Розвиток наукової думки у сфері земельного права України: науково-правничі школи та науковці, їх концептуальні ідеї та практичні досягнення.

Розвиток наукової думки у сфері земельного права України: науково-правничі школи та науковці, їх концептуальні ідеї та практичні досягнення.

Наукова школа – усталений науковий колектив, що сформувався за певний період науковцями, наукові інтереси яких були спрямовані на розв’язання довготривалих завдань за певними науковими напрямками та отримав наукові результати, які визнані як в України, так і за її межами.

Ознаки:

1. усталений науковий колектив, який формується та розвивається колективом вчених, наукові інтереси яких спрямовані на розв’язання завдань визначених в їх науковому напрямку;

2. очолюється наук керівником, засновником наук-го напрямку, наукові здобутки якого визнані наук громадськістю;

3. є базою в підготовці наукових кадрів вищої кваліфікації певного напрямку (кандидат, доктор юр наук);

4. об’єднує наукові дослідження, що виконуються за першочерговими напрямами, визнані державами як пріоритетні у світовій науці;

5. її статус визначається вченою радою за поданням відповідного факультету інституту.

Зазначені ознаки є характерними для 5 наукових шкіл.

1.КНУ: ЦП, ЗП, ЄП, ПЄБ В Укр.

2.Інститут держави і права імені Корецького

3.Харк академія ім. Яр.Мудргого(Шульга(перший коментар до ЗК), Гетьман, Вовк, Лісова(забесп землеустрою в УКР)

4.Одеська академія (кафедра аграрн, зем, єкол права.Погрібний, Каракаш, Гуревський»право приватної власності громадян Укр»,

5.Львів, ун-т Франка.(кафедра трудове, зем, єк пр..Титова(фермерство в Укр.НовийЗК-позитивні та негативні аспекти.) Федорович.

1. В КНУ легалізована рішенням вченої ради в 04.12.00 р.

Витоки- дослідження 19-20 ст., гірн-зем, зем, колгосп, прав охорони НПС. Проф. Удінцев(1896 працював в ун. Ім. св.. Володимира,«1901 Руське гірниче земельне право», «викуп посесійних земель і лісів»,

Положення про наукові школи в КНУ ім. Т. Шевченка затв вченою радою 10.01.2005 р.

Земельне право, екологічне право та право екологічної безпеки (кафедра трудового, земельного та екологічного права, 4.12.2000 р, засновник – Андрейцев В.І.) Удінцев В.А., Індиченко П., Пантилийченко, Янчук В.З., Мунтян В.Л., доц. Миронець та ін. вчені.

Основні наукові праці:

Андрейцев:актуальні проблеми практичної теорії: земельне право і законодавство суверенної України, К., 2005р.,-ЗП та З з-во суверенної України,

Балюк-Коментар до ЗК, Проблеми розмежування земель комун і держ власності,

Гринько С.В. «Правові аспекти реєстрації прав на землю»

Заєць «Правові аспекти реаліз земельної реформи в Україні», 2006р.,

Марусенко «Правові аспекти земельних сервітутів в Україні»,

Мірошниченко: Колізії в правовому регулювання земельних відносини в Україні, Нормування як засіб правового регулювання земельних відносин: автор. на здобуття кюн,

Носік-право власності на землі укр. народу, Момент істини: літопис кафедри труд, зем, єк права. Проблеми здійснення права власності на землю українського народу

Бахуринська «Правові засади концесії земельної ділянки за законодавством України»,

Старостенко «Правове регулювання межування земель в Україні», 2009р.,

Сьогодні, представниками є Балюк Г.І., Носік В.В., Краснова М.В, Мірошніченко А.М., Коваленко, Заєць, Марусенко Р.І., Євстігнєєв, Бахуринська, Старостенко Д.М, Бевз, Саркісова Т.Б.

2. Інститут держави і права ім. Корецького. Шемшученко Ю.С., Семчик В.І., Кулинич П.Ф, Бусуйок Д.В (Обмеження прав людини); наукова школа сформована у відділі правових проблем зем, агр та еколог права, яке очолює Семчик В.І

Науково-правничі школи в Україні, які досліджують питання земельного права та земельного законодавства (м. Харків, Львів, Одеса)

3) Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого (наукова школа сформована на кафедрі екологічного права), Наук керівник Шульга М.В, Гетьман А.П докт.проф,академік, Вовк Оксана Миколаївна, доц,кюн Конишева Олена Василівна, Лісова Тетяна Вікторівна, Лейба Людмила Василівна.

4) Одеська національна юридична академія, сформована на кафедрі агарного, земельного та екологічного права. У витоків докт, проф Погрібний О.О. Зараз очолює Каракаш Ілля Іванович. Луняченко Анатолій Васильович, Гуревський В.К., Глотова Олена Володимирівна та ін..,

5) Наукова школа Львівського національного університету ім. І Франка. Раніше - Титова. Зараз - Федорович В.І. кюн,доц, Ващишин Марія Ярославівна., Ільницька Н.В

Земля як ключовий об’єкт земельно-правового регулювання: наукові пошуки оптимального правового визначення та співвідношення з іншими об’єктами права.

Ключовим у визначенні предмету земельного права як галузі права (земельних правовідносин) виступає поняття «земля».

Поняття «земля» в залежності від контексту використовується у багатьох розуміннях: 1) як планета, 2) як суходіл, 3) як ґрунти - верхній шар земної поверхні, придатний для життя рослин, 4) як кономічна категорія - загальний засіб праці і основний засіб виробництва у сільському господарстві, 5) як територія з угіддями, якою хтось володіє, територія з правовим режимом, тощо.

В межах одного розуміння можуть також існувати різні підходи до наповнення поняття «земля» конкретним змістом. Тому розуміння поняття «земля», використане при визначенні предмету земельного права, потребує уточнення.

Ст. 1 ЗУ «Про охорону земель» визначає землю як «поверхню суші з грунтами, корисними копалинами та іншими природними елементами, що органічно поєднані та функціонують разом з нею».

ГОСТ 26640-85 містить дещо інше визначення: «земля - найважливіша частина навколишнього природного середовища, що характеризується простором, рельєфом, ґрунтовим покривом, надрами, водами, є основним засобом виробництва у сільському господарстві, а також просторовою базою для розміщення галузей народного господарства».

Слід наголосити, що регулятивне значення таких визначень дуже обмежене, але все-таки вони певною мірою ілюструють, в якому саме розумінні термін «земля» розглядається у земельному законодавстві.

У доктрині земельного права наводяться й інші визначення землі, що, проте, знаходяться у загальному руслі законодавчих підходів.

В. Носік - земля (як основне нац. багатство) - це розташована над надрами в межах державних кордонів частина земної поверхні з родючим шаром грунту, який використовується для виробництва у сільському господарстві абсолютної і додаткової вартості, що має розподілятися між сільським господарством, промисловістю і державою через приватну і суспільну форми власності за об ´єктивним природним законом прогресивного економічного розвитку суспільства, що забезпечує збереження і підвищення родючості грунту, відновлення людської праці і розширене відтворення капіталу з метою забезпечення потреб та інтересів кожного громадянина і всього Українського народу».

На думку Н. Титової, земля (виступаючи специфічним майном, об´єктом цивільного права) взагалі не є об´єктом земельного права; цей термін «означає певну відокремлену від природного середовища працею людини частину (масу) речовини...»

Натомість, для позначення об´єкта земельного та екологічного права слід вживати поняття «землі», яке означає «органічний компонент екосистеми, не вилучений з довкілля, який тісно взаємодіє з іншими природними об ´єктами (водами, лісами, атмосферним повітрям тощо)».

Виходячи із згаданих вище положень законодавства, а також із підходів, що висловлюються у науці земельного права, видається, що сьогодні в земельному праві поняття «земля» вживається у розумінні земної поверхні та простору над та під нею на висоту та глибину, необхідну для використання відповідної земельної ділянки за цільовим призначенням (у тому числі її забудови), включаючи ґрунтовий покрив у межах цього простору.

Місце ЗП як галузі права в правовій системі Укр.

ЗП - самостійна галузь права, має свій предмет і метод регулювання. В той же час земельне право - не відособлене право, бо має цілий ряд питань, за якими стикається з іншими галузями права.

Застосування норм земельного права тісно пов'язується із застосуванням правових норм інших галузей права, а також враховуються принципи цих галузей.

АЛЕ

Може існувати також зобов’язальна оренда, на яку поширюватимуться основні положення ЦК про майновий найм

Поняття «оренда землі» можна розглядати у двох розуміннях: (1) як правовий титул та (2) як правовідносини.

У першому розумінні оренда землі (право оренди землі) - «засноване на договорі [право] строкового, платного володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності»

Зважаючи на положення чинного закнонодавства оренда землі має речовий характер (можливість відчуження, обо’язкова реєстрація)

У значенні правовідносин оренда землі є правовідносинами, що складаються у зв’язку із використанням земельної ділянки на титулі права оренди

Емфітевзи і суперфіцій – права на чужі речі, мають речовий характер

Різниця між ними лише в призначенні користування земельною ділянкою (для с/г потреб та для забудови)

Емфітевзис – «відчужуване речове право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб»(ч.1 ст.102-1 ЗКУ, ст.407 ЦКУ). Правовому режиму емфітевзису присвячено ст.102-1 ЗКУ, гл.33, ст.ст.407-412 ЦКУ

Суперфіцій – відчужуване речове право користування чужою земельною ділянкою для забудови (таке визначення випливає із ч.1 ст.102-1 ЗКУ, ст.413 ЦКУ). Суперфіцію присвячено ст.102-1 ЗКУ, гл.34, ст.ст.413-417 ЦКУ.

 

У доктрині земельного права доцільність запровадження у правову систему України емфітевзису та суперфіцію піддається сумніву (Д.В. Бусуйок) «за умов можливості набуття емфітевзису та суперфіцію за ціною, яка дорівнюватиме вартості набуття права власності на землю, а також подібності емфітевзису та суперфіцію до інституту строкової оренди землі». Вважаємо, що з наведеною позицією можна погодитися, але із застереженнями.

По-перше, у разі, якщо в Україні і надалі блокуватиметься створення повноцінного ринку земель сільськогосподарського призначення, емфітевзис може стати вимушеною, але ефективною альтернативою купівлі-продажу землі.

По-друге, існуюча на сьогодні подібність оренди землі, з одного боку, та емфітевзису та суперфіцію, з іншого – явище ненормальне. Бажано було б, щоб конструкція права оренди землі за вітчизняним законодавством відповідала б усталеним світовим підходам, тобто послідовно відображала б зобов’язальний характер цього права.

 

Ст. 401-406 ЦК

Законодавче визначення ст.98 ЗКУ: це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками)

Проблема. Існуюче визначення земельного сервітуту є недосконалим, воно не узгоджується із положеннями ст.100 ЗКУ (згадує про можливість встановлення сервітутів на користь визначених осіб - особистих сервітутів), а також в сукупності із ст.100 ЗКУ утруднює (1) встановлення сервітутів відносно ділянок, що не є суміжними, (2) встановлення сервітутів на користь чи за рахунок іншого нерухомого майна (напр., сервітутне право власника трубопроводу на чужу земельну ділянку). Вважаємо, що такі сервітути можуть бути встановлені на підставі положень ст.404 ЦКУ.

Доктринальне: НОСІК – це територіально та функціонально визначене обтяження однієї земельної ділянки правом обмеженого використання її благ власником (користувачем) іншої земельної ділянки, яка позбавлена таких благ, для ефективного та раціонального використання останньої або правом користування, що належить конкретно визначені особі (особистий сервітут).

Законодавчо (ст.100 ЗКУ, ч.1 ст.402 ЦКУ) встановлено чотири способивстановлення сервітутів: 1) договірний; 2) судовий; 3) заповітом; 4) законом

Допустимість встановлення сервітут, (умови, яких необхідно дотриматися):

1. сервітут виникає з моменту державної реєстрації– після 01.01.2013 здійснюється державна реєстрація сервітуту як права (а не договору) згідно із положеннями ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

2. При встановленні сервітуту судом він все одно підлягає державній реєстрації і виникає з її моменту, а не безпосередньо після набрання рішенням суду законної сили. Також він підлягає реєстрації і при встановленні його в заповіті.

3. спосіб у який буде здійснюватися сервітут повинен бути "найменш обтяжливим для власника земельної ділянки".

4. ПРОБЛЕМА: Не дістало чіткого законодавчого вирішення питання про те, чи можна встановити земельний сервітут на користь власника певного нерухомого майна (не земельної ділянки) не як особистий, а як реальний сервітут (тобто сервітут, що буде належати будь-якому власнику цього майна - будівлі або споруди, трубопроводу тощо, а не конкретній особі, що є власником на даний момент). На наш погляд, виходячи із принципу свободи договору встановлення таких земельних сервітутів є можливим.

5. сервітут не виникає безпосередньо з закону, це лише теоретична можливість, оскільки чинне законодавство України не передбачає випадків, коли земельний сервітут виникав би безпосередньо на підставі закону

6. Закон не визначає істотних умов договору про встановлення земельного сервітуту. Тому мінімально достатнім є описати характер сервітуту, що встановлюється, тобто обсяг прав, що надаються користувачеві, та порядок його здійснення. Якщо сервітут стосується частини земельної ділянки, на наш погляд, для коректного опису у договорі цієї частини необхідним є складання відповідної технічної документації із землеустрою

7. виходячи з цільового призначення, правового режиму земель можуть бути недопустимим передбачення деяких видів діяльності в сервітуті: на земля сг призначення схильних до затоплення – сервітут відведення води, на землях ПЗФ прямо заборонено проїзд сторонніх осіб: у звзяку з цим пропонується обов'язковість проведення державної експертизи землевпорядної документації зі встановлення земельних сервітутів для уможливлення контролю за дотриманням усіх природоохоронних вимог і доцільністю та можливістю встановлення сервітуту в кожному конкретному випадку.

Обмеження встановлення сервітуту:

1. Встановлення земельного сервітуту обмежує можливості власника володіти, користуватися та розпоряджатися земельною ділянкою. Із самої природи земельного сервітуту випливає, що у випадку колізій сервітуту із правом власності або іншими правами на земельну ділянку (оренди, емфітевзису тощо) сервітут має безумовну перевагу. Проте коли земельний сервітут унеможливлює використання земельної ділянки за цільовим призна­ченням, він може бути припинений (див. ч. 2 ст. 102 ЗКУ та коментар до неї).

2. на підставі рішення суду сервітут встановлюється не безумовно, а за наявності підстав. ПРОБЛЕМА: Чинне законодавство безпосередньо не визначає підстав, за наявності яких суд повинен задовольняти позов про встановлення сервітуту, в теорії виділяють такі підстави: 1) суспільна необхідність встановлення сервітуту (земельну ділянку буде неможливо використовувати за призначенням, а негативні наслідки від встановлення сервітуту будуть явно меншими від вигоди для пануючої ділянки), за умови 2) попереднього повного відшкодування зниження вартості земельної ділянки.

3. будь-який користувач земельної ділянки, окрім власника, може обтяжити земельну ділянку сервітутом лише на час свого користування, і лише у разі, коли законом або договором йому передане право розпорядження земельною ділянкою

4. на земельну ділянку, надану в користування третій особі, власник може встановити сервітут лише за згодою користувача. В іншому разі користувач може ставити питання про відповідальність власника за порушення його прав.

 

Договір дарування

Право власності на ділянку, що дарується, виникає не в момент передачі ділянки, а після отримання її майбутнім власником окремого документу (не договору), що посвідчує право власності, та його державної реєстрації, отже, договір дарування земельної ділянки є консенсуальним. Іншими ознаками договору дарування є його безоплатність, односторонній характер та необхідність згоди обдарованої особи на прийняття ділянки, що дарується. Під­писуючи договір, обдарована особа цим висловлює свою добровільну згоду на прийняття подарунку, а тим самим особа з виникненням права власності на ділянку, набуває і ряд обов'язків, пов'язаних з володінням та користуванням нею, в тому числі і обов'язок використовувати одержану земельну ділянку за її цільовим призначенням.

У ЗК не встановлено вичерпний перелік цивільно-правових договорів, за якими може набуватися право власності на земельну ділянку. Враховуючи існування у цивільному праві принципу свободи договорів, можна дійти висновку про можливість існування й інших договорів, які не згадані у ЗК та ЦК щодо земельних ділянок.

Набрання чинності ЗК вже викликало появу нової групи договорів щодо земельних ділянок. Предметом цих договорів є встановлення щодо земельної ділянки обмеженого речового права, яке за природою є правом на чужу річ. До таких прав належать сервітути, в тому числі земельний сервітут, суперфіцій (право користування земельною ділянкою для забудови), емфітевзис (право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб).

 

Проблеми:

1) ВР не затвердила загальнодерж. програму викор. та охорони земель (проект від 2008р).

2) Фактична відсутність схем планування окремих частин тер. Укр. (областей, районів).

3) У ЗУ «Про генеральну схему планування території України», який розраховано на 2 етапи: 1 – до 2010 року, 2 – 2011-2020 роки не враховані чинники міжнародної інтеграції та співробітництва.

4) Відсутність ЗУ «Про зонування земель».

5) Обмежений характер планування у проекті містобудівного кодексу.

 

Юр. відповідальність за ЗЗ.

Ю р. відповідальність: (1) широкий - примусові (негативні) заходи, що застосовуються до правопорушника (як негативні наслідки для особи чи орг. що вчинили протиправний поступок, правовідносини із застосування негативних заходів до правопорушника; система примусових заходів, що застосовується до громадян, посадових осіб, підприємств, організацій та установ, які порушили закон, з метою покарання винних, припинення та попередження правопорушень та відновлення порушених прав, «обов’яз [ок] правопорушника зазнавати несприятливих наслідків особистого, майнового чи організаційного характеру», «поєднане з державним осудженням застосування до правопорушника заходів державного примусу особистого, матеріального чи організаційного характеру», нарешті, навіть неухильно суворе, гранично ініціативне виконання всіх обов´язків), (2) і вузького, за якого відповідальність розглядається як правовідносини із застосування до порушника негативних заходів, що передбачає покладення обов´язку, який до вчинення правопорушення не існував та виник лише у зв’язку із правопорушенням, або позбавлення існуючого права, як «покладення на правопорушника додаткового, нового обов’язку або позбавлення права».

Другий підхід видається більш доцільним. Як слушно вказує С. М. Кравченко, «примушення до виконання раніш існуючого обов’язку нічого не додає до його змісту». Тому нижче ми будемо розглядати юридичну відповідальність як правовідносини із примусового покладення на правопорушника додаткових обов’язків негативного характеру або позбавлення його праву зв´язку із вчиненням правопорушення.

Земельне правопорушення, на наш погляд, за змістом є порушенням норм земельного права, а за формою - порушенням приписів земельного законодавства.

Традиційно виділяють такі види юридичної відповідальності (вони перераховані, зокрема, у ст. 92 Конституції України): кримінальну, адміністративну, дисциплінарну, цивільну та матеріальну. Останнім часом все більшого поширення набуває підхід, за якого виділяються ще й такі види відповідальності, як фінансова, еколого-правова у вузькому розумінні (обмеження, тимчасова заборона (зупинення) чи припинення діяльності або припинення права користуванням природним ресурсом), земельно-правова (відшкодування втрат сільськогосподарського/лісогосподарського виробництва, припинення прав на землю). Із прийняттям ПСУ з´явилися певні підстави об´єднувати всі перераховані «новітні» види відповідальності під назвою господарсько-правової.

Наведений перелік видів юридичної відповідальності навряд чи можна вважати вичерпним: чинне законодавство передбачає застосування окремих санкцій, що не можуть бути «вписані» у згадані вище види відповідальності. Наприклад, відповідно до ч. 7 ст. 68 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища», «посадові особи та спеціалісти, винні в порушенні вимог щодо охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки за поданням державних органів охорони навколишнього природного середовища згідно з рішеннями їх управлінських органів позбавляються премій за основними результатами господарської діяльності повністю або частково.» Застосування такої санкції не підпадає під ознаки дисциплінарної відповідальності або іншого «традиційного» виду юридичної відповідальності.

Практичне значення поділу юридичної відповідальності на види обумовлено положенням ст. 61 Конституції України, за якою за одне правопорушення не можна двічі притягати до юридичної відповідальності одного виду. З цього випливає, що за одне правопорушення в принципі можна притягати до відповідальності різних видів. Між тим, особа не маже бути притягнута і до майнової відповідальності різних видів (цивільної та матеріальної) за одне й те саме правопорушення - адже якщо вона відшкодовує заподіяну шкоду в рамках якогось із видів майнової відповідальності, для застосування інших вже немає підстав. Крім того, варто пам´ятати, що адміністративна відповідальність настає за правопорушення, які не тягнуть кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 9 КУпАП).

Окрім видів, виділяють і форми юридичної відповідальності: (1) позитивну {перспективну) - обов´язок дотримуватися правових норм, вчиняти дії, що відповідають «об´єктивним вимогам даної ситуації і об´єктивно обумовленим ідеалам часу», та (2) негативну (ретроспективну) - відповідальність за вчинене правопорушення.

У спеціальній літературі виділення позитивної відповідальності піддається обґрунтованій критиці. Вказується, що відповідальність у цьому випадку розглядається у загальному, неюридичному розумінні, межі поняття розмиваються, що не виправдано ні з наукової, ні тим більше з практичної точки зору, викликає термінологічну плутанину.

 

57. Проблеми ефективності адмін. та крим. відповідальності за з-п порушення.

Юр. відповідальність за земельні правопорушення є однією з ефективних форм охорони земель та забезпечення земельного правопорядку загалом. Однак вивчення сучасного стану земельної деліктності в Україні дозволяє стверджувати про масовість земельних правопорушень та постійне зростання їхньої кількості. Це є свідченням низької ефективності існуючої правової регламентації охоронювальних правовідносин у сфері використання та охорони земель.

У доктрині права відмічається, що однією з умов ефективності юридичної відповідальності є правотворча діяльність. Єдина, цілісна, внутрішньо й зовні несуперечлива система правових норм, що регламентують правовідносини у сфері юридичної відповідальності за земельні правопорушення, підвищить ефективність боротьби із цим масовим соціально негативним явищем. Аналіз існуючого інституту юридичної відповідальності за земельні правопорушення виявляє низку вад, пов'язаних передусім з недосконалістю юридичної техніки та неузгодженістю правових норм в актах земельного та інших галузей законодавства, що можуть бути усунуті шляхом удосконалення законодавства в цій сфері.

За що карати?

По-перше, звертає на себе увагу проблема "розпорошеності" норм, що визначають види протиправної поведінки у сфері земельних відносин та юридичну відповідальність за неї. Це зумовлено тим, що земельні правопорушення належать до так званих складних правопорушень: вони передбачені як у ст. 211 Земельного кодексу України, так і в Особливій частині Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України тощо.

Однак, зважаючи на те, що ст. 211 ЗКУ не розкриває складу земельного правопорушення, обґрунтованим є твердження, що "дана норма ніякого регулятивного та охоронного значення не має – нікого не можна притягнути до відповідальності на підставі ч. 1 ст. 211 ЗКУ. Не розкривається зміст даних видів земельних правопорушень і в ККУ та КУпАП, тому без звернення до інших нормативно-правових актів визначити об'єктивний бік окремих складів правопорушень у галузі земельного законодавства неможливо. Ідеться закони "Про державний контроль за використанням та охороною земель" від 19.06.2003 р., "Про охорону земель" від 19.06.2003 р. тощо. Однак з погляду юридичної техніки з метою уникнення надмірного "блукання" по законодавству доцільніше було б розкривати зміст статті в тому ж нормативно-правовому акті, в якому встановлено юридичну відповідальність.

По-друге, виникла ситуація, за якої різні нормативні акти по-різному формулюють однакові протиправні дії, що ускладнює застосування юридичної відповідальності. У зв'язку із цим науковці пропонують два шляхи вирішення цього питання: або узгодити існуючі переліки порушень земельного законодавства в обох законодавчих актах, або зібрати всі норми, що стосуються формулювання складів земельних проступків, в одному законодавчому акті.

Крім того, має місце подвійне встановлення в КУпАП адміністративної відповідальності за одне земельне правопорушення та визначення різних санкцій за його вчинення. Так, адміністративна відповідальність за знищення або пошкодження захисних насаджень (п. "з" ст. 211 ЗКУ) передбачена одразу у двох статтях: ст. 53 та ст. 65-1 КУпАП, а встановлені в них санкції різні.

Отже, тоді як за одне земельне правопорушення передбачено адміністративну відповідальність у двох статтях КУпАП, за деякі правопорушення відповідальність взагалі не передбачена. Так, п. 4 ст. 211 ЗКУ встановлено такий склад земельного правопорушення у сфері управління в галузі використаним, відтворення та охорони земельних ресурсів, як порушення строків розгляду заяв щодо відведення земельних ділянок. Однак у чинному законодавств України відсутня норма, яка передбачала б покарання за цей вид земельного правопорушення. Внаслідок порушення строків розгляду заяв щодо відведення земельних ділянок у заявника виникає право на оскарження в судовому порядку відмови у наданні земельної ділянки або залишення клопотання без розгляду, а посадова особа у зв'язку з відсутністю адміністративної відповідальності за таке діяння нестиме в кращому разі лише дисциплінарну відповідальність.

Проблематичним є здійснення правової оцінки дій суб'єкта і при ухиленні від державної реєстрації прав на земельну ділянку та подання недостовірної інформації, оскільки чинним адміністративним та кримінальним законодавством не передбачено відповідальності за таке правопорушення, яке визначене в п. "ї" ст. 211 ЗКУ. Таким чином, механізм реалізації цієї норми ЗКУ відсутній.

Усунути дефекти

Враховуючи зазначене, вважаємо за доцільне внести такі зміни до чинних нормативно-правових актів із метою підвищення рівня їхньої юридичної техніки.

З погляду юридичної техніки доцільно розкривати склад земельного правопорушення, який передбачено в КУпАП або ККУ, в першу чергу його об'єктивну сторону, в диспозиції статті цих кодексів. В іншому разі неминуче "блукання" по різних законодавчих актах.

Зважаючи на те, що ст. 211 ЗКУ не розкриває складу земельного правопорушення при кваліфікації останнього, посилання на зазначену норму не обов'язкове, а відтак, зазначену норму доцільно викласти у такій редакції: "Юридичні і фізичні особи, винні в порушенні законодавства України у сфері земельних відносин, несуть відповідальність згідно із законом. Притягнення осіб, винних у порушенні законодавства у сфері земельних відносин, до відповідальності, передбаченої законами України, не звільняє їх від обов'язку відшкодувати шкоду, заподіяну в результаті порушення цього законодавства ".

Необхідно усунути неузгодженості при встановленні різних санкцій за вчинення однакових правопорушень та передбачити в чинному законодавстві України відповідальність за деякі земельні правопорушення, які є відносно новими для нашого правового поля, а саме: укладення угод із порушенням земельного законодавства; ухилення від державної реєстрації прав на земельну ділянку; порушення строків розгляду заяв щодо відведення земельних ділянок, набуття і реалізації прав на землю; порушення встановленого режиму використання земельних ділянок, на яких розміщені об'єкти культурної спадщини; самовільне зайняття земельної ділянки в місцевостях, що радіоактивно забруднені, зокрема самовільне поселення в ній, тощо.

Приведення інституту юридичної відповідальності за земельні правопорушення в єдину, цілісну, внутрішньо й зовні несуперечливу систему дозволить усунути існуючі протиріччя та заповнити прогалини правового регулювання, а отже, підвищити його ефективність.

 

Глава 6 ЗК

Для віднесення земельної ділянки до земель житлової та громадської забудови закон передбачає дві умови: (1) земельна ділянка має бути розташована в межах населеного пункту; (2) вона повинна "використовуватися для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування". Вичерпного переліку "об'єктів загального користування" законодавство не визначає.

Поняття "межі населених пунктів" визначається ч. 1 ст. 173 ЗКУ як "умовна замкнена лінія на поверхні землі", що відокремлює територію відповідного населеного пункту від інших територій (детальніше див. ст.ст. 173-176 ЗКУ та коментар до них).

Планування територій населених пунктів. Проблеми співвідношення з ін. f управління.

Регулюється: 1) ст. 180 ЗКУ, 2) ЗУ "Про основи містобудування", 3) "Про регулювання містобудівної діяльності", 4) "Про Генеральну схему планування території України".

Законодавче визначення планування територій міститься у ст. 2 ЗУ "Про регулювання містобудівної діяльності": «Планування і забудова територій - діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає:

1) прогнозування розвитку територій;

2) забезпечення раціонального розселення і визначення напрямів сталого розвитку територій;

3) обґрунтування розподілу земель за цільовим призначенням;

4) взаємоузгодження державних, громадських та приватних інтересів під час планування і забудови територій;

6) встановл режиму забудови територ, на яких передбачено провадження містобудівної дія;

7) розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об'єктів;

8) реконструкцію існуючої забудови та територій;

9) збереження, створення та відновлення рекреаційних, природоохоронних, оздоровчих територій та об'єктів, ландшафтів, лісів, парків, скверів, окремих зелених насаджень;

10) створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури;

Доктринальне визначення (І. І. Сіряченко): планування використання земель у межах населених пунктів – це діяльність уповноважених органів державної влади та місцевого самоврядування, що полягає у розробленні та реалізації перспективних програм (схем), прийняття на їх основі відповідних рішень із приводу використання й охорони земельних ресурсів території населеного пункту.

У межах населених пунктів планування використання та охорони земель здійснюється за допомогою зонування земель. Указана форма планування використання земель зумовлює поділ земель за спеціальним цільовим призначенням у межах кожної функціональної зони населеного пункту.

Зонування – це поділ території населеного пункту відповідно до регіональних та місцевих правил забудови населеного пункту на певні функціональні зони з метою встановлення в їх межах обмежень у використанні земель, визначення мінімальних та максимальних розмірів земельних ділянок, регламентації типів будівель і споруд, які дозволяється будувати в межах цих зон, шляхом визначення функціонального використання територій та встановлення спеціального цільового призначення й дозволеного використання земельних ділянок у межах кожної зони. Регулюється ст. 180 ЗКУ та ст. 18 ЗУ "Про рег містобудівної діяльності"

Проблеми:

Сіряченко: особливість використання територій населеного пункту полягає в подвійному характері їх використання – містобудівному і землевпорядному. Такий зв’язок полягає в тому, що раціональність використання й охорони земель за напрямами, визначеними містобудівною документацією, повинні забезпечуватись документацією із землеустрою. Існування такої подвійної системи планування та використання земель негативно позначається на правовому регулюванні земельних відносин.

Дуалізм впливаєі на ведення кадастру: крім кадастру земельного, ведеться ще й містобудівний кадастр (див. ст.ст.2,14,23 ЗУ «Про основи містобудування», ст.22 та ін. ЗУ «Про регулювання містобудівної діяльності», ПКМ «Про містобудівний кадастр» від 25.05.2011 №559). На цей дуалізм звертав увагу ще М.І. Краснов.

Ковтун зазначає, що надзвичайно актуальною для Україні сьогодні є проблема планування та розвитку малих міст. В розпорядженні КМУ від 18 серпня 2010 року Кабінет Міністрів України яким затв «Концеп­цію Державної цільової програми підтримки соці­ально-економічного розвитку малих міст на 2011-­2015 роки», серед причин кризового соціально-економічного становища цих міст названо: 1) відсутність генеральних планів забудови, 2) невизначеність меж малих міст, 3) відсутність інтегро­ваних до державної та регіональних стратегій страте­гічних планів розвитку малих міст.

Шлях розв’язання проблеми: формування законо­давчої бази, спрямованої на створення передумов для сталого розвитку малих міст. Основу такої законодавчої бази мають становити Закон України «Про розвиток малих міст» та Державна цільова програма підтрим­ки соціально-економічного розвитку малих міст на 2011-2015 роки.

Ріпенко виділяє такі проблеми:

1) Слід визначитись з термінологією, що стосується коректного позначення у законодавстві об'єктів зонування, а саме, що є таким об'єктом - «земля» («землі») або «територія» та чи мають вони, як правові кате­горії, відмінності. Це зумовлено тим, що вітчизняне законодавство в цій частині є не­послідовним: у містобудівному законодавстві об'єктом планування та зонування визнається «територія», натомість в земельному та екологічному - «землі». Як правові категорії, поняття: «територія», «земля», «земельна ділянка», «ланд­шафт» нерівнозначні за змістом.

Шлях розв’язання проблеми: Об'єктом зонування в межах населених пунктів слід визнавати їх «територію». Натомість, щодо земель, розташованих за межами населе­них пунктів (переважно земель сільськогосподарського використання), об'єктом зонування доречно визначати відповідні «землі». В даному разі саме це поняття дозволяє акцентувати у