Право власності на землю та м-п принцип суверенітету держ. Над прир. Ресурсами.

Нормативно-правовий акт: ЗК, КУ.

Принцип права власності на землю різних S (фіз./юр. осіб, іноземних держ., держ., територіальних громад тощо) - ці S можуть володіти, користуватися та розпоряджатися землею, з урахуванням особливостей, встановлених законом.

Водночас, у теорії міжнародного права існує принцип суверенітету держави над природними ресурсами, який полягає в тому, що держава як суб"єкт публічного права поширює свою владу на ті природні ресурси, які можуть належати народу в цілому та/або які знаходяться на території цієї держави, така держава здійснює заходи щодо охорони та поліпшення цих об"єктів, їх відновлення тощо. Таким чином, ці принципи перетинаються між собою і в певній мірі конкурують.

Принцип суверенітету держ. над природними ресурсами закріплений у КУ, де в ст. 13 визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ре­сурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу.

Метою ст. 13 Конституції є проголошення єдиного власника всіх природних багатств нашої держави - Українського народу. Відсутність механізму реалізації права власності Українського на­роду в земельному законодавстві не свідчить про недосконалість правового регулюван­ня чи про прогалини в законодавстві. Український народ, як єдиний власник природних ресурсів, є титульним і декларативним земельним суб’єктом.

Так, якщо слідувати Основному законові як джерелу для визначення правового стату­су об’єктів і суб’єктів права власності на землю, то ні держава, ні територіальні грома­ди, ні громадяни України не визнаються суб’єктами права власності на землю. За Кон­ституцією України є єдиний власник - Український народ і будь-які об’єкти земельної власності - це об’єкти права власності Українського народу. Земля, як територіальний простір окремої держави, є ознакою державного суве­ренітету. Суверенітет держави поширюється на всі землі не залежно від того, до якої форми власності належать. І при визначенні реалізації влади держави, як суверена, виз­начального значення набуває правове регулювання саме державної власності на землю.

Водночас, виникає логічне питання – де подівається інший принцип – права власності на землю інших суб’єктів?

З цього приводу В. І. Семчик визначає, що за ознак, визначених вище, об’єкти державної земельної власності набува­ють ознак екологічного, економічного змісту, але не ознак права власності: «Земля як єдиний державний земельний фонд або ж землі відповідних категорій можуть розгляда­тися як об’єкт права державного суверенітету, тобто як територія держави чи місцевого адміністративного формування або ж у випадках, коли охоронно-регулятивні норми спрямовані на охорону відповідних категорій». Віднесення землі до об’єктів права державного суверенітету не звужує правовий зміст землі, як об’єкту права державної чи приватної власності, а лише доповнює його.

Також, відповідь на це питання полягає в тому, що Земельний ко­декс України регулює механізм реалізації права власності на землю Українського наро­ду, який представлений у державі органами державної влади (державна власність), ор­ганами місцевого самоврядування (комунальна власність) та громадянами України (при­ватна власність).

Наявність державного кордону, як ознаки суверенітету, це політико-пра- вова категорія, але вона не позбавлена правових характеристик і логічним буде визна­чення належності земель, які обмежені державним кордоном, до об’єктів права влас­ності Українського народу. І тому в силу ст. 13 Конституції України держава і органи місцевого самоврядування наділені повноваженнями здійснення прав власника на землі в межах кордону від імені Українського народу.

Отже, м-п принцип суверенітету держ. над прир. ресурсами, про який ми говорили вище, є суміжним з правом власності на землю держави. Тобто держава є паралельно з іншими суб’єктами самостійним суб’єктом права власності.

Ст. 84 ЗК вказує, що у держ. власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності, але поруч із вказаними поняттям Земельний Кодекс оперує терміном «земельні ділянки». Так в пп. е) п. 4 ст. 84 ЗКУ вказується, що до земель державної власності, які не можуть передаватися у при­ватну власність належать земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності ВРУ, ПУ, КМУ, ін. ОДВ, НАНУ, держ. галузевих академій наук.

Ведучи мову про зміст права державної власності на землю, що стосується об’єктів державної земельної власності, не можна залишити поза увагою презумпцію перебуван­ня земель у державній власності. Слід зазначити, що об’єкти права земельної власності держави за свої правовим змістом різняться від об’єктів інших форм земельної влас­ності. Звернімо увагу на ч. 1 ст. 84 ЗКУ, яка проголосила, що в державній власності пе­ребувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

ЗК розгл. зем. фонд Укр., за виключен­ня земель комун. і приватної власності, як об’єкт права власності держави. Дане положення не суперечить КУ в частині належності усіх земель в дер­жаві Укр. народу, і так само міжнародно-правовому принципу суверенітету держ. над прир. ресурсами.

 

15. Ознаки (особливості) та форми права власності на землю.

У закон-стві та з-п доктрині Укр. усталився поділ права власності на землю за суб’єктом права на «форми права власності на землю».

Множинність форм права власності на землю було запроваджено з ухваленням ЗУ «Про форми власності на землю» від 30.01.1992 та при­йняттям ЗК 1990 р. у новій редакції 13.03.1992, коли було запроваджено колективну та приватну форми власності на землю (поряд із державною, яка була єдиною протягом попереднього, «радянського» періоду).

Такий поділ піддавався критиці, насамперед, в частині виділення т. з. «колективної власності». Прийнята 28.06.1996 КУ не міс­тила конкретного посилання на форми власності, у тому числі на землю, згадуючи лише власність на землю народу України (ст. 13), власність гро­мадян, юридичних осіб та держави (ст. 14), та власність територіальних громад (ст. 142). Це дало підстави деяким дослідникам для твердження, що «Конституція скасувала колективну форму власності». Таке твердження, на думку Мірошниченка, видається спірним, про що буде сказано нижче.

Разом із тим, Мірошниченко повністю підтримує думку, за якою в сучасних умо­вах поділ права власності на землю за формами застарів, «необхідна відмова від поділу права власності на форми та види, що мають різний зміст, та створення єдиного інституту права власності» (П. Ф. Кулинич). Певні тенденції у цьому напрямку вже можна простежити у чинному законодав­стві України: як вже зазначалося, Конституція України не оперує терміном «форми права власності». Аналогічно, майже не оперує цим терміном чинний ЗКУ, проте розрізняє правовий режим: (1) приватної (фізичних та юридичних осіб), (2) державної, (3) комунальної власності на землю, що дозволяє на сьогодні говорити про відповідні форми права власності.

На думку багатьох дослідників, окрім цих трьох форм права власності на землю існує також (4) право власності на землю Укра­їнського народу.

Також, на наш погляд, слід окремо розглянути (5) колективну влас­ність на землю, існування якої в сучасних умовах є дискусійним питанням.

Поза такою класифікацією форм права власності на землю зали­шається право власності іноземних держав, яке передбачено ст. ст. 85, 129 ЗКУ. Існує принаймні один випадок продажу земельної ділянки іно­земній державі - йдеться про рішення Київради
№ 350/3811 від 27.10.2005 «Про продаж зем. ділянки США в Укр. для будівництва, експлуатації та обслуговування комплексу будинків та споруд для розміщення дипломатичної місії Сполучених Штатів Америки в Україні та забезпечення її діяльності на вул. Танковій, 4 у Шевченківському районі м. Києва».

Поділ права власності на землю за формами може призводити до неви­правданої дискримінації окремих форм права власності - наприклад, в час­тині гарантій захисту права власності. Між тим, на сьогодні він має місце.

 

16. Особливості змісту права власності на землю: законодавче регулювання та доктринальні підходи.

Зміст права власності на землю (земельну ділянку), як і на будь-яку іншу річ, складають повноваження з володіння, користування та розпо­рядження земельною ділянкою (ст. 78 ЗКУ, ст. 317 ЦКУ). Втім, специфіка земельної ділянки як речі нерухомої обумовлює істотну специфіку в обсязі та характері кожної із названих правомочностей.

У правовій доктрині неодноразово висловлювалися думки, за якими зміст права власності не може бути описаний «класичною тріадою» (правомочностями володіння, користування та розпорядження). На погляд А. Мірошниченка, слід погодитися із таким твердженням у тому відношенні, що будь-який перелік правомочностей «за визначенням» є умовністю, він не може по­вністю пояснити сутності права власності як найбільш повного речового права, зміст якого визначається формулою «дозволено все, що не заборо­нено». Між тим, безперечно також, що «класична тріада» достатньо повно відображає набір можливостей, що є у власника.

Ч. 1 ст. 90 ЗКУ містить перелік прав власника землі:

«а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, пере­давати її в оренду, заставу, спадщину;

б) самостійно господарювати на землі;

в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію;

г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб на­явні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об ’єкти, а також інші корисні властивості землі;

т) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

д) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.»

Перераховані права в основному охоплюються змістом права власнос­ті, а саме, правомочностями володіння, користування та розпорядження. З іншого боку, деякі зі згаданих у ст. 90 прав залишаються поза межами класичної тріади, проте водночас, їх не можна вважати і складовими права власності (наприклад, право на відшкодування збитків, або право викорис­товувати корисні копалини, торф, лісові насадження тощо).

І. Право володіння земельними ділянками.

Більшість дослід­ників, за нашою оцінкою, виходять із традиційного, усталеного розуміння володіння як юридично забезпеченої можливості панування над річчю.

Між тим, специфіка земельної ділянки як об’єкта права власності поля­гає у тому, що земельна ділянка, по-перше, «за визначенням» не може бути переміщена у просторі, по-друге, «панування» над земельною ділянкою є значною мірою умовністю. Слід сказати, що таку умовність визнавало ще римське цивільне право, за яким володіння могло утримуватися без фактич­ного панування, лише волею під час відсутності власника.

Варто пам’ятати, що по відношенню до оточуючих володіння виконує надзвичайно важливу функцію - воно є засобом їх повідомлення про право власника, яким кореспондує обов’язок усіх інших не порушувати його. У випадку із рухомими речами все очевидно, проте у ситуації із земель­ними ділянками та іншим нерухомим майном те, хто є володільцем, часто із фактичного стану речей незрозуміло. У випадку ж утримання «лише волею» повідомлення взагалі не відбувається.

Якщо оточуючі не повідомлені про права власника, оборот розвиватися нормально не може. Саме з огляду на це практично в усьому світі запро­ваджена реєстрація прав на нерухоме майно, в першу чергу, на земельні ділянки. Ситуація докорінно змінилася: якщо раніше для того, щоб ви­значити володільця, необхідно було керуватися якимось зовнішніми озна­ками - наявністю огорожі, будівель, факту обробітку земельної ділянки тощо - тепер ці обставини значення не мають. Єдине, що має значення - це запис у реєстрі.

Заважають зробити висновок про неможливість фактичного позбавлення володіння (але, на погляд А. Мірошниченка, все-таки не спростовують його) ч. ч. 1 та 3 ст. 212 ЗКУ, що містять формулювання «повернення самовільно зайнятих земельних ділянок». Таке формулювання створює враження, що у разі самовільного зайняття чужої земельної ділянки власник або користу­вач повинен застосовувати проти цього порушення такий спосіб захисту, як витребування з чужого незаконного володіння, тобто віндикацію. У судовій практиці такі вимоги формулюються як вимоги «повернути земельну ділян­ку»⁴¹⁰, «вилучення земельної ділянки з незаконного володіння» тощо. Цікаво, що в РФ подібна судова практика не просто існує, а переважає, самовільне зайняття земельної ділянки не вважається триваючим правопорушенням і, очевидно, ототожнюється із заволодінням земельною ділянкою. Деякі представники правової доктрини України (зокрема, О. Вівчаренко) також вважають, що говорити про віндикацію земельних ділянок цілком можливо.

ІІ. Право користування земельною ділянкою.

На відміну від загального правила, встановленого ст. 319 ЦКУ («влас­ник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону»), обсяг права користування земельною ділянкою є обмеженим і обумовлюється цільовим призначенням земельної ділянки. Земельна ділянка може (і повинна) використовуватися лише за цільовим призна­ченням (ст. 91 ЗКУ, ч. 4 ст. 373 ЦКУ).

Вимоги до викорис­тання конкретної земельної ділянки зазвичай містяться у містобудівній та землевпорядній документації (проектах відведення, внутрігосподарського землеустрою, тощо).

Однак, з цього приводу А. Мірошниченко зазначає: «При цьому, на наш погляд, таку особливість режиму користу­вання земельною ділянкою, як допустимість лише її цільового використання, слід оцінити різко негативно. Принцип цільового використання вступає у су­перечність із іншим, на наш погляд, більш обґрунтованим та пріоритетним принципом земельного права - принципом раціонального користування. По-перше, вимога використання ділянки лише за цільовим призначенням перешкоджає її багатофункціональному використанню, по-друге, вона істотно і невиправдано обмежує оборот. На наш погляд, поділ земель за категоріями, що забезпечує реалізацію принципу цільового використання земельних ді­лянок, має бути якомога швидше замінений дієвим механізмом планування використання земель».

ІІІ. Право розпорядження земельними ділянками.

Режим здійснення права розпорядження щодо земельних ділянок ха­рактеризується істотною специфікою (далеко не завжди виправданою). Так, існують

• особливі правила відчуження земельних ділянок;

• особливі правила надання земельних ділянок в користування;

• особливі правила щодо обмеження та обтяження права власності на земельну ділянку;

особливий порядок зміни цільового призначення земельних діля­нок;

пошкодження і тим більше знищення земельних ділянок забо­ронене і тягне юридичну відповідальність.

 

17. Особливості права спільної власності на землю.

Нормативне регулювання: ЗКУ, Цивільний кодекс, Земельний кодекс.

Ст. ст. 86-89 ЗКУ передбачають можливість використання земельних ділянок на праві спільної власності. Зокрема, згідно із ч. 1 ст. 86 ЗКУ,

«Зем. ділянка може знаходитись у спільній власності з визна­ченням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).»

Право спільної власності прийнято визначати як «право двох або біль­ше осіб на один об’єкт». Слід підкреслити, що право спільної власності передбачає саме поділ права на цілісний об’єкт, а не поділ об’єкту. Саме тому некоректними є формулювання на зразок «право на 0,025 га без ви­ділення в натурі», коли йдеться про 1/4 частку у праві власності на 0,1 га.

До відносин спільної власності на земельні ділянки застосовуються також положення ЦКУ (положення про спільну власність вміщені у главі 26 кодексу).

І. Право спільної часткової власності на земельну ділянку.

Відповідно до ст. 87 ЗКУ, право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає:

а) при добровільному об'єднанні власниками належних їм земельних ділянок;

б) при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами;

в) при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами;

г) за рішенням суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 88 ЗКУ, «договір про спільну часткову власність на земельну ділянку укладається в письмовій формі і посвідчується нотаріально».

У чинній редакції ст. 87 ЗКУ названі не всі можливі способи встановлення спільної часткової власності. Спільна часткова власність може виникнути також при приватизації земельної ділянки, зокрема, співвласниками будинку, що перебуває у спільній власності. Відповідна практика існує. Більш того, при приватизації можливе виникнення спільної часткової власності між державою та фізичними особами. На погляд А.Мірошниченка, положення ч. 2 ст. 87 ЗКУ, за яким «суб’єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи» не повинне розглядатися як таке, що перешкоджає цьому, адже за своєю конструкцією воно навряд чи може вважатися забороною мати ділянки на праві спільної власності для держави, особливо, враховуючи, що відповідно до ч. 4 ст. 13 Конституції України, «усі суб'єкти права власності рівні перед законом».

Специфіка сучасної земельної реформи, а саме, її здійснення на засадах зрівняльного перерозподілу земель, обумовлює виникнення ситуації, коли одна земельна ділянка перебуває у власності не просто кількох, а багатьох осіб.

Так, існує практика передачі у процесі паювання у спільну часткову власність земельних ділянок під багаторічними насадженнями, земельних ділянок із меліоративними системами. Кількість співвласників різна - від десятків до сотень осіб на кожний державний акт. За таких умов ви­користання спільних земельних ділянок та розпорядження ними є прак­тично неможливим, адже дехто із співвласників помер і триває процедура оформлення права на успадковані ділянки, дехто просто не бере участі в управлінні успадкованим майном, місцезнаходження деяких співвлас­ників взагалі невідоме, інші ж не можуть знайти згоди.

Сумнівів у тому, що земельні ділянки під багаторічними насадженнями та під меліоративними системами повинні бути неподільними, немає. Проте існуючі механізми здійснення права спільної часткової власності просто унеможливлюють володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, які перебувають у власності багатьох осіб.

Таким чином, у подібних випадках необхідні або спеціальні прави­ла здійснення права спільної власності, або обмеження на кількість співвласників земельної ділянки. Більш раціональним видається саме обрання першого варіанту - встановлення правила, за яким у разі, якщо співвласників більше певної кількості (наприклад, десяти), право спільної власності здійснюється за рішенням співвласників, яким належать частки, що складають не менше, наприклад, 60 % у праві власності.

ІІ. Право спільної сумісної власності на земельну ділянку.

1. Земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам.

2. У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки:

а) подружжя;

б) членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними;

в) співвласників жилого будинку.

3. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюються за договором або законом.

4. Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки.

5. Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.

 

Слід звернути увагу, що положення п. «б» ч. 2 ст. 89 ЗКУ фактично не застосовуються, оскільки землі фермерських господарств набуваються конкретними громадянами у їх одноосібну власність (ст. 118 ЗКУ, ст. 7 ЗУ «Про фермерське господарство»).

 

Не має повної визначеності у питанні, чи можуть мати у спільній сумісній власності землю іноземні громадяни та особи без гро­мадянства? Ч. 1 ст. 89 ЗКУ передбачає, що земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам. Вважаємо, що слід погодитися з Каракашем, який вважає, що дану норму слід тлумачити розширено, визнаючи можливість мати землю на праві спільної сумісної власності також за іноземними громадянами та особами без громадянства. Аргументом на користь такого підходу є положення ч. 2 ст. 368 ЦКУ.

 

18. Право власності на землю Укр. народу.

Ч. 1 ст. 13 КУ передбачає, що «Земля... та інші природні ресурси, які знаходяться в межах тери­торії України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією».

Разом із тим, у ч. 2 ст. 14 Конституції України мова йде про набуття права власності на землю «громадянами, юридичними особами та дер­жавою», а у ч. 1 ст. 142 - про те, що «... земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад» є «матеріальною та фінансовою основою міс­цевого самоврядування».

Відтак, постає питання про співвідношення між наведеними нормами Основного закону, а також про те, як співвідноситься власність Україн­ського народу, з одного боку, та власність громадян, юридичних осіб, держави та територіальних громад, з іншого.

У земельному законодавстві України окрема форма права власності на землю - право власності Українського народу - не закріплена. Визна­ється лише право власності громадян, юридичних осіб, держави та тери­торіальних громад.

У доктрині земельного права думки розділилися.

На думку деяких дослідників, народ України є самостійним суб’єктом права власності на землю. В. І. Андрейцев та В. Костицький розді­ляють державну, комунальну та народну власність на землю.

О. А. Вівчаренко, обстоюючи виділення права власності Українського народу як окремої форми власності, посилається на ст. ст.. 2, 318 ЦКУ, де згадані і народ держава.

Деякі науковці вважають народ не лише окремим, але й єдиним суб’єктом права власності на землю.

Каракаш пропонує теорію «поділеної власності»^. На його думку, власність народу України «повинна ґрунтуватися не на поділі цілісної приро­ди за об'єктами або повноважень володіння, користування і розпорядження природними ресурсами, а на розподілі функцій, пов ’язаних з реалізацією відпо­відних повноважень власності, між органами державної влади та місцевого самоврядування різних рівнів ». Дослідник приєднується до думки, за якою існує фактична неможливість «здійснення народом своїх правомочностей як суб ’єктом права власності на природні об ’єкти », і « у цьому зв ’язку більш придатним є юридичне закріплення...не права власності народу на при­родні об ’єкти, а права народного надбання природних багатств. Народне надбання - це те, що освоювалось, облагороджувалось, натуралізовувалось і на цій підставі дісталося від минулих поколінь народу теперішнім поко­лінням і підлягає передачі майбутнім поколінням народу»

Схожої позиції тримається П. Ф. Кулинич, на думку якого, ст. ст.. 13 та 14 Конституції України виключають одна одну. При встановленні співвід­ношення цих норм слід, на його думку, виходити із загальної спрямованості політики держави. Зміст, ст.. 13 Конституції України слід «витлумачити як проголошення земельного фонду країни не власністю, а основним національнимнадбанням Українського народу, яке підлягає особливій правовій охороні»На думку П. Ф. Кулинича, саме таке тлумачення співвідношення між ст. 13 та ст. 14 було дане ВРУ при прийнятті нового ЗКУ. Проголошення землі національним надбанням, на думку науковця, означає, що «правові рамки володіння, користування та розпоря­дження» національним надбанням «з боку власників мають бути закріплені в законах України », поряд із цим, юридична коректність ст. 13 Конституції України викликає у дослідника сумнів.

У цьому ж руслі знаходиться і підхід В. Карабаня, який, даючи оцінку положенням ст. 324 ЦКУ, де передбачено право власності Українського народу на землю та інші природні ресурси, вважає, що «право власності Україн­ського народу на зазначені об ’єкти має лише публічно-правовий зміст, що виключає участь Українського народу в цивільно-правових відносинах та обумовлює можливість суміщення цього права з цивільними правами інших осіб на зазначені об’єкти (їх ділянки, частини тощо)».

В. В. Носік пропонує і розвиває конструкцію «дворівневої власності на землю», за якою «право власності держави, юридичних осіб та громадян (право нижчого рівня) є похідним та залежним від права власності Укра­їнського народу (права вищого рівня)». «Суб’єктами права власності на землю виступають на вищому рівні Український народ як громадяни України всіх національностей. На нижчому рівні суб’єктами виступають фізичні і юридичні особи, держава і територіальні громади як юридичні особи приватного права. При цьому Конституція України не передбачає можливості використання землііноземними державами, міжнарод­ними організаціями, фізичними і юридичними особами на титулі права власності ».