Основні риси правової системи

Жорстка централізація державного механізму, системи органів влади й управління, правоохоронних органів закономірно привела до централізації законотворчості. Законодавство УРСР розвивалося під прямим впливом загальносоюзних нормативних актів. Започаткована Законом від 11 лютого 1957 року кодифікація права чітко визначила рамки законотворчої самостійності радянських республік. Результатом кодифікації стало прийняття на союзному рівні — Основ законодавства Союзу PCP і союзних республік, на республіканському — кодексів майже з усіх галузей права. Вінцем кодифікаційної роботи стало видання Зводу законів СРСР і Зводу законів Української PCP.

Ряд спільних постанов ІДК КПУ, Президії Верховної Ради УРСР і Ради Міністрів УРСР, прийнятих у 1976 році, визначили завдання по кодифікації законодавства, створенню систематизованих актів, які 6 охопили всю чинну систему законодавства. Звід законів УРСР формувався як зібрання актів і був офіційним виданням, що давало можливість посилатися на нього при вирішенні справ у право-застосовчих органах.

Конституційне законодавство СРСР

Конституційне законодавство СРСР і союзних республік розвивалося у двох напрямках: прийняття нормативних актів з удосконалення організації і порядку діяльності органів законодавчої і виконавчої влади, з одного боку, а з іншого — створення проекту нового Основного закону для суспільства "розвинутого соціалізму".

Серед законів, які були спрямовані на удосконалення радянської представницької системи, слід назвати Закон про вибори до Верховної Ради СРСР (липень 1978 року), Закон "Про порядок відкликання депутата Верховної Ради СРСР" (квітень 1979 року), Закон "Про статус народних депутатів СРСР" (квітень 1979 року) тощо.

В листопаді 1978 року приймається Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про основні права і обов'язки районних Рад народних депутатів", а також аналогічні акти про права і обов'язки міських, районних (у містах), селищних і сільських Радах. У червні 1980 року — Закон про повноваження крайових, обласних, окружних і обласних (автономних) Рад. Всі ці загальносоюзні акти віддзеркалювались у діяльності республіканських органів влади і управління.

Конституційна реформа

Рішення про конституційну реформу було прийнято ще в 1962 році. Але ідея швидкого вступу до комуністичного суспільства в кінці 60-х років поступово розчиняється у нових формулюваннях. Все настирніше стали підкреслюватися такі моменти, як активне залучення громадян в управління суспільством, підвищення ролі громадських організацій, зміцнення громадського самоврядування тощо. Проект нової Конституції було підготовлено тільки в травні 1977 року. Тоді ж проект був схвалений Пленумом ЦК КПРС. 7 жовтня 1977 року Верховна Рада СРСР прийняла Декларацію про прийняття і оголошення Конституції СРСР. 20 квітня 1978 року Верховна Рада УРСР прийняла Конституцію УPCP.

Вона складалася з преамбули і десяти розділів: основи суспільного ладу і політики; держава і особа; національно-державний і адміністративно-територіальний устрій УРСР; Ради народних депутатів УРСР; місцеві органи державної влади і управління УРСР; державний план економічного і соціального розвитку УРСР; державний бюджет УРСР; правосуддя, арбітраж і прокурорський нагляд; герб, прапор, гімн і столиця УРСР; дія Конституції УРСР і порядок її зміни.

Текст Конституції УРСР 1978 року майже повністю відповідав Конституції СРСР 1977 року. За Конституцією, УРСР визнавалася суверенною радянською соціалістичною державою. Важливою ознакою суверенітету республіки було те, що вона мала право зносин з іноземними державами. Головною гарантією суверенітету було закріплення за союзною республікою права виходу із складу СРСР, але механізму здійснення цього права передбачено не було, що свідчило про декларативний характер даної конституційної норми. Нова Конституція була пронизана ідеями, які були спрямовані на зміцнення командно-адміністративної системи. Ст. 6 Конституції проголошувала комуністичну партію "керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром її політичної системи".

Декларативні лозунги Конституції в значній мірі розходились і реальним життям. Так, ст. 48 гарантувала громадянам України свободу слова, друку, зборів, мітингів і демонстрацій. Ст. 49 надавало право об'єднуватись у громадські організації, що сприяють розвитку політичної активності та самосвідомості, задоволенню їх різноманітних інтересів. Ст. 52 гарантувала громадянам недоторканність особи, ніхто не міг бути заарештований інакше як на підставі судового рішення або за санкцією прокурора. Ллє фактично ці статті не збігалися з реальним життям.