Сутність предмету та методів правового регулювання земельних відносин як критеріїв самостійності земельного права.

Предметом ЗП, як і будь-якої ін. галузі права, є визначене коло суспільних відносин, що регулюються його нормами. Щоб стати предметом особливої галузі права, ці відносини повинні мати специфіку, яка відрізняла б їх від суспільних відносин, врегульованих нормами інших галузей права. Земельні відносини, виступаючи самостійним видом суспільних відносин, мають певну специфіку, яка обумовлена специфікою їхнього об'єкта - землі.

Відповідно до ст. 1 Земельного кодексу (ЗК) України земля є основним національним багатством. Термін "земля" може роз­глядатися в різних аспектах - як природний об'єкт, планета (земна куля), частина космічної системи. Як земна куля (пла­нета) земля є об'єктом правового регулювання міжнародного права. Водночас вона може розглядатися як середовище про­живання людини, що охоплює земну і повітряну оболонку земної кулі, її надра, поверхню і ландшафт, Тваринний і рослинний світ. У іншому значенні земля є об'єктом правового регулювання екологічного і природноресурсового права. У цьому значені зазначений термін виступає тоді, коли земля розглядається як об'єкт правового регулювання земельного права. При цьому під терміном "земля" розуміється розташована над надрами частина земної поверхні, яка називається ґрунтовим шаром і розташована у межах території, на яку поширюється суверенітет держави.

Як об'єкт природи земля володіє унікальними для людини і суспільства властивостями. Вона є основою життя та діяльності людей, які на ній проживають. Як природний об'єкт земля має такі найважливіші функції: вона є засобом виробництва у сільському і лісовому господарстві та просторовим базисом для розміщення будинків, будівель і споруд. Земля існує незалежно від волі людини як загальна умова і предмет людського життя. Вона є просторовим базисом як для розміщення різних об'єктів, так і для таких природних об'єктів, як ліси, води, рослинність тощо.

У земельному законодавстві є норми, які регулюють відносини, що мають характер цивільно-правових: договорів із земельними ділянками, спадкування, відшкодування збитків тощо. Такі відносини можуть регулюватися нормами цивільного законодавства лише тоді, коли вони не врегульовані земельно-правовими нормами. Таким чином, предметом земельного права є суспільні відносини, обумовлені специфічними властивостями землі як їх об'єкта у тій частині, у якій вони регулюються нормами земельного права.

Земля стає об'єктом земельних відносин тому, що вико­ристовується людьми, які привласнюють продукти землі і використовують її корисні властивості. При цьому земля про­довжує залишатися об'єктом природи. Особливості земельних відносин полягають в тому, що їх виникнення і розвиток безпо­середньо пов'язані з об'єктивними закономірностями розвитку людського суспільства і суспільного виробництва.

Земельне право виходить із множинності суб'єктів права власності на землю і видів прав на земельні ділянки. Воно регулює поведінку суб'єктів земельних прав у сфері раціональ­ного використання та охорони землі, земельного обігу, встанов­лює порядок діяльності державних органів щодо організації раціонального використання й охорони земель, а також за­хищає права та інтереси громадян і юридичних осіб, пов'язані з використанням земельних ділянок у всіх сферах життє­діяльності суспільства.

Усе викладене вище дає підстави зробити висновок про те, що земельне право є самостійною галуззю права, яка становить систему правових норм, що регулюють земельні відносини з мстою забезпечення раціонального використання земель, їх охорони від негативного впливу, захисту прав громадян та юри­дичних осіб на землю і додержання встановленого правопорядку и галузі земельних відносин.

Межі предмета правового регулювання можуть бути уточ­нені за допомогою методу, притаманного тій чи іншій галузі права. Земельне право як самостійна галузь правової системи має свій метод регулювання земельних відносин.

Метод земельного права становить собою відповідні харак­теру земельних відносин способи та прийоми впливу па поведінку їх учасників, які відповідають характеру і природі землі як природного надбання, життєво необхідного усім громадянам. Він складається зі встановлених земельно-правовими нормами прав та обов'язків учасників земельних відносин і примусових заходів, що застосовуються до цих осіб, у разі недодержання ними правових норм. Особливості земельних відносин дістають вияв у специфічному поєднанні застосовуваних у земельному законодавстві методів їх правового регулювання. При цьому завданням правового регулювання є забезпечення відповідної поведінки учасників земельних відносин. Його сутність полягає в офіційному виданні правової норми, яка закріплює моделі поведінки учасників земельних відносин.

У юридичній літературі розрізняють імперативний, притаман­ний публічному праву, і диспозитивний методи регулювання суспільних земельних відносин. Перший передбачає здійснення впливу на учасників земельних відносин за допомогою видання обов'язкових до виконання розпоряджень і встановлення різних заборон, а другий, що властивий приватному праву, лише визначає межі поведінки цих осіб, завдяки чому вони мають можливість самостійно регулювати свої відносини у встанов­лених межах.

Імперативний метод застосовується в галузі управління використанням і охороною земель: при визначенні порядку реалізації функцій державного управління; веденні державного земельного кадастру, земельного моніторингу; здійсненні земле­устрою; визначенні умов і порядку проведення земельних аукціонів; встановленні обмежень використання земель за їх цільовим призначенням тощо. У цих випадках уповноваженим є орган державної влади, а зобов'язаним власник чи особа, яка використовує земельну ділянку на іншій правовій підставі.

Диспозитивний метод - це атрибут регулювання відносин власників земельних ділянок з приводу використання землі та самостійного господарювання на ній, який ґрунтується на визнанні того, що кожен власник має право на свій розсуд розпоряджатися належною йому земельною ділянкою. За таких умов учасники земельних відносин можуть у певних межах регулювати відносини між собою самостійно.

У літературі висловлено погляд, згідно з яким існують З основні види диспозитивного методу регулювання земельних відносин: рекомендаційний, санкціонуючий і делегуючий.

Рекомендаційний метод полягає у наданні суб'єкту земельних відносин можливості альтернативної поведінки залежно від поставленої мети. Так, у ст. 140 ЗК серед підстав припинення прав на земельну ділянку закріплюється право добровільної підмови власника землі чи землекористувача від права на зе­мельну ділянку. Таким чином власнику земельної ділянки чи землекористувачу надається право вибору: використовувати земельну ділянку за призначенням або відмовитися від неї.

Санкціонуючий метод дістає вияв у тому, що рішення про реалізацію земельних повноважень суб'єкт земельних право­відносин приймає самостійно, але воно набуває юридичної сили лише після його затвердження відповідним компетентним орга­ном. Наприклад, у ст. 100 ЗК передбачений порядок встанов­лення земельних сервітутів. І в ній же закріплено положення про те, що хоч земельний сервітут встановлюється за домовле­ністю між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішенням суду, право такого сервітуту виникає після його державної реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на земельну ділянку.

Делегуючий метод полягає у наданні прав і свобод суб'єктам земельних правовідносин з того чи іншого кола правомочностей. Наприклад, відповідно до ст. 90 ЗК власники земельних ділянок мають право самостійно господарювати на землі, тобто без втручання будь-якого суб'єкта, на свій розсуд використо­вувати її корисні властивості. У тих випадках, коли учасники земельних відносин не додержують норм права або порушують встановлені права чи не виконують певні обов'язки, засто­совується державний примус у вигляді притягнення винних до відповідальності. Примусові заходи можуть бути застосовані однією із сторін відносин до іншої сторони, якщо вона у за­конодавчому порядку наділена правом робити це. Так, органи, до компетенції яких належить здійснення державного контролю за використанням та охороною земель, в особі їх державних інспекторів мають право в адміністративному порядку накла­дати штрафи на осіб, винних у порушенні земельного законо­давства.

У ході правового регулювання земельних відносин застосову­ється практично весь зазначений вище спектр методів. Відобра­женням цього є закріплення у земельному законодавстві вимоги цільового використання земельних ділянок; заборони порушення родючості ґрунтів і погіршення екологічної ситуації; застосуванні заходів економічного стимулювання охорони земель; обмеження розпорядницьких прав власників землі в інтересах усього су­спільства у зв'язку з її соціальною значущістю й об'єктивно існуючою обмеженістю. При цьому особливості методів регу­лювання земельних відносин визначаються характером останніх і дістають вияв у специфічному поєднанні імперативного та диспозитивного методів. Отже, на сучасному етапі в земельному праві спостерігається переплетення диспозитивного та імпера­тивного методів і визначити перевагу того чи іншого методу досить складно. Все залежить від інтересів суспільства і держави, які превалюють у конкретний проміжок часу.