Україною. Але там відбулася чергова зміна влади - на місце Гетьманату прийшла Директорія. 14 грудня 1918 року у Фастові, під Києвом делегація ЗУНР підписала з Директорією так званий Передвступний договір. У ньому йшлося про те, що:

1) ЗУНР виявила бажання об'єднатися з Великою Україною як складова частина цілого;

2) обидва уряди мають подбати про здійснення цього;

3) ЗУНР отримує свою територіальну автономію;

4) цей договір буде опубліковано за згодою Директорії УНР та Державного секретаріату ЗУНР.

На першому ж засіданні у Станіславі 3 січня 1919 року Українська Національна Рада ухвалила Передвступний договір про об'єднання всіх українських земель в одній державі, але за умови, що до скликання Українських установчих зборів вся влада в Галичині залишається за Українською Національною Радою і Державним Секретарством. Рішення було прийнято від імені всіх західноукраїнських земель. "Від сьогоднішнього дня, — заявив Є. Петрушевич, — існує тільки одна Українська Народна Республіка".

Для участі в урочистому акті возз'єднання було затверджено представницьку делегацію у складі 65 чоловік. Ця делегація мала засідати в Трудовому конгресі УНР, який вважався Всеукраїнським передпарламентом.

Акт соборності

Акт соборності (возз'єднання, злуки) відбувся 22 січня 1919 року на Софійському майдані у Києві. В Універсалі, який було проголошено з цієї нагоди, говорилося: "Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України — Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) й Наддніпрянська Велика Україна. Віднині е єдина незалежна Українська Народна Республіка". Наступного дня з'явилися відповідні постанови Трудового Конгресу. Відтепер ЗУНР мала офіційно називатися Західною областю Української Народної Республіки.

Але через війну практичне злиття двох державних утворень відкладалося на майбутнє — до Всеукраїнських установчих зборів, обраних як Наддніпрянською, так і Наддністрянською Україною.

Фактично ж ЗУНР і надалі продовжувала діяти як окреме державне утворення. Подальші події знову розвели уряди ЗУНР і Директорії. Акт Злуки від 22 січня 1919 року так і залишився символом споконвічних прагнень українського народу до возз'єднання. Головними причинами, які не дали можливості втілити злуку в життя, були соціально-політичний консерватизм, взаємна нетерпимість лідерів двох державних утворень, їх різні зовнішньополітичні орієнтири. А разом все це призвело до падіння як УНР, так і ЗУНР.