Видова різноманітність джерел ЗП. Сучасні та історичні джерела

Доктринальне визначення: джерело (форма) права – це зовнішня форма вираження правових норм(загальнообов’язкових, формально визначених правил поведінки, санкціонованих примусовою силою держави) (Мірошниченко А.М.) специфічною ознакою джерел ЗП є те, що вонимістять земельно-правові норми, які регулюють відн щодо правового режиму земель, використання та охорони земеі як осн національного багатства.

Класифікація джерел земельного права:

1. за юридичною силою: конституційні, законодавчі, підзаконні та локальні джерела.

2. за предметом регулювання: загальні (Конституція, ЗУ «Про ох нпс») та спеціальні (ЗУ «Про охорону землі»)

3. за характером правового регулювання: матеріальні та процесуальні.

4.за формою законодавчого акта: кодифіковані й некодифіковані.

5. за часом дії: чинні й нечинні (історичні).

Історичними джерелами земельного права є ті нормативно-правові акти, які свого часу були чинними, але у зв'язку з розвитком земельного права втратили свою чинність. До них слід віднести, зокрема, Земельні кодекси 1970 р., 1990 р., 1992 р. Проте норми вже нечинних актів, будуть застосовуватися для регулювання тих відносин, що виникли в період їх дії.

Видова різноманітність джерел земельного права виявляється в наступному:

1. для земельного права характерним є поєднання уніфікованих (ЗК) та диференційованих джерел з метою забезпечення комплексного правового регулювання.

2. поряд із нормативно-правовими актами, які містять виключно земельно-правові норми (ЗУ «Про охорону земель», ЗУ «Про оренду землі»), до джерел земельного права належать нормативно-правові акти, які містять норми не лише земельного, а й інших галузей права (ЗУ «Про фермерське господарство», ЗУ «Про іпотеку»)

3. провідним видом джерел земельного права є нормативно-правові акти, проте вони не вичерпують всю їх різноманітність, до них також відносять:

1) правовий прецедент (судовий чи адміністративний) та судова практика – джерелом права в Україні прецедент в континентальному розумінні (усталену судову практику – т.зв. «jurisprudence constante»). Як вказує С. Шевчук (до якого ми приєднуємося), в Україні існує судова правотворчість як джерело права: рішення Європейського суду з прав людини, акти КСУ, акти-узагальнення судової практики³.

1) Рішення Конституційного Суду Мірошниченко називає специфічними нормативно-правовими актами.

2) Акти-узагальнення судової практики в частині опису практики є формою вираження прецеденту в континентальному розумінні, а в частині рекомендацій щодо вирішення тих чи інших спорів – нормативно-правовим актом (причому непоодинокими є випадки, коли вони сприймаються судом як обов’язкові⁴, що звичайно, не відповідає закону).

3) Рішення ЄСПЛ є також прецедентом в континентальному розумінні

2) правові принципи;

3) правові звичаї – (Коваленко Т.) Теорія ЗП не визнає його джерелом, проте Коваленко обстоює позицію за якою звичай слід вважати джерелом, незаважаючи на те, що в ст. 3 ЗК (чим регул зем відносини) немає вказівки на звичай, проте автор пропонує застосовувати норми ст. 9 ЦК (положення ЦК застос до зем відн не верг земельним зак). Приклад, чому необхідно застос звичай: для тлумачення оціночних понять (ст. 171 ЗК малопродуктивні землі — це с/г угіддя, ґрунти яких характер негативними природними властивостями). Визначення «негативних природних властивостей» у законодавстві не розкрито

4. нормативно-правові акти (офіційні документи, прийняті уповноваженими органами держави, що містять правила загального характеру) є основним, а на думку багатьох вчених навіть єдиним джерелом права в Україні, і вони також поділяються на певні види

1) закони України:

- Конституція України,

- міжнародні угоди (договори), що є частиною національного законодавства України (ст.9 КУ), причому такі угоди мають перевагу над положеннями національного законодавства (ст.19 ЗУ «Про міжнародні договори України»);

- кодифіковані закони – кодекси – всі закони, окрім Конституції, мають однакову юридичну силу. Проте у законодавчій та правозастосовчій діяльності зустрічаються спроби надати вищої юридичної сили кодексам або рамковим законам, такий підхід є некоректним і суперечить конституції.

- декрети КМУ (видавалися у 1992-1993 рр. на підставі ст.97-1 Конституції УРСР⁵) прирівняні за юридичною силою до законів України.

- закони,

2) підзаконні правові акти:

- постанови Верховної Ради України;та укази Президента України: Виходячи із принципу розподілу влад і конституційного розподілу повноважень ВРУ та Президента ці акти мають різні предмети регулювання, сфера їх дії різна, у зв’язку із чим за юридичною силою ці акти неспіввідносні.

- постанови Кабінету Міністрів України; носять підпорядкований характер по відношенню до указів Президента України та постанов ВРУ

- акти (накази) центральних органів виконавчої влади (напр., Держ служба Укр з питань геодезії, картографії та кадастру). До цієї ж категорії належать «нормативні документи» ( застаріла назва – «нормативно-технічні документи»), які затверджуються відомчими актами, а отже, мають вважатися їх складовими частинами, хоча деякі науковці вважають, що нормативні документи терміном «законодавство» взагалі не охоплюються⁶. Чинний «Класифікатор нормативних документів» ДК 004-2003 передбачає окремий клас НД - 13 «Довкілля. Захист довкілля та здоров’я людини. Безпека», до якого входить підклас 13.080 «Якість ґрунту. Ґрунтознавство».

- акти місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

5. На території України також застос законодавство колишніх СРСР та УРСР для регулювання відносин, що не врегульовані законод України (ЗУ «Про правонаступництво України» та Постанова ВРУ «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу») до прийняття відповідних актів законодавства України, а також за умови, що вони не суперечать чинному законодавству України (КУпАП, Про рекультивацію земель, збереження і раціональне використання родючого шару ґрунту при розробці корисних копалин і торфу, проведенні геологорозвідувальних, будівельних та інших робіт Постанова РМ УРСР від 14.07.1976 № 327)

 

11. Дефекти прав. регул. з-п відносин та шляхи їх подолання.

Дефекти земельно-правових норм, спрямованих на забезпечення раціонального використання та охорони земель, здійснення прав на земельні ділянки різними суб'єктами, проявляють ті чи інші недоліки правового регулювання, серед яких можна назвати прогалини, колізії, декларативність, невизначеність правових прин­ципів та норм, безсистемність та непослідовність при­йняття нормативно-правових актів земельного законо­давства, відсутність механізмів реалізації правових приписів, термінологічні, логічні, граматичні помилки в текстах нормативно-правових актів тощо, які негативно впивають на ефективність правового регулювання зе­мельних відносин в Україні.

В теорії права та галузевих науках юридичні дефекти правових норм залежно від їх змісту поділяють на логіко-структурні та техніко-юридичні.

У правовій доктрині до логіко-структурних дефектів правових норм відносять колізії, антиномію (суперечно­сті права), прогалини в праві, зайве (надмірне) дублю­вання, нераціональне розташування правових норм, логічну недосконалість правових конструкцій, незбалансованість диспозицій та санкцій правових норм, незбалансованість законодавчого регулювання окремих пра­вових інститутів.

Водночас, у доктрині земельного права вважають, що нераціональне роз­ташування правових приписів більше стосується форми нормативно-правового акта, а не його змісту, а логічну недосконалість правових норм навряд чи можна відне­сти до видів юридичних дефектів. Вона швидше висту­пає причиною появи дефектів у правовому регулюванні земельних відносин.

Юр. колізії як різновид логіко-структурних де­фектів земельно-правових норм є відмінностями або суперечностями між приписами правових актів, що ре­гулюють ті самі суспільні відносини, пов'язані із викори­станням, охороною та відтворенням земель. Зокрема, ана­ліз змісту правової норми щодо набувальної давності на нерухоме майно, закріпленої у ст. 119 Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 р. (далі - ЗК України) та ст. 344 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р. (далі - Цк України), свідчить про істотні відмін­ності результатів застосування вказаних правових при­писів. Так, у ст. 119 ЗК України гарантовано право гро­мадянина лише на звернення до уповноважених орга­нів щодо оформлення права власності чи права корис­тування земельною ділянкою, якою особа добросовіс­но, відкрито та безперервно користується протягом 15 років. На відміну від ЗК України, у ст. 344 ЦК України не обмежується коло суб'єктів, які можуть набувати право власності на нерухомість на підставі набувальної давності лише громадянами, так як така можливість передбачена для всіх осіб, які можуть бути власниками певних об'єктів нерухомого майна.

До логіко-структурних дефектів норм у механізмі правового регулювання земельних відносин можна від­нести також конкуренцію правових приписів.

Прикладом негативного, шкідли­вого впливу конкуренції норм на ефективність правово­го регулювання земельних відносин є конкуренція кри­мінально-правових норм. Зокрема, ускладнює кваліфі­кацію злочинів у сфері використання та охорони земель при притягненні особи до кримінальної відповідальності конкуренція статей 239 "Забруднення або псування земель" та 254 "Безгосподарське використання земель" Кримінального кодексу України. Зміст безгосподарського використання земель не визначається ні у кримінальному, ні у земе­льному законодавстві, що ускладнює застосування норм ст. 254 КК України внаслідок необхідності конкре­тизації судом цього оціночного поняття у кожному окремому випадку. В теорії земельного права А. М. Мірошниченко об­ґрунтовує висновок, що колізія та конкуренція норм є різними поняттями, що не мають нічого спільного.

Серед логіко-структурних дефектів правового регу­лювання земельних відносин можна назвати прогали­ни. Сучасне земельне право України характеризується значною кількістю прогалин, наявність яких суттєво ускладнює правове регулювання земельних відносин. Не отримали розвитку в земельному законодавстві кон­ституційні норми щодо права кожного громадянина ко­ристуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону (ч. 2 ст. 13). Для чинного ЗК України є характерною значна кількість бланкетних та відсилочних норм до законів, інших нор­мативно-правових актів, окремі з яких не прийняті до цього часу, що є свідченням істотної дефектності ЗК України, прийняття якого спричинило суттєве збільшен­ня прогалин у правовому регулюванні земельних відно­син. Так, в силу положень ЗК України 2001 року викори­стання земельних ділянок садівницьких товариств здій­снюється відповідно до закону та статутів цих това­риств (ст. 35), порядок використання земель іншого природоохоронного призначення визначається законом (ст. 46), порядок використання земель оздоровчого призначення визначається законом (ст. 49), порядок використання земель рекреаційного призначення ви­значається законом (ст. 52), порядок використання зе­мель історико-культурного призначення визначається законом (ст. 54).

До логіко-структурних дефектів правових норм в те­орії права відносять зайве (надмірне) дублювання. Дуб­лювання правових приписів є досить поширеним дефе­ктом правового регулювання земельних відносин, яке полягає у наявності декількох правових норм, які регу­люють одну й ту ж групу земельних відносин та співпа­дають за змістом і способами правового впливу. Прикла­дом абсолютного дублювання є визначення земель сільськогосподарського призначення, несільськогосподарських угідь, земель житлової та громадської забудо­ви, що ідентично відтворені в ст. 22, ст. 38 ЗК та ст. 14 ПК.

З врахуванням особливості будови правової норми, у випадку відсутності гіпотези або санкції, незабезпече­ності реалізації матеріальних норм процесуальними нормами можна виділити юридичні дефекти внутрі­шньої форми (структури) земельно-правової норми. Зокрема, у ст. 211 ЗК України міститься перелік земе­льних правопорушень, у випадку вчинення яких винні особи несуть цивільну, адміністративну або криміналь­ну відповідальність. Водночас у кримінальному та адмі­ністративному законодавстві не встановлені санкції за ухилення від державної реєстрації земельних ділянок та подання недостовірної інформації щодо них, а також порушення строків розгляду заяв щодо відведення зе­мельних ділянок.

Характерною особливістю земельного права Укр. є поєднання матеріальних та процесуальних норм. Так, нормами ст. 121 ЗК визначено цільове призначення та розміри земельних ділянок, які громадяни України мають право безоплатно набувати із складу земель державної та комунальної власності (приватизовувати). Норми процесуального права встановлюють оптимальний порядок застосування норм матеріального права. Зокрема, в ст. 118 ЗК України містяться процесуальні норми, які визна­чають порядок реалізації права громадян України на безоплатну приватизацію земельних ділянок.

 

12. Прецедент як джерело ЗПУ.

Ст. 360-7 ЦПК: Рішення ВСУ, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (-ами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх S владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності н-п акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів Укр. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням ВСУ. Аналогічні положення містяться в ГПК, КПК.

Ст. 69 ЗУ «Про КСУ» - Рішення і висновки КСУ рівною мірою є обов'язковими до виконання; ч. 1 ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ» - Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. У разі виявлення мовної розбіжності між оригінальними текстами та/або в разі потреби мовного тлумачення оригінального тексту використовується відповідна практика Суду.

Таким чином ми бачимо, що судова практика все ж є джерелом ЗП в Укр., хоча в доктрині це визначається неоднозначно.

Між тим, як вказує Мірошниченко, існують різні розуміння прецеденту - більш поширене «англосаксон­ське» та «континентальне». І якщо йдеться про прецедент в континен­тальному розумінні (усталену судову практику - т. зв. jurisprudenceconstante»), то, на погляд А.Мірошниченка, вона має бути визнана джерелом права, у т. ч. і в Україні. Іншими словами, він приєднується до т. зв. доктрини «lawinaction», за якою право - це не буква закону, а те, як розуміє її суд. А раз так, то для розуміння права мало скористатися такою його формою, як нормативний акт - слід звернутися також до судової практики.

Як вказує Шевчук, в Укр. існує судова правотворчість як джерело права: рішення ЄСПЛ з прав людини, акти КСУ, акти-узагальнення судової практики.

При цьому, на його погляд, в жодному із перерахованих випадків не йдеться про судовий прецедент у більш поширеному, т. зв. «англосаксонському» розумінні. Рішення КСУ по своїй суті є нічим іншим, як специфічними нормативно-правовими актами. Акти-узагальнення судо­вої практики в частині опису практики є формою вираження jurisprudenceconstante, а в частині рекомендацій щодо вирішення тих чи інших спорів – н-п актом (причому непоодинокими є випадки, коли вони сприймаються судом як обов’язкові, що звичайно, не відповідає закону). Нарешті, рішення Європейського суду з прав людини є також складовою своєрідної jurisprudenceconstante проте не прецедентом в «англосаксон­ському» розумінні.

Значний масив судової практики в сфері земельного законодавства складають рішення КСУ. До таких можна віднести рішення від 22.9.2005 р. (справа про постійне користування зем. ділянками); рішення від 11.11.2008 року (справа про зем. аукціони); рішення від 05.2.2004 р. (справа про тлумачення терміна «передача зем. ділянок»); рішення від 01.4.2010 року (справа про підсудність зем. спорів адмін. судам).

Саме остання категорія справ є об’єктом пильної уваги інших органів судової влади в сфері ЗП. Першими спробами закріпити від­повідний механізм були постанова ВГСУ у справі № 3/519 від 2008 р., від 26 грудня 2007 р. у справі № 2-26/12516-2006, від 11 січня 2007 р. у справі № 2-20/11801­2006, постанова Вищого адміні­стративного суду України (далі - ВАСУ) від 17 жовтня 2006 р. у справі № К-20700/06.

У І кварталі 2010 р.всі вищі судові інстанції системи за­гальних судів, а також КСУ надали сусп. своє розуміння підвідо­мчості зем.. спорів.

Рекомендаціями ВГСУ від 02.2.2010 р. № 04-06/15 «Про прак­тику застосування господ. судами ЗЗ» установлено, що якщо в правовідносинах, пов’язаних із розпорядженням землею, вони ді­ють як органи, за допомогою яких держ. або місцева громада реалізу­ють повноваження власника землі, то такий спір є ц-п і під­судним господарським судам.

ВСУ із ПП від 19.3.2010 р. № 2 (якою істотно змі­нено постанову від 16.4.2004 р. № 7 «Про практику застосування судами ЗЗ при розгляді цивіл. справ») зазначив у п. 7, що під час розгляду позовів до органів виконавчої влади або місце­вого самоврядування у разі незгоди з їх рішеннями з питань у сфері земельних відносин, віднесених до їх компетенції (зокрема про відмову в наданні ділянки у власність або ко­ристування, про відмову в продажу ділянки, у наданні дозволу на скла­дання проекту відведення тощо), суд за наявності підстав для задоволення позову (може бути віднесено, напр., прийняття рішень уповнова­женим органом без чіткої мотивації в порядку, установленому ст. 118 ЗК) визнає рі­шення недійсним та зобов’язує вка­заний орган залежно від хар-теру спору вчинити дії на захист поруше­ного права, що передбачені його ком­петенцією (чи не здійснювати або припинити їх), як того вимагає зако­нодавство, або ж надає право пози­вачу вчинити певні дії для усунення порушень його права.

Більш-менш чітко компетен­цію господарських судів з розгляду земельних спорів було визначено в постанові «Про внесення змін до по­станови пленуму ВГСУ від 17.5.2011 р. № 6 «Про деякі питання прак­тики розгляду справ у спорах, що ви­никають із земельних відносин», де вказано, що питання про підвідо­мчість потрібно вирішувати з огляду на характер правовідносин: приват­ноправові чи публічноправові (при цьому господарським судам підвідо­мчі спори, у яких органи державної влади та місцевого самоврядування реалізують повноваження власника землі, а також інші, що виникають із земельних відносин приватноправо­вого характеру). У п. 1 постанови Пленуму ВГСУ від 26 грудня 2011 р. № 14 «Про вне­сення змін до постанови пленуму Ви­щого господарського суду України від 17 травня 2011 р. № 6 «Про де­які питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин» визначено, що правовід­носини у сфері використання й охо­рони земель, урегульовані розділами 5 та 7 Земельного кодексу Укра­їни, можуть мати як приватноправо­вий, так і публічно правовий характер (глави 29, 30, 33 названого Кодексу), а тому спори, що виникають з відповід­них правовідносин, можуть залежно від їх правового характеру та складу учасників вирішуватися за прави­лами адміністративного або госпо­дарського судочинства.

ВАСУ в ПП від 20.5.2013 р. № 8 постановив, що оскільки порядок видачі держав­них актів на право власності або по­стійного користування на земельну ділянку перебуває у сфері публічно-правових відносин, то спори щодо дій чи бездіяльності суб’єктів влад­них повноважень з приводу їх видачі підлягають розгляду адміністратив­ними судами (п. 9); спори фізичних чи юридичних осіб з органом місце­вого самоврядування як суб’єктом владних повноважень, пов’язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності, належать до публічно-правових спорів, на які поширю­ється юрисдикція адміністративних судів; правила визначення юрисдик­ції адміністративних судів поширю­ються і на земельні спори за участю місцевих державних адміністрацій (п. 12).

 

13. Система н-п актів як джерел ЗП. Нормативні документи.

Джерелами ЗП є н-п акти – офіц. документи, прийняті уповноваженими ОДВ, що містять правила загального хар-теру. Н-п акти є основним, а на думку багатьох - навіть єдиним джерелом права в Укр. Основними видами н-п актів в Укр. є:

• ЗУ, насамперед, КУ, кодифіковані закони - кодекси, прирівняні за юр. силою до ЗУ декрети КМУ (видавалися у 1992-1993 р.). Серед цієї групи нормативно-правових актів найвищу юр. силу маєКУ. Особливо слід зупинитись на законах України, якими висловлюється згода на обов’язковість для України міжнародних угод. Слід враховувати, що ратифіковані такими законами міжнародні угоди (договори) є частиною національного законодавства України (ст. 9 Конституції України), причому в силу положень ст. 19 ЗУ «Про міжнародні договори України» такі угоди мають перевагу над положеннями національного законодавства;

У правовій доктрині переважає думка, що будь-які закони (окрім Основного - Конституції), у тому числі кодифіковані, мають однакову юридичну силу. Проте у законодавчій та правозастосовчій діяльності зустрічаються спроби надати вищої юридичної сили кодексам або рамковим законам. Наприклад, у п. 7.3 ст. 7 ПКУ передбачено, що «будь-які питання щодо оподаткування регулюються цим Кодексом і не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів, що містять виключно положення щодо внесення змін до цього Кодексу та/або положення, які встановлюють відповідальність за порушення норм податкового законодавства». Наведені положення суперечать Конституції України і, звичайно ж, не можуть заборонити Верховній Раді прийняти закон з питань оподаткування, не включивши його до кодексу.

• підзаконні правові акти:

• постанови Верховної Ради України;

• укази Президента України;

Виходячи із принципу розподілу влад і конституційного розподілу повноважень Верховної Ради України та Президента України, постанови Верховної Ради України, укази Президента України мають різні предмети регулювання, сфера їх дії різна, у зв’язку із чим за юридичною силою ці акти неспіввідносні.

• постанови КМУ. Напр., постанова КМУ від 22.02.2008 р. «Про деякі питання проведення земельних аукціонів».

Законодавчі акти, що регулюють земельні правовід­носини, містять посилання на "нормативні документи в галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів" (ст. 165 Земельного кодексу України), "державні стандарти і норми" (ст. 39 ЗК України), "відповідні нормативи і стандарти", "норма­тивні документи із стандартизації' (ст. 165 ЗК Украї­ни), "нормативи гранично допустимих концентрацій" (ст. 167 ЗК України), "норми, правила, нормативи" (ст. 170 ЗК України) тощо.

У всіх наведених випадках у той чи інший спосіб маються на увазі певні види так званих " нормативних документів'' (НД). НД відіграють надзвичайно важливу роль у регулюванні земельних правовідносин, проте залишаються маловідомими широкому загалу і навіть багатьом фахівцям-правознавцям.

Поняття "нормативний документ" на сьогодні ви­значається законодавством (п. 3.8. ДСТУ 1.0-93 "Дер­жавна система стандартизації України. Основні поло­ження", Додаток 2 до ДБН А.1.1-1 -93 "Система ста­ндартизації і нормування в будівництві. Основні положення") як "документ, що установлює правила, загальні принципи чи характеристики щодо різних видів діяльності або їх результатів. На погляд А.М. Мірошниченка, така дефініція є надто загальною і не дозволяє від­межувати НД від інших нормативно-правових актів, адже під наведене визначення цілком підпадають будь-які нормативно-правові акти, у тому числі закони, постанови уряду тощо.

Істотну роль у регулюванні земельних відносин віді­грають нормативні документи із стандартизації, до яких належать, зокрема, власне стандарти різних видів (у тому числі міжнародні, міждержавні, регіональні, на­ціональні стандарти різних країн тощо), класифікатори, каталоги, технічні умови тощо. Загалом, сукупність НД зі стандартизації становить величезний об'єм нор­мативного матеріалу: лише їхні переліки вміщено до багатотомних видань. Із цього величезного обсягу досить значна кількість НД спрямована саме на регу­лювання земельних правовідносин.

Ін. велику групу НД - джерел земельного права становлять нормативні документи в галузі будівницт­ва. За чинним законодавством України, до системи НД у будівництві входить, зокрема, сукупність держав­них будівельних норм (ДБН), відомчих будівельних норм (ВБН), регіональних будівельних норм (РБН), від­повідні НД колишніх СРСР та УРСР у галузі будівницт­ва до заміни їх або скасування.