Литовсько-московські відносини

В 1480 році Московське князівство не без допомоги українців і білорусів повалило ординське іго. Ця подія засвідчила появу сильної Московської держави. Великий князь Іван III офіційно проголосив своїм головним завданням у галузі зовнішньої політики боротьбу за возз'єднання всіх земель, що входили до Київської Русі, в єдиній державі, але під проводом Москви. Це відбилося у прийнятті Іваном титулу "великий князь всея Русі". Литва, звісно, не мала наміру віддати Москві українські та білоруські землі. Це стало приводом російсько-литовських війн, які тривали з перемінним успіхом досить довгий час.

В останній чверті XVст. чернігівські князі подалися під зверхність Москви. Прискорюється процес об'єднання земель під владою московського князя. Цьому відповідала ідеологічна теорія, яка виходила з того, що московські князі—спадкоємці Візантії.

Поширене значення набула теорія трьох Римів: перший Рим упав, другий Рим—Константинополь—теж упав, третій Рим — Москва — "стоятиме вічно". Активно розповсюджувалась ідея, що Москва — спадкоємиця Києва, а московські князі — нащадки Мономаха. Цю теорію в Московському князівстві поширювали всіма заходами, нехтуючи фактами, що Юрій Довгорукий — молодший син Мономаха — мусив поступитися правами його старшому брату Мстиславові І — князю Київському та його нащадкам. Забуваючи про існування Галицько-Волинської держави, коронацію Данила, московські політики твердили про спадкові права московських князів, про шапку Мономаха, яка нібито доводить їхні спадкові права на Візантію і на Київ. Цей мотив—ідеологічне оформлення політики Москви, червоною ниткою проходить через усі події XV — XVIII ст., коли виправдовується загарбання українських земель при розподілах Польщі.

Внаслідок цих подій українське населення Великого князівства Литовського опинилося в скрутному становищі. З одного боку йому загрожували латинізація і полонізація, а з другого—на нього наступало православне Московське князівство, яке поки що заманювало пільгами і в усякому разі — рівноправністю. Скрутність становища ускладнювалася розрухою, яку терпів український народ від кримських татар. Останні були в союзі як з Литвою, так і з Москвою.

У 1482 році кримський хан Менглі-Гірей зруйнував Київ, багато киян забрав в полон, пограбував та спалив церкви. Золоті дискос і потир із собору св. Софії він надіслав як дар Іванові III, який подякував йому за київський погром. Литва також не хотіла псувати відносини з Кримом і не вступилася за українське населення. Казимир написав ханові, що розгром Києва — "кара за гріхи".

Так монархи двох християнських держав реагували на пограбування та знищення колиски християнства Східної Європи.

Татарське лихоліття над українськими землями тривало кілька століть і залишило негативний глибокий слід у свідомості народу.

Люблінська унія 1569 року

Початок XVI ст. характеризується для Великого князівства Литовського поляризацією прагнень різних груп населення. Польські магнати зажадали повного об'єднання Польщі та Литви водну державу, литовці — унії з Польщею і збереження політичної самостійності Литви. Білоруські та українські магнати були проти зближення з Польщею і деякі з них схилялись до Московського князівства.

У XVI ст. на політичній арені з'являється нова сила — шляхетство, інтереси якого були спрямовані на об'єднання Литви і Польщі. Шляхта в Литві прагнула обмежити магнатів і домогтися привілеїв, якими користувалася польська шляхта. Цим скористалися польські правлячі верхи, що мріяли приєднати до Польщі підвладні Литві українські землі. Цей намір підтримала значна частина української шляхти.

У січні 1569 року в Любліні зібрався польсько-литовський сейм. Литовці запропонували новий проект унії, поляки не підтримали його. Тоді литовські посли покинули сейм, що принесло Литві тільки шкоду. Поляки без литовців прийняли рішення про приєднання до Польщі Волині та Підляшшя. Через деякий час до Польщі добровільно приєдналися Київщина та Брацлавщина. Тут, можливо, діяло бажання не розлучатися з іншими українськими землями державними кордонами. Ці землі було приєднано нібито на історичних підставах, хоча насправді жодна з них ніколи не належала Польщі.

1 липня 1569 року литовські посли повернулися на сейм, і був підписаний акт Люблінської унії, згідно з яким Корона (тобто Польща) й Велике князівство Литовське об'єднались в єдину державу — Річ Посполиту. За умовами унії, обирався спільний король, якого одночасно проголошували Великим князем. Сейми мали бути тільки об'єднаними, тобто польсько-литовськими. Спільною була грошова система. Польська та литовська шляхта мала право володіти землями в обох частинах держави. Окремими залишалися герби, фінанси, адміністрація та військо. У Великому князівстві Литовському державними залишилися давньоруська мова та II Статут як чинне законодавство.

Наслідки Люблінської унії мали негативне значення для України. Вона була розчленована. Більша її частина — Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Підляшшя — відійшла до Польщі. За Великим князівством Литовським з українських земель залишилися Берестейське воєводство та Пінщина. Буковина з середини XIVст. перебувала в складі Молдавії, а з 1564 року з Молдавією перейшла під турецьке підданство. Закарпаття належало Угорщині, а після 1526 року було поділене між Австрією та Семигородом (князівство на території майбутньої Румунії). Частина України опинилася під владою Москви.

Україна зазнала найбільших втрат від Люблінської унії: національному життю і національним традиціям було завдано тяжкого удару.

СУСПІЛЬНИЙ ЛАД

Пануючі верстви населення

Найвищу верству населення в Литовсько-Руській державі складали нащадки українських удільних князів, що зберегли великі земельні маєтки. Разом з литовськими князями вони утворили соціальний стан магнатів — своєрідну аристократію. Найбільше магнатів було на Волині. Це, зокрема, аристократичні роди Острозьких, Слуцьких, Радзівіллів. Слід підкреслити, що на Київщині і на Брацлавщині таких сімейних кланів не було. Українські магнати не мали права займати державні посади. Вищі урядові посади зайняли литовські аристократи. Вони підлягали суду самого князя.

Нижче магнатів стояла шляхта, що сиділа на землях, отриманих за військову службу. Шляхта складала основну частину збройних сил. Князь звільняв її від податків, підлеглості місцевій адміністрації тощо. Шляхта не була замкненою верствою. За певні заслуги шляхетство могли одержати селяни, міщани і особи духовної належності.

Бояри в Литовсько-Руській державі складали нижчий соціальний прошарок. Вони виконували різні державні повинності: розвозили пошту, несли "подорожну" повинність, "путну" службу.

Найнижчий служивий стан складали "панцирні слуги", що жили на землях, одержаних від уряду. Вони повинні були самі служити у війську без власної дружини.

Городельська унія 1413 року ускладнила можливість попасти до тієї чи іншої верстви: шляхтичем міг бути тільки католик, він обов'язково повинен був мати свій герб тощо.

Правда, в 1563 році ці пункти унії були скасовані, а Люблінська унія з усіх пануючих груп утворила єдину шляхетську верству.

Селянство

Для періоду Литовсько-Руської держави характерним було те, що чим більше прав та привілеїв здобувала шляхта, тим більш обездоленим ставало селянство.

На початку періоду серед селянства України були ті самі верстви, що й за княжої доби: вільні, напіввільні, невільні.

Вільні селяни мали власну землю, вели своє господарство, платили податок — "тягло", могли переходити з одного місця на інше.

За вбивство вільного селянина закон карав, як за вбивство шляхтича, хоча насправді кара за це була меншою. Вільний міг виступати в суді як свідок. Він розпоряджався своєю землею: міг її продати, подарувати, передати в спадщину. Придбання шляхтичем маєтку не позбавляло селян, що жили в його межах, права на землю.

Жили селяни дворищами, в кожне з яких входило кілька хат. Дворище було одиницею оподаткування. Кілька дворищ об'єднувалися у село, а кілька сел — у волость, яка була нижчою адміністративною одиницею.

У селах існували громади. їх очолював староста, при якому була громадська рада — "добрі люди". Старосту та раду обирали на рік. Громада відповідала за сплату податків та видання злочинців. Староста з "добрими людьми" мав право суду на громадському вічі, яке мало назву "копа" (тому цей суд називали "копним"). Як бачимо, громади продовжили традиції общин Київської Русі.

З XVI ст. з посиленням польської влади в українських землях спостерігається еволюція землеволодіння селян. Селянську землю починають вважати або державною, або панською. Поступово селяни втрачають право продажу своєї землі. Цю практику остаточно закріпив III Статут Великого князівства Литовського.

Розвиток внутрішнього та зовнішнього ринку спонукав шляхту та магнатів до перетворення своїх маєтків на фільварки, тобто до запровадження господарства, заснованого на постійній щотижневій барщині. Ця реформа була здійснена на державних землях виданою в 1557 році Великим князем Литовським і королем Польським Сігізмундом II Августом "Уставом на волоки". Відповідно до цього акта великокнязівські та селянські землі перемірювалися й поділялися на волоки — ділянки землі площею до 30 моргів (21,3 га). Під фільварок відводились кращі землі, зведені докупи. Селяни отримували волоки з гіршою землею, на окраїнах. Примусово запроваджувалася трипільна система землеробства. Тут особливо слід зазначити, що селянин прикріплявся до земельного наділу, тобто був закріпачений. "Устава на волоки" звела нанівець право переходу селян. Для них була встановлена низка натуральних повинностей. Бояри та "панцирні" слуги отримували по дві волоки, селяни — незалежно від того, скільки в них було раніше землі — одну волоку на дворище. Волока становила ту одиницю, з якої селянське дворище мусило виконувати всі феодальні повинності.

Залежно від характеру повинностей вільні селяни поділялися на три категорії.

1. Тяглові селяни, для яких визначалася панщина — спочатку 8—10 днів на рік, згодом 2—4 дні на тиждень з тривалістю роботи від сходу до заходу сонця.

Крім панщини, тяглові селяни виконували різні додаткові роботи ("ґвалти", "толоки") та сплачували державі податок, який в Україні називався "подимшина". Пани платили податок державі, який називався "стація", з населення, що відбувало на них панщину. З переданням прав на селян панам вони стали збирати "стації" щорічно: гусей, качок, курей, яйця, мед тощо. Селяни відбували також мостову, вартову й підводну повинності.

2. Ремісники й службові селяни. Були цілі села ковалів, колісників, пекарів. Вони об'єднувалися в сотні, якими керував сотник, здебільшого жили біля замків і повинні були обслуговувати їх.

3. Чиншові селяни — платили чинш (податок) медом, зерном, шкірою, тощо із своєї власної землі. Ці селяни зустрічались там, де пани не потребували барщини на їхні землі. З ростом фільваркової системи вони поволі зникають.

Напіввільні селяни, або закупи, брали в позику купу. На відміну від закупів Київської Русі тепер в купу входили тільки гроші. Закупами селяни залишалися до того часу, поки не повертали борг.

До невільних селян належали колишні холопи, челядь княжої доби. Одні з них залишалися в попередньому правовому становищі, інші мали власне майно, працювали уланів.

Джерела невільництва не змінились: полон, продаж, крадіжка. На початку XVII ст. ця група селян злилася з селянами-кріпаками.

Окрему групу невільних селян становили "непохожі селяни", що жили в окремих господарствах, платили чинш натурою або працею і не мали права виходу. Від звичайних невільників вони відрізнялись тим, що були прив'язані до ґрунту (проте особисто не належали тому чи іншому панові). На підставі волочної реформи їх об'єднали з вільними селянами.

Заходи, зумовлені аграрною реформою, згодом поширилися і на шляхетські землі

Внаслідок формування фільваркової системи становище українського селянства значно погіршилось. Треба зауважити, що панщина поширювалась в різних районах України неоднаково інтенсивно. Особливого розвитку вона набула в Галичині і на Волині, наприклад, на початку XVII ст. панщина досягала 4—5 днів, тоді як на Київщині — 2—3 дні на тиждень. На Брацлавщині пан шина майже не застосовувалася.

Внаслідок Люблінської унії становище селян ще більш погіршилось. Зросла панщина, яку вимагали вже не з дворища, а з кожного селянського двору, збільшилися натуральні повинності. Поступово селянство закріплюється за землею.

Кріпацтво проявлялось насамперед у позбавленні селян права на землю: вся земля стала вважатись державною або шляхетською, чи церковною і монастирською. Поступово повинності, що їх змушені бувай виконувати селяни, перейшли на особу.

Селяни втратили право переходу. В Галичині вони були позбавлені цього права ще в XV ст., на інших землях Литовсько-Руської держави—в XVI ст. Єдине, що залишилося від волі селянина, це те, що його не можна було продати без землі й безкарно вбити. Він все ще залишався суб'єктом права, а не його об'єктом.

Протягом другої половини XVI ст. польський і литовський уряди видали ряд законів і суворо заборонили селянам переходити з місця на місце без дозволу власника. "Артикули" Генріха Валу а 1573 року запроваджували з волі пана" необмежену панщину в маєтках.

У другій половині XVI ст. феодали почали масово ліквідувати громади, їхнє самоврядування, копні суди.

За Статутом 1566 року вільний селянин, що прожив за згодою феодала кілька років на "свободі", міг відійти, але за умови — відпрацювати стільки років, скільки він перебував на "свободі". Якщо ж селянин тікав, шляхтич мав право спіймати його та обернути на "отчича" (невільного), тобто на селянина, який втратив право відходу. Крім того, шляхтич міг продати селянина-втікача без землі.

Статут 1588 року закріпачив селянство остаточно. Селянин, який прожив на землі власника 10 років, ставав кріпаком. Якщо II Статут визначив 10-річний термін розшуку втікача, то III Статут збільшив цей термін до 20 років. Власник регламентував тепер усі повинності своїх селян, розпоряджався не лише їхнім майном, а й життям, отримав нероздільне право суда та кари, міг селян заковувати в кайдани, кидати до в'язниці, садовити на палю.

Під кінець XVI ст. майже все селянство України було закріпачене.

Міщанство

Поглиблення суспільного поділу праці, освоєння південних земель сприяло розвиткові старих і виникненню нових міст. У другій половині XVI — першій половині XVII ст. на Наддніпрянщині розбудовуються Канів, Черкаси, Пирятин, Лубни, Переяслав. Великими містами були Львів, Київ, Біла Церква, де проживало від 10 до 18 тис. мешканців. На землях України з'являються нові назви: Фастів, Кременчук, Миргород, Умань, Гайсин.

За правовим становищем всі міста ділилися на великокнязівські (королівські), приватновласницькі та церковні. Так, з 206 міст у Київському воєводстві 46 були королівськими, 150—приватновласницькими, 10 — церковними.

Міщани великокнязівських (королівських) міст несли загальнодержавні повинності, а також ті, які встановлювали старости міст. Зокрема, вони повинні були виконувати будівельні, ремонтні роботи, постачати людей у військо, виробляти зброю та боєприпаси. Крім того, міщани платили окремий податок старості—десятину віл торгівлі. Були ще податки на користь Церкви.

У найбільш тяжкому становищі знаходились міщани приватновласницьких міст. Крім загальнодержавних податків, вони відбували панщину, платили натуральні, грошові та інші податки, які встановлювались власником міста. Міщани, котрі займались землеробством, сплачували грошовий чинш, розмір якого залежав від кількості оброблюваної землі. Крім грошових виплат, жителі міст виконували натуральні повинності: хлібну, овечу, бджолину тощо. На міщан розповсюджувалась стація та натуральна повинність на утримання королівських військ.

Населення приватновласницьких міст не мало права без дозволу власника залишити місто і перейти в іншу верству. Власники міст всіляко намагались підпорядкувати їхню економіку інтересам фольварків, що значно гальмувало розвиток приватновласницьких міст. Державна адміністрація і приватні власники постійно втручались в життя міщан. Жителі міст шукали можливості послаблення залежності від держави та магнатів. Таку можливість давало право на самоврядування на підставі німецького (магдебурзького права).

Церковні міста були приписані до церков і монастирів. їх жителі виконували повинності на користь духовенства.

МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО

У 1188 році архієпископ Віхман надав привілей на самоврядування Магдебургові. В XIII ст. магдебурзьке право поширюється на інші німецькі землі, на міста Польщі, Литви, Чехії, Сілезії, Угорщини.

Норми цього права регулювали управління містом, суспільно-правові відносини, порядок суда та судочинства, визначали заходи кримінального покарання, регламентували внутрішню статутну діяльність купецьких корпорацій, ремісницьких цехів і торгівлі.

За магдебурзьким правом міста звільнялись від управління й суду феодалів. Це право регламентувало права міських станів — купців, ремісників, визначало порядок обрання і функції органів міського самоврядування, ним регулювалися питання оцінки й успадкування майна.

Коли ж прийшло магдебурзьке право в міста України? Раніше інших це право отримали міста Закарпатської України, яка перебувала під Угорщиною. З 1329 року магдебурзьким правом користувалися Хуст, Вишкове, Тячів. Пізніше таке право отримали Санок(1339), Львів (1356), Кам'янець-Подільський (1374), Луцьк (1432), Кременець (1439), Житомир (1444), Мукачеве (1445), Київ (1494-1497). Міста Лівобережної України отримають це право тільки в кінці XVI — XVII ст.: Переяслав (1585), Стародуб (1620), Ніжин (1625).

Магдебурзьке право в містах України діяло шляхом застосування в самоврядуванні та суді книг міського права польських юристів Павла Щербича "Saxon seu prawa polski majdebursky nazywajce Speculum Saxonum" та Барташа Троїцького " Porzdek sudowy spraw miejskich prawa majdeburskiego". Ці книги відрізнялися змістом конкретних норм від першоджерел — збірників "Speculum Saxonum" ("Саксонське дзеркало") і "Вайхбільд".

Декілька слів про так зване "хелмське", або "хелмінське" право, яке широко застосовувалося в містах Правобережної України. За своєю суттю хелмське право — різновид міського права. Воно являло собою переробку магдебурзького права на польську мову з використанням звичаїв та інших юридичних норм польського міста Хелм. Цю переробку, яка отримала назву "Право цивільне Хелмінське", створив П. Кушевич в 1646 році.

Треба підкреслити, що в українських містах діяла та частина магдебурзького права, яка допомагала організувати систему органів самоврядування. А. Кістяковеький підкреслював, що "магдебурзьке право терпіло зміни від місцевих звичаїв та поглядів, що часто діяли поряд з ним і заміняли його".

Головним органом самоврядування в містах з магдебурзьким правом був магістрат. На ньому лежало піклування про міський благоустрій, він міг регулювати ціни на продукти, слідкувати за чистотою та порядком у місті. Магістрат мав "правні книги" (збірники законів) та печатку з міським гербом.

До магістрату входили магістратські урядники: старші та молодші. Старші — це війт, бурмістри, радці, лавникита магістратський писар, молодші — комісар або межувальник, городничий та возний.

Очолював міську владу війт, який спочатку призначався королем. Його посада була спадковою, її можна було продати та купити. З часом міста викупляють спадкові війтівства, ця посада стає виборною, з подальшим затвердженням королем. Існували релігійні обмеження при виборах війта. Так, у грамоті на самоврядування місту Стародубу було сказано, що війтом може бути тільки католик. Це вносило ускладнення в життя українських міст, де більша частина населення була православною. В кращому випадку вдавалось отримати право на вибори до лави та ради одного-двох православних. У Львові, наприклад, православні українці не мали права займати жодної посади і навіть мешкати вони могли тільки в певній частині міста на Руській вулиці. Так само було в Перемишлі, Дрогобичі тощо.

Війт разом з населенням міста обирали раду, в яку входили від 6 до 24 радців. Рада вела господарчі справи. Радці вибирали на один рік зі свого середовища бурмістрів (від 2 до 12). Разом з війтом вони розглядали як судові, так і адміністративні справи. Існував і спеціальний судовий орган — лава, до складу якої входили війт (голова) і семеро лавників або присяжних. Лавники щорічно вибирались із середовища заможного міського населення. Вони розглядали як цивільні, так і кримінальні справи. В деяких містах цивільними справами міщан займалась рада. Підсудності лави в цих містах підлягали тільки кримінальні справи. Вироки при цьому подавались на затвердження королю.

Процес у містах із магдебурзьким правом був усним, гласним та змагальним.

Судочинство велося польською або латинською мовою.

У загальному бюрократичному апараті міста певні функції виконували і молодші урядники. Так, до компетенції комісара були віднесені рішення суду по переділу землі, встановлення межових знаків. Возний виконував доручення суду: розносив повістки, приводив правопорушників, городничий слідкував за громадським порядком в місті.

Жителі міст, які користувались правом на самоврядування, були юридично вільними, несли загальнодержавні повинності і ті, які визначала міська влада. В їхні обов'язки входило утримання адміністрації, королівського війська, сплата грошових податків. Населення таких міст сплачувало податки, зокрема, на користь духовенства.

Магдебурзьке право давало жителям міст і певні права. Міщани отримували право побудови будинку для магістрату і право держати трубача. На нижніх поверхах таких будинків дозволялось мати крамниці, хлібні засіки. В тих містах, де був великим приїзд купців, будувався гостинний двір. Місту дозволялось мати громадську лазню, шинок та млин. Всі доходи поступали в міську скриню, ключ від якої зберігався у одного з бурмістрів. З цієї скрині йшла плата за магдебурзьке право, вносились податки і покривались інші витрати. Одним з важливих привілеїв, які д а вал о магдебурзьке право, було право складу. В силу цього права купці, які привозили товари В місто, повинні були продавати їх тільки в цьому місті і тільки оптом.

Отже, купівля-продаж уроздріб була монополією місцевих купців. Приїжджі купці могли торгувати в роздріб тільки в дні ярмарок. Ярмарки та торги, що влаштовувались у містах, з одного боку, служили економічному розвитку міст, з другого — служили збагаченню міщан. Кількість ярмарок у містах вказувалась у грамотах на самоврядування.

Зробимо деякі висновки. Протягом ХІV—ХVІст. магдебурзьке право поширилось на всій Правобережній та в частині Лівобережної України. У своїй основі воно було знаряддям католизації та полонізації українського населення, оскільки правом на самоврядування могли користуватись тільки католики. Магдебурзьке право ніколи не застосовувалося в містах України в повному обсязі. Діяла та його частина, яка регламентувала систему органів самоврядування. Щодо правних книг, якими користувалися в містах України, то в них мало що було від німецького права. Міста використовували звичайно форму магдебурзького права, але не його зміст. На першому етапі свого існування магдебурзьке право відіграло дещо прогресивну роль в економічному розвитку України.