Методологічні основи аграрного права України

Методологічні основи аграрного права України

1 варіант – методологічні основи – включають предмет, метод, принципи, функції, завдання галузі права,

2 підхід – методологія – сукупність застосовуваних в науці методів, способи їх застосування.

Слід відрізняти наукову діяльність від аналітики – наука починається із застосування наукових методів, наукових критеріїв оцінки отриманих знань. Методологія – сукупність теоретичних передумов, методів та засобів наукового дослідження. Джерела методології: 1.світоглядні постулати філософії, 2 загальні закономірності, 3 методи наукового пізнання формує сама наука.

Рівні методології: вищий – загальна наукова методологія (загальні філософські світоглядні засади, система поглядів на світ, співвідношення буття, мислення та свідомості…),

другий - загальна наукова методологія для певної галузі суспільних наук,

третій – методологія окремої науки.

Вчення про методи - складова її теорії. Метод – елемент теорії, результат теоретичного обґрунтування способу пізнання. Слід розрізняти метод пізнання і спосіб його реалізації.

У теорії права методи наукового пізнання складаються з 4 частин:

1. методи, що безпосередньо випливають із філософського діалектичного методу як загального методу пізнання [ поділяються на теоретичні (синтез, аналіз, наукове абстрагування, перехід від абстрактного до конкретного, логічний - > метод логічної відповідності, метод гіпотез, порівняння - > схожості, різниці, контрольної групи,історизму, системно структурний із методу структурного аналізу та емпіричні: метод спостереження - > безпосереднє, посереднє, суцільне, вибіркове, зовнішнє, внутрішнє, метод експерименту, саме його називають загальнонауковим методом – метод наукового спостереження ]

2. загальнаукові методи

3. методи інших наук [ соціологічні методи: опитування, вивчення; статистичний метод - > статистичне спостереження, метод оцінки достовірності вибіркової сукупності висновків, метод математичної статистики ],

4. методи певної науки [ мається на увазі опрацьовані даною наукою методи.

Чабаненко М.М. «Методи правового регулювання аграрних відносин» Харків, 2006р.

Метод – спосіб впливу на конкретні ПВ. Чабаненко метод правового регулювання АПВ – сукупність встановлених державою способів чи прийомів правового регулювання, що характеризується особливостями юридичного впливу норм аграрного права на СВ, які виникають під час здійснення суб’єктами виробничої СГ діяльності. Л! дещо звужене.

1. Загальні методи:

А) диспозитивний (дозволу),

Б) імперативний (заборона здійснення діяльності, обмеження – охоронні зони, особливості здійснення робіт в прикордонній смузі, в зонах можливого затоплення),

В) метод рекомендацій.

1. Специфічні методи (Янчук):

А) легалізаційний,

Б) метод локально – правового регулювання,

В) дозвільно – ліцензійний,

Г) Метод колективного прийняття рішень,

Д) інші.

Чабаненко застосовує змішаний структурно – галузевий, специфіка якого полягає у застосуванні різних способів та прийомів правового регулювання АВ, а саме позитивними зобов’язаннями, дозволом чи заборонами.

 

Аграрне право у сучасній правовій доктрині України

Аграрне право- порівняно нова галузь у системі права, яка об’єктивно сформувалась у 70-х роках минулого століття внаслідок об’єднання в єдиний косплекс правових норм, які регулювали суспільні відносини в колгоспах, державних с/г підприємствах, інших с/г виробничих структурах, що існували в той час.

Об’єктом аграрних відносин цих різних суб’єктів стала насамперед їх с/г виробнича діяльність. Вона за змістом реалізується різними аграрними суб’єктами, проте має єдину спрямованість – на використання земель с/г призначення для виробництва відповідної продукції.

З виникненням України як суверенної держави, радикальними змінами суспільних відносин на селі у зв’язку з реалізацією земельної та аграрної реформ істотно розширилося та набуло якісно нового змісту аграрне законодавство, що становить нормативно-правову базу АП як галузі права. Проте, як і раніше, воно акумулює законодавчі акти, що регулюють земельні, трудові, майнові, організаційні, управлінські та інші відносини різних аграрних суб’єктів.

АП, це, 1) комплексна галузь права, яка є сукупністю різних за юр природою норм, що регулюють органічний за змістом комплекс аграрних суспільних відносин, а саме: трудових, земельних, майнових, організаційних, управлінських. 2) це інтегрована галузь права, норми якої регулюють відносини багатьох аграрних суб’єктів: фермерських господарств, с/г кооперативів, особистих селянських господарств, приватних і державних аграрних підприємств. 3) це спеціалізована галузь права, що зумовлено таким узагальнючим для всіх аграрних суб’єктів принципом їх основної діяльності, як с/г виробнича та пов’язана з нею діяльність. У свою чергу ця діяльність має певну специфіку – пов’язаність із використанням природних властивостей земель с/г призначення.

Отже, АП – це комплексна, інтегрована і спеціалізована галузь права; вона охоплює різні правові норми, які регулюють аграрні відносини під час використання земель с/г призначення різними аграрними суб’єктами.

 

Інституційне забезепечення аграрного права України

АП- галузь права. До неї входять норми права та інститути.

Особливим інститутом АП є інститут права членства в юридичних особах. Юридичні норми, що утворюють цей інститут, регулюють організаційно-правові відносини, пов’язані з у мовами і порядком вступу в члени Колетивних с/г підприємств(КСГП), сільгоспвиробничих кооперативів(СГПВК) тощо і виходом з нього, порядком і наслідком припинення членства.

Важливим є також інститут права самоврядування в КСГП, СГПВК тощо.

Правовий режим основних, обігових та інших громадських фондів у КСГП визначається інститутом права колективної власності. Його нормами регулюється порядок утворення, використання, поповнення всіх фондів у процесі розподілу продукції та доходів у колективному с/г підприємстві, правомочностей органів управління щодо здійснення права розпорядження майном і коштами, паювання і визначення дивідендів та їхня виплата.

Важливим інститутом АП є інститут права засновництва та корпоративного права. Правові норми, що регулюють цей інститут, пов’язані з умовами і порядком заснування госп товариств.

З прийняттям ЗУ “про фермерське господарство” правовим інститутом даної галузі права слід вважати правове становище фермерських господарств.

Інститут правового регулювання виробничо-господарської діяльності всіх суб’єктів аграрного підприємства регламентує правове становище і господарську самостійність сільськогоподарського товаровиробника як юридичної особи приватного права, державних с/г підприємств, порядок утворення його виробничих підрозділів в основних, спеціалізованих і допоміжних галузях господарювання. Вимоги успішного здійснення соціально-економічної реформи зумовлюють необхідність вдосконалення внутрішньогосподарських трудових відносин у всіх суб’єктах аграрного підприємництва, що позначається на восконаленні відповідних правових інститутів, норми яких регулюють трудові відносини в с/г. Таким є інститут правового регулювання робочого часу і часу відпочинку працівників.

 

Принципи АП України

Принципи АП – наукові положення, основоположні засади, що визначають загальну спрямованість, найбільш суттєві риси правового регулювання аграрних відносин. Принципи визначають характер права в цілому або окремих груп правових норм, інститутів галузей права. Київська школа виділяє такі принципи АП:

1. Загальні – базуються на нормах КУ:

— принцип законності – ст. 92 КУ, - які регулюються виключно законами;

— принцип гарантування права власності - власність, економічна основа будь-якого виробництва, право власності визначає характер і зміст виробничо-господарської діяльності аграрних товаровиробників;

— рівноправність суб’єктів господарювання.

2. Спеціальні – поєднання раціонального використання земель та інших природних ресурсів з ефективним веденням с/г виробництва:

— пріоритетності розвитку АПК;

— екологізації с/г виробництва (прийняти н.п.а., що регул. Порядок здійснення органічного,,,,,,,,,,); інші.

Деякі вчені пропонують такі принципи АП:

— рівність учасників аграрно-правових відносин;

— свобода аграрного підприємництва і добровільність вибору форм і напрямків господарської діяльності;

— органічний зв'язок трудової діяльності з природно-кліматичними умовами виробництва;

— пріоритетність розвитку аграрно-промислового комплексу;

— демократизація системи управління агропромисловим комплексом;

— всебічна охорона і зміцнення всіх форм власності і різноманітних організаційно-правових форм сільськогосподарських товаровиробників, що на них базуються;

— господарська самостійність і відповідальність суб'єктів сільськогосподарської діяльності і праці;

— невтручання державних органів у виробничо-господарську діяльність сільськогосподарських товаровиробників.

 

КУ як джерело АПУ

КУ містить визначальні положення АП. Вона визначає права та обов’язки люд і гро-на, які поширюються і на селян як суб’єктів сг. Конституція закріплює і гарантує форми і види власності. КУ в ст.. 36 визначає право громадян на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення прав і свобод та реалізацію потреб, що є підставою для об’єднання в КСП, СГ кооперативи, спілки селян, асоціації тощо.

Земля є основним об’єктом аграрних правовідносин. КУ визнала землю. Її надра, водні та інші природні ресурси об’єктами права власності Українського народу. КУ закріпила у ст.. 41 три форми власності – державну, комунальну та приватну. На підставі цієї норми здійснюється право повного господарського відання державними сг підприємствами. Ст.. 42 містить положення про правоздатність громадян займатися підприємницькою діяльністю. Це право пов’язано з можливістю утворення системи сг виробничих, постачальних, переробних товариств, підприємств та об’єднань. Також визначальне значення для АП мають положення КУ про правосуддя. Так, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, в тому числі і аграрні. Так, від - но до ст. 102 КE ПУ є гарантом додержання прав і свобод людини і громадянина, в тому числі аграрних. ВРУ будучі єдиним органом законодавчої влади приймає закону, які регулюють АП, в той час як КМУ і ПУ є суб’єктами законодавчої ініціативи тощо.

 

Рішення КСУ

1. загальні рішення - стосуються всіх галузей права:

Рішення КСУ 9.07.1998р. «Справа про тлумачення терміну «законодавство»,

Рішення КСУ 9.02.1999р. «Про зворотну дію у часі законів та інших нормативно – правових актів»,

Рішення КСУ 11.11.2004р. «Справа про захист права власності організації споживчої кооперації»,

Рішення КСУ 11.05.2005р. «Справа про права акціонерів ЗАТ»,

Рішення КСУ 22.09.2005р. «Справа про постійне користування земельними ділянками»,

2. Рішення КСУ 15.04. 2004р. «Справа про визначення мінімальної ціни на цукор».

 

21. Акти органів судової влади з питань застосування законодавства у сфері регулювання аграрних відносин в системі джерел аграрного права України.

Одним із видів джерел аграрного права є постанови ПВСУ і роз’яснення Вищого господарського суду. АП як комплексна галузь права має складну ситему джерел, яка охоплює роз’яснення судів вищих інстанцій, що надавалися у сфері спеціальних аспектів аграрно-правового регулювання. Зокрема в аспектах виготовленння і виробництва сг продукції, що виникають у відповідних аграрно-правових інститутах та міжгалузевих інститутах законодавства, що є суміжним для аграного і цивільного, аграрного і господарського права.

Наприклад постанови ПВСУ щодо речового, зобов’язального, деліктного цивільного права, корпоративного права, договірного господарського права. Також у повсякденному регулюванні аграрних правовідносин використовуться постанови пленуму у сфері земельно-правового законодавства. Це є вийняткво важливим для аграрного права, оскільки первинним засобом виробництва сг продукції є земля, а земля це об’єкт земельного права.

Розяснення Президії ВГСУ мають характер роз’яснень для господарських судів нижчого рівня і мають важливе значення при регулювання внутрішніх аграрних правовідносин суміжних з корпоративними. Питання про юридичну силу ППВСУ, завжди було дискусійним. Більшість провідних вчених схильні вважати їх рекомендаціями для судів, а їх приписи у зв’язку з цим не можуть бути імперативними, але практика склалася таким чином, що суди викристовуть акти вищих судових інстанцій, як обов’язкове джерело права.

Правопорушення.

Майнова відповідальність за порушення аграрного законодавства регулюється перш за все нормами, що містяться у цивільному, трудовому, земельному, аграрному, господарському законодавстві. Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду визначені у ст. 1166 ЦК України. Для настання майнової відповідальності необхідна наявність складу правопорушення, а саме: 1) наявність шкоди; 2) протиправна поведінка суб'єкта шкоди; 3) причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою суб'єкта шкоди; 4) наявність вини.

Враховуючи специфіку аграрних відносин, що земля посідає домінуюче становище серед інших природних компонентів і відграє основну роль у сільському господарстві, слушно розглядати майнову відповідальність саме за порушення норм земельного законодавства. Захист прав громадян і юридичних осіб за порушення земельного законодавства передбачений нормами ЗК України і здійснюється шляхом відшкодування заподіяних збитків, що передбачено п. «ґ» ч. З ст. 152 ЗК України.

Підстави та порядок відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам передбачені статтями 156, 157 ЗК України. Згідно зі ст. 156 ЗК України власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок: 1) вилучення (викупу) сільсь-когосподарських угідь та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським виробництвом; 2) тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь для інших видів використання; 3) встановлення обмежень щодо використання земельних ділянок; 4) погіршення якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь; 5) приведення сільськогосподарських угідь у непридатний для використання стан; 6) неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки. Визначення шкоди може проводитися на основі різноманітних методів, зокрема витратного, розрахунково-го, нормативного тощо. Норми, які передбачають відшкодування майнової шкоди, також передбачені ст. 68 Закону України «Про охорону НПС», згідно з якою підприємства, установи, організації та громадяни зобов'язані відшкодовувати шкоду, заподіяну ними внаслідок порушення законодавства про охорону НПС, в порядку та розмірах, встановл. з-вом України.

Збитки, заподіяні неправомірними діями, відшкодовуються на підставі загальних положень статей 1166—1194, 1209—1211 ЦК України та статей 224—229 ГК України. Заподіяння шкоди власникам землі та землекористувачам відшкодовується на підставі Методики визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, зняття ґрунтовного покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 25 липня 2007 р. № 963.

Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам, зазначеним у ст, 157 ЗК України, розроблений за Методикою визначення розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства, затвердженою наказом Мінприроди України.

Майнова відповідальність здійснюється також за заподіяння втрат сільськогосподарського виробництва. Так, відшкодуванню підлягають втрати сільськогосподарських угідь (ріллі, багаторічних насаджень, перелогів, сінокосів, пасовищ) та чагарників як основного засобу ви-робництва в сільському господарстві внаслідок вилучення (викупу) їх для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським виробництвом, обмеженням прав власників землі і землекористувачів або погіршенням якості угідь внаслідок негативного впливу, спричиненого діяльністю громадян, юридичних осіб, органів місцевого самоврядування або держави. Відшкодовуються також втрати, спричинені виключенням сільськогосподарських угідь і чагарників з господарського обігу внаслідок встановлення охоронних, санітарних та інших захисних зон. При цьому втрати сільськогосподарського виробництва компенсуються винними особами незалежно від відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам.

Майнову відповідальність у межах порушення земельного законодавства несуть як суб'єкти, що виробляють товарну сільськогосподарську продукцію чи займаються її переробкою, так і органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. Наприклад фермерське господарство несе відповідальність за своїми зобов'язаннями у межах майна, яке є власністю фермерського господарства. Звернення стягнення на земельні ділянки, надані у власність для ведення фермерського господарства, допускається у випадках, коли у фермерського господарства відсутнє інше майно, на яке може бути звернено стягнення. Органи виконавчої влади та ОМС несуть відповідальність за шкоду, заподіяну неправомірним втручанням у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою. Крім того, за видання актів, які порушують права власників земельних ділянок, органи виконавчої влади та ОМС несуть відповідальність шля-хом відшкодування збитків у повному обсязі органом, який видав акт.

Майнова відповідальність може застосовуватися за порушення договірних відносин у сфері технічного сервісного обслуговування сільськогосподарських підприємств, реалізації сільськогосподарської продукції тощо. За невиконання або неналежне виконання своїх зобов'язань сторони несуть майнову відповідальність.

Статтею 623 ЦК України передбачена відповідальність за відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання. Боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. У договорі контрактації можуть бути передбачені також інші санкції за невиконання або неналежне виконання договірних зобов'язань. Так, відповідно до Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань у разі прострочення платежу за аграрну продукцію заготівельник сплачує пеню. Порядок розгляду спорів, що виникають з договірних відносин, здійснюються відповідно до Господарського процесуального кодексу України.

 

 

Правопорушення.

У ст. 130 КЗпП зазначається, що працівники несуть мат. відп. за шкоду, заподіяну П.У.О. через порушення покладених на них трудових обов'язків. Матер. відп. працівників — це один із видів юр. відповідальності, згідно з якою працівник при виконанні трудових обов'язків зобов'язаний відшкодувати завдану ним шкоду П.У.О.

Підставами застосування матеріальної відп-ті є шкода, завдана винним суб'єктом. Для притягнення особи до мат. відп. повинні настати суттєві умови, коли до працівника може бути застосована матеріальна відповідальність. Такими умовами є: перебування, в труд. відносинах з підприємством, У., О., якому заподіяно матеріальну шкоду; встановлення розмірів від-повідальності працівника; наявність вини працівника.

Працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно покрити її повністю або частково. За згодою власника або уповноваженого ним органу працівник може передати для покриття заподіяної шкоди рівноцінне майно або полагодити пошкоджене.

Згідно з КЗпП встановлено такі види матеріальної відповідальності:

— у межах середнього місячного заробітку (ст. 132);

— обмеженої матеріальної відповідальності (ст. 133);

— повної матеріальної відповідальності (ст. 134).

Пленум ВСУ у постанові «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівникам» від 29 грудня 1992 р. роз'яс-нив, що за правилами ст. 132 КЗпП за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків, працівники, з вини яких її заподіяно, несуть мат. відп. у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середньомісячного заробітку, крім випадків, коли з-вом вона передбачена у більшому, ніж цей заробіток, розмірі. Якщо межі мат. відп-ті були визначені в укладеному з працівником контракті, вона покладається на нього відповідно до умов контракту, наприклад це може стосуватися агронома, який працює на с/г підприємстві на умовах, викладених у контракті.

При матеріальній відповідальності в межах середнього місячного заробітку, який згідно з чинним законодавством визначається, виходячи із заробітку за два останні календарні місяці роботи працівника, що передували дню виявлення шкоди, а якщо шкода виявлена після звіль-нення — дню звільнення. У разі коли працівник на даному П.У.О працював менше 2-х місяців, він обчислюється із заробітку за фактично пропрацьований час. Матеріальну відповідальність у межах середнього місячного заробітку також несуть працівники, які допустили зіпсуття або знищення цінностей в ході трудового процесу.

Випадки обмеженої матеріальної відповідальності робітників і службовців регулюються ст. 133 КЗпП, згідно з якою робітники і службовці — за зіпсуття або знищення через недбалість матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, — у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку. У такому самому розмірі робітники і службовці несуть матеріальну відповідальність за зіпсуття або знищення через недбалість інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством працівникові в користування.

Керівники підприємств, установ, організацій та їх заступники, а також керівники структурних підрозділів на П.У.О та їх заступники несуть повну матеріальну відп-ть у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку, якщо шкоду П.У.О заподіяно зайвими грошовими виплатами, неправильною постановкою обліку І зберігання матеріальних чи грошових цінностей, невжиттям необхідних заходів до запобігання простоям, випускові недоброякісної продукції, розкраданню, знищенню і зіпсуттю матеріаль-них чи грошових цінностей.

Іншим різновидом є матеріальна відповідальність працівників с/г підприємств, яка встановлюється ст. 134 КЗпП. Працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, у випадках, коли: 1) між працівником і підприємством, установою, організацією згідно зі ст. 135і КЗпП укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за забезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей; 2) майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами; 3) шкоду завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку; 4) шкоду завдано працівником, який був у нетверезому стані; 5) шкоду завдано недостачею, умисним знищенням або УМИСНИМ зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприєм ством працівникові в користування; б) відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству при виконанні трудових обов'язків; 7) шкоду завдано не при виконанні трудових обов'язків; 8) службова особа винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу; 9) керівник підприємства всіх форм власності винний у несвоєчасній виплаті заробітної плати понад один місяць.

Матеріальну відповідальність у повному розмірі несуть також працівники сільськогосподарських підприємств, які займаються випуском сільськогосподарської продукції, за шкоду, заподіяну недостачею, умисним знищенням, умисним зіпсуттям цієї продукції. Матеріальна відповідальність у повному розмірі покладається на працівника у випадках, передбачених окремими законодавчими актами. Така відповідальність на працівника може бути покладена, зокрема, за шкоду, заподіяну перевитратою пального, допущеною працівником автомобільного транспорту; одержанням службовою особою премій внаслідок зроблених з її вини викривлень даних про виконання робіт; за шкоду, заподіяну розкраданням, недостачею, понаднормативними витратами валютних цінностей; заподіяну касиром через незабезпечення цілості матеріальних цінностей та іншими винними діями.

Порядок визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей визначається постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996р. № 116, згідно з якою розмір збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей визначається за балансовою вартістю цих цінностей (з вирахуванням амортизаційних відрахувань), але не нижче 50 відсотків від балансової вартості на момент встановлення такого факту з урахуванням індексів інфляції, які щомісячно визначає Міністерство статистики, відповідного розміру податку на добавлену вартість та розміру акцизного збору.

Цією ж постановою встановлюється у сільськогосподарських підприємствах ще один вид матеріальної відповідальності — підвищена. Підвищена матеріальна відповідальність встановлюється п. 5 зазначеного Порядку визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей. У разі розкрадання чи загибелі тварин сума збитків визначається за закупівельними цінами, які склалися на момент відшкодування збитків, із застосуванням коефіцієнта 1,5.

 

 

Господарством.

Фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. Фермерське господарство діє на основі Статуту. У Статуті зазначаються найменування господарства, його місцезнаходження, адреса, предмет і мета діяльності, порядок формування майна (складеного капіталу), органи управління, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до господарства та виходу з нього та інші положення, що не суперечать законодавству України. Головою фермерського господарства є його засновник або інша визначена в Статуті особа. Голова фермерського господарства представляє фермерське господарство перед органами державної влади, підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами чи їх об'єднаннями відповідно до закону. Голова фермерського господарства укладає від імені господарства угоди та вчиняє інші юридично значимі дії відповідно до законодавства України. Голова фермерського господарства може письмово доручати виконання своїх обов'язків одному з членів господарства або особі, яка працює за контрактом.

 

Сільському господарстві.

Правові засади внутрішнього управління об’єднаннями у сільському господарстві визначаються Господарським кодексом, Цивільним кодексом України та ЗУ «Про господарські товариства». Об’єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань. Об'єднання підприємств мають вищі органи управління (загальні збори учасників) та утворюють виконавчі органи, передбачені статутом господарського об'єднання. Виконавчі органи вирішують питання поточної діяльності, які відповідно до статуту або договору віднесені до його компетенції. Здійснення управління поточною діяльністю об'єднання підприємств може бути доручено адміністрації одного з підприємств на умовах, передбачених установчими документами відповідного об'єднання.

 

Підприємствах.

Предметом правового регулювання внутрішньогосподарської організації праці в сільськогосподарських підприємствах є суспільні відносини, що функціонують у сфері виробництва і опосередковують зв’язки між людьми з організації трудового процесу. Правові відносини щодо організації праці в сільськогосподарських підприємствах є складовою трудових відносин. Вони виникають між сільськогосподарськими підприємствами, з одного боку, і працівниками – з іншого, і регулюються нормами аграрного права. Організація праці в АПК будується на наступних принципах: загальності праці, оплаті її відповідно до кількості та якості, правильного поєднання громадських та особистих інтересів, матеріальній заінтересованості працівників, охороні праці, свідомій трудовій дисципліні, планомірному використанню трудових ресурсів.

 

Методологічні основи аграрного права України

1 варіант – методологічні основи – включають предмет, метод, принципи, функції, завдання галузі права,

2 підхід – методологія – сукупність застосовуваних в науці методів, способи їх застосування.

Слід відрізняти наукову діяльність від аналітики – наука починається із застосування наукових методів, наукових критеріїв оцінки отриманих знань. Методологія – сукупність теоретичних передумов, методів та засобів наукового дослідження. Джерела методології: 1.світоглядні постулати філософії, 2 загальні закономірності, 3 методи наукового пізнання формує сама наука.

Рівні методології: вищий – загальна наукова методологія (загальні філософські світоглядні засади, система поглядів на світ, співвідношення буття, мислення та свідомості…),

другий - загальна наукова методологія для певної галузі суспільних наук,

третій – методологія окремої науки.

Вчення про методи - складова її теорії. Метод – елемент теорії, результат теоретичного обґрунтування способу пізнання. Слід розрізняти метод пізнання і спосіб його реалізації.

У теорії права методи наукового пізнання складаються з 4 частин:

1. методи, що безпосередньо випливають із філософського діалектичного методу як загального методу пізнання [ поділяються на теоретичні (синтез, аналіз, наукове абстрагування, перехід від абстрактного до конкретного, логічний - > метод логічної відповідності, метод гіпотез, порівняння - > схожості, різниці, контрольної групи,історизму, системно структурний із методу структурного аналізу та емпіричні: метод спостереження - > безпосереднє, посереднє, суцільне, вибіркове, зовнішнє, внутрішнє, метод експерименту, саме його називають загальнонауковим методом – метод наукового спостереження ]

2. загальнаукові методи

3. методи інших наук [ соціологічні методи: опитування, вивчення; статистичний метод - > статистичне спостереження, метод оцінки достовірності вибіркової сукупності висновків, метод математичної статистики ],

4. методи певної науки [ мається на увазі опрацьовані даною наукою методи.

Чабаненко М.М. «Методи правового регулювання аграрних відносин» Харків, 2006р.

Метод – спосіб впливу на конкретні ПВ. Чабаненко метод правового регулювання АПВ – сукупність встановлених державою способів чи прийомів правового регулювання, що характеризується особливостями юридичного впливу норм аграрного права на СВ, які виникають під час здійснення суб’єктами виробничої СГ діяльності. Л! дещо звужене.

1. Загальні методи:

А) диспозитивний (дозволу),

Б) імперативний (заборона здійснення діяльності, обмеження – охоронні зони, особливості здійснення робіт в прикордонній смузі, в зонах можливого затоплення),

В) метод рекомендацій.

1. Специфічні методи (Янчук):

А) легалізаційний,

Б) метод локально – правового регулювання,

В) дозвільно – ліцензійний,

Г) Метод колективного прийняття рішень,

Д) інші.

Чабаненко застосовує змішаний структурно – галузевий, специфіка якого полягає у застосуванні різних способів та прийомів правового регулювання АВ, а саме позитивними зобов’язаннями, дозволом чи заборонами.