Організація та діяльність КСУ

Організація та діяльність КСУ Україні регламентується Конституцією України, Законом Україні «Про КСУ», Регламентом КСУ. Будь-які інші закони чи підзаг конні акти не можуть регламентувати його організацію діяльність. Зазначена нормативно-правова база гарантує йому, з одного боку, відповідну незалежність від будь-яких! інших органів, а з другого, встановлює певні обмеження щодо автономного вирішення будь-яких питань організації! та діяльності.

Загальні положення. Організаційно-правовою формою діяльності КСУ є засідання таї пленарні засідання. На пленарних засіданнях розглядають­ся справи, провадження в яких відкрито за конституцій­ними поданнями та зверненнями, а також інші питання, віднесені до розгляду КСУ. На його засіданнях вирішуються організаційні, фінансові, кадрові та інші питання, передбачені Законом України-«Про КСУ» та Регламентом КСУ. На відміну від КСУ Російської Федерації та конституційних судів: інших країн КСУ не поділяється на структурні підрозділи і вирішує всі питання в повному складі.

КСУ Російської Федерації розглядає і вирішує справи в пленарних засіданнях і засіданнях двох палат, до складу яких входять десять і дев'ять суддів. Ви­ключно на пленарних засіданнях за участю усіх суддів і вирішуються справи про відповідність Конституції Російської Федерації конституцій та статутів суб'єктів⁵ Російської Федерації, тлумачить Конституцію Російської Федерації і висновки щодо дотримання встановленого по­рядку висунення обвинувачення Президента Росії в дер­жавній зраді чи вчиненні іншого тяжкого злочину, прий­має послання, виступає із законодавчою ініціативою з пи­тань свого відання та виконує інші повноваження, що сто­суються організації його внутрішньої діяльності. Всі інші справи, віднесені до відання КСУ Росій­ської Федерації, вирішуються на засіданні палат. Проте це не означає, що КСУ не має права розгля­нути на пленарному засіданні будь-яке питання своєї ком­петенції.

Функціонування КСУ за­безпечується належним його фінансуванням, яке перед­бачається в Державному бюджеті України окремим ряд­ком. Пропозиції щодо обсягу фінансування КСУ і проект відповідного кошторису подаються Головою КСУ до Кабінету Міністрів України та ВРУ при складанні проекту державного бюджету на кожний наступний рік.

Колегії суддів. У складі КСУ утворюються колегії суддів для розгляду питань щодо від­криття провадження у справах за конституційними подан­нями та колегії суддів для розгляду питань щодо відкриття провадження у справах за конституційними зверненнями.

Утворення колегій суддів відбувається на засіданні Суду протягом першого місяця кожного календарного року. На ньому затверджується також їхній склад і призначаються секретарі колегій суддів, про що приймається відповідне рішення. На сьогодні в Конституційному Суді утворено три колегії, які відповідно іменуються: перша колегія суддів, друга колегія і третя колегія суддів КСУ. Секретарі Колегій суддів призначаються з числа суддів, які входять до складу відповідних Колегій, та очо­люють їх.

Колегії суддів проводять основну роботу щодо вирі­шення питань щодо відкриття чи відмови у відкритті про­вадження у справі. Вони розглядають, вивчають подання чи звернення і, якщо вбачають підстави для відкриття конституційного провадження чи відмови у відкритті кон­ституційного провадження, приймають відповідну проце­суальну ухвалу.

Комісії КСУ. Допоміжними органами з питань організації внутрішньої діяльності КСУ є постійні комісії, які утворю­ються з числа його суддів.

Голови постійних комісій призначаються Головою^ КСУ на строк своїх повнова­жень. Порядок утворення постійних комісій визначається і Регламентом КСУ, а порядок їх діяльності — положеннями про відповідні постійні комісії.

КСУ шляхом відкритого голо­сування утворює на своєму засіданні такі постійні комісії::

1) Комісію з питань регламенту та етики;

2) Комісію з питань бюджету та кадрів;

3) Комісію з питань наукового та інформаційного забезпечення;

4) Комісію з міжнародних зв'язків.

У разі необхідності КСУ мо­же утворити інші постійні комісії, ліквідувати чи реор­ганізувати раніше створені, змінити їх кількісний та пер­сональний склад. Кількісний склад постійних комісій визначається КСУ, а їх канди­датури висуваються його суддями.

Голови постійних комісій призначаються із складу; постійної комісії Головою КСУ. Голова та його заступники не можуть бути головами постійних комісій. Голови постійних комісій ведуть їх за­сідання та щорічно звітують про роботу комісії на засі­данні КСУ.

Комісія є повноважною за умови присутності на її засіданні більше як половини її членів. З питань, що об­говорюються, постійна комісія приймає рішення.

Апарат КСУ. Діяльність КСУ забезпечує його апарат, який утворюється відповідно до Закону України «Про Консти-' туційний Суд України». КСУ са­мостійно встановлює в межах своїх видатків чисельність, структуру і штатний розпис апарату, затверджує Положен­ня про Секретаріат КСУ, а та­кож визначає статус інших підрозділів апарату.

Апарат КСУ Україїги складається з:

• Секретаріату;

• служби Голови КСУ та за­ступників Голови КСУ;

• служби кожного з суддів; _;

• інших підрозділів.

Секретаріат КСУ є постій­но діючим апаратом, до функцій якого належить органі­заційне, науково-експертне, інформаційно-довідкове та ін­ше забезпечення діяльності КСУ. Вся його діяльність підпорядкована створенню суддям на­лежних умов для роботи.

Секретаріат — це організована адміністративна струк­тура, що займається всіма питаннями, пов'язаними з функціонуванням КСУ. Він за­безпечує технічний бік діяльності КСУ: надання суддям необхідної науково-аналітичної інформації, дачу висновків відповідними спеціалістами, здійснює інформаційно-правове обслуговування суддів та інформаційно-довідкове забезпечення на базі викорис­тання сучасних технологій інформаційно-комунікаційних систем, підтримує постійний зв'язок між КСУ та засобами масової інформації, зай­мається опрацюванням усієї документації тощо.

У своїй діяльності Секретаріат керується Конститу­цією України, Законом України «Про КСУ», іншими законами та правовими актами України, Регламентом КСУ, відповідними рішеннями та ухвалами КСУ, розпорядженнями його Голови. Загальне керів­ництво та організацію роботи Секретаріату здійснює Го­лова КСУ, а безпосереднє ке­рівництво — керівник Секретаріату. До складу Секрета­ріату входять служби, управління, відділи, сектори та інші структурні пщрозділи.

Основні функції Секретаріату. На Секретаріат покла­дається виконання таких функцій:

—організаційне, науково-експертне, інформаційно-до­відкове та документальне забезпечення підготовки справ, інших питань до розгляду постійними та тимчасовими ко­місіями, колегіями суддів, а також на засіданнях КСУ;

—виконання доручень Голови, його заступників, суд­дів КСУ щодо організації під­готовки справ до розгляду, здійснення контролю за своєчасним надходженням відповідної інформації, матеріалів! інше сприяння суддям КСУ виконанні їх повноважень;

—попереднє вивчення клопотань до Конституційного! Суду України та підготовка повідомлень і пропозицій по| них відповідно до вимог Регламенту;

—підготовка висновків, аналітичних, довідкових та| інших матеріалів за клопотаннями до Суду;

—організаційне забезпечення пленарних засідань! КСУ, його колегій, комісій та нарад суддів;

—підготовка необхідних матеріалів, пов'язаних з висвіт ленням у пресі, на телебаченні та по радіо діяльності КСУ;

—оформлення, розсипка та публікація рішень і вис­новків Суду та окремих думок суддів;

—узагальнення та аналіз вітчизняного і зарубіжного конституційного законодавства, конституційної практики і контролю;

—організація прийому в Конституційному Суді Украї­ни делегацій, державних і політичних діячів та диплома­тичних представників іноземних держав, представників міжнародних організацій;

—підготовка пропозицій щодо обсягів фінансування КСУ та інших необхідних ма­теріалів для подання Головою проекту відповідного кош­торису для розгляду Судом;

—забезпечення ведення діловодства, а також дотри­мання режиму таємності;

—організація роботи з впровадження в практику діяль­ності КСУ та структурних під­розділів Секретаріату комп'ютеризованих інформаційних технологій, сучасної організаційної техніки, наукової ор­ганізації праці;

—виконання інших функцій із забезпечення діяль­ності КСУ, визначених Регла­ментом, рішеннями Суду та дорученнями його Голови.

Реалізація функцій Секретаріату провадиться через структурні підрозділи, що входять до його складу. Такими підрозділами відповідно до Положення про Секре­таріат КСУ є:

• Служба документального забезпечення.

• Управління правової експертизи.

• Прес-служба КСУ.

• Відділ кадрів.

• Перший відділ.

• Відділ обліку та систематизації законодавства.

• Відділ забезпечення засідань Колегій суддів та КСУ.

• Відділ зовнішніх зв'язків,

• Редакційно-видавничий відділ.

• Бюро комп'ютерного набору.

• Бібліотека КСУ.

• Архів КСУ.

• Відділ бухгалтерського обліку та звітності.

• Управління справами КСУ.

• Служби Голови, його заступників, наукові консуль­танти та помічники суддів КСУ.

Провідним підрозділом Секретаріату є управління пра­вової експертизи, до складу якого входять відділ поперед­нього розгляду конституційних подань і звернень, відділ правової експертизи конституційних подань і звернень, науково-аналітичний відділ, відділ обліку та систематиза­ції законодавства.

Завдання, функції, організація роботи служб, управлінь, відділів та інших структурних підрозділів Секретаріату ви­значаються положеннями про них, що затверджуються керівником Секретаріату, якому ці повноваження делегу­ються КСУ.

Секретаріат КСУ очолює його керівник.

Заступники керівника Секретаріату, керівники само­стійних структурних підрозділів Секретаріату та їх заступ­ники, керівники інших структурних підрозділів та їх за­ступники призначаються на посаду та звільняються з посади Головою Суду за попереднім погодженням на за­сіданні КСУ.

Керівник та інші посадові особи Секретаріату є д| жавними службовцями і мають відповідні службові вноваження.

Служби Голови КСУ та ступників Голови КСУ, кожні з суддів — це наукові консультанти та помічники суі. які є патронатною службою Голови та суддів. Особливіс їх статусу полягає в тому, що вони безпосередньо підг рядковані тому, при кому створені, а їх діяльність спр| мована на інформаційно-аналітичне забезпечення по^ дових осіб і суддів КСУ.

Відповідно до § 74 Регламенту КСУ кожний суддя самостійно обирає собі наукової консультанта та помічника, які не можуть бути призначені чи звільнені без його згоди. На них покладають! обов'язки з виконання доручень судді Конституційної Суду України зі справ конституційного провадження, зі крема, вони допомагають судді в підготовці рішень ухвал, готують аналітичні матеріали, довідки тощо.

До виконання доручень з підготовки інформаційний довідкових, аналітичних та інших матеріалів, необхідні Голові, його заступникам і суддям, а також до організації контролю за виконанням цих доручень в разі необхУ ності залучаються відповідні підрозділи Секретаріату.

Науковий консультант і помічник судді Конституції ного Суду України є державними службовцями. На ні повною мірою поширюється дія законів та інших норма! тивних актів, що регулюють порядок і умови проходжені ня державної служби, законодавство про працю. Вони мають виконувати посадові інструкції, правила внутріїщі нього розпорядку, інструкції по роботі з документами! інші нормативні документи, що регламентують роботу КСУ, а також підвищувати свій! професійний рівень та ділову кваліфікацію.

 

4. Основні напрями діяльності КСУ

1) Вирішення питань про конституційність

В Україні основна діяльність КСУ як гаранта верховенства Конституції України полягає у здійс­ненні контролю за дотриманням її положень. Саме поняття «конституційність» передбачає перевірку на відповідність Конституції України — Основному Закону держави — за­конів та інших правових актів. Конституційність є загаль­ною вимогою, що полягає в обов'язковому виконанні та до­триманні положень Конституції України усіма суб'єктами права, правильному застосуванні її норм органами влади та їх посадовими особами. Мета такої діяльності — не допус­тити нехтування основними конституційними принципами, а отже, основними правами та свободами людини і грома­дянина.

Принципи правової держави зобов'язують органи дер­жавної влади діяти в межах встановлених Основним За­коном держави повноважень (ч. 2 ст. 6 Конституції України). У разі виявлення суперечностей положень Конституції України органи державної влади мають звер­татися до єдиного органу конституційної юрисдикції — КСУ, який має вжити певних заходи? до їх ліквідації, урегулювання можливих конфлік­тів між гілками влади. Як гарант верховенства права КСУ приймає рішення, які є загаль­нообов'язковими до виконання та запобігають будь-яким зловживанням з боку державної влади.

На підставі рішень КСУ ви­віряються дії органів державної влади. Таким чином, забез­печення верховенства права, пріоритету Конституції Ук­раїни над усією системою правових актів дає можливість конституційному контролю охоплювати увесь правовий простір України, тобто усі правові акти нормативного ха­рактеру, що видаються органами державної влади.

Підставами для прийняття КСУ рішення щодо неконституційності правових актів| повністю чи окремих їх частин є:

— невідповідність Конституції України;

—порушення встановленої Конституцією України про­цедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чин-| ності;

—перевищення конституційних повноважень при їх 1 прийнятті (ст. 15 Закону України «Про Конституційний! Суц України»).

Йдеться про вади змісту актів та процедур їх прийнят­тя, порушення принципу поділу влади. Розглянемо ці під­стави конкретніше.

1. Невідповідність Конституції України означає, що зміст закону чи іншого правового акта має відповідати букві та духу Конституції України, оскільки цей нормативний право­вий акт має найвищу юридичну силу. Тобто положення ак­та, що перевіряється, не повинні суперечити буквальному змісту відповідних конституційних норм, відповідати прин­ципам, цілям, критеріям і обсягові правового регулювання ] (предмет, час, коло осіб).

Так, у Рішенні від 23 грудня 1997 р. № 7-зп (справа про Рахункову палату ВРУ) КСУ деякі положення Закону України «Про Рахункову палату» визнав такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними). При цьому Суд виходив з того, що Рахункова палата від імені ВРУ наділена повноваженнями контролю ли­ше за використанням коштів Державного бюджету України (ст. 98 Конституції України). А прийнятий 11 липня 1996 р. Закон України «Про Рахункову палату ВРУ», який став предметом перевірки, розширив повно­важення цього органу. На нього покладалося ще й здійс­нення контролю за тією сферою фінансово-економічної діяльності, що була поза межами коштів Державного бюд­жету України, а саме: контроль за дотриманням законності у фінансово-економічнш сфері, грошовою емісією, вико­ристанням грошового золотого запасу, дорогоцінних ме­талів, каміння, наданням кредитів і здійсненням операцій з розміщення золотого і валютного резервіїз; заощадженням і використанням майна, що є державною власністю; до­триманням законності при наданні Україною кредитів, економічної та іншої допомоги іноземним державам, між­народним організаціям, укладанням договорів про державні кредити з іноземними партнерами та їх виконанням, вико­ристанням безплатної допомоги Україні, одержаної з іно­земних джерел, тощо.

2. Процедура розгляду, ухвалення і набрання чинності пра­вовими актами означає, що відповідний суб'єкт наділений правом законодавчої ініціативи, відбулося проходження усіх стадій законодавчих слухань, забезпечено кворум, дотри­мується одноособовий чи колегіальний порядок розгляду і прийняття та порядок накладення вето і його подолання, здійснюється своєчасне опублікування правового акта в офі­ційному виданні.

12 липня 2000 р. КСУ прий­няв Рішення у справі про ратифікацію Хартії про мови, 1992 р., яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон України «Про ра­тифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин 1992 р.» від 24 грудня 1999 р. № 31350-ХІУ, а та­кож положення ч. 1 ст. 7 Закону України «Про міжна­родні договори України» від 22 грудня 1993 р. щодо по­рядку підписання закону про ратифікацію міжнародного договору України.

Суд виходив з того, що, як свідчить аналіз положень Конституції України, порядок підписання і офіційного оп­рилюднення законів України чітко визначено у її ст. 94. Згідно з цією статтею закон, прийнятий Верховною Радою України, підписує Голова ВРУ і невід­кладно направляє Президентові України. Президент Украї­ни протягом 15 дниз після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офщійно оприлюднює чи повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропо­зиціями до ВРУ для повторного роз­гляду. Якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений. Якщо під час по­вторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною

Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов'язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом 10 днів. За-' кон набирає чинності через 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Жодного винятку з цих правил шодо порядку підписання і офіційного опри­люднення законів України про ратифікацію міжнародних договорів Конституція України не передбачає. Отже, ВРУ, надаючи згоду на обов'язковість між­народних договорів шляхом прийняття відповідних законів України, має діяти згідно зі ст. 94 Конституції України.

Як показало дослідження матеріалів справи, прийня­тий Верховною Радою України Закон України «Про ра­тифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин 1992 р.» 24 грудня 1999 р. підписав Голова ВРУ, а 30 грудня 1999 р. його опублікова­но в газеті «Голос України» (№ 244). Таким чином, Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональ­них мов або мов меншин 1992 р.» було підписано і офіційно оприлюднено з порушенням положень ст. 94 Конституції України. У зв'язку з порушенням вимог що­до порядку підписання закону його треба розглядати як такий, що не відповідає Конституції України (є некон­ституційним).

3. Основними критеріями оцінки перевірки на відповід­ність законів та інших правових актів Конституції Украї­ни з точки зору передбачених повноважень на їх прийнят­тя, що визначила Конституція України, є: права і свободи людини та їх гарантії (ст. 3), поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову та здійснення їх органами повноважень у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (ст. 6).

КСУ, вирішуючи питання кон­ституційності, оцінює також, наскільки відповідають Кон­ституції України деякі дії органів державної влади, дає відповідь на питання, чи віднесено до повноважень органу відповідної гілки державної влади прийняття правового акта, що став предметом розгляду. У разі відсутності в Конституції України чітких приписів КСУ

України, як правило, виходить з функціональних повнова­жень органу. При цьому враховуються критерії функціо­нального (по горизонталі) та ієрархічного (по вертикалі) розподілу компетенцій, їх загальнодержавний та автоном­ний рівні.

Наприклад, у Рішенні від 24 грудня 1997 р. № 8-зп (справа за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (консти­туційності) розпоряджень Президента України про при­значення перших заступників, заступників голів обласних, Київської міської державних адміністрацій, виданих про­тягом липня — грудня 1996 р., січня 1997 р.) КСУ визнав таким, що не відповідає Кон­ституції України (неконституційним), положення ч. 1 п. 11 Положення про обласну, Київську, Севастопольську місь­ку державну адміністрацію, затвердженого Указом Прези­дента України «Про Положення про обласну, Київську, Севастопольську міську державну адміністрацію та Поло­ження про районну, районну в містах Києві та Севастополі державну адміністрацію» від 21 серпня 1995 р. № 760 що­до належності до повноважень Президента України при­значення голів місцевих державних адміністрацій.

Вирішуючи це питання, КСУ виходив з того, що ч. З ст. 118 Конституції України чіт­ко закріплює положення про те, що склад місцевих дер­жавних адміністрацій формують голови цих адміністра­цій. Також відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 106 Конституції України, ч. 4 ст. 118 і п. 7 розділу XV «Перехідні по­ложення» Конституції України Президент України за поданням Прем'єр-міністра України призначає голів міс­цевих державних адміністрацій та припиняє їхні повнова­ження на цих посадах. Конституція України не відносить до повноважень Президента України призначення пер­ших заступників, заступників голів місцевих державних адміністрацій. Оскільки місцеві адміністрації входять до системи органів виконавчої влади, то повноваження, ор­ганізація, порядок діяльності місцевих державних адміні­страцій відповідно до п. 12 ч. 1 ст. 92, а також ч. 2 ст. 120 Конституції України визначаються Конституцією і зако­нами України.

2) Вирішення спорів стосовно повноважень

Розгляд конституційності нормативно-правових актів певною мірою пересікається з розглядом спору про пов­новаження. Нормативний акт як результат застосування норми, що встановлює компетенцію, є підставою (обста­виною) для розгляду спору про повноваження.

Конституція України не закріплює положення про те, що КСУ розглядає спори про пов­новаження, це опосередковано передбачається в межах за­гальної процедури вирішення питання про відповідність Конституції України нормативних актів (гл. 10 «Особли­вості провадження у справах щодо конституційності пра­вових актів, що викликають спір стосовно повноважень конституційних органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування» Закону України «Про КСУ»). Тобто КСУ роз­глядає повноваження органів державної влади, які визна­чила Конституція України. Повноваження інших органів держави, не визначені в Конституції України, розгляда­ються судами загальної юрисдикції.

Законодавство інших країн зазначене повноваження відображає по-різному, однак смисл його зводиться до за­гальноприйнятого поняття «спір про компетенцію». По­няття «спір про компетенцію» може бути витлумачене у вузькому і широкому значеннях. У вузькому значенні спір про компетенцію — це лише конфлікт правових норм, створених різними органами держави в порядку реалізації своїх, визначених Конституцією, повноважень, які мають ідентичний об'єкт регулювання. У широкому значенні спір про компетенцію може виникати як у зв'язку із виданням органами державної влади правових норм, так і інших акгів, а також у разі вчинення дій правового характеру. Пе­ревага другого підходу — у можливості охопити консти­туційним контролем сферу видання розпорядчих актів, що стосуються повноважень органів державної влади³⁷.

Незважаючи на відсутність чіткої регламентації повно­важень КСУ у цій сфері, най­більшу кількість справ Суд розглядає саме по спорах, що виникають між вищими органами влади щодо їх компе­тенції. Отже, спір про компетенцію — це оспорювання ви­дання акта чи вчинення дій правового характеру двома органами державної влади, кожен з яких має свій право­вий інтерес, зумовлений ущемленням його компетенції.

Зміст конституційних подань, що надходять до КСУ, дає можливість визначити різні види спорів про повноваження. Назвемо деякі з них.

1. Якщо суб'єкт звернення вважає, що прийняття правового акта належить до його повноважень, а не будь-якого іншого органу державної влади.

У справі щодо відповідності Конституції України (кон­ституційності) Указу Президента України від 24 квітня

1997р. «Про Національне бюро розслідувань України» (Рішення КСУ від 6 липня

1998р. № 10-рп/98) сорок народних депутатів України ос­порювали Указ Президента України, вважаючи, що він виданий з перевищенням повноважень і не відповідає Конституції України, оскільки організація і діяльність та­ких формувань визначаються відповідно до ст. 92 Консти­туції України виключно законами України. Як бачимо, ініціювання цього питання було спричинено намірами ВРУ визнати за собою повноваження створювати правову основу для організації Національного бюро розслідувань України.

2. Якщо суб'єкт звернення вважає, що оспорювані повноваження мають здійснювати інші органи державної влади.

У справі про комунальні послуги (Рішення КСУ від 2 березня 1999 р. № 2-рп/99) Президент України оспорював конституційні повнова­ження ВРУ щодо прийняття Закону України «Про тимчасову заборону підвищення цін і та­рифів на житлово-комунальні послуги та послуги гро­мадського транспорту, що надаються громадянам Украї­ни», вважаючи, що ці повноваження Конституція України поклала на органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. Тим самим було порушено закріплений в ч. 1 ст. 6 Конституції України принцип поділу влади

3. Спір про повноваження може виникнути і у зв 'язку з прийняттям Автономною Республікою Крим нормативно-правового акта, що суперечить Конституції України та законам України.

У справі про об'єднання громадян в Автономній Реє публіці Крим (Рішення КСУ ві З березня 1998 р. № 2-рп/1998 р.) Президент України ое порював повноваження Верховної Ради Автономної Рес публіки Крим щодо права приймати нормативно-правові акти з питань порядку організації та діяльності об'єднану громадян, вважаючи, що засади утворення і діяльносі політичних партій, інших об'єднань громадян визнача-1 ються виключно законами України, тобто тільки законаїі ми із всеукраїнським статусом, і підлягають обов'язковій» реєстрації Міністерством юстиції України (п. 11 ч. 1 ст. 92 Конституції України).

 

3) Перевірка на відповідність Конституції України законопроекту про внесення змін до Конституції України

Це питання заслуговує на особливу увагу, оскільки в перехідний період у кожному суспільстві — це стосується і України — загострюються протистояння і боротьба різних політичних сил та ідей, що зачіпають питання суспільного устрою держави і т. ін. Саме в такі періоди існує підвищена небезпека прийняття неконституційних поправок до Конституції.

У Конституції України є розділ XIII «Внесення змін до Конституції України», який врегульовує процедуру внесен­ня змін до Основного Закону. КСУ здійснює попередній контроль законопроектів про вне­сення змін до Конституції України на їх конституційність відповідно до положень її ст. 159. Така перевірка здійснює­ться, по-перше, на етапі розгляду законопроекту Верхов­ною Радою України, по-друге, вона обмежена перевіркою законопроекту на відповідність вимогам статей 157 і 158 Конституції. Тобто висновок КСУ має бути поданий до початку розгляду законопроекту про вне­сення змін до Конституції на пленарному засіданні ВРУ. Наявність висновку КСУ про те, що законопроект відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України, є обов'язковою умо­вою для його розгляду на пленарному засіданні ВРУ.

Законопроект, який за висновком КСУ відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції Ук­раїни і до якого було внесено поправки під час розгляду на пленарному засіданні ВРУ, підля­гає також перевірці Судом на відповідність вимогам вка­заних статей Конституції перед прийняттям його як За­кону.

Конституція України займає особливе місце в житті на­шої держави. Вона є одним із невід'ємних атрибутів кож­ної правової держави і ядром усієї правової системи. Важ­ливою умовою її дієвості є гарантія верховенства. І в цьому особлива роль поряд з іншими органами правоохоронної системи належить Конституцшному Суду України, правова природа якого нарівні з перевіркою на конституційність за­конні та інших правових актів полягає у виявленні не-доліїсів правових норм, скасуванні антиконституцшних чи підтвердженні конституццщості останніх. Разом з тим не можна виключати ще одне призначення КСУ, яке можна характеризувати як участь у розвитку та вдосконаленні законодавства. Висловлені Конституцшним Судом України в тій чи іншій (нехай навіть і в рекомен­даційній) формі застереження унеможливлюють прийняття Верховною Радою України антиконституційних положень, що суперечать основам державного устрою.

КСУ перевіряє, чи не передбачають можливі зміни скасування або обмеження прав та свобод людини і громадянина, чи не спрямовані вони на ліквіда­цію незалежності або порушення територіальної цілісно-'стд України (ст. 157 Конституції України).

Суд також перевіряє, чи не порушені часові рамки по­дачі та розгляду законопроекту про внесення змін до Кон­ституції України відповідно до ст. 158 Конституції, оскіль­ки вона забороняє протягом року подавати до ВРУ один і той самий законопроект про внесен­ня змін до Конституції України, який вже розглядався Вер­ховною Радою і не був прийнятий. Верховній Раді також заборонено протягом строку своїх повноважень двічі змі­нювати одні й ті самі положення Конституції України.

Передбачена процедура внесення змін до Конституції ускладнює порядок їх внесення, тим самим закріплюючи дієвість основних її положень: легітимність, стабільність, реальність, верховенство, а отже — правовий захист і конституційну законність, без чого неможливе нормаль­не функціонування суспільства.

Практика КСУ щодо надан­ня висновків про внесення змін до Конституції України є досить багатою, зокрема, у справах про внесення змін: до ст. 98 (25 березня 1999 р. № 1-в/99); до ст. 46 (2 черв­ня 1999 р. № 2-в/99); до статей 76, 80, 90, 106 (27 черв­ня 2000 р. № 1 -в/2000); за ініціативою народних депута­тів України від 11 липня 2000 р. № 2-в/2000; до ст. 80 (5 грудня 2000 р. № З-в/2000); до ст. 98 (21 грудня 2000 р. № 4-в/2000); до статей 84, 85 та інших статей (14 берез­ня 2001 р. № 1-в/2001); до ст. 81 (4 липня 2001 р. № 2-в/2001); у справі про Римський Статут від 11 липня 2001 р. № З-в/2001 тощо.

Так, у справі за зверненням ВРУ про надання висновку щодо відповідності проекту Закону України «Про внесення змін до ст. 46 Конституції України» вимогам статей 157 і 158 Конституції України, в якому закріплювалося право громадян на соціальний захист у ста­рості у зв'язку з досягненням певного віку, а саме, що «гро­мадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх... у старості при досягненні жін­ками не вище 55 років, а чоловіками — не вище 60 років», необхідність внесення змін до Конституції України народ­ні депутати аргументували потребою підсилення гарантій існуючих прав і свобод громадян України.

Однак КСУ визнав цей зако­нопроект таким, що не відповідає вимогам ст. 157 Консти­туції України, мотивуючи тим, що пропоновані зміни, по-суті, обмежують право громадян на соціальний захист у старості, оскільки за своїм буквальним смислом фактично позбавляють (очевидно, всупереч намірам самих авторів законопроекту) права на соціальний захист жінок, старших (вище) 55 років, і чоловіки?, старших (вище) 60 рокш, що суперечить вимогам ст. 157 Конституції України.

Як зазначив Суд, право громадян на соціальний захист не залежить від досягнення ними певного віку, а поняттям «вік» ст. 46 взагалі не оперує. Таке право гарантується всім громадянам, які його потребують, незалежно від того, до якої вікової категорії вони належать. Не пов'язується з досягненням певного віку за змістом ст. 46 Конституції України і складова частина цього права — право громадян на пенсійне забезпечення. Це цілком відповідає призна­ченню соціальної держави, якою проголошена Україна (ст. 1 Конституції України), та вітчизняній законодавчій практиці. Зокрема, Законом України «Про пенсійне забез­печення» від 5 листопада 1991 р. встановлено такі види пенсій, як пенсії по інвалідності, пенсії у зв'язку з втратою годувальника, соціальні пенсії, пенсії за вислугу років то­що, які за наявності підстав призначаються у будь-якому віці. До того ж право на соціальний захист громадян у ста­рості не обмежується тільки пенсійним забезпеченням, а включає й інші види передбаченої законом допомоги.

Крім того, наявність у Конституції надто деталізованих положень, у галузевому законодавстві, породжуватиме не­обхідність частого внесення змін до неї, що негативно по­значатиметься на стабільності Основного Закону. Таким чином, пропоновані змши в разі їх ухвалення Верхов­ної Радою України обмежуватимуть право громадян на со­ціальний захист у старості і можуть призвести до знижен­ня гарантій непорушності інших прав і свобод людини і громадянина.

В іншому висновку у справі за зверненням ВРУ про надання висновку щодо відповідності проекту Закону України «Про внесення змін до статті 80 Конституції України» вимогам статей 157 і 158 Консти­туції Суд визнав цей законопроект таким, що відповідає Конституції України. Подання цього законопроекту на­родні депутати України обґрунтовували необхідністю по­дальшого вдосконалення конституційного регулювання статусу народних депутатів України, зокрема, обмеження депутатської недоторканності «до виправданих станом нашого суспільства меж».

Частиною 3 ст. 80 Конституції встановлено, що «на­родні депутати України не можуть бути без згоди ВРУ притягнені до кримінальної відповідаль­ності, затримані чи заарештовані». Зміна до цієї статті по^ лягає у тому, шо з її третьої частини вилучається словоспо-; лучення «притягнені до кримінальної відповідальності». Така редакція порівняно з чинною обмежує депутатську недоторканність народних депутатів України. Згідно з про­понованою зміною відповідні державні органи за наяв^ ності передбачених Кримінально-процесуальним кодексом? України приводів і підстав можуть порушувати щодо на-, родного депутата України кримінальну справу, проводити! інші процесуальні дії (у тому числі пред'являти народному! депутату України обвинувачення) і передавати справу на розгляд суду без попередньої згоди на це ВРУ. Згода потрібна лише для затримання або арешту народного депутата України до набрання законної сили обвинувальним вироком суду.

 

4) Повноваження щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України

У Конституції України 1996 р. поняття «офіційне тлума­чення» згадується'лише один раз — у пункті 2 ст. 150 та характеризується як одне з повноважень Конституційного 'буду⁵України. В п. 6 гл. XV Конституції «Перехідні поло­ження» зафіксовано, шо до створення КСУ тлумачення законів здійснює ВРУ. Але багато хто сприйняв п. 6 гл. XV таким чином, що нібито після створення КСУ ВРУ позбавляється права офіційного тлумачен­ня законів. Саме це і стало однією з головних причин дебатів, які ведуться і на офіційному рівні, і серед на­уковців, стосовно того, хто є суб'єктом офіційного тлума­чення законів. Існує думка, що автентичне тлумачення Конституції та законів України притаманне органові, який їх приймає. Ще в Римському праві наголошувалося, що право тлумачити закон має лише той, хто володіє правом його приймати. Тому цілком логічна і зрозуміла позиція прибічників повернення Верховній Раді України — єдино­му органу законодавчої влади в Україні — права тлумачити свої закони.

Однак питання про повернення права офіційного тлу­мачення законів законодавцю викликає заперечення. Та­ка проблема взагалі не має існувати, оскільки ВРУ, якій право автентичного тлумачення нале­жало завжди і належить певною мірою й зараз, ніколи його не втрачала, бо автентичне тлумачення — це тлума­чення, яке походить з першоджерела.

Але щоб правильно витлумачити правову норму, забез­печи<