Функції держави: поняття і ознаки

Теорія держави і права для з`ясування і прогнозування діяльного боку держави використовує поняття функції держави – характеристики власне того, що і як держава "вчиняє". У нашій науці поняття "функції" означає напрямок, предмет діяльності того чи іншого політико-правового інституту, зміст цієї діяльності, її забезпечення. Саме в цьому смислі мова йде про функцію держави, уряду, міністерства, інших державних органів.

Для чого використовується це поняття? Справа в тому, що функціональний підхід дозволяє глибше вивчати тривалий історичний процес виникнення, розвитку, зміни, руйнації, виникнення держав різних типів, видів, форм у різних народів. З еволюцією держави змінюється й характер її діяльності, з`являються нові напрямки цієї діяльності, виникають нові структури держави, інші засоби і способи, котрі забезпечують функції держави.

В юридичній літературі можна нарахувати до двох десятків визначень функцій держави. Найбільш поширеним є розуміння функцій держави як сукупності основних напрямків діяльності держави, в яких виражаються її сутність, соціальне призначення, а також цілі і завдання держави щодо управління суспільством. Кожна окрема функція, з цього випливає, - це необхідний, однорідний, постійний напрямок (бік) діяльності держави, обумовлений об`єктивними потребами суспільного розвитку з точки зору внутрішніх і зовнішніх завдань.

Крім того, кожна функція держави має свій об`єкт впливу і свій зміст. Об`єкт – це певна сфера суспільних відносин, на яку спрямовано вплив держави. Зміст функцій показує, що робить держава, які управлінські дії у даній сфері вона вчиняє.

 

Класифікація функцій держави

У загальнотеоретичній юридичній науці виділяють чимало підстав (критеріїв) розподілу функцій держави на певні види.

1. З огляду на тривалість їх існування вони поділяються на постійні, які властиві державі на всіх етапах її розвитку, і тимчасові.

2. За територіальним масштабом, в межах якого вони здійснюються, функції у федеративній державі, до прикладу, поділяються на функції федерації загалом і функції суб`єктів федерації.

3. Залежно від належності функцій до того чи іншого ти­пу держави немало вчених-теоретиків (наприклад, М.Марченко) дотепер виділяють функції експлу­ататорських держав, функції держави демократичного типу і функції, що випливають із природи будь-якого суспільства.

4. За соціальною значимістю функції держави поділяються на основні та похідні. До основних функцій належать такі, які забезпечують об`єктивні передумови людського існування, в тому числі:

- природні умови, забезпечення життя, здоров`я людини і нормального середовища його проживання;

- загальна свобода, доступ до культурних цінностей, освіти, свобода творчості;

- економічні умови (приватна власність, свобода вибору заняття тощо);

- політичні умови (доступ до управління справами суспільства).

Похідні функції виступають складовими елементами основних функцій держави. Наприклад, у складі такої основної функції як соціальна функція можна виділити такі похідні, як пенсійне забезпечення, підтримка материнства і дитинства, розвиток охорони здоров`я, освіти, культури тощо.

5. За сферою діяльності основні функції держави поділяються на внутрішні і зовнішні. Така класифікація є найбільш поширеною в юридичній літературі. Внутрішні функції спрямовані на вирішення внутрішніх завдань, які стоять перед суспільством і державою, характеризують взаємодію останніх. Свого часу в теорії соціалістичної держави виділяли, наприклад, такі основні внутрішні функції як господарсько-організаційна, культурно-виховна, регулювання міри праці та міри споживання, охорона соціалістичного правопорядку, соціалістичної власності, прав і свобод громадян, природи, а також функція надання соціальних послуг. До внутрішніх функцій сучасної держави належать:

а) економічна функція, котра проявляється у втручанні держави в економічне життя з допомогою різноманітних способів і засобів;

б) соціальна функція, що має призначення вирівнювання соціального становища людей шляхом допомоги бідним, розвиток і впровадження соціальних програм (охорони здоров`я, освіти, культури тощо);

в) правоохоронна функція – спрямована на забезпечення законності й правопорядку в суспільстві;

г) екологічна функція, котра має метою підтримання сприятливого для людини навколишнього середовища;

д) функція фінансового контролю, спрямована на облік доходів, інших результатів господарської діяльності, стягнення податків та інших обов`язкових платежів для формування доходної частини державного бюджету, а також контроль за використанням коштів державного бюджету.

До зовнішніх функцій традиційно відносять оборону країни, підтримання системи колективної безпеки, взаємовигідне економічне співробітництво, участь у спільних заходах щодо вирішення глобальних проблем людства.

 

Форма державного правління

Поняття форми державного правління

Форма правління є першим із двох понять (поряд із державним устроєм), які характеризують правову форму держави. Розхожа в юридичній науці думка, що державний режим є третім поняттям у цьому ряді видається не зовсім обґрунтованою, бо режим як теоретична категорія стосується змісту держави, реалізації влади, а не правової форми її вираження. Проте, звичайно, важко стверджувати й те, що ці поняття зовсім не пов`язані між собою.

Отже, форма державного правління – це поняття, що визначає організацію вищих органів влади у тій чи іншій державі. Слід одразу зауважити, що для сучасної демократичної держави форма правління прямо залежить від характеру розподілу державної влади.

Форма правління у будь-якій країні засвідчує про:

а) правову форму глави держави (монарха чи президента), включно спосіб отримання ним повноважень, початок і припинення повноважень, компетенцію;

б) порядок формування вищих органів державної влади;

в) структуру і компетенцію інших вищих органів державної влади, зокрема парламенту;

г) порядок формування і відповідальність уряду;

д) ту чи іншу модель розподілу державної влади або відсутність такого розподілу;

е) обмеженість (чи необмеженість) державної влади і зокрема її вищих органів з допомогою права, передовсім конституцією.

За формою правління сучасні держави класифікуються на монархії (абсолютні й конституційні) та республіки (президентські, парламентські, змішані, радянські). Більшість із сучасних держав мають республіканську форму правління, у світі нараховується не більше трьох десятків монархій.

 

Поняття монархії

Монархія стала історично першою формою правління – практично всі сучасні народи знають ту чи іншу модифікацію.

Монархією називають таку форму правління, за якої вища державна влада належить одноособовому главі держави-монарху і передається на засадах спадковості. Як уже вище було зазначено, нині в світі нараховується до трьох десятків країн з цією формою правління. При всій різноманітності їх державно-правових систем, все ж можливо виділити кілька ознак, які притаманні всім монархіям, незалежно від їх модифікації:

1. Вища влада (суверенітет) належить, як правило, одноособовому главі держави-монарху. Назва монарха може бути різною: цар, король, імператор, шах, султан, емір. У деяких країнах, правда, функціонує колективний монарх. Наприклад, в Об`єднаних Арабських Еміратах "колективним монархом" є вища рада емірів, до якої входять еміри всіх 7 суб`єктів у цієї федерації.

2. Влада передається відповідно до передбаченої процедури спадкування. В юридичній літературі виділяють такі системи престолоспадкування:

- нарівні з чоловіками жінки також претендують на престол за принципом старшинства (Швеція);

- спадкування престолу здійснюється виключно за чоловічою лінією (Японія, Бельгія, Норвегія):

- спадкування престолу здійснюється переважно за чоловічою лінією, тобто молодший брат виключає старшу сестру (Великобританія, Іспанія, Бельгія);

- жінка успадковує лише за повної відсутності чоловічих ліній.

У деяких випадках монарх отримує повноваження не через успадкування. Йдеться, в першу чергу, про момент заснування монаршої династії. Крім того, в окремих монархіях главу держави обирають, про що нижче ще буде сказано.

Відомий дослідник цієї проблеми І. А. Ільїн у праці “Про монархію та республіку” (Нью-Йорк, 1979) відзначав, що Росія, до прикладу, знала такі способи набуття престолу: 1) обрання князя на віче; 2) завоювання князівства силою; 3) захоплення князівства через убивство суперника; 4) спадкування уділа; 5) покупка уділа; 6) призначення ханським ярликом.

3. Строк повноважень монарха не є визначеним законом у часових параметрах – глава держави, як правило, здійснює їх довічно. Одночасно відзначимо, монарх вправі добровільно припинити свої повноваження і передати їх спадкоємцям в силу похилого віку, стану здоров’я та інших обставин.

4. Монарх є фігурою, котра не несе юридичної чи політичної відповідальності за свою діяльність перед народом або будь-яким іншим інститутом політичної системи.

Необхідно відзначити й дуже своєрідну форму монархії в деяких країнах-членах Британської Співдружності. Наприклад, такі великі країни як Австралія чи Канада дотепер визнають главою своєї держави англійського монарха (нині – королеву Єлизавету II), яка представлена в цих країнах генералом-губернатором. Генерал-губернатор призначається королевою на 5 років, але насправді англійсь­кий монарх лише затверджує кандидатуру, запро­поновану місцевим урядом.

Традиційна класифікація монархій передбачає їх поділ на абсолютні та конституційні (обмежені). Деякі вчені додають до цих двох видів ще один – станову монархію, за якої влада монарха обмежена станово-представницьким органом.

 

Абсолютна монархія

Абсолютна (необмежена) монархія – це такий різновид монархії, за якого влада глави держави - монарха не визначається й не обмежується законом, передусім конституцією. Це ключова юридична ознака абсолютної монархії. Серед інших ознак цієї форми правління можна назвати такі:

1) єдиним законотворчим центром є глава держави-монарх. Парламент в європейському розумінні як представницький орган, що вільно обирається і акти якого мають вищу юридичну силу, – відсутній;

2) відсутня конституція як основний закон, котрий би визначав (і обмежував) повноваження вищих органів державної влади, поділяв функціонально їх юрисдикцію та закріплював недоторканість прав людини;

3) монарх є також главою виконавчої і судової влад, має установчу владу, тобто право зміни державного ладу;

4) органи державної влади складають централізовану ієрархічну систему;

5) абсолютна монархія опирається на недемократичний політичний режим (у Саудівській Аравії, до прикладу, лише спроба створення політичної партії передбачає кримінальне покарання у вигляді смертної кари).

Практично всі європейські монархії пройшли період абсолютизму. Абсолютна монархія характерна загалом для останнього етапу розвитку феодалізму, коли завершується процес формування сучасних централізованих держав (наприклад Франція з 1614 до 1789 року). Російська монархія може вважатися абсолютною до початку ХХ століття (1905 р.), коли вперше в її історії були юридично сформульовані права людини і вперше був обраний і став функціонувати законодавчий орган – Державна дума.

Зараз до абсолютних належать в першу чергу монархії Близького Сходу. У деяких з них, до слова, в 90-роках розпочалися конституційні перетворення. Наприклад, у 1992 р. в Саудівській Аравії королем було схвалено три документи, які модифікували державний лад цієї країни: Основоположна система правил, Декрет про утворення Консультативної ради та Декрет про утворення регіональних рад. Основоположні правила змінюють функціонуючу систему престолоспадкування. Зараз кандидатура спадкоємця престолу має бути підтримана своєрідною “виборчою колегією”, котра складається з представників правлячої династії, які мають титул принца (всього близько 500 чоловік). За королем, однак, зберігається право змістити в будь-який час спадкоємного принца і висунути на його місце іншу кандидатуру. Створена іншим декретом Консультативна рада в деякій мірі обмежила нормотворчі можливості Уряду. Вона складається з 61 члена, котрі призначаються королем із числа представників ділової, наукової і релігійної еліти країни, і наділена правом обговорювати урядову політику та пропонувати монарху проекти нормативних актів.

Проте, відзначимо, й наведені конституційні перетворення в цій країні не змінили абсолютного характеру монархічного правління.

 

Конституційна монархія

Поняття "конституційна монархія" означає обмеженість владної компетенції монарха юридично (конституцією) та інституційно (парламентом).

Ця форма правління характеризується такими юридичними ознаками:

а) владні повноваження монарха визначаються законом (конституцією) й обмежуються ним;

б) повноцінно функціонує парламент, який схвалює закони – правові акти вищої юридичної сили.

Конституційна монархія має два різновиди: парламентську та дуалістичну монархії.

Парламентська монархія зараз є поширеною формою правління, в тому числі в Західній Європі (Великобританія, Іспанія, Бельгія, Данія, Швеція тощо).

Основними юридичними ознаками парламентських монархій є такі:

а) монарх є главою держави з переважно пред­ставницькими повноваженнями;

б) правові акти монарха не є дискреційними (здій­снюються за ініціативою уряду) і для набуття чинності потребують контрасигнації (скріплення підписом) з боку глави уряду або відповідного міністра; уряд відповідальний за правові акти монарха, проте останній не відповідає за діяльність уряду;

в) уряд формується депутатською більшістю парламенту з його складу; склад уряду відображає розкладку політичних сил у законодавчому органі після виборів;

г) уряд за свою діяльність відповідальний перед парламентом, що проявляється в такому:

- уряд цілком і кожний міністр роблять регулярні звіти про свою діяльність перед депутатами парламенту;

- діяльність уряду є об`єктом парламентського контролю (депутатські запити, слідчі комісії),

- парламент може застосувати крайній засіб за наслідками незадовільної оцінки ним діяльності уряду – вираження вотуму недовіри, що має наслідком відставку уряду загалом або конкретного міністра;

д) уряд може стати ініціатором розпуску парламенту та призначення монархом дострокових виборів.

Дуалістична монархія як різновид конституційної монархії має свої особливості:

а) уряд формується монархом і не обов`язково виражає парламентську більшість;

б) уряд політично відповідальний перед монархом, який очолює систему органів виконавчої влади;

в) монарх бере активну участь у законодавчому процесі, що проявляється перш за все у праві абсолютного вето.

Дуалістичні монархії були поширеними в XIX ст.: Австро-Угорщина за конституцією 1867 р., Німеччина за конституцією 1871 р.

 

Поняття республіки

Сучасна юридична наука розуміє під республікою таку форму правління, в якій вища влада належить виборним органам, які обираються на певний строк. З наведеного визначення можна вивести основні юридичні ознаки кожної республіки:

а) вища державна влада належить органам, які формуються виключно шляхом виборів (вільних чи невільних – залежить від характеру державного режиму в країні);

б) правова форма глави держави у республіках виражається в одноосібному президенті, проте мають місце й винятки – в колишньому СРСР функції глави держави здійснював колегіальний орган у вигляді Президії Верховної Ради;

в) термін повноважень усіх вищих державних органів визначений законом. Закон же передбачає умови й процедуру дострокового припинення їх повноважень, а також строк, протягом якого мають бути проведені вибори цих органів чи призначення їх складу. Цей строк може бути визначений законом у різний спосіб: а) календарно (до певної дати); б) до настання певного юридичного факту (дії чи події), наприклад, “до закінчення військового стану”, “до досягнення 65-річного віку”; в) у часовому відрізку, наприклад, “парламент обирається строком на 4 роки”.

Республіканська форма правління сформувалася ще в античних осередках цивілізації – в Афінській і Римській державах. У феодальні часи вона зустрічається рідко – в італійських містах-державах, в Новгороді тощо. У новий час ця форма правління стала масовою. Кінець II світової війни прискорив цей процес: від монархічного правління відмовились Італія, Болгарія, Угорщина, Румунія та інші європейські країни.

Сучасні республіки традиційно поділяються на президентські, парламентські та змішані залежно від моделі розподілу державної влади між парламентом, урядом і судами. Провідний словацький вчений-теоретик права А. Брустл відстежує більше модифікацій республіканського правління: 1) “чиста “ президентська модель: 2) модель прем’єр-президент; 3) президентсько-парламентська модель; 4) парламентська модель з “президентом”; 5) “чиста” парламентська модель. Разом з тим цей дослідник справедливо завважує, що кожна з наведених моделей в принципі “вписується” в один із традиційних видів республіки.

Окремим різновидом цієї форми правління є так звана радянська республіка, де такий розподіл зовсім відсутній.

 

Президентська республіка

Президентська республіка як форма правління вперше була закріплена в конституції США 1787 р. З того часу й дотепер вона не знайшла поширення в розвинутих демократичних країнах. Так, зокрема, жодна з демократичних держав Західної Європи не має такої форми правління. Зате президентська республіка "прижилася" протягом ХХ століття в багатьох авторитарних країнах Латинської Америки, а останнім часом також у деяких посткомуністичних країнах (наприклад, у Російській Федерації).

Юридичними ознаками класичної форми президентської республіки є:

1. Президент виступає не лише главою держави, а й головою виконавчої влади; у США, наприклад, президент є одночасно і главою уряду, проте в Росії є окрема посада прем`єр-міністра;

2. Президент грає домінуючу роль у процесі формування уряду порівняно з парламентом. Проте це не означає, що законодавчий орган зовсім не бере участі у процесі формування уряду. В США, до прикладу, члени уряду призначаються президентом “за згодою” Сенату – верхньої палати парламенту. Проте політична традиція цієї країни передбачає погодження Сенатом практично всіх кандидатур, запропонованих президентом на призначення на посади в уряді.

3. Уряд є відповідальним перед президентом за свою діяльність. Проте в США така “однобічність” уряду компенсується ефективним парламентським контролем за його діяльністю.

4. Президент обирається без участі парламенту – прямими виборами або колегією виборців. Такий спосіб отримання ним повноважень повинен підкреслити його “незалежний характер” від парламенту. В США, до прикладу, вибори Президента мають так званий “комбінований” характер, главу держави обирають виборщики, котрі, в свою чергу, обираються шляхом прямих виборів за списками кандидатів від одної з двох політичних партій.

5. Модель влади, визначена конституцією, не передбачає можливості для парламенту припинити свої повноваження достроково за рішенням президента чи уряду. У такий спосіб “врівноважуються” сильні позиції виконавчої влади у цій формі правління.

Сучасні президентські республіки посткомуністичних країн (Російської Федерації, Білорусі, Казахстану, Таджикистану, Туркменістану тощо) істотно відрізняються від американської моделі, виявляючи, поряд з цим, схожість із латиноамериканськими військовими режимами. Особливості таких “суперпрезидентських республік ” порівняно з класич­ними зводяться до таких: 1) президент вправі у передбачених законом випадках прийняти рішення про дострокове припинення повно­важень парламенту; 2) укази президента не мають ознак підзаконного нормативного акту, діють паралельно з законами, а не на їх основі та для їх виконання; 3) інститут парламентаризму та суди не функціонують повноцінно в європейському смислі.

 

7. Змішана (напівпрезидентська) республіка

У другій половині ХХ ст. в конституційній практиці набула поширення змішана форма республіки. Вона стала наслідком намагання поєднати переваги президентської республіки (ефективна діяльність уряду, незалежного від впливу боротьби парламентських фракцій) з конституційною необхідністю вираження парламентом довіри уряди. Після кардинальних державно-правових змін кінця 80-х років у Східній Європі і особливо після розпаду СРСР цей різновид форми правління був встановлений у таких країнах як Польща, Румунія, Хорватія, Литва, тощо. Класичною напівпрезидентською або “парламентсько-президентською респуб­лікою вважається Франція, котра у 1958 р. одною з перших серед великих держав обрала цю модель організації вищої державної влади.

Парламентсько-президентська республіка характеризу­ється такими ознаками:

а) президент обирається шляхом прямих виборів;

б) президент є главою держави, проте не він, а уряд є вищим органом у системі виконавчої влади;

в) уряд формується шляхом досягнення політичного компромісу між главою держави і парламентом, проте після сформування обов`язково має отримати вотум довіри з боку законодавчого органу;

г) уряд відповідальний за свою діяльність перед парла­ментом, проте організаційно підпорядкований президенту;

д) президент вправі розпустити парламент або у випадках, визначених законом, або виходячи з політичної доцільності (як у Франції);

е) президент не несе відповідальності за діяльність уряду, проте останній несе відповідальність за правові акти глави держави, що виражається в інституті контрасигнації (прем'єр-міністр і (або) відповідний міністр скріплюють своїм підписом правові акти президента).

Відзначимо, що парламентсько-президентська республіка ефективно функціонує лише за умови, що і президент, і більшість депутатів парламенту належать до однієї політичної сили. В противному разі, про це свідчить досвід Франції, конфлікти між главою держави і парламентською більшістю можуть призвести до конституційної кризи.

 

Парламентська республіка

Цей різновид республіканської форми правління характеризується, в першу чергу, тим, що головну роль в організації та функціонуванні вищої влади в країні відіграє парламент. Класичними парламентськими республіками зараз вважаються ФРН за Основним законом 1949 р. та Італійська республіка за Конституцією 1947 р. Серед нових держав цю форму правління в останнє десятиліття обрали Латвія, Естонія, Чеська республіка, Угорщина та деякі інші держави Східної Європи.

При усіх варіаціях можна визначити такі загальні ознаки парламентської республіки:

а) президент є лише главою держави, а систему виконавчих органів влади очолює уряд;

б) президент обирається завжди шляхом непрямих ви борів у наступних формах:

- абсолютною чи кваліфікованою більшістю депутатів парламенту (наприклад, в Угорщині, Чехії);

- спеціальним органом, що складається з членів парламенту і обраних окремими територіями для цього делегатів (у Німеччині такий орган називається Федеральні збори);

в) уряд формується законодавчим органом із складу його депутатів, політично виражаючи при цьому парламентську більшість (одної партії чи партійної коаліції). Проте в державі Ізраїль прем’єр-міністр обирається шляхом прямих виборів;

г) уряд несе політичну відповідальність перед парламентом за свою діяльність. Це означає право парламенту виразити вотум недовіри уряду, що має наслідком його відставку. Рішення законодавчого органу про недовіру уряду буває двох видів:

- простий вотум недовіри, за якого процедура відставки діючого складу уряду чи прем`єр міністра не пов`язана з процедурою формування нового складу уряду чи призначення прем`єр-міністра (Італія);

- конструктивний вотум недовіри полягає в тому, що парламентське рішення про недовіру діючому прем`єр-міністру та уряду є одночасно рішенням про вираження довіри новому прем`єр-міністру і складу уряду. Це призводить до стабільної роботи уряду, про що засвідчує досвід ФРН.

Підкреслимо, що у парламентській республіці виключно законодавчий орган може прийняти рішення про політичну оцінку діяльності уряду та його відставку;

д) уряд несе колективну відповідальність також за правові акти глави держави, що проявляється у недискреційному характері повноважень президента (можуть здійснюватися лише за ініціативою уряду) та необхідності контрасигнації (скріплення підписом прем`єр-міністра чи відповідного міністра) його правових актів;

е) глава держави вправі за ініціативою уряду у випадках, передбачених законом, розпустити парламент і призначити дострокові вибори. Як правило, ці випадки бувають такими: 1) парламент невчасно схвалює закон про держбюджет; 2) парламент неспроможний у встановлені строки сформувати уряд; 3) він є неспроможним провести пленарні засіданні у встановлені строки; 4) парламент відхиляє законопроект, з яким уряд пов’язує питання довіри до себе.

Не можна не помітити цікавої закономірності – усі країни-члени СНД відмовилися від такої форми правління, що пояснюється незрілістю демократичних традицій та недооцінкою інституту парламентаризму.

 

Радянська республіка

Виклад основних модифікацій республіканської форми правління був би неповним у сучасній теорії держави і права без виділення особливого її виду – так званої "радянської республіки". Йдеться не про однойменні суб`єкти радянської федерації, а про окрему форму правління, що закріпилася в країнах, де влада належить одній правлячій комуністичній партії. На рубежі 80-90-х років кількість таких країн кардинально зменшилася. Оминути такий спосіб організації вищої державної влади неможливо й з тої причини, що і зараз значна кількість населення планети живе за ним – у Китаї, КНДР, на Кубі.

Радянська форма республіки характеризується такими ознаками:

а) розподіл державної влади відсутній фактично і не закріплений навіть нормативно; один із державних органів офіційно проголошується "вищим" порівняно з усіма іншими, тобто таким, який може розглянути "будь-яке" питання державного життя;

б) основою державного механізму виступає система квазіпредставницьких органів (ради, асамблеї), які становлять жорстку ієрархію, очолювану колегіальним органом, рішення котрого вважаються законами; кожна така рада володіє необмеженою юрисдикцією у відповідній адміністративно-територіальній одиниці, за винятком юрисдикції вищестоящої ради;

в) законодавчі акти видаються не лише самим законодавчим органом, а й вужчим його робочим органом (з наступним затвердженням) – наприклад Президією Верховної Ради СРСР. Підміна парламенту вузьким колом посадових осіб вважається нормальною практикою й також нормативно закріплена;

г) реальна вища влада в країні належить не тим державним органам, які визначені конституцією і законами, а вищим органам правлячих комуністичних партій (в СРСР – Політбюро ЦК КПРС). Усі найважливіші рішення державного і суспільного життя приймаються саме в таких органах або партійними вождями особисто.

Слід додати до цього, що радянська республіка функціонує виключно в умовах недемократичного режиму.

 

Форма державного устрою

Поняття державного устрою

Державний (територіальний) устрій – це поняття, що виражає, якщо коротко, поділ держави на складові частини та взаємостосунки між державою в цілому та її складовими частинами.

Проблему удосконалення державного устрою мають сьогодні не лише нестабільні Росія чи Грузія, а й розвинуті та економічно благополучні Великобританія, Канада, Іспанія. У деяких таких країнах (як Бельгія) за останнє десятиліття кардинально змінився спосіб територіальної організації державної влади – з унітарної ця держава перетворилася у федеративну. Тому поняття державного устрою є актуальним і одним із ключових у науці теорії держави і права.

На думку українського дослідника проблем державного устрою С. Телешуна, слід розмежувати поняття “адміністративно-територіального устрою” як його складової і “державного устрою” як більш широкого поняття, що включає також інші аспекти державного будівництва, зокрема організацію вертикальної системи влади і місцевого самоврядування, а також національно-державну організацію населення. Відтак основною метою поділу території будь-якої держави, зокрема України, на складові частини є якомога повніша самореалізація нації шляхом адекватного її цілям оптимального управління державою.

Поняття державного устрою слід відокремлювати також від ще одного поняття – “державного ладу”, позаяк зміщення їх зустрічається навіть в фахових дослідженнях. Державний лад – поняття ширше за державний устрій і охоплює основи організації державної влади загалом, включно з формою державного правління та формою державного устрою. Відокремлення поняття державного ладу від поняття державного устрою і розуміння місця державного устрою в системі державного ладу дає можливість більш плідно використовувати їх як у теоретичних дослідженнях, так і політичній практиці, зокрема при розробці законодавства про державний устрій України.

За своїм змістом державний устрій – це певний механізм держави та її функції, тобто організаційні й функціональні основи держави. За своєю формою державний устрій — територіальна або національно-тери­торіальна організація публічної влади в державі, що поділена на окремі складові частини, які перебувають в тісному зв’язку як між собою, так і з вищими органами держави. Тобто це поняття охоплює все коло питань про внутрішній поділ території держави на складові частини, їх правове положення, взаємовідносини між державою в цілому та її складовими. Отже, С. Телешун визначає, що державний устрій — це організація території і населення, визнання за ними або надання їм певного статусу в здійсненні державної влади. Саме державний устрій визначає межі централізації та децентралізації державної влади.

Основною метою поділу будь-якої держави, зокрема України, на складові частини є організація оптимального управління державою і суспільством.

Враховуючи наведене можна визначити державний (територіальний) устрій у будь-якій країні за існуючими нині науковими класифікаціями – він може бути унітарним, федеративним чи конфедеративним. Серед конфедеративних утворень, які формуються на наших очах, слід назвати Союз Росії і Білорусі, укладений в 1997 р. і особливо Європейський союз.

Які фактори впливають на характер державного устрою в тій чи іншій країні?

По-перше, спосіб утворення держави. Ті з них, які утворилися на базі кількох держав, як правило, мають складну форму (наприклад, Німеччина). Навпаки, ті, котрі утворилися шляхом відокремлення частини з іншої держави частіше мають унітарний устрій (наприклад, республіки колишнього СРСР).

По-друге, національний склад населення держави. Якщо в одній державі кілька етнічних груп є корінними і не виступають діаспорою державотворчих націй - такі держави, як правило, будуть мати складну форму.

По-третє, державний режим, існуючий в країні. В умовах недемократичних режимів державна влада завжди монополізована центральними органами і тому устрій має централізований характер (колишні СРСР, ЧССР, СФРЮ).

 

Унітарна держава

Унітарною (фр. unitare – єдина) є така держава, складові частини якої виступають адміністративно-територіальними одиницями, котрі не мають жодних ознак суверенітету і правовий статус котрих визначається законодавчими актами центральної влади.

Сучасна унітарна держава характеризується такими юридичними ознаками;

1) єдине законодавство, в тому числі єдина конституція;

2) єдина централізована система органів державної виконавчої влади;

3) єдина судова система;

4) єдина цілісна територія, котра складається з адміністративно-територіальних одиниць;

5) статус органів державної влади адміністративно-територіальних одиниць, а також органів місцевого самоврядування визначається нормами загальнодер­жавного права, причому як конституцією так і звичайними законами;

6) у країні має місце єдине громадянство;

7) фінансова система функціонує на основі єдиного централізованого державного бюджету.

Більшість держав сучасного світу мають саме унітарний територіальний устрій. Така форма держави дає змогу центральним органам влади сконцентрувати ресурси, оперативно вирішувати назрілі проблеми.

Деякі маленькі унітарні країни (Мальта, Бахрейн тощо) взагалі не мають адміністративно-територіального поділу. В інших унітарних державах цей поділ включає дві-три і навіть чотири ланки. Повоєнного часу в цілому ряді країн проявляється тенденція до укрупнення низових одиниць адміністративно-територіального поділу.

В унітарних державах з асиметричним територіальним устроєм складові частини держави мають різний правовий статус. Поряд з адміністративно-територіальними одини­цями є регіони, котрі мають більше прав і виступають територіальною автономією. Поняття автономії (від гр. аutonomia – сам + закон) зводиться до права певної частини держави самостійно вирішувати свої внутрішні питання. Ступінь самостійності таких автономій різна. У багатьох країнах автономії мають власні законодавчі органи, котрі видають місцеві закони з питань, які передані до відання автономії. Такі автономні утворення існують в Данії (Гренландія), Франції (Корсика), Португалії (Азорські острови), Україні (Крим) тощо.

З точки зору територіальної організації публічної влади унітарні держави поділяються на дві групи: децентралі­зовані та централізовані.

Децентралізовані унітарні держави мають такі ознаки:

а) компетенція місцевих органів самоврядування виникає на основі делегування повноважень центральною владою відповідно до конституції і законів;

б) в межах делегованих повноважень між місцевими і центральними владними органами відсутні відносини субординації і підпорядкування; місцеві органи в межах "делегованої" галузі пов`язані лише конституцією і законами;

в) місцеві органи влади функціонують дискреційно, незалежно від центральних органів (дискреційна незалеж­ність);

г) центральні органи влади регулюють правовий статус місцевих органів публічної влади через конституцію і закони;

д) центральна влада здійснює контроль за відповідністю місцевих-нормативно-правових актів нормативно-пра­вовим актам центральної влади, а також за їх відповідністю конституції і законам;

е) центральна влада у встановленому порядку здійснює фінансовий контроль за діяльністю місцевих органів.

До децентралізованих унітарних держав належать такі як Італія, Іспанія, Великобританія тощо.

Централізованими унітарними державами є такі, в яких відсутні виборні органи на рівні адміністративно-територіальних одиниць, котрі би мали самостійно вирішувати місцеві питання. У таких державах вертикальний розподіл влади проведений слабко, що проявляється насамперед в компетенції центральних органів, а саме:

а) вони призначають керівників місцевих органів виконавчої влади;

б) мають право втручатися до діяльності місцевих органів чи припиняти їх повноваження, скасовувати чи змінювати правові акти місцевих органів;

в) вправі регулювати діяльність місцевих органів як загальнообов`язковими приписами