Наступ католицизму. Берестейська церковна унія

Після Люблінської унії різко посилюється польсько-католицька експансія на українські землі. Проти католицької пропаганди рішуче виступали церковні братства, які згодом перетворюються в центри народно-визвольної боротьби українського народу. Реформаційний дух, який заполонив у XVI ст. всю Західну Європу, відродив до життя і православну Церкву.

Реформаційний рух

Позитивним наслідком реформаційних рухів було пробудження зацікавлення в рідній мові. Було здійснено переклад Святого Письма на українську мову (1561 р.), засновано друкарні (1578 р.), звідки в світ виходили православні книги.

Реформаційний рух у Західній Європі викликав негативну реакцію католицької Церкви, яка розпочала проти нього нещадну боротьбу.

Ще у 1534 році було засновано орден єзуїтів, який зібрав значні інтелектуальні сили і взяв до своїх рук справу виховання молоді. У1564 році король Сигізмунд 11 Август запросив єзуїтів до Польщі. Здобувши перемогу над протестантами, єзуїти зосередилися на критиці схизматів, як вони називали православних. Незабаром, після 1569 року, єзуїти рушили в Україну, засновуючи свої колегії у Львові, Кам'янці, Луцьку, Вінниці, Києві.

Активно діяли єзуїти на політичному поприщі. Вони створили теорію єдності держави і католицької Церкви, де обґрунтували ідею польського месіанізму, яку, перш за все, повинен був прийняти український народ. До цього треба додати принизливе становище православних, позбавлення їх права займати вищі посади, позбавлення православних священиків права засідати в Сенаті поруч з католицькими єпископами, позбавлення православних права відправляти церковні обряди тощо. Все це негативно відобразилось на становищі православної церкви.

Українська знать, яка не хотіла розлучатись зі своїм соціальним статусом, стала зрікатись православної віри. За короткий час до католицької віри перейшли Заславські, Вишневецькі, Слуцькі, Масальські, Чарторийські, Коропинські, Сангушки та ін. Тільки лічені українські магнатські роди лишалися відданими старій вірі. Давні традиції домінували серед дрібної української шляхти, але політично і економічно ця соціальна верства була надто слабкою, щоб зупинити процес окатоличення та полонізації. Зрада панівної верхівки української знаті мала тяжкі наслідки для всього народу. Україна втратила верству, яка могла впливати на політику Речі Посполитої з врахуванням інтересів українського народу.

Берестейська унія 1596 року

З моменту розколу християнсько! Церкви в 1054 році ідея возз'єднання розглядалася як католиками, так і православними. Найбільш близькою до здійснення ця ідея була на Флорентійському соборі 1439 року. Але на шляху християнської єдності завжди стояли століття взаємних звинувачень та підозри.

У XVI ст. католицька Церква підпорядкувала питання вірувань своїм економічним та політичним інтересам. Унія Церков розглядалася Ватиканом не як повернення до того стану, котрий був у християнстві до розколу, а як приєднання православної Церкви до католицької з обов'язковим затвердженням верховенства римського папи та визнання католицьких догматів єдино істинними. Отже, йшлося не про об'єднання на рівних засадах, а про приєднання східної православної Церкви до західної.

Посилення кріпосного права загострило соціальні конфлікти в Україні. Страх перед вибухом народного гніву часто був причиною, що стримувала перехід верхівки української шляхти та духовенства у католицизм. Тоді в Речі Посполитій вирішили змінити релігію для українського народу, для чого задумали створити нову, уніатську Церкву, що мала стати перехідним містком до повного панування католицизму в українських землях, зберігаючи при цьому обряди православ'я, їхню відправу церковнослов'янською мовою і календар, але визнаючи при цьому адміністративну зверхність Ватикану.

У1582 році папа Григорій XIIІ провів так звану "календарну реформу", яка ще більше посилила розбіжність між католиками та православними. Відтепер вони святкували християнські релігійні свята (Різдво, Великдень тощо) в різний час.

Як не дивно, але безпосередня ініціатива щодо укладення унії виходила від православної сторони. У 1590 році православний єпископ Львова Гедеон Балабан порушив питання про унію з Римом на таємній зустрічі православних єпископів у Белзі. Окрім Балабана, докладніше вивчити це питання погодилися ще три єпископи. В червні 1595 року вони вирішили укласти унію з Римом. Наприкінці 1595 року папа Климент VIII оголосив про офіційне визнання унії.

Коли звістка про унію дійшла до українського народу, обурення та гнів не мали меж. Для розв'язання конфлікту на початку жовтня 1596 року в Бересті було скликано церковний собор для офіційного проголошення унії. Собор відразу ж розколовся на два окремі собори — православний і уніатський.

Уніатський собор під проводом київського митрополита М. Рогози підписав унію, присягнув на вірність Папі Римському, хоча ніяких повноважень на цей акт від константинопольського патріарха він не мав.

Православний собор відкинув унію й оголосив про позбавлення духовної влади відступників. Учасники собору, яких було значно більше, ніж учасників уніатського собору, підписали протест проти унії і надіслали його з делегацією до короля. Проте Сигізмунд II затвердив рішення уніатів.

Згідно з цим рішенням уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків: шляхта, яка прийняла унію, одержувала право займати державні посади нарівні з католицькою шляхтою. Уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Отже, православна Церква стала по суті протизаконною.

Те, що розпочалося як намір здійснити об'єднання християнської пастви, закінчилося ще більшим розколом, бо тепер замість двох існувало три церкви: католицька, православна і уніатська, або греко-католицька. Але, незважаючи на погрози польського уряду, православні виступили на захист своєї віри. Лише несприятливе зовнішньополітичне становище Речі Посполитої на початку XVII ст. спонукало сейм у 1603 і 1607 роках зробити ряд поступок. Зокрема, сейм оголосив про припинення переслідування православних.

Але боротьба українського народу проти унії, особливо опір козацтва на початку 30-х років XVII ст., не вщухали, і польський уряд змушений був видати "Статті для заспокоєння руського народу", які узаконювали існування православної Церкви. Проте наступ католицизму та уніатства на православних не тільки не припиняється, а ще більше посилюється.

ОСНОВНІ РИСИ ПРАВА

Якщо польському уряду і вдалося після Люблінської унії поширити на українські землі адміністративно-територіальну систему та діяльність державних органів Речі Посполитої, то з правом було складніше.

У Польщі на той час не існувало єдиної правової системи. Ні Статут Ласького 1516 року, ні "Артикули" Генріха Валуа 1573 року не вирішували проблему кодифікації права. Уряд створював збірники, які охоплювали видані раніше статути та конституції, а також норми польського звичаєвого права, роль якого в регулюванні суспільних відносин була досить значною.

Литва, а отже, і українські землі, мала досить розвинену систему права. І тому після Люблінської унії можна говорити про рецепцію Річчю Посполитою тієї правової системи, яка склалася у Великому князівстві Литовському. Перш за все, II Статут 1566 року залишався чинним у Литві і на українських землях (Волинь, Поділля, Київщина). Після прийняття III Статуту 1588 року він стає головним джерелом права в українських землях. У містах, які мали право на самоврядування, діяли норми магдебурзького права. Характеристику цих джерел права ми розглянули в попередньому розділі.

З формуванням козацького республіканського ладу складається своєрідна правова система на Запоріжжі. Козаки не визнавали дії Статутів та магдебурзького права на своїй території. Правосуддя на Запоріжжі відбувалося відповідно до старовинних звичаїв, "словесним правом і здоровим глуздом". Норми звичаєвого права, які склалися у Запорізькій Січі, закріплювали військово-адміністративну організацію козацтва, роботу судових органів, порядок землекористування, порядок укладання окремих договорів, види злочинів і покарань. Можна з впевненістю стверджувати, що козацьке звичаєве право являло собою народну конституцію.

Серед кримінальних злочинів найбільш тяжким визнавалися вбивство, нанесення побоїв, крадіжка, дезертирство, пияцтво тощо.

Як покарання практикувалися прив'язування злочинців до гармати, биття канчуками під шибеницею, калічення членів тощо.

За найбільш тяжкі злочини присуджували до смертної кари, яка поділялася на просту та кваліфіковану. До останньої належало закопування живим у землю, посадження на палю, повішення на гак, забивання киями біля ганебного стовпа.

Продовжувало діяти і канонічне право. Правовим збірником православних норм був грецький Номоканон, католицьких — Звід канонічного права 1532 року.

Загальні висновки

Після Люблінської унії 1569 року українські землі входять до об'єднаної держави і втрачають залишки автономії. Це призвело до подальшого посилення соціального та національно-релігійного гніту. Польські магнати і католицька Церква грабували українські землі і закріпачували селянство. Експансія католицизму, яку здійснював через польський уряд Ватикан, спроби полонізації українського народу викликали широкий суспільно-політичний рух, опозицію з боку православних магнатсько-шляхетських верств. Значно послабила цю опозицію зрада частини української шляхти та духовенства, яка перейшла в католицьку віру. З метою масового покатоличення українського народу Ватикан разом з урядом Речі Посполитої та верхівкою католицької Церкви, спираючись на підтримку частини православного духовенства, провели в Бересті у 1596 році церковну унію, яка призвела до створення уніатської Церкви.

Характерним для цього періоду було те, що народно-визвольний рух в Україні спрямовувався не лише на звільнення від національного, соціального та релігійного гніту, а й на створення нового суспільно-політичного ладу.

Період литовсько-польської доби приніс в Україну нові структурні зміни в суспільстві. Передусім українська панівна верхівка, яка покатоличилась особливо після Берестейської церковної унії 1596 року, оформлюється в новий стан. Міста дістають законодавство і систему самоврядування—так зване магдебурзьке право, що гарантувало міщанам незалежність від королівської влади. Українці призвичаювалися до тих законів, до тієї системи управління, яка існувала на Заході. Усвідомлення своїх прав, відповідальності й обов'язку перед законом було визначальним у громадській свідомості суспільства.

Таке суспільне буття пов'язувало українське населення із західною політичною і правовою культурою. Цікаво, що сусідня східна держава — Московське царство — розвивалась у протилежному суспільному напрямку. Внаслідок тривалішого панування монголо-татар її населення ще довго не могло ознайомитись із принципами поваги до законів і виконання певних громадянських обов'язків. Це затримувало формування і розвиток громадянського суспільства, цивілізованої політичної культури, що проявилося в майбутньому.

Водночас треба сказати, що зі зникненням політично свідомої української еліти, яка зливалась із панівним класом Речі Посполитої, зникає й ідея відродження незалежної української держави.

Головним чинником державотворення стало українське козацтво, яке вступило в третій етап свого існування. Па Запоріжжі була створена військова організація, яка через деякий час стала основою української державності. Тут формуються підвалини республіканської державності, нові принципи судочинства, нові джерела права.

Рекомендована література

1. Бардах Ю., Леснодорский Б., Пистрчак М. История государства и права Польши. - М., 1980.

2. Голобуцький В. Запорізьке козацтво. — К., 1994.

3. Грушевський М.С'. Історія України-Руси,— К.; Л., 1913.—Т. 8.

4. Іванченко Р. Історія без міфів. — К., 1996.

5. Історія держави і права України. — X., 1993. — 4.1.

6. Історія України: Курс лекцій. — 1С, 1991. — 4.1.

7. Кашуба М. З історії боротьби проти унії. — К., 1986.

8. Музыченко П.П. Литовский статут: исторические корни // Юрид. вести. — 1994.-№ 1.

9. Сас П.М. Феодальные города Украины в конце XV — 60-х годах XVI в. — К., 1989.

10. Субтельний О. Україна: Історія. — К., 1994.

11. Яворницький Д. /. Історія запорізьких козаків: У 3 т. — К., 1990. — Т. 1.

12. Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні ХУІ-ХУПІ ст. - К., 2002.