Публічна адміністрація: поняття та ознаки.

Публічна адміністрація: поняття та ознаки.

Термін «публ.адміністрація» вперше було використано в праві Європейського Союзу.

Аналіз окремих нормативно-правових актів ЄС дозволяє зробити висновок, що у євро пейс.праві існує 2 визнач.поняття «публічна адміністрація»:

У вузькому сенсі під «публічною адміністрацією» розуміються регіональні органи, місцеві та інші орг. публічної вл, централ. уряди та публічна служба. - ЦЕ інституції регіонального, місцевого або інш.характеру, ін. органи, діяльність яких регулюється нормами публічного права або діями держав-членів; органи, наділені достатніми суверенними повноваженнями країни, які з формальної точки зору не є частиною адміністративного апарату держави-члена, але структура та завдання якого визначені в законі.

У широкому сенсі в європейс. праві до «публічної адміністрації», крім орга.публічної влади, відносять ті органи, які не входять до неї організаційно,але виконують делеговані нею функції.

Публічна адміністрація – це організація та діяльність органів і установ, які підпорядковані політичній владі та забезпечують виконання законів, діючи в публічних інтересах, і наділені прерогативами публічної влади.В літературних джерелах часто зустрічається переклад терміна “публічна адміністрація» як «державне управління», але поняття «публічна адміністрація» не тотожне поняттю «державне управління» - воно значно ширше за обсягом, багатше за змістом.

Ознаки:

1) це певним чином узгоджена і організована система органів;

2) суб’єктом виступає держава в особі орг.державн. виконав. влади та виконавчих орг. місцевого самоврядування;

3) складовими елементами системи виступають також державні заклади, організації, установи;

4) публічна адмініст. спирається на владні повноваження, виконує адміністративно-управлінські фун-ї;

5) діяльність публічної адміністр. поширюється на все суспільство;

6) метою діяльності виступає забезпечення інтересів як дер-ви, так і сусп-ва в цілому, а не окремих громадян і соціальних груп;

Щодо методів впливу, то окрім комплексу правових, політичних, економічних методів і засобів (регулювання, узгодження, переконання, стимулювання тощо), застосовується і примус за допомогою правоохоронних органів.

У Концепції адміністрат. реформи Укр. публ. адміністр.розглядається як сукупність орг. та ін. інституцій, підпорядкованих політичній владі,які забезпечують виконання закону та здійснюють інші публічно-управлінські функції.

Насамперед, увага приділяється органам виконавчої влади, які виконують адміністративні функції держави та у зв’язку з цим є найближчими до населення, тобто здійснюють свою діяльність публічно.

Призначення органів публічної адміністрації полягає у виконанні рішень, прийнятих безпосередньо народом або його представницькими орг, втіленні вираженої законах волі сусп-ва, розробленні та реалізації програм роз-ку сусп.-ва, забезпеченні дотримання законодавчих норм (дії органів публіч. адміністрації мають спиратись на закони та бути спрямовані на їх виконання), нормотворчої діяльності, забезпеченні громадського порядку, стабільності, безпеки в суспільстві, захисті прав і свобод людини і громадянина.

Отже, органи публічної адміністрації – це система орг.виконавчої влади та місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, будь-які інші суб’єкти, які здійснюють публічно-управлінські функції з метою досягнення публічного інтересу та надійного забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Поняття та зміст публічного управління.

Термін “публічне управління” який замінив термін “публічне адміністрування”, вперше використовує англ. держав.службовець Десмонд Кілінг у 1972 р. “Публічне управління – це пошук у найкращий спосіб використання ресурсів задля досягнення пріоритетних цілей державної політики”. Поява нової форми управління у публічній сфері була спричинена потребою модернізувати організаційні структури і процедури, які вони використовують, для того, щоб усі інституції публічної сфери працювали краще.

Публічне управління стосується ефективного функціонування всієї системи політичних інституцій.

У глосарії Програми розвитку ООН знаходимо твердження про те, що термін “публічне адміністрування” має два тісно пов'язаних значення:

1) цілісний державний апарат (політика, правила, процедури, системи, організаційні структури, персонал тощо), який фінансується за рахунок державного бюджету і відповідає за управління і координацію роботи виконавчої гілки влади та її взаємодію з іншими зацікавленими сторонами в державі, суспільстві та зовнішньому середовищі;

Управління та реалізація різних урядових заходів, що пов’язані з виконанням законів, постанов та рішень уряду та управління, що пов’язане з наданням публічних послуг.

Щодо терміна “публічне управління”, то Програма розвитку ООН послуговується визначенням, запропонованим американським ученим Джеєм М.Шавріцом: “Публічне управління – це галузь практики та теорії, яка є ключовою для публічного адміністрування та зосереджена на внутрішній діяльності державних установ, зокрема на вирішенні таких управлінських питань, як контроль, керівництво, планування, організаційне забезпечення, забезпечення інформаційними технологіями, управління персоналом, та оцінка ефективності”.

Відповідно до теорії публічного управління діяльність уряду і неприбуткових організацій в деяких важливих питаннях є подібною до діяльності установ приватного сектора.

Виконавча влада: загальна характеристика.

Основу організаційної структури держав.управл. становить система орган. виконав.влади, яка реалізуючи певну частину повноважень дер-ви, виконує фун-ї, пов'язані з реалізацією положень Конституції дер-ви, її законів і інших нормативних актів.

Орг.виконав.влади формують своєрідну систему, основним призначенням якої є виконання й забезпечення виконання положень Конституції і законів держави.

Система органів виконавчої влади включає структурні ланки 3 організаційно-правових рівнів:

Вищий рівень-Кабінет Міністрів України.

Центральний рівень-міністерства,державні комітети, центральні органи виконавч. влади прирівняні до державн. комітетів, та централ.орг.викон.вл. зі спеціальним статусом.

3. Місцевий, або територіальний, рівень, на якому діють:

- органи виконав. влади загальної компетенції — Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, районні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації;- органи спеціальної — галузевої та функціональної — компетенції, які безпосередньо підпорядковані центральним орг.викон. вл.або перебувають у підпорядкуванні водночас і центральному, і місцевому органу виконавчої влади.

Оскільки органи виконавчої влади здійснюють управлінську за своїм змістом діяльність, іноді використовується визначення системи цих органів як «апарату державного управління».

Однак система виконавч.влади в Укр. залишається неефективною, рівень її організуючого впливу на суспільні процеси не задовольняє потреби динамічного розвитку громадянського суспільства, динамічного формування соціально-економічного укладу і демократичної правової держави.

Про низьку ефективність виконавчої влади свідчать: соціальні індикатори, у першу чергу — рівень безробіття й реальних доходів населення; неефективне управління державною власністю, у результаті чого величезний виробничий потенціал фактично не працює на державу; невиправдане втручання держави в діяльність суб'єктів ведення господарства, що гальмує розвиток підприємництва в Україні.

Основні причин низької ефективності виконав. вл:

-непогодженість дій різних виконавчих структур, непослідовність і суперечливість рішень, низьку виконав.дисципліну;

-дублювання споріднених функцій різними орган.;

-надлишкову концентрацію функцій управління на вищих щаблях виконав.вл.;

-незбалансовану регіональну політику;

-закритість орган.виконав.вл. для контролю з боку сусп.-ва;

-корупцію й економічну злочинність у державних структурах, а також низький престиж державн. служби в Україні.

Предметом адміністративно-правової науки є дослідження у сфері державного управління, застосування норм адміністративного права, дія адміністративно-правових актів, правотворчість органів державного управління.

До предмета адміністративного права належать суспільні відносини, які виникають у сфері публічної діяльності держави, зокрема, у сфері державного управління. Таке трактування предмета зазначеної галузі права є дуже стислим і вимагає певних уточнень.

Державне управління здійснюють з метою «впорядкування» різноманітних процесів, які відбуваються в суспільстві, відповідно до правил, закріплених у нормативно-правових актах. У свою чергу, призначенням виконавчої влади є виконання законів та інших правових документів. Отже, державне управління є формою зовнішнього прояву виконавчої влади. Однак за змістом таке управління не співпадає з виконавчою владою, оскільки його здійснюють і за межами системи органів виконавчої влади. Так, функції управління виконують керівники будь-яких державних органів, підприємств, установ, організацій щодо службовців цих органів, персоналу підприємств, установ, організацій.

В Україні управлінські функції виконавчої влади здійснюють не лише державні органи. Так, ст. 143 Конституції встановлено, що органам місцевого самоврядування законом можуть надаватися повноваження органів виконавчої влади. Зазначене конституційне положення конкретизовано й деталізовано в тексті Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 p., окремі статті якого містять переліки відповідних делегованих повноважень. Крім того, зазначені функції можуть надаватися і деяким іншим недержавним інституціям (наприклад, Законом «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» від 22 червня 2000 р. члени громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону вповноважені застосовувати примусові заходи, спрямовані на припинення протиправних діянь, складати протоколи про адміністративні правопорушення тощо.)

Метод адміністративно-правового регулювання відрізняється від інших методів владним, імперативним характером. Практичне значення цього методу, як і предмета адміністративно-правового регулювання, полягає в тому, що з їх допомогою здійснюється розмежування різних правових галузей.

Особливість методу адміністративного права полягає в тому, що його норми орієнтовані на задоволення не приватних та особистих, а публічних інтересів - інтересів людей, держави і суспільства, вони передбачають пряме застосування адміністративних санкцій

Тобто адміністративний, або адміністративно-правовий, метод являє собою сукупність методів права, які відображають владну природу державного управління, а врегульовані цим методом відносини визначаються як відносини влади і підпорядкованості.

Методи адміністративного права - це засоби, способи та прийоми, за допомогою яких здійснюється правовий вплив на предмет адміністративного права. Аналізуючи засоби, за допомогою яких законодавець здійснює правовий вплив на предмет адміністративного права, слід сказати, що переважно це зобов'язання, заборони та адміністративно-правовий примус.

Серед способів складового елемента адміністративно-правового методу:

1) Авторитарний спосіб виправданий "нерівністю" сторін адміністративних правовідносин, а саме: наявністю владного суб'єкта управління та підвладністю об'єкта управління.

2) Субординаційний спосіб передбачає одержання обов'язкової згоди на дії об'єкта управління від суб'єкта управління.

Адміністративно-правовий метод - це сукупність правових засобів і способів (прийомів), які застосовують органи управління для забезпечення регулюючого впливу норм адміністративного права на суспільні відносини.

Особливість методу адміністративного права полягає в тому, що його норми орієнтовані на задоволення не приватних та особистих, а публічних інтересів - інтересів людей, держави і суспільства, вони передбачають пряме застосування адміністративних санкцій.

Слід звернути увагу на те, що методу адміністративного права притаманні як загальні методи правового регулювання: імперативний і диспозитивний, які реалізуються шляхом:

а) використання приписів; б) встановлення заборон;

в) надання дозволів; так і спеціальні, притаманні тільки цій галузі: субординації, координації, реординації, адміністративного договору, реєстрації, стимулювання, інвестицій.

Адміністративне право деталізує і конкретизує норми конституційного права: адміністративне право визначає юридичний механізм реалізації громадянами своїх прав і свобод; компетенцію структур публічної влади; адміністративно-правові засоби захисту відповідних відносин; форми і методи виконавчо-розпорядчої діяльності публічної адміністрації; основи її галузевої, міжгалузевої, регіональної і місцевої організації.

Адміністративне право тісно взаємодіє з цивільним правом. Як і цивільне, адміністративне право регулює певну частку відносин майнового характеру. Однак норми цивільного права регулюють ті відносини, у яких сторони рівноправні, а норми адміністративного права - відносини, що будуються на юридичній підвладності однієї сторони іншій стороні.

Взаємозв'язок між адміністративним і трудовим правом спостерігається у сфері регулювання службових відносин. Норми трудового права визначають статус службовців як учасників трудового процесу (умови праці, охорону праці, розгляд трудових суперечок). Норми ж адміністративного права регулюють державно-службові відносини: умови надходження на службу, порядок її проходження, правила користування службовими документами, повноваження посадових осіб по організації трудового процесу.

Адміністративне право тісно пов'язане з фінансовим правом. Власне фінансове право своїм народженням зобов'язане державному, адміністративному і частково - цивільному праву. Фінансове право регулює відносини в сфері фінансової діяльності держави, насамперед у діяльності щодо акумулювання і розподілу коштів, що становлять національний дохід держави. Для регулювання виникаючих тут відносин використовується адміністративно-правовий метод.

Взаємодіє адміністративне право і з такими галузями, як земельне, природоохоронне, сільськогосподарське, митне, підприємницьке право та іншими. Однак їх розмежування ускладнюється тим, що до предмета названих галузей включені відносини, що регулюється нормами адміністративного права і властивим йому методом.

Взаємозв'язок між адміністративним і трудовим правом спостерігається у сфері регулювання службових відносин. Норми трудового права визначають статус службовців як учасників трудового процесу (умови праці, охорону праці, розгляд трудових суперечок).

Принципи в узагальненому вигляді виражають природу адміністративного права, забезпечують єдність його змісту, визначають спрямованість і найбільш суттєві риси регулювання виконавчої діяльності, сприяють її оптимізації. Будучи ідеями й найважливішими положеннями, принципи адміністративного права є виразом об’єктивних суспільних потреб, які пред’являються народом України до регулювання виконавчої діяльності держави. Вони служать чинником підвищення правової культури громадян і знаходяться у взаємозв’язку між собою.

Звертаючись до системи принципів адміністративного права України та їх характеристики, зазначимо, що в сучасних умовах йдеться, по-перше, про внутрішні закономірності самого права як певного формально-змістовного юридичного явища, а по-друге, — про зовнішні вимоги, що висувають до організації і функціонування адміністративного права, без чого неможливе формування останнього.

Обидві групи принципів (назвемо їх внутрішні та зовнішні) — це не якісь особливі, незалежні одна від одної категорії, а лише різні аспекти відтворення виконавчої діяльності держави, пов'язані з різними критеріями підходу до наукового аналізу.

Дослідження змісту чинного адміністративного законодавства України та практики його застосування дозволяють віднести до внутрішніх наступні принципи:

— відповідність адміністративного права положенням Конституції України;

— верховенство адміністративно-правового закону в системі нормативних актів, які містять адміністративно-правові норми;

— наявність власного підґрунтя формування й розвитку;

— спеціалізація;

— відповідність адміністративно-правових законів певним положенням міжнародно-правових договорів із питань адміністративного права, учасницею яких є Україна.

До основних принципів регулювання взаємовідносин суспільства й органів виконавчої влади можна віднести:

— служіння органів виконавчої влади та їх апарату суспільству й людині;

— обмеженість втручання органів виконавчої влади в громадянське й особисте життя людини;

— повнота прав і свобод громадян у адміністративно-правовій сфері;

— взаємна відповідальність;

— визначення мінімально необхідних повноважень органів державної виконавчої влади;

— оптимальне доповнення й урівноваження державно-владних повноважень органів виконавчої влади з повноваженнями органів самоврядування.

Іншими словами, адміністративно-правові норми містяться безпосередньо в джерелах права – Конституції України, КУпАП, інших законах України, нормативно-правових актах публічної адміністрації. В останньому випадку до джерел адміністративного права входять не тільки самі нормативно-правові акти публічної адміністрації, а й затверджені цими актами положення, інструкції, концепції, що регулюють адміністративно-праві відносини. Якщо джерело права охоплює поряд із нормами адміністративного права норми інших галузей права, то для адміністративного права воно буде джерелом лише у частині, що наповнена адміністративно-правовим змістом.

Джерела адміністративного права завжди походять від правотворчого рішення компетентного публічного органу, що може бути прямим, похідним або санкціонованим, тобто коли воно формулює узагальнені нормативні положення.

У рамках правової системи джерела адміністративного права, розташовані за принципом їх ієрархічної підпорядкованості, утворюють цілісну систему. Її вертикальна структура будується таким чином, що розпорядження одних джерел права видаються на основі вищих джерел.

У континентальних країнах Європи, зокрема в Україні, основним видом джерел адміністративного права є нормативно-правові акти – закони, укази, постанови, накази та ін. Нормативно-правовий акт – це письмовий документ компетентного суб’єкта владних повноважень, що містить формально обов’язкове правило поведінки загального характеру. За юридичною силою нормативно-правові акти поділяються на закони та підзаконні акти.

Кабінет Міністрів України

Міністерства

Інші центральні органи виконавчої влади– органи, які повинні виконувати адміністративні (неполітичні функції). На відміну від міністерств, за законом, не мають повноважень видавати нормативні акти. Проте інші ЦОВВ мають завдання щодо внесення пропозицій щодо формування державної політики, а на практиці також здійснюють розробку законопроектів тощо.

Можна виділити наступні види «інших ЦОВВ»:

служби– основним завданням є надання адміністративних послуг. Наприклад, Державна реєстраційна служба України;

інспекції- основним завданням є здійснення державного нагляду / контролю. Наприклад, Державна екологічна інспекція, Державна інспекція навчальних закладів;

агентства- основним завданням є здійснення управління об'єктами державної власності. Наприклад, Державне агентство автомобільних доріг України.

3) місцеві органи виконавчої влади:

3.1) місцеві державні адміністрації (обласні та районні): є органами виконавчої влади загальної компетенції. До їх повноважень належить реалізація державної політики в різних сферах, а також такі загальні функції, як підготовка та виконання відповідних – обласних та районних бюджетів, виконання державних та регіональних програм;

Територіальні органи ЦОВВ – місцеві органи окремих міністерств (зокрема, внутрішніх справ, юстиції) та «інших ЦОВВ» (наприклад, митні органи, податкові, архітектурно-будівельного контролю тощо). Ці органи можуть мати різний рівень представництва. Одні з них є лише на обласному рівні. Інші мають свої підрозділи і на рівні районів та міст. Іноді утворюються міськрайонні, міжрайонні і міжрегіональні органи.

Органи місцевого самоврядування:

Публічна адміністрація є сукупністю державних і недержавних суб'єктів публічної влади, ключовими структурними елементами котрої є, по-перше, органи державної виконавчої влади і, по-друге, виконавчі органи місцевого самоврядування.

Систему державних органів виконавчої влади складають: Кабінет Міністрів України - вищий орган у системі органів державної виконавчої влади; міністерства, державні комітети, центральні органи зі спеціальним статусом - центральні органи виконавчої влади; місцеві державні адміністрації - місцеві органи державної виконавчої влади.

Таким чином, органи виконавчої влади, що здійснюють виконавчо-розпорядчу діяльність, та органи місцевого самоврядування, що розв'язують значну частину місцевих справ, управляють ними в інтересах суспільства та формуються навколо органів виконавчої влади, необхідно розглядати як одне ціле, тобто як систему публічної влади, яка здійснює адміністративно-управлінські функції, а основні складові частини такої системи доповнюють та взаємодіють одна з одною з метою забезпечення як інтересів держави, так і інтересів суспільства.

Публічна адміністрація здійснює певний цілеспрямований вплив її суб'єктів на ті сфери життєдіяльності суспільства, які потребують такого впливу, з метою узгодження та задоволення як інтересів держави, так і інтересів суспільства.

«Публічна адміністрація» - систему органів державної виконавчої влади та виконавчих органів місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації та інші суб'єкти, наділені адм-управл функціями, які діють з метою забезпечення як інтересів держави, так і інтересів суспільства в цілому, а також сукупність цих адміністративно-управлінських дій та заходів, встановлених законом.
З огляду на наведене визначення публічної адміністрації, можливо виділити низку притаманних їй ознак (властивостей):

1) це певним чином узгоджена і організована система органів;

2) суб'єктом виступає держава в особі органів державної виконавчої влади та виконавчих органів місцевого самоврядування;

3) складовими елементами системи виступають також державні заклади, організації, установи;

4) публічна адміністрація спирається на владні повноваження, виконує адміністративно-управлінські функції;

5) діяльність публічної адміністрації поширюється на все суспільство;
6) метою діяльності виступає забезпечення інтересів як держави, так і суспільства в цілому, а не окремих громадян і соціальних груп;

Поняття “система органів” щодо гілки виконавчої влади означає: по-перше, відокремленість відповідної групи державних органів, що входять до конкретної системи, від решти видів органів держави; по-друге, чітко визначений склад даної системи; по-третє, наявність у сукупності відповідних державних органів певних ознак, притаманних складним соціальним системам, зокрема таких, як єдність цільового призначення, функціональна самодостатність, ієрархічність організації, субординаційність взаємозв'язків між структурними ланками тощо.

Система органів виконавчої влади складається з таких рівнів:

— Кабінет Міністрів України — вищий орган у системі органів виконавчої влади;

— центральні органи виконавчої влади — міністерства, державні комітети, органи, статус яких прирівняний до державних, центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом;

— місцеві органи виконавчої влади — місцеві державні адміністрації та територіальні органи центральних органів виконавчої влади. а) місцевими органами загальної компетенції: Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські, районні державні адміністрації; б) місцевими органами спеціальної (галузевої, функціональної, змішаної) компетенції, котрі як безпосередньо підпорядковані відповідним центральним органам виконавчої влади, так і перебувають у підпорядкуванні місцевим державним адміністраціям.

Відповідно до розділу V Конституції України Президент України є главою держави. Основні повноваження Президента у сфері виконавчої діяльності закріплено в ст. 106 Конституції України. Деякі повноваження в цій сфері Президент України здійснює за згодою Верховної Ради України, інші — самостійно чи за поданням Прем'єр-міністра України.

За згодою Верховної Ради України Президент України призначає Прем'єр-міністра України; призначає на посаду та звільняє з неї за згодою Верховної Ради України Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України, Голову державного комітету телебачення і радіомовлення України.

За поданням Прем'єр-міністра України Президент України призначає членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій і припиняє їхні повноваження на цих посадах; утворює, реорганізовує й ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади.

Президент України скасовує акти Кабінету Міністрів України й акти Ради міністрів АРК; є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сфері національної безпеки та оборони держави; очолює Раду національної безпеки й оборони України, яка є координаційним органом з питань національної безпеки й оборони при Президентові України; вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України в разі збройної агресії проти України; приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію й введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України; приймає в разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує в разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації — з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України; присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання й класні чини. Президент України приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні; здійснює помилування.

Президент України підписує закони, прийняті Верховною Радою України; має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України.

На основі й на виконання Конституції та законів України Президент України видає укази й розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України. У випадках, передбачених ч. 4 ст. 106 Конституції України, акти Президента України скріплюють підписами Прем'єр-міністр України й міністр, відповідальний за акт і його виконання.

У відповідності з Конституцією України до складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри. Постійним органом Кабінету Міністрів є його Президія. Кабінет Міністрів України повноважний створювати свої постійні й тимчасові комісії, а також інші робочі органи.

У Конституції встановлюються форми правових актів Кабінету Міністрів України - це постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на всій території України. Постановами Кабінету Міністрів здебільшого оформляються рішення, що мають нормативний характер і є найважливішими. Форми розпоряджень Кабінету Міністрів набувають рішення з поточних питань.

Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-міністр України. Процедура підготовки правових актів Кабінету Міністрів передбачає розробку тексту самого акта, пояснювальної записки до нього, а також матеріалів, що містять прогноз соціально-економічних та інших наслідків його реалізації. Проекти актів погоджуються із заінтересованими органами й організаціями.

Головною ланкою системи органів центральної виконавчої влади є міністерства. Вони створюються для організації державного управління в найважливіших сферах соціально-економічного й політичного життя і є здебільшого органами галузевого управління. Значення міністерств підкреслюється тим, до їхні керівники (міністри) входять до складу Кабінету Міністрів України (ст. 114 Конституції).

Конституцією передбачений такий порядок утворення центральних органів виконавчої влади. Прем'єр-міністр України входить із поданням до Президента України про утворення, реорганізацію та ліквідацію міїїістерств, інших центральних органів виконавчої влади, в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України на утримання цих органів. Президент України відповідно до ст. 106 Конституції призначає керівників міністерств, інших центральних органів виконавчої влади. Він може припинити їхні повноваження на цих посадах.

В областях і районах склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій. Останні призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.

Місцеві державні адміністрації в цілому підзвітні і підконтрольні відповідним Радам народних депутатів (обласним та районним) у частині повноважень, делегованих їм цими радами, а також органами виконавчої влади вищого рівня. Таким чином, не тільки голови місцевих державних адміністрацій, а й самі місцеві державні адміністрації входять у систему подвійного підпорядкування.

Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:

1) виконання Конституції та законів України, актів Президента, Кабінету Міністрів, інших органів виконавчої влади;

2) законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;

3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин - також програм їх національно-культурного розвитку;

4) підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів;

5) подання звіту про виконання відповідних бюджетів та програм;

6) взаємодію з органами місцевого самоврядування;

Очолює виконавчий комітет, відповідно, сільський, селищний, міський голова, районної в місті ради - голова відповідної ради. Після закінчення повноважень ради, сільського, селищного, міського голови, голови районної в місті ради, її виконавчий комітет здійснює свої повноваження до формування нового складу виконавчого комітету.

Кількісний склад виконавчого комітету визначається самостійно відповідною радою, а його персональний склад затверджується радою за пропозицією сільського, селищного, міського голови, районної в місті ради - за пропозицією голови відповідної ради.

Основною формою роботи виконавчого комітету є його засідання, які скликаються, відповідно, сільським, селищним, міським головою (головою районної у місті ради), а у разі його відсутності чи неможливості здійснення ним цієї функції - заступником сільського, селищного, міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради (районної у місті ради - заступником голови ради) в міру необхідності, але не рідше одного разу на місяць, і є правомочними, якщо в них бере участь більше половини від загального складу виконавчого комітету.

Відділи, управління та інші виконавчі органи сільської, селищної, міської, районної в місті ради створюються радою в межах затверджених нею структури і штатів для здійснення повноважень, що належать до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад. Відділи, управління та інші виконавчі органи ради є підзвітними і підконтрольними раді, яка їх утворила, підпорядкованими її виконавчому комітету, сільському, селищному, міському голові, голові районної у місті ради. Керівники відділів, управлінь та інших виконавчих органів ради призначаються на посаду і звільняються з посади сільським, селищним, міським головою, головою районної в місті ради одноособово, а у випадках, передбачених законом, - за погодженням з відповідними органами виконавчої влади.

Державна служба є необхідним елементом життєдіяльності державної системи. Ця система шляхом підпорядкування волі носіїв державної служби – індивідів, груп, об’єднань, виконує різні соціальні ролі пануючі і підвладні.

До публічної служби відносять державну службу та службу в органах місцевого самоврядування. Визначення публічної служби на законодавчому рівні міститься в Кодексі адміністративного судочинства: публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Державна служба – професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують за це заробітну плату за рахунок державних коштів.

Служба в органах місцевого самоврядування — це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом.

Група V - посади в державному органі, органі влади Автономної Республіки Крим та їх апараті, які не передбачають здійснення керівних функцій та функцій з підготовки пропозицій щодо формування державної політики, розроблення, експертизи та/або редагування проектів нормативно-правових актів.