Поняття держави та її характеристики

Плюралізм у розумінні держави

Почнемо з того, що слід виокремити розуміння поняття “сучасної держави” і поняття “державності”. На нашу думку, те інституційно-нормативне явище, котре зараз юридичною і політичною наукою називається “державою”, виникло лише в новий час. Його необхідно відрізняти від “ранніх форм держави” (протодержав, племен), котрі виступають певними політичними формами організації суспільства, проте все ж не характеризуються всіма ознаками сучасної держави.

Санкт-Петербурзький учений XIX ст. П. Лодій (виходець із Закарпаття), який у 1828 р. став автором чи не першого навчального посібника з теорії держави і права у Російській імперії (з назвою “Теория общих прав, содержащая в себе философское учение о естественном всеобщем государственном праве”) державу розумів у такий спосіб: “Держава – це нерівне суспільство вільних людей, що об’єдналися під однією верховною владою, для досягнення загальної безпеки й благополуччя. Члени, об’єднані в одну Державу, називаються Громадянами; ті ж, які не входять до об’єднання, називаються Іноземцями”.

Відомий російський державознавець П. Сорокін (автор “Элементарного учебника общей теории права в связи с теорией государства”) у 1919 р. писав, що держава “виступає організованим союзом людей, об’єднаних єдиною верховною владою”. З його точки зору “відмінною ознакою держави як форми суспільства, є те, що тут об’єднуючим зв’язком виступає підлеглість всіх його членів одній державній владі, обов’язковій для всіх членів суспільства, незалежно від їх вірувань і родової приналежності”.

На думку основоположників марксизму і, зокрема, Ф. Енгельса “держава є нічим іншим, як машиною для придушення одного класу іншим”. Пізніше В.Ульянов-Ленін (праця “Держава і революція”, 1917 р.) уточнив: “Держава – це машина для підтримання панування одного класу над іншим”.

Такий підхід, хоч і пояснюється умовами західного суспільства ХІХ - поч. ХХ ст. з його соціальним розшаруванням і протистоянням класів, все ж, на нашу думку, не зовсім адекватно відображає сутність держави початку ХХІ ст.

Нині найвідоміший Фішеровський словник права дає поняття держави як спільність, в основі структури якої лежить територія, народ і державна влада.

Серед сучасних юристів і політологів, і це природно, продовжує залишатися різноманітність підходів до розуміння й визначення поняття держави та її ознак. У 1982 р., наприклад, іспанський дослідник, професор юридичного факультету Мадридського університету Г. Перес-Барба Мартінес писав, що термін “держава” означає не всяку форму політичної організації, а лише таку, яка виникає у новий час. На його ж думку, характерними ознаками держави виступають: суверенна влада, раціональність адміністрації, державна власність, постійна армія, релігійний нейтралітет.

Французький вчений П. Бірнбаум дає таке визначення держави: "Держава – це інституційна політико-правова машина, що обслуговується функціонерами, котрі ідентифікуються з своєю роллю, відокремлена від громадянського суспільства, над яким вона намагається здійснити повну опіку, контролюючи його через свої адміністративні органи і через своє власне право, домінуючи в ньому через свою поліцію, приводячи його в рух шляхом економічних інтервенцій, підкоряючи його врешті через оволодіння думками і їх пов`язування з своїми власними цінностями.”

Разом з своїм колегою Б. Баді цей учений виділяє такі елементи сучасної держави:

1) система інституйованих ролей, яка постійно функціонує;

2) єдиний легітимний тримач, який використовує силу для контролю території, на якій він здійснює свій суверенітет, реалізуючи охоронну владу над територією найбільш віддаленої з провінцій, захищаючи також кордони;

3) політико-адміністративна машина, котра діє через функціонерів, які рекрутуються на без особистій основі за меритократичними критеріями.

Американський вчений Р. Даль, відомий своїми теоретичними дослідженнями демократії, державу розуміє в такий спосіб – це асоціація, що характеризується ступенем забезпечення згоди з установленими в ній нормами і правилами з боку тих людей, на яких методами примусу поширюється її юрисдикція.

Як відзначає російський фахівець-державознавець В.А.Четвернін, західна теорія держави розглядає останню як “правову форму організації і функціонування політичної влади – з точки зору міжнародного права” і важко з ним не погодитися, бо справді сучасні держави настільки повноцінно функціонують, наскільки вони визнані міжнародним співтовариством.

Інший російський дослідник В.Е. Чіркін відслідковує в сучасній науковій літературі п`ять основних підходів до поняття держави:

1) теологічний (мусульманські вчення);

2) класичний (держава – це сукупність влади, території, населення);

3) юридичний (держава – юридична персоніфікація нації);

4) соціологічний (велика кількість вчень про суть дер­жави: органічне, природньо-правове, марксистське тощо);

5) кібернетичний (держава – особлива інформаційна система з прямими і зворотними зв`язками).

Відомий український вчений зі Львова П.М. Рабінович в одному з останніх досліджень цієї проблеми подає таке визначення: “Держава – це організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально неоднорідному суспільстві, яка, забезпечуючи його цілісність і безпеку, організовує задоволення загально соціальних потреб та здійснює керівництво суспільством насамперед в інтересах цієї його частини”. Цим же вченим визначається соціальна сутність держави: у здатності держави забезпечувати – у процесі свого функціонування і розвитку – задоволення основних потреб усього суспільства, а також створювати умови для можливого, за наявних конкретно-історичних обставин, задоволення потреб й інтересів окремих груп індивідів та їх спільнот.

Узагальнюючи вищесказане й спробуємо сформулювати поняття держави та її основних параметрів.

Отже, держава – це політико-територіальна суверенна організація публічної влади, яка має спеціальний апарат з метою управління суспільством і здатна зробити свою волю обов`язковою для всього населення даної країни.

Погоджуємося із відомим вітчизняним вченим-теоретиком права М. Цвіком, який вказує, що в умовах демократичного суспільства держава завжди є правовою організацією, бо діє в межах права, котре має пріоритет над нею.

Кожна сучасна держава характеризується, принаймні, такими ознаками як: а) визначена кордонами територія; б) належність осіб до держави (громадянство); в) державна влада; г) суверенітет; д) спеціальний апарат; е) правотворча діяльність; є) економічна і фінансова система.

 

Територія держави

У державно-організованому суспільстві принцип кровноспорідненої організації населення втратив своє значення. На зміну йому прийшов інший принцип – його територіальної організації. Тому й варто з’ясувати поняття “території”. Територія тої чи іншої держави – це чітко визначена кордоном частина земної кулі, на яку поширюється її юрисдикція, а населення, що на ній мешкає, перетворюється у підданих або громадян держави.

Ще в XIX ст. вченими-юристами (А.Дюгі, М.Коркунов) були визначені властивості державної території: а) непо­дільність (її належність багатьом недержавним власникам не розділяє її); б) недоторканість, що зокрема знаходить відображення в принципі невтручання публічної влади в справи іншої держави; в) винятковість – на даній території відсутні всякі прояви влади іншої держави; г) невід­чужуваність (держава, позбавлена території, перестає функціонувати).

Територія сучасної держави визначена кордонами, встановленими внутрішнім законодавством та міжнародними договорами з сусідніми країнами. Що розуміти під “державним кордоном”? Чинне законодавство України встановлює, що державний кордон України – це лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України – суші, вод, надр, повітряного простору.

Договірне погодження лінії кордону називають його делімітацією. Встановлення державного кордону, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, здійснюється в такі способи:

1) на суші – по характерних точках і лініях рельєфу або ясно видимих орієнтирах;

2) на морі – по зовнішній межі територіального моря України;

3) на судноплавних річках – по середині головного фарватеру або тальвегу річки; на несудноплавних річках (ручаях) – по їх середині або по середині головного рукава річки; на озерах та інших водоймах – по прямій лінії, що з'єднує виходи державного кордону України до берегів озера або іншої водойми. Державний кордон України, що проходить по річці (ручаю), озеру чи іншій водоймі, не переміщується як при зміні обрису їх берегів або рівня води, так і при відхиленні русла річки (ручаю) в той чи інший бік;

4) на водосховищах гідровузлів та інших штучних водоймах – відповідно до лінії державного кордону України, яка проходила на місцевості до їх заповнення;

5) на залізничних і автодорожніх мостах, греблях та інших спорудах, що проходять через прикордонні ділянки судноплавних і несудноплавних річок (ручаїв), – по середині цих споруд або по їх технологічній осі, незалежно від проходження державного кордону України на воді.

На основі делімітації державний кордон поводять на місцевості з допомогою спеціальних знаків – цей процес називають демаркацією.

До складу державної території відповідно до норм внутрішньодержавного та міжнародного права включають такі елементи:

1) суша в межах державних кордонів;

2) водяний простір у межах кордонів, а саме:

- внутрішні води (до внутрішніх вод України належать: а) морські води, розташовані в бік берега від прямих вихідних ліній, прийнятих для відліку ширини територіального моря України; б) води портів України, обмежені лінією, яка проходить через постійні портові споруди, які найбільше виступають у бік моря; в) води заток, бухт, губ і лиманів, гаваней і рейдів, береги яких повністю належать Україні, до прямої лінії, проведеної від берега до берега в місці, де з боку моря вперше утворюється один або кілька проходів, якщо ширина кожного з них не перевищує 24 морських миль; г) води заток, бухт, губ і лиманів, морів і проток, що історично належать Україні; д) обмежена лінією державного кордону частина вод річок, озер та інших водойм, береги яких належать Україні);

- територіальні води (до територіального моря України належать прибережні морські води шириною 12 морських миль, відлічуваних від лінії найбільшого відпливу як на материку, так і на островах, що належать Україні, або від прямих вихідних ліній, які з'єднують відповідні точки);

- континентальний шельф (прилягаюче до територіаль­них вод морське дно до глибини 200 м від поверхні моря або за цими межами до місця, де глибина дозволяє розробляти природні багатства цих районів);

- прикордонні судоходні річки до середини головного фарватеру;

3) повітряний простір над сушею і водним простором;

4) надра під сушею і водним простором;

5) приписані до портів даної держави військові кораблі чи шлюпки, які плавають під прапором цієї країни, а також військові літаки, де б вони не перебували, в тому числі в межах території іншої держави з її дозволу:

6) приписані до портів даної держави невійськові кораблі і літаки, які не перебувають в межах території інших держав;

7) території приміщень дипломатичних і консульських представництв даної держави на території іншої держави.

Склад державної території кожної країни формується в силу специфіки її історичного розвитку та внаслідок природних закономірностей. Досвід формування територій сучасних держав протягом останніх кількох сторіч дозволяє визначити основні способи набування території:

1) акцесія – це набуття території внаслідок прояву природних сил, незалежно від волі людини (наприклад, з`являється новий острів);

2) первинна окупація – це відкриття і зайняття території, яка не має державної приналежності (символічна анексія);

3) анексія – це здобуття території з використанням насилля (наприклад, військовими діями);

4) тривале утримання – означає, якщо певна держава тривалий час безперервно утримує певну територію, вона отримує на неї переважне право;

5) територіальна цесія – це перехід частини території від однієї держави до іншої на договірних засадах.

 

Населення і громадянство

До поняття “ населення ” включають, як правило, всіх осіб, які постійно проживають на території даної країни. Сюди належать громадяни цієї держави, іноземні громадяни, особи без громадянства та особи з подвійним громадянством. В юриспруденції нерідко вживають ще один термін – “народ”.

Марксисти вважали “народом” ту частину населення, котра має низький рівень життя і за своїми інтересами об’єктивно протиставляється “правлячим колам” або “експлуататорам”. Очевидно, що такий підхід занадто спрощений.

Зараз не існує загальноприйнятого визначення поняття “народ”. Під “ народом ” розуміється співтовариство з єдиною історією, мовою, однаковими культурними характеристиками, члени якого розділяють ідею, що вони зв'язані один з одним і що вони відрізняються від інших груп своєю своєрідністю.

В юриспруденції коли говорять про народ як потенційного учасника правовідносин у державі, мають на увазі усіх дієздатних громадян, наділених правами і свободами, тобто, по суті, “виборчий корпус” країни. Наприклад, розхоже конституційне формулювання “Президент обирається “народом” означає, що глава держави насправді обирається громадянами, котрі володіють виборчим правом.

Громадянство або підданство осіб виражає їх постійний правовий зв’язок з тою чи іншою державою, який проявляється у взаємних правах і обов’язках.

Набувається громадянство у країнах по різному, але все ж можна виділити основні способи:

1) за походженням – коли громадянство отримують особи, батьки яких мали громадянство даної держави (принцип крові);

2) за народженням – коли громадянство отримати вправі ті, хто народився на території даної держави (принцип території);

3) через натуралізацію – коли іноземний громадянин або особа без громадянства за встановленою процедурою отримують громадянство даної держави. В Україні, до прикладу, до осіб, які бажають натуралізуватися ставиться кілька вимог: 1) визнання і дотримання Конституції України та законів України; 2) зобов'язання припинити іноземне громадянство або неперебування в іноземному громадянстві; 3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років; 4) отримання дозволу на постійне проживання в Україні; 5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування; 6) наявність законних джерел існування. У нас питання натуралізації вирішується указом Президента України, а в США – рішенням федерального районного суду;

4) через поновлення громадянства, котре від натуралізації відрізняється одним – спрощеною процедурою. У такий спосіб отримати громадянство можуть, звичайно, лише особи, котрі його раніше вже мали;

5) через оптацію, за якої населенням території, котра переходить від однієї держави до іншої, робиться вибір між громадянствами цих двох держав.

Припиняється громадянство також по різному. Демократичні держави не знають такого способу як позбавлення громадянства. Колишній Радянський Союз та інші соціалістичні держави практикували позбавлення громадянство щодо інакомислячих осіб.

Крім добровільного виходу з громадянства, в Україні та деяких інших країнах є можливою втрата громадянства в певних випадках (невстановлення за кордоном протягом певного строку зв’язку з консульською установою, здобуття громадянства неправомірним шляхом, вступ громадянина до державної чи військової служби іншої держави).

Статус іноземців і осіб без громадянства в усіх країнах відрізняється від статусу громадян даної держави. Як правило, вони позбавлені лише деяких політичних прав і обов’язків (виборчого права, служби в збройних силах, права на державну службу). В Україні, правда, іноземцям також заборонено бути суб’єктом права власності на земельні ділянки. Відзначимо також, в розвинутих демократичних країнах має місце тенденція до розширення політичних прав іноземців – в деяких із них іноземці вже наділені виборчим правом у ході місцевих виборів.