Провадження у справах щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України

 

Об'єкт розгляду. КСУ відпо­відно до Конституції України дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Повноваження щодо тлумачення законодавчих актів, яке реалізується у формі спеціальної процедури, не перед­бачено законодавствами Вірменії, Білорусі, Грузії, Киргиз­стану, Латвії, Литви, Таджикистану та Естонії.

Суб'єкти звернення. Суб'єктами права на конституцій­не подання з питань офіційного тлумачення Конституції України та законів України відповідно до ст. 41 Закону є Президент України, не менш як сорок п'ять народних де­путатів України, Уповноважений ВРУ з прав людини, Верховний Суд України, Кабінет Мініст­рів України, інші органи державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самовря­дування. З цього питання на конституційне звернення в КСУ мають право громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи (ст. 43 Закону).

У Росії правом на звернення до КСУ із запитом про тлумачення Конституції наділене обмеже­не коло суб'єктів: Президент, палати парламенту, уряд, органи законодавчої влади суб'єктів федерації. В Азербай­джані, Казахстані, Молдові та Узбекистані з таким за­питом можуть звернутись усі суб'єкти, наділені правом звернення з іїллих питань до органу конституціїшого конт­ролю.

Порядок відкриття конституційного провадження Конституцією України не передбачено підстав для, розгляду справи щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України. Такі норми передбаченії) ЗУ «Про КСУ». Зігідно зі ст. 93 Закону підставою для конституційного подання щодо офіційного тлумачення Конституції Укр. Та законів є практична необхідність у з'ясуванні чи розізнені офіційній інтерпретації положень Конституції та законів, а відповідно до ст. 94 підставою для конституційного звернення щодо офіційного тлумачення КУ та законів є наявність неоднозначного застосування положень Конституції України або законів України судами України, іншими органами державної влади, якщо суб'єкт права на конституційне звернення вважає, що може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод. Таким чином, необхідність офіційного тлумачення правових норм КСУ положень Конституції та законів полягає в неоднозначному їх застосуванні, нечіткому формулюванні окремих положень, неправильному розумінні їхнього змісту.

Наприклад, підставою для розгляду справи за конституі ційним поданням громадянки Стешиної Рити Анатоліївні щодо офіційного тлумачення поняття «зона відчуження», щі вживається у ст. 2 Закону Української РСР «Про статус і, соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорі нобильської катастрофи» (рішення від 12 жовтня 2000 р: № 12-рп/2000) відповідно до ст. 94 Закону України «Прол КСУ» є наявність неоднозначного} застосування положення «зона відчуження — це територія, з якої проведено евакуацію населення в 1986році» п. 1 ч. 2 ст., 2 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» су­дами України, іншими органами державної влади, що, на дум­ку суб'єкта права на конституційне звернення, призвело до порушення його конституційних прав.

Критерії допустимості розгляду у цій категорії справ. Конституційні подання і конституційні звернення про офіційне тлумачення Конституції України та законів України є недопустимими, якщо:

— йдеться щодо усунення прогалин у чинному законо­давстві, що належить до компетенції законодавчого орга­ну — ВРУ.

На цій підставі КСУ Ухвалою від 27 грудня 2001 р. № 50-у/2001 відмовив у відкритті консти­туційного провадження суб'єкту права на конституційне подання Вищої ради юстиції щодо офіційного тлумачення по­ложень ч. 2 ст. 22 Закону України «Про Вищу раду юстиції» щодо строку повноважень заступника Голови Вищої ради юстиції, оскільки в зазначеному законі відсутня правова нор­ма про строк перебування на посаді заступника Голови Ви­щої ради юстиції і має місце відповідна прогалина в норма­тивно-правовому регулюванні діяльності Вищої ради юстиції;

— йдеться про офіційне тлумачення кількох статей Конституції чи законів України, що стосуються різних питань, не пов'язаних спільним об'єктом регулювання, оскільки вони не можуть бути предметом одного консти­туційного провадження.

На цій підставі КСУ Ухвалою від 19 червня 2002р. № 39-у/2002 відмовив у відкритті кон­ституційного провадження у справі за конституційним зверненням громадянина Акулова Григорія Дмитровича щодо офіційного тлумачення положень статей 3, 21, 22, 27—29, 40, 43, 47, 55, 56, 129 Конституції України;

— порушені питання, пов'язані з правовою оцінкою актів і дій відповідних органів та їх службових осіб, а та­кож зі здійсненням нагляду за їх законністю.

КСУ Ухвалою від 18 квітня 2002 р. № 24-у/2002 відмовив у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положень ст. 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність», підпункту «б» п. 2 ст. 12 Закону України «Про організа­ційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» стосовно правомірності відмови у наданні спеціальним підрозділам по боротьбі з корупцією та організованою зло­чинністю Служби безпеки України інформації, яка містить банківську таємницю;

— попередньо не використано всіх можливостей для захисту своїх прав у судах загальної юрисдикції, зокрема у Верховному Суді України.

Конституцшний Суд України Ухвалою від 10 липня 19$ № 32-у/98 відмовив у відкритті конституційного провадх-ня у справі за конституційним зверненням громадянина Кб топа Володимира Яковича щодо офіційного тлумачі., підпункту «г» п. 1 ст. 26 Закону України «Про зайнятість^ селення» від 1 березня 1991 р.;

— положення, які є предметом тлумачення, змінені більш детально викладені у новій редакції закону, яі набрав чинності.

КСУ Ухвалою від 1 жовті 2002р. № 52-у/2002 відмовив у відкритті конституційне, провадження у справі за конституційним зверненням громі дянина Погасія Ігоря Петровича щодо офіційного тлумачеі ня положень статей 1, 2 та п. 2 ст. 6 Закону України «Пр запровадження єдиного збору, який справляється у пункте пропуску через державний кордон України», п. 12 ч. 2 ст. 1 Закону України «Про систему оподаткування», а такох. п.Зч.З ст. 43 Закону України «Про місцеве самоврядувань ня в Україні»;

— порушені питання стосуються практики застосувань ня чинного законодавства та усунення суперечностей рі-1 шень судів загальної юрисдикції.

КСУ Ухвалою від 1 червня 1999р. № 20-у/99 відмовив у відкритті конституційного провад­ження у справі за конституційним зверненням Голови Вищо­го арбітражного суду України щодо офіційного тлумачення ч. 2 ст. 2 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про систему оподаткування» на тій підставі, що однаковість практики застосування законодавства та усу­нення суперечностей рішень забезпечується шляхом перевірки судових справ у касаційному порядку чи в порядку нагляду, узагальнення практики правозастосування Верховним Судом України і Вищим арбітражним судом України;

— питання, пов'язані з правовідносинами, мали місце до набрання чинності Конституцією України, законами України та іншими нормативно-правовими актами.

КСУ Ухвалою від 6 червня 2002р. № 38-у/2002 відмовив у відкритті конституційного провад­ження у справі за конституційним зверненням громадянина Макаревича Олександра Степановича щодо офіційного тлу­мачення положень ч. 4 ст. 62 Конституції України, Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої грома­дянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» та ст. 440^і Цивільного кодек­су Української РСР на тій підставі, що зазначений Закон бу­ло введено в дію Постановою ВРУ від 1 грудня 1994 р. №267/94-ВР, яка чітко вказує, що Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої грома­дянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» вводиться в дію з дня його опублікування і поширюється на ті правовідносини, які ви­никли після набрання ним чинності (пункти 1, 2 Постанови). А тому він не має зворотної дії у часі та не може застосо­вуватися до правовідносин, учасником яких був громадянин Макаревич О. С., оскільки ці правовідносини виникли і закін­чилися до набрання Конституцією України, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами чинності.

 

ТЕМА 7. АКТИ КСУ

1. Поняття та види актів

2. Правова природа актів

3. Правові позиції КСУ

4. Механізм виконання актів

 

Поняття та види актів

У процесі конституційного провадження орган консти­туційного контролю видає акти судового конституційного контролю. Іншими словами, основна процесуальна діяль­ність КСУ оформлюється пись­мово у вигляді офіційно визнаного документа, що є різно­видом акта, у формі, суворо визначеній Законом України «Про КСУ».

Особливе місце КСУ в системі дер­жавних органів влади зумовлює юридичну (правову) при­роду актів, які він приймає під час розгляду справ на пле­нарних засіданнях.

Що ж необхідно розуміти під терміном «правовий акт»?

У Конституції України використовуються такі поняття, як «закони та інші нормативно-правові акти» (ст. 8), «за­кони, постанови, інші акти» (ст. 91), «акти Президента» (ст. 106), «акти Кабінету Міністрів» (ст. 117). Розуміння акта як правового тут є родовою ознакою, тобто вс включає різновид зазначених вище актів.

В юридичній літературі існують різноманітні ви^ чення поняття"«правовий акт». ЇІіД правовим (юриді, ним) актом зазвичай розуміють офіційний письмовим кумент, який породжує певні правові наслідки, створ юридичний стан і спрямований на врегулювання спільних відносин.

Правовий акт — це волевиявлення уповноваженії І лм$£ї^{Єкта п}Р^ава' ^щ0 регулює суспільні ВІДНОСИНИ ШЛ! * ш^Гзапровадження (зміни, скасування, зміни сфери дії) вових норм, а також встановлення (зміни, припинеї конкретних правовідносин, результати якого у виглі наказів, звернень, угод тощо у визначених законом в падках фіксуються в документальнії! формі (акти-дої менти)⁶⁰.

У теорії держави і права виділяють загальні ознаки прі вових актів, які визначають їх роль і місце в правовій си стемі; правові акти КСУ пої ністю відповідають цим ознакам:

1) правовий акт — це письмовий документ певного роду, що має особливу форму викладення інформації. КСУ мають визначену фор\ (статті 65, 66 Закону), тобто існує встановлена законом структура акта: мотивувальна і резолютивна частині нормативна мова, використання специфічних юридични понять і термінів, дотримання обов'язкових реквізиті (найменування рішення, дата, місце прийняття, номер);

2) офіційний характер правового акта полягає в його вш данні від імені уповноваженого державою органу. Консти­туція України (статті 150, 151) надала право Конституції^-: ному Суду України приймати рішення, надавати висновки.,, Таким чином, сам законодавець установив різновид форми! правового акта, який приймається КСУ;

3) правові акти не виходять за межі компетенції Суду. Відповідно до ст. 147 Конституції України КСУ вирішує питання про відповідність за­конів та інших нормативно-правових актів Конституції України і дає їх офіційне тлумачення. Іншими словами, КСУ, виконуючи закріплені за ним основні функції, діє в межах своїх повноважень;

4) правовий акт має цільову орієнтацію. У ньому в концентрованій формі виражені соціальні інтереси. Акти Конституцшного Суду України містять у собі владне ве­ління, оскільки постановляються державним органом;

5) правовий акт спрямований на врегулювання суспіль­них відносин. Саме цьому служать акти КСУ;

6) правовий акт є загальнообов'язковим, бо він офі­ційно визнаний державою та її інституціїши. Фізичні та юридичні особи зобов'язані виконувати адресовані їм йо­го приписи, з ними вони мають погоджувати свої акти і юридичні дії. Акти КСУ обо­в'язкові до виконання на всій території України і не мо­жуть бути оскарженими.

Навіть таке поверхове зіставлення дає підстави стверд­жувати, що акти КСУ мають ознаки правових актів і є такими. Інша справа, що вони мають свою певну специфіїсу. А це, у свою чергу, порушує проблему «класифікації актів, яка дозволяє чітко розташу­вати і розставити правові акти в тій лінії, де кожний з них має своє місце і знаходить своє правильне співвідношення з іншими актами»⁶¹. Класифікації! правових актів за вида­ми дозволяє офіційно їх розрізняти⁶².

Офіційно визнана розбіжність правових актів передбаче­на в Конституції та законах України і визначається спе-цифіїсою тих органш, які їх приймають. Кожний акт ніби «прив'язаний» до якогось державного органу. У цьому сенсі такий акт є однією з відмітних ознак органу і слугує ре­алізації покладених на нього завдань і повноважень. Як правило, форма таких актів має офіційний характер та закріплена конституцією і законами.

У Конституції України згадується лише про рішення і висновки КСУ, а в Законі України «Про КСУ» визначені основні види актів, що приймаються в конституційні провадженні (рішення, висновки, ухвали). Однак повну їх класифікацію ні Конституція України, ні Закон недають.

В юридичній літературі всі акти КСУ іменуються «рішеннями». Рішення Конститу ного Суду — родова ознака акта, що відповідає критерії установленими законом про КСУ з ч. 2 ст. 150 Конституції України Конституційний ухвалює рішення, що є обов'язковими до виконання і території України, остаточними і не можуть бути оскарженими. Ці рішення мають деякі особливості.

1. Насамперед це правовий акт органу державної влади, якому притаманні державно-владний зміст, оскільки він:

—приймається спеціально уповноваженими Констк. туцією України і Законом України «Про КСУ» особами — суддями Конституційного Сул України і постановляється іменем України;

—під час його прийняття судді Конституційного Су* ду України є незалежними і підпорядковуються лиш| Конституції України і законам України;

— є остаточним і не може бути оскаржений.

2. Акти КСУ посідають окреме місце в системі правових актів. Вони можуть поєднувати якості актів, що встановлюють як право, так і норму.

КСУ, інтерпретуючи Конституцію України, з'ясовує конституційний зміст закону, встанов­лює факт неконституційності правової норми і після всьо­го формує єдине конституційне праворозуміння — загальні масштаби діяльності учасників конституційних пра­вовідносин.

3. Акти КСУ мають особли­ву процедуру прийняття, яка визначена у гл. 8 Закону, де фіксуються також назви актів, їх зміст, реквізити, поря­док голосування, підписання й оприлюднення.

З огляду на вищезазначені особливості актів КСУ їм можна дати таке визначення: акт КСУ — це правовий акт, прийнятий Судом у межах своєї компетенції і у встановле­ному законом процесуальному порядку, що містить вис­новки, ухвалені ним у результаті конституційного провад­ження щодо конституційності та офіційного тлумачення Конституції і законів України; він має державно-владний характер, обов'язкову чинність на всій території України і оскарженню не підлягає. КСУ приймає рішення щодо конституційності законів або ін­ших правових актів ВРУ, актів Прези­дента України, Кабінету Міністрів України, актів Верхов­ної Ради Автономної Республіки Крим, а також щодо офі­ційного тлумачення Конституції і законів України (ст. 150 Конституції України).

Конституція України також наділяє КСУ правом давати висновки у справах:

—про відповідність Конституції України чинних між­народних договорів України чи тих, що вносяться до ВРУ для надання згоди на їх обов'яз­ковість (ч. 1 ст. 151);

—про додержання конституційної процедури розсліду­вання і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту (ч. 2 ст. 151).

До того ж ст. 159 Конституції України передбачає на­явність висновку КСУ щодо від­повідності законопроекту про внесення змін до Консти­туції України вимогам її статей 157 і 158. Однак щодо про­цедури надання такого висновку ні в Законі України «Про КСУ», ні в Регламенті Суду нічого не сказано. Тобто процедура надання висновку КСУ ще не має законодавчого вреголювання

У зв 'язку з цим в Рішенні від 9 червня 1998 р. № 8-М (справа щодо внесення змін до Конституції України) Кощ туційний Суд України підтвердив положення ст. 159 Кон$ туції України, вказавши на обов'язкову наявність висЩ КСУ щодо конституційності законопр). ту про внесення змін до Конституції України. Це виплищ ч. З ст. 124 Конституції України, відповідно до якої судщ ство здійснюється КСУ та щ ми загальної юрисдикції, а також з ч. 5 цієї статті, згіди якою всі судові рішення, незалежно від їх конкретних фщ що ухвалюються судами іменем України, є обов 'язковимщ виконання на всій території України. Отже, прийняте сук ве рішення у формі висновку є обов 'язковим до виконання., щ

КСУ приймає й інші акти, називаються ухвалами. Вони стосуються процесуальні питань. Насамперед це процесуальні ухвали колегій судяї КСУ про відкриття проваджеі ня у справі чи про відмову у такому відкритті (ст. 48 3^ Закону) або КСУ, які він прийма на своїх засіданнях (ст. 50 Закону).

КСУ виносить також ухвалу про припинення конституційного провадження у справі об'єднання конституційних проваджень, відкриття провадження у справі, форму слухання справи, залучення документів до матеріалів справи та призначення експертизи тощо, які оформляються протокольно або у вигляді окремого акта.

Відповідно до ч. 4 ст. 50 Закону КСУ розглядає всі питання, що потребують його ви­рішення, крім тих, що вирішуються на його пленарних засіданнях, у тому числі ті, що не пов'язані з конститу­ційним судочинством, але належать до його компетенції. З цих питань КСУ приймає відповідні рі­шення. Це акти, які регламентують організацію внутріш­ньої роботи КСУ, зокрема Рег­ламент, положення про Секретаріат, про постійні комісії та рішення: про створення Колегії суддів КСУ; про припинення повноважень судді Кон-194 ституційного Суду України; про дострокове звільнення з посади Голови КСУ, його за­ступників, про службові відрядження суддів тощо.

Усі акти КСУ є правовими актами, які породжують певні наслідки і є обов'язковими для учасників правовідносин.

 

Правова природа актів

Правова природа актів КСУ нерозривно пов‘язана з місцем органу конституційної юстиції в механізмі держави, особливостями правового регулювання його статусу. Вирішення цієї проблеми в державах світу є різним, що пов‘язано як з обранням тої чи іншої моделі судового конституційного контролю, так і з відповідними державно-правовими традиціями. Що стосується нашої держави, то через відсутність чітких вказівок у чинному законодавстві питання про правову природу актів КСУ складає одну з проблем сучасного конституційного права. В юридичній літературі акти органу конституційної юрисдикції порівнюються з нормативно-правовими актами, конституційними судовими прецедентами, їх визначають як рішення, що носять преюдиційний характер.

Без сумніву, акти КСУ є правовими актами, адже приймаються вони органом, спеціально на те уповноваженим Конституцією, з дотриманням встановлених форми і процедури, є обов‘язковими до виконання на території України. Що ж до можливості розуміння актів КСУ як актів нормативно-правових, то слід мати на увазі, що в теорії права під останніми розуміють письмові документи, що встановлюють, змінюють, припиняють чи конкретизують норми права. Це дає підстави говорити про нормативно-правову природу рішень КСУ в справах про офіційне тлумачення Конституції і законів України, адже таке тлумачення і є способом конкретизації їх норм.

Слід погодитися з В. М. Шаповалом в тому, що рішення і висновки КСУ не можуть мати характеру нормативно-правових актів, які здатні активно регулювати суспільні відносини. Конституційно і законодавчо визначена компетенція КСУ не передбачає нормотворчості, крім тої, що пов‘язана з регламентацією частини питань організації його внутрішньої роботи. Разом з цим це не заперечує можливості визнання за актами КСУ щодо офіційного тлумачення Конституції і законів України нормативного характеру в тому розумінні, що вони конкретизують чинне законодавство України і не регулюючи самостійно суспільні відносини, вони, тим не менше, задіяні в цьому процесі, адже застосування положень Конституції і законів України, щодо яких КСУ дано офіційне тлумачення, можливе лише з урахуванням правових позицій КСУ, викладених у відповідних рішеннях. Останні, як відомо, є обов’язковими до виконання на всій території України.

Однак акти тлумачення КСУ не можуть розглядатися як самостійні джерела права. Вони є інтерпретаційними актами, мають допоміжний характер і можуть бути застосовані лише у зв’язку із застосуванням відповідної норми.

Нормативне значення, крім рішень в справах про офіційне тлумачення, мають також висновки КСУ в справах про конституційність чинних міжнародних договорів України, а також ухвали КСУ про припинення конституційного провадження і про відмову у відкритті конституційного провадження, які містять правові позиції КСУ щодо розуміння і тлумачення ним чинного законодавства.

Крім цього, розглядаючи справи про конституційність законів і інших правових актів, КСУ може визнати їх повністю або в окремій частині неконституційними, внаслідок чого відповідно до ч. 2 ст. 152 Конституції України вони втрачають чинність з дня ухвалення КСУ рішення про їх неконституційність. Згідно з ч. 3 ст. 150 Конституції України, такі рішення є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Рішення КСУ про визнання правових актів чи окремих їх положень неконституційним тягне їх скасування. Це зближує акти КСУ з нормативно-правовими актами. Проте така схожість обмежується лише так званими “негативними” повноваженнями або “негативною” правотворчістю КСУ. Він уповноважений лише визнавати неконституційними певні акти, але аж ніяк не створювати нові чи змінювати чинні норми права. За влучним висловом Є. Євграфової, КСУ лише “звільнює” систему законодавства від актів, що суперечать Основному Закону держави.

П. О. Недбайло, розглядаючи правову природу актів офіційного тлумачення (він їх вперше почав називати інтерпретаційними актами), вважав їх окремим - поряд з нормативними та індивідуальними актами – різновидом правових актів. Продовжуючи його думку аналогічно можна визначити і правову природу актів КСУ.

Щодо розуміння актів органу судового конституційного контролю як судового прецеденту, то традиційно це характерно для країн англосаксонської правової сім‘ї, де прецедент є джерелом права, а згаданий контроль здійснюється судами загальної юрисдикції. Україна, як відомо, належить до романо-германської правової сім‘ї, де основним джерелом права є нормативно-правовий акт. Проте деякі вчені вказують на саме такий характер рішень і висновків КСУ, відзначаючи тенденцію до нівелювання відмінностей між цими системами права і маючи на увазі, що якщо єдиний судовий орган конституційного контролю визнав своїм рішенням закон чи окремі його положення неконституційними, то в майбутній своїй правотворчості ВРУ, Президент України, інші державні органи обов‘язково повинні керуватися вказаним рішенням Суду.

Справді, сьогодні наявною є тенденція до поступового стирання меж між згаданими правовими сім’ями, відбувається їх взаємопроникнення. Про це, наприклад, може свідчити положення ст. 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” від 23 лютого 2006 р., відповідно до якого, при розгляді справ суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права. Це дозволяє погодитись з думкою про те, що конституційно-судова інтерпретація має судово-прецедентну обов’язковість. Проте така природа актів КСУ ще не знайшла свого відображення в національному законодавстві.

Варто зазначити, що в зарубіжних країнах законодавство часто прямо визначає перелік актів органу конституційної юрисдикції, яким надається прецедентне значення. Так, в Австрії такими актами є: 1) рішення КСУ з питань, що стосуються спорів про компетенцію; 2) рішення в справах про вибори в Національну Раду (при повторному проведенні виборів виборчі комісії зв’язані фактами і правовими оцінками, з яких КСУ виходив у своєму рішенні).

Ще однією властивістю актів КСУ є їх преюдиційність, яку в процесуальному праві розуміють як неможливість повторного доказування в інших процесах тих обставин, які встановлені у відповідній процесуальній формі іншим юрисдикційним органом. Преюдиційний характер рішень КСУ полягає в неприпустимості оспорювання в іншому процесі фактів і правовідносин, встановлених рішенням КСУ.

Про преюдиційність рішень КСУ свідчить положення ст. 74 Закону “Про КСУ”, яка присвячена врегулюванню правовідносин, що виникли внаслідок дії акта, визнаного неконституційним. За нею, КСУ може вказати на преюдиціальність свого рішення при розгляді судами загальної юрисдикції позовів у зв’язку з правовідносинами, що виникли внаслідок дії неконституційного акта.

Фактично таке рішення КСУ набуває ознак зворотньої сили, оскільки поширюється на правовідносини, що виникли до його ухвалення. Водночас, відповідно до ч. 2 ст. 152 Конституції України, закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення КСУ рішення про їх неконституційність. У цьому аспекті доволі цікавим і малодослідженим є питання про правову природу дії акту, визнаного неконституційним, до ухвалення рішення КСУ. По суті складається ситуація, за якою КСУ вправі самостійно визначати чи поширювати чинність свого рішення на правовідносини, які виникли та (або) продовжують існувати до ухвалення рішення. Справді, критерії надання преюдиційного характеру рішенням КСУ в законодавстві не визначені. Зрештою, КСУ нечасто застосовує згадану ст. 74 Закону “Про КСУ”. Положення про преюдиціальність міститься в чотирьох рішеннях КСУ (наприклад, рішенні у справі щодо стажу наукової роботи від 19 червня 2001 р.).

Преюдиційний характер актів КСУ випливає і з ст. 362 Цивільного процесуального кодексу України 2004 р., відповідно до якої встановлення КСУ неконституційності закону, іншого правового акту чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи, є підставою перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами, якщо рішення суду ще не виконане.

Таким чином, акти КСУ мають складну правову природу. Без сумніву, вони є правовими актами, у випадках, передбачених законодавством, мають нормативний зміст, проте не є нормативно-правовими актами в повному розумінні цього поняття. Водночас акти КСУ можуть набувати характеру юридичного прецеденту і характеризуватися преюдиційністю. Саме тому вони є окремим, спеціальним різновидом правових актів, а також допоміжним джерелом (формою) права.

Юридичну силу в теорії права розуміють як співвідношення правових актів між собою та обов‘язковість їх виконання. Юридична сила рішень КСУ розкривається через їх обов‘язковість, остаточність і правові наслідки.

На обов‘язковість вказує ч. 3 ст. 150 Конституції України: “Рішення КСУ є обов‘язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені”, а також ст. 69 Закону: “Рішення і висновки КСУ рівною мірою є обов‘язковими до виконання”. Тобто обов‘язковість властива як рішенням, так і висновкам КСУ.

Акти КСУ, в яких він дає своє розуміння положень Конституції і законів України, умовно можна вважати їх складовою частиною. Застосування відповідних норм на практиці здійснюється з урахуванням позиції органу конституційної юстиції з відповідного питання.

Цікавим є вирішення питання про те, як співвідносяться акти КСУ з таким різновидом нормативно-правових актів як закони. Відповідь на нього може бути неоднозначною, насамперед тому, що рішення і висновки КСУ виконують переважно охоронну, а не регулятивну функцію. Очевидно, що більшу юридичну силу рішення КСУ має стосовно закону, який визнається ним неконституційним. В російській правовій літературі висловлюється думка, що рішення КСУ за їх юридичною силою тотожні конституційним законам, будучи їх нетрадиційним різновидом. Проте стосовно українських правових реалій ця думка не може бути підтримана насамперед через невизначеність у вітчизняному законодавстві поняття конституційних законів. В деяких зарубіжних країнах правова природа актів конституційних судів визначена точніше. Так, відповідно до ст. 94 (2) Основного Закону ФРН, рішення КСУ мають силу закону.

Слід також зазначити, що акти КСУ не вписуються у звичну класифікацію нормативно-правових актів на закони і підзаконні акти. Такі акти “стоять” вище законів, оскільки останні можуть бути скасовані КСУ. З урахуванням сказаного можна запропонувати наступну ієрархію правових актів в національній системі права України: Конституція, акти КСУ, закони, підзаконні акти.

Щодо остаточності рішення чи висновку КСУ, то вона полягає в тому, що вони не підлягають оскарженню (про це, відповідно до статей 65 і 66 Закону, зазначається в кожному рішенні і висновку КСУ) і не можуть бути змінені чи скасовані.

Юридична сила рішення про визнання акту неконституційним не може бути подолана повторним прийняттям того ж акту. Правда, законодавець має можливість обійти це, прийнявши повторно скасований акт в дещо зміненому вигляді. В цьому разі КСУ за зверненням відповідних суб’єктів може висловитися з приводу ситуації, що склалася, і визнати неконституційним акт, в якому фактично були відтворені положення, раніше визнані неконституційними. Така ситуація мала місце з приводу неповного врахування Верховною Радою України в прийнятій Постанові “Про чинність Закону “Про Рахункову палату” правових позицій КСУ, викладених в рішенні щодо визнання неконституційними окремих положень Закону України “Про Рахункову палату ВРУ”. За конституційним поданням Президента України вказана Постанова ВРУ була визнана неконституційною.

Остаточність рішення чи висновку КСУ не виключає можливості відкриття ним нового провадження у справі при виявленні нових обставин по справі, які не були предметом його розгляду, але які існували на час розгляду і прийняття рішення або дачі висновку в справі (ст. 68 Закону “Про КСУ”).

Правові наслідки актів КСУ визначаються характером (категорією) справ, в яких вони прийняті, і конкретним різновидом цих актів.

Виходячи з чинного законодавства України можна виділити такі правові наслідки рішень КСУ про конституційність:

- закони, інші правові акти або окремі їх положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення КСУ рішення про їх неконституційність (ч. 2 ст. 152 Конституції України). Це означає, що правові акти або окремі їх положення, що визнані неконституційними, не застосовуються і не реалізуються будь-яким іншим способом з моменту початку дії рішення КСУ;

- визнання КСУ правового акту чи окремих його положень неконституційними є підставою для скасування в установленому порядку положень інших нормативних актів, заснованих на акті (його положеннях), що визнаний неконституційним;

- рішення судів і інших органів, які засновані на неконституційному акті, не підлягають виконанню і повинні бути переглянуті в обов‘язковому порядку;

- якщо визнання нормативного акту неконституційним створило прогалину в правовому регулюванні, то в цьому випадку застосовується Конституція України.

Проблемою правового регулювання є вирішення питання про те, чи повинен орган, акт (положення акту) якого визнано неконституційним скасовувати відповідний акт (положення акту) чи в даному випадку достатньо рішення КСУ. Очевидно, що з точки зору законодавчої техніки скасування визнаних неконституційними акту чи його положення органом, що його видав, було б бажаним оптимальним виходом з ситуації. Проте це не може пов’язуватись з чинністю (точніше нечинністю) відповідного акту, адже інакше виникатиме небезпека ігнорування рішення органу конституційної юрисдикції або неточного його застосування. Тому треба визнати, що рішення про неконституційність того чи іншого акта (положення акта) є самодостатнім, тобто акти або окремі їх положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення КСУ рішення про їх неконституційність. Дублювання рішення Суду органом, акт якого скасований, є бажаним, але це жодним чином не позначається на юридичній силі (чинності) правових актів, визнаних неконституційними - вони втрачають силу з дня ухвалення КСУ рішення про їх неконституційність.

Свої особливості мають акти офіційного тлумачення правових норм. Ухвалюючи їх КСУ одночасно перевіряє конституційність відповідних законів. Такі акти тісно пов‘язані з Конституцією чи тими законами, які були предметом офіційного тлумачення. В певному сенсі вони є їх складовою частиною. Як і закони, рішення КСУ з питань офіційного тлумачення є обов‘язковими до виконання усіма суб‘єктами національного права.

На відміну від рішень про конституційність, рішення КСУ про офіційне тлумачення Конституції і законів України не тягнуть втрати юридичної сили будь-якими актами чи їх окремими положеннями. Але воно може стати підставою для судового оскарження в судах загальної юрисдикції конкретних рішень, дій, якщо при їх винесенні дані органи чи посадові особи керувались неправильною інтерпретацією своїх повноважень, які суперечать офіційному тлумаченню, яке дав КСУ.

Вищесказане дозволяє зробити висновок про те, що рішення і висновки КСУ відрізняються за своєю правовою природою і юридичною силою. Джерелом права, частиною національного законодавства України є рішення КСУ з питань конституційності актів і офіційного тлумачення Конституції і законів України, а також висновки про конституційність чинних міжнародних договорів України.

Що ж до інших висновків КСУ, а саме: про конституційність міжнародних договорів, які вносяться до ВРУ для надання згоди на їх обов‘язковість, про додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту, про відповідність законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам ст. 157 і 158 Конституції України, про порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції або законів України, то вони є лише обов‘язковою підставою для прийняття Верховною Радою України відповідних рішень, проте самостійного правового значення не мають.

Нормативне значення мають також ухвали КСУ про припинення конституційного провадження і про відмову у відкритті конституційного провадження.Питання щодо юридичної сили рішень КСУ зумовлене особливим місцем КСУ як єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні (ст. 147 Конституції) у системі ви­щих органів державної влади.

 

 

Юридичну силу рішень КСУ визна­чає сама його природа, завдання та роль гаранта верхо­венства Конституції на всій території України, що, в свою чергу, надає їм особливих ознак, а саме:

а) приймаються уповноваженим Конституцією і законами України суб'єктом, який є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні (ст. 147 Конституції);

б) приймаються на підставах, передбачених статтями 93, 94 Закону, з дотриманням чітко встановлених ними вимог;

в) обов'язкові до виконання, є найвищими за своєю юридичною силою, поширюються на невизначене коло випадків і суб'єктш конституцшно-правових відносин (ст. 150 Конституції, ст. 69 Закону);

г) мають особливу процедуру підготовки і прийняття.

Розглядаючи справи про конституційність законів та інших правових актів, КСУ мо­же визнати їх повністю чи в окремій частині неконсти­туційними, в результаті чого згідно з ч. 2 ст. 152 Консти­туції вони втрачають чинність з дня ухвалення КСУ відповідного рішення.

Наприклад, Рішенням КСУ від 29 грудня 1999 р. Суд визнав некон