Природноресурсове законодавство

У період, що розглядається, посилюється негативний тиск на оточуюче природне середовище, викликаний науково-технічним прогресом. Значно погіршується природне довкілля, вичерпується ряд природних ресурсів. Все це вимагало правової охорони навколишнього природного середовища. В СРСР ця проблема почала вирішуватися з прийняттям нормативних актів, які регулювали, перш за все, раціональне природокористування.

Особлива увага приділялась охороні землі. 13 грудня 1969 року були прийняті Основи земельного законодавства Союзу PCP і союзних республік, а 8 липня 1970 року — Земельний кодекс УРСР. Він складався з одинадцяти розділів: загальні положення; землі сільськогосподарського призначення; землі населених пунктів; землі промисловості, транспорту, курортів, заповідників та іншого несільськогосподарського призначення; землі державного лісового фонду; землі державного водного фонду; землі державного запасу; державний земельний кадастр; державне землевпорядкування; вирішення земельних спорів; відповідальність за порушення земельного законодавства.

Як і раніше, основною підвалиною земельного права було виключне право власності держави на землю.

10 грудня 1970 року були прийняті Основи водного законодавства Союзу PCP і союзних республік, а 9 червня 1972 року затверджується Водний кодекс УРСР. Основу водних відносин складала, як і у випадку з землею, державна власність на воду.

9 липня 1975 року були затверджені Основи законодавства Союзу PCP і союзних республік про надра. На тій же основі були побудовані і прийняті у 1977 році Основи лісового законодавства Союзу PCP і союзних республік.

25 червня 1980 року Верховна Рада СРСР прийняла Закон про охорону атмосферного повітря і Закон про охорону і використання тваринного світу.

На початок 80-х років в СРСР складаються всі умови, необхідні для виділення природоохоронної діяльності в окрему функцію держави, що в свою чергу привело до формування галузі екологічного права.

Кримінальне право

Значні зміни до радянського кримінального права вніс Закон СРСР "Про внесення доповнень і змін до Основ кримінального законодавства Союзу PCP і союзних республік" від 11 липня 1969 року. До Основ, а згодом ідо Кримінального кодексу УРСР були внесені положення про особливо небезпечного рецидивіста, про умовно-дострокове звільнення від покарання, про погашення судимості тощо.

У1970 році в радянське кримінальне право вводиться новий інститут— умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці.

У 1972 році вводиться поняття тяжкого злочину і вичерпний перелік його видів.

У1980 році до складу зґвалтування як особливо обтяжуюча обставина вводилося зґвалтування малолітніх. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 червня 1981 року "Про посилення відповідальності за хуліганство" було підвищено кримінальну відповідальність за це діяння, встановлено стислі строки розслідування і судового розгляду справ про хуліганство. Встановлювалась більш сувора відповідальність за хуліганство, особливо пов'язане із застосуванням або спробою застосування зброї. У 1982—1985 роках у кримінальне законодавство були внесені зміни, спрямовані на боротьбу з рецидивною злочинністю, з розкраданням державного і громадського майна, з спекуляцією.

Слід визначити, що головною тенденцією у розвитку кримінального права було посилення репресивних заходів кримінально-правового примусу.

Процесуальне право

Законодавство про кримінальне судочинство отримало свій розвиток у ряді нормативних актів. 11 липня 1969 року було затверджене загальносоюзне Положення про попереднє взяття під варту. Попереднє взяття під варту допускалося ним як виняткова міра: тільки у випадках, коли існували підстави припускати, що звинувачуваний сховається від слідства або перешкоджатиме встановленню істини при розслідуванні злочину, продовжуватиме злочинну діяльність або може ухилитися від виконання вироку.

Указами Президії Верховної Ради СРСР від 11 липня 1969 року і 3 лютого 1970 року була розширена участь захисника у кримінальному процесі.

Захисник допускався до участі у справі з моменту оголошення звинуваченому про закінчення попереднього слідства і пред'явлення Йому для ознайомлення усіх матеріалів справи, але за постановою прокурора захисник міг бути допущений до участі у справі і з моменту пред'явлення звинувачення.

Свій подальший розвиток основні принципи процесуального права отримали в Конституції УРСР 1978 року. В ній було проголошено: здійснення правосуддя тільки судом на засадах рівності усіх громадян перед законом; участь у суді першої інстанції народних засідателів; колегіальність розгляду цивільних і кримінальних справ у всіх судах; незалежність суддів та народних засідателів та підкорення їх тільки законові; гласність судового розгляду; право осіб, які беруть участь у справі, виступати в суді рідною мовою, а також знайомитися зі справою через перекладача; право звинуваченого на захист.

Слід підкреслити, що більшість демократичних принципів процесуального права не знаходила втілення у практичній діяльності правоохоронних органів.

Виправно-трудове право

11 липня 1969 року були прийняті Основи виправно-трудового законодавства Союзу PCP і союзних республік, а 23 грудня 1970 року — Виправно-трудовий кодекс УРСР. Цей Кодекс складався з таких розділів: виправно-трудове законодавство Союзу PCP і УРСР; загальні положення; виконання покарання у вигляді позбавлення волі, заслання, вислання і виправних робіт без позбавлення волі; порядок і умови виконання покарання у вигляді позбавлення волі; заслання; вислання; виправних робіт без позбавлення волі; підстави звільнення від покарання, допомога особам, звільненим із місць ув'язнення, спостереження і нагляд за особами, звільненими від відбування покарання; участь громадськості у перевихованні засуджених.

8 лютого 1977 року до Основ виправно-трудового законодавства було включено новий розділ — порядок і умови виконання умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 березня 1983 року було затверджено Положення про порядок і умови виконання кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених.

Загальні висновки

Для другої половини 60-х—першої половини 80-х років характерною була абсолютна монополія комуністичної партії на владу. Неототалітарний режим прикривався доктриною "загальнонародної держави ", яка формувалась у контексті ідеології переходу до комуністичного суспільства. Вона передбачала суттєву трансформацію соціальної бази радянського суспільства, розмиття граней між різними класами і прошарками, між містом і селом. Припускалось розширення колегіальних і демократичних засад у державному управлінні з наступним перетворенням його в "Народне громадське самоврядування". Технократична тенденція, яка проглядалась у керівництві економікою і державою, зіткнулася з ідеологічною доктриною партійності. В кінці 60-х років встановився жорсткий неототалітарний режим. З 1972 року консервативні тенденції, які орієнтувалися на такі пріоритети, як важка та оборонна промисловість, сільське господарство та енергетика, беруть гору над реформаторським лібералізмом і технократизмом. Одночасно відбувалися персоналізація влади і зміцнення позицій партійно-державної бюрократії.

Головною тенденцією розвитку держави і права була жорстка централізація державного механізму, правоохоронних органів, правової системи.

Бюрократична партійно-державна номенклатура намагалася зберегти командно-адміністративний стиль управління. Панування бюрократичної номенклатури призводило до порушень владою законності, прав і свобод громадян.

Україна у складі Союзу PCP, незважаючи на проголошену і закріплену Конституцією суверенність, політично й ідеологічно залежала від владного диктату Москви.

Таким чином, суспільно-політичне і правове життя України розвивалося в умовах наростання гострої кризи неототалітарного режиму. Постало питання про саму можливість його існування.

Рекомендована література

1. История государства и права Украинской ССР/ Отв. ред. Б.М. Бабий. — К., 1976.

2. Історія держави і права України: У 2 ч. /За ред. А. Й. Рогожина. — К., 1996. -4.2.

3. Історія держави і права України / За ред. A.C. Чайковського. — К., 2000.

4. Історія України / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. — Л., 1996.

5. Історія України. Нове бачення: У 2 т. / За заг. ред. ВЛ. Смолія. — К., 1996.-Т.2.

6. Турченко Ф., Панченко П., Тимченко С. Новітня історія України: У 2 ч. — К., 1995.-4.2.

7. Хрестоматія з історії держави і права України: У 2 т. — К., 1996. —Т. 2.

8. Шляхами віків: довідник з історії України. — К., 1993.