Українська самостійна держава

Ще до початку війни Німеччини з СРСР один із лідерів ОУН—Степан Бандера—став автором ідеї здобуття незалежності України шляхом використання для цього умов війни. Історичний досвід показав, що без власних збройних сил годі було говорити про незалежність. Спираючись на підтримку ідеолога нацистської партії Розенберга, Бандері вдалося отримати згоду гітлерівського командування про створення у складі німецьких військ українського збройного з'єднання "Легіон українських націоналістів", який мав два підрозділи — "Нахтігаль" і "Роланд". Німці планували використати їх у диверсійних цілях, але Бандера вбачав у них основу майбутньої української армії.

Гітлерівське командування не мало єдиної думки про майбутнє України. Частина нацистських керівників (Розенберг, Канаріс) передбачала створення самостійної Української держави під протекторатом Німеччини з метою використання українців у боротьбі з більшовиками. Друга части на (Борман, Гебельс), яку підтримував і Гітлер, відносила слов'ян до другого сорту і стояла за знищення українців і заселення українських земель німецькими колоністами.

30 червня 1941 року в щойно захопленому Львові без узгодження з німцями ОУНБ проголосила відновлення Української самостійної держави. Було створено уряд — Українське державне правління, який очолив Ярослав Отецько. Вищим органом держави стала Українська Національна Рада, на чолі з колишнім головою уряду ЗУНР Левицьким. Цю державу благословив авторитетний митрополит греко-католицької церкви Андрій Шептицький. Бандера і його прибічники розраховували на те, що німецьке командування скоріше визнає Українську державу, ніж піде на конфронтацію з українцями на початку війни. Але німецьке командування в ід реагувало на цей факт вороже. С. Бандеру і Я. Отецька викликали до Берліна і поставили умову негайно скасувати рішення про утворення Української держави. Після відмови зробити це, С. Бандеру, Я. Стецька і понад 300 їхніх прибічників (членів ОУН-Б) було заарештовано і кинуто до концтабору "Заксенгаузен".

У жовтні 1941 року члени ОУН-М намагались відновити діяльність Української Національної Ради у Києві. Але гітлерівці жорстоко розправилися з ініціаторами і цієї акції. 40 членів ОУН-М було розстріляно.

Ця відчайдушна спроба відродження української державності знову показала згубність орієнтації на підтримку визвольної боротьби зовнішніми силами.

Бандерівці, збагнувши, що Німеччина розглядає Україну лише як колонію, перейшли до партизанської боротьби з гітлерівцями. Вже наприкінці 1942 року численні партизанські загони, якими керували оунівці, об'єдналися в Українську Повстанську Армію (УПА). її командиром став офіцер реформованого "Нахтігалю" Роман Шухевич. Він зумів створити професійну партизанську армію, яка фактично контролювала майже всю територію Західної України. В 1943—1944 роках під контролем УПА на Волині була проголошена Колківська Республіка, де функціонувала українська цивільна та військова влада.

Програма боротьби УПА спрямовувалась як проти фашистів, так і проти більшовицького режиму. Коли розпочався наступ Червоної Армії на захід, УПА вступає в сутички з радянськими військами.

У серпні 1944 року за ініціативою ОУН-Б під Самбором таємно зібралися делегати різних політичних партій (за винятком ОУН-М) і представники східних українців і утворили Українську Головну Визвольну Раду, головним завданням якої була боротьба за самостійну Україну.

У тилу Червоної Армії розгорнулася справжня партизанська війна. У селах поряд з Радами нелегально діяли національно-державні структури ОУН (кущові, районні, окружні, крайові проводи), які спирались на УПА. За офіційними даними оунівці вчинили 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, знищили біля ЗО тис. партійних і радянських робітників, а також військовослужбовців. Це, в свою чергу, призвело до масових репресій НКВС проти західноукраїнського населення. Знову ж таки, за офіційними даними, до Сибіру було депортовано 213 тис. осіб. Траплялося, що цілі села за підтримку оунівців відправляли в концтабори.