Поняття теорії держави і права.

Поняття теорії держави і права.

Т.Д.П. – система наукових знань про об»єктивні властивості держави і права(їх внутрішню структуру і логіку розвитку); про основні та загальні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державно-правових явищ.

Т.Д.П. має свій предмет і метод. Предмет науки – це коло питань, які вона вивчає(відповідає на питання «Що?»). Метод науки – це засіб або сукупність засобів, за допомогою яких вивчається предмет (відповідає на питання «як?»).

Предмет Т.Д.П. – об»активні властивості держави і права, основні та загальні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державних і правових явищ.

Основні ознаки Т.Д.П.:

1. Вивчає державу і право у теоретико-узагальненому вигляді. Свідченням тому є категорії – загальні поняття: сутність держави, форма держави, тип держави та т.щ.

2. Осягає не усе, а основні та загальні закономірності виникнення, розвитку, функціонування держави і права. Їх можна назвати фундаментальними закономірностями, тому що вони однаково властиві різноманітним державам і їх правовим системам.

3. Ґрунтується на єдності та діалектичному взаємозв»язку держави і права. Не можливо пізнати право і державу, досліджуючи їх ізольовано або протиставляючи одне одному.

Т.Д.П. – є суспільною (визначає такі суспільні явища, як держава і право), юридичною (вивчає лише державну і правову сторони громадського життя) та загальною (виявляє та пояснює загальні та основні закономірності розвитку держави) наукою.

 

Загальні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права; система основних юридичних понять як предмет теорії держави і права.

У західній Європі та Россії теорія держави і права склалася в ХVІІІ-ХІХстоліттях на підґрунті таких наук і навчальніх дисциплін, як інціклопедія права, філософія права.

Предмет Т.Д.П. – об»активні властивості держави і права, основні та загальні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державних і правових явищ.

Фунції Т.Д.П. – основні напрямки її теоретичного і практичного призначення, виконувані в суспільстві з метою його прогресивного перетворення.

Наука Т.Д.П. вивчає причини виникнення Д і П, та форми і топологію, основні закономірності побудови системи органів держави і системи П, їх функціональній вплив на суспільне життя.

Особливості предмету Т.Д.П. як науки:

1. Т.Д.П. вивчає державну і правову надбудову в цілому та узагальнює досвід державної і правової будови в суспільстві і на всіх етапах розвитку.

2. Зміст предмету Т.Д.П. складають тільки основні закономірності Д і П, в яких проявляється їх путь для всього суспільного життя.

3. Предмет складають Д і П в їх єдності, так як вони органічно взаємозв»язані між собою частинами надбудови суспільства і існувати ізольовано не можуть.

4. Закономірності, що вивчається Т.Д.П. мають об»активний характер, тобто вони не залежать від волі та відомості людини.

5. Теорія вивчає Д і П як частини надбудови суспільства, що залежить від економічних відносин.

6. Закономірності, що вивчаються теорією, виступають загальними по відношенню до Ді П та особливими по відношенню до суспільства в цілому.

7. Закономірності, що вивчаються теорією можуть бути притаманними Д і П одночасно та властиві кожному з них окремо.

8. В предмет теорії включається вивчення загальних закономірностей функціонування суспільства тій мірі, в якій вони впливають на роз-к Д і П.

9. Оскільки основну частину суспільних відносин складають соціальні відносини, теорія вивчає такі категорії юридичної надбудови як правовідносини, законність юридична відповідальність.

Наука - це сфера людської діяльності, що дає певний приріст знань в результаті вивчення природи, техніки і т.д.

Т.Д.П. належить до системи юридичних наук, об»єднаних загальною назвою – правознавство. Т.Д.П. – наука, що має відносну самостійність щодо інших юридичних наук завдяки безпосередньому зв»язку з державно-правовою дійсністю. Т.Д.П. є систематизований результат знань, накопиченних окремими юридичними науками і юридичною практикою, а також є методологічна, базова наука відносно галузевих юридичних наук.

Юр.науки розподіляються: 1. загально-теоретичні – вивчають загальні закономірності розвидку та функції Д і П. 2. Галузеві, що вивчають відносини в рамках певної галузі права. 3.Зарубіжні держави і право. 4. Спеціально-прикладні, що вивчають технику юриспруденції та пов»язанні з використанням знань інших галузей.5. Міжгалузеві.6.МП (морське право, міжнародне приватне право).

Загальна Т.Д.П відноситься до загально-теоретичних наук і відрізняється від інших юр.наук наявністю особливого предмету та методу дослідження:1) Т.Д.П надає єдності системи юр.наук та забезпечує внутрішній зв»язок між дисциплінами, що її складають;2)забезпечує цілісне теоретичне сприйняття державно-правової дійсності.;3) досліджує категоріі та методи, що використовує в юр. науками.4)узагальнює дані г-зевих наук, використовує їх і дає нові знання.5)Дає найширше за обсягом і глибіною знання державно-правової явищ. 6)виступає методологічною наукою в системі юр.наук.

 

Структура теорії держави і права.

Т.Д.П. – система наукових знань про об»активні властивості держави і права; про основні і загальні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державно-правових явищ.

Як і будь-коли інша наука теорія держави і права має свій предмет і метод.

Метод Т.Д.П – це сукупність логічних прийомів і конкретних засобів пізнання загальних і основних закономірностей виникнення, розвитку і функціонування державних і правових явищ.

Основні ознаки ТДП:

- визначає державу і право в теоретично-суспільному вигляді;

- осягає не все, а основні і загальні закономірності розвидку, функціонування держави і права;

- базується на єдності і діалектичному зв»язку держави і права.

Т.Д.П є суспільною наукою тому, що вивчає такі суспільні явища, як державу і право,

а також є юридичною наукою, оскільки вивчає тільки д-ну і правову сторони суспільного життя, а також загально - теоретичною наукою, оскільки вона виявляє і пояснює загальні і основні закономірності розвитку держави і права.

Функції:

- Онтологічна – виражається в пізнанні і поясненні явищ і процессів державного та правового життя суспільства

- Евристична – вирижається як в глибинному пізнанні основних закономірностей державно-правового життя, так і в з»ясуванні їх тенденції.

- Прогностична – виражаеться в передбаченні подальшого розвитку права і держави на основі адекватного відображення його об»активних закономірностей.

- Методологічна – виражається в формуванні понятійного апарату системи юридичних наук.

- Ідеологічна - складається у виробленні фундаментальних ідей про шляхи прогресивного розвитку держави і права, впливаючи на правову свідомість громадян і суспільства.

- Політична – виражається у впливі на формування політичного курсу держави.

- науково- прикладна – складається у виробленні рекомендацій

Для практичного рішення задач державно-правового будівництва.

 

Поняття держави, основні ознаки

Держава – це політико-терит-на орг-ція громадянс сусп-ва, яка виражає інтереси всіх його соц груп, має апарат упр-ня і примусу для приведення в життя своєї волі.

Осн ознаки:

1) наяв-ть публічної влади (групи осіб, які займаються упр-ням сусп-вом)

2) територіальне розселення нас-ня

3) визначення меж держ

4) наяв-ть грош од-ці

5) наяв-ть податків і держ коштів, за рах-к яких утрим-ться влада

6) наяв-ть загальнообов’язкових норм, зак-ва

7) Наяв-ть суверенітету – здатність сам-но вирішувати питання внутр і зовн політики

8) Наяв-ть органів примусу

9) Має формальні реквізити – офіційні сімволи:прапор, герб, гимн.

 

Функцій держави

Функції держави — це основні напрями діяльності держави, в яких проявляється її суть і соц призначення.

Клас-ція ф-цій д:

1)залежно від сфери впливу і здійснення:

а) внутр. Ф.:

ф. охорони всіх форм власн-ті, охорони правопорядку, прав і свобод людини і гром-на, створення рівних стартових умов для гр-н по досягненню ними висок рівня достатку, надання соц допомоги гр-нам, що цього потребують, ф. забезпечення народовладдя, охорони навколишн природ середовища, економічна, регул-ня ек відносин, податквова (фінансова), культурна – сприяння д-вою розвитку культури, культурно-виховна, ідеологічна (констит У заперечує наяв-ть ідеології ст.36),

б) зовнішні:

захист суверенітету (оборона країни), забезпечення співпраці з ін країнами, участь у роботі м/н орг-цій (ООН…), м/н співроб-во в галузі охорони навкол середовища, боротьба з організ злочинністю, наркоманією та ін., ф. інтеграції в м/н спільноту (в У є мін-во м/н інтеграції)

2) В залежності від ролі ф. в суспільстві — основні (якими д повинна займатись постійно) і додаткові (виникають при вирішенні осн. ф.);

3) залежно від способів діяль-ті держ — законодавчі, виконавчі, судові, правоохоронні, інформаційні. Всі вони забезпечують функції управління суспільством і державою;

4) залежно від сфери суспільного життя — економічні, полі­тичні, соціальні, гуманітарні, екологічні, ідеологічні;

5) залежно від терміну виконання — постійні (д виконує пост-но на протязі тривал часу) і тимчасові (виконує тимч-во для виконання окремого завдання).

Всі функції держави діалектично розвиваються, основні ста­ють другорядними (неосновними), і навпаки, одні зникають і з'являються нові, яких раніше не існувало.

Поняття механізму держави.

Механізм держави (МД) – система всіх державних організацій, які здійснюють її завдання і реалізують її функції. МД утворюється для вирішення загальних справ суспільства, підтримки нормального рівня життя, вирішення завдань суспільства. МД – це певна система, що складається з елементів, кожен з яких має повноваження реалізувати державну владу в конкретних сферах суспільного життя.

Ознаки механізму держави:

1) ієрархічна система,

2) цілісна система

3) має чітку структуру елементами є державні органи.

4) має єдину бюджетну, грошову, банківську системи, державну власність,

5) це взаємодіюча, динамічна і реально працююча система, за допомогою якої здійснюється управління суспільством

6) Кожен елемент МД наділений обов’язковими для всіх юридичних і фізичних осіб повноваженнями.

У сукупності діяльність всіх елементів МД – діяльність держави. МД реалізує функції держави. Виник давно, але був іншим в рабовласницькій і феодальній державах.

 

 

Прокуратура

- державне обвинувачення в суді

- нагляд за дізнанням і слідством

Судова система

4. Державні підприємства (підприємства з державною формою власності

5. Державні органи і установи (напр. заклади освіти).

 

 

42. Поняття і ознаки державних органів.

Орган держави — частина державного апарату — група осіб або одна особа, що має юридичне визначену державно-владну компетенцію для виконання завдань і функцій держави. Кожний орган держави створюється для здійснення певного виду державної діяльності, тобто має свої предмет ведення, завдання і функції.

Структура органу держави:

1. Апарат, що безпосередньо виконує завдання і функції держави (має владні повноваження)

2. Допоміжний апарат (не має державно-владних повноважень)

Ознаки органу держави:

1) формується державою або безпосередньо народом (наприклад, парламент) відповідно до закону і функціонує на його основі;

2) має передбачені конституцією або іншими законами спеціальні функції

3) має державно-владні повноваження, що дозволяють йому здійснювати юридично обов'язкові дії:

- видає нормативні та індивідуальні акти;

- здійснює контроль за точним і неухильним виконанням вимог, передбачених цими актами;

- забезпечує і захищає ці вимоги від порушень шляхом застосування заходів виховання, переконання, стимулювання, у разі потреби — державного примусу;

4) взаємодіє із іншими органами керуючись принципом «дозволено лише те, що прямо-передбачено законом».

5) складається із службовців

6) має необхідну матеріальну базу

7) має організаційну структуру

 

Поняття і визначення права.

Право – система норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до примусу.

Визначення права здійснюється через його специфічні ознаки, якими є:

1)вираження міри свободи, рівності і справедливості, яке означає, що право з достатньою повнотою втілює основні права та свободи людини, визнані в світовому співтоваристві. Право є мірою свободи та рівності людей, установленою державою таким чином, щоб свобода одного не обмежувала свободи іншого. І цією мірою є справедливість.

2)Нормативність – виявляє сенс і призначення права. Нормативністю права до суспільного життя вносяться істотні елементи єдності, рівності, принципової однаковості – право виступає як загальний масштаб, міра поведінки людей. За допомогою норм право регулює різні суспільні відносини, є знаряддям втілення в життя політики держави, засобом організації її різнобічної управлінської та іншої діяльності.

3)Формальна визначеність права означає чіткість, однозначність, стислість формальних правових приписів, виражених у законах, наказах, постановах тощо. Досягається це за допомогою правових понять, їх визначень, правил юридичної техніки.

4)Системність права полягає у тому, що право – це не просто сукупність приписів і норм, а їх система, де всі елементи пов”язані та узгоджені. Системність вноситься до права законодавством.

5)Вольовий характер права, вираження в ньому суспільних, групових та індивідуальних інтересів означає, що в праві проявляється і втілюється воля, змістом якої є інтерес. Право акумулює суспільну, групову та індивідуальну волю громадян у їх гармонічному поєднанні, злагоді та компромісах.

6)Загальнообов”язковість права виражається в тому, що встановлені правила поведінки є загальними та обов”язковими для всієї країни. Загальнообов”язковість, загальність праву надає те, що в ньому виражаються узгоджені інтереси учасників регульованих відносин, що воно має нормативний характер.

7)Державна забезпеченість, гарантованість права, аж до примусу, свідчить про те, що державна влада, держава в цілому підтримує загальні правила, які визнаються державою правовими.

 

Економіка, політика, право.

Роль права у суспільстві, в першу чергу, вбачається у співвідношенні його з економікою. По-перше, виробничі відносини в економіці визначають, яким має бути право. По-друге, економіка визначає правоюю, як правило, не безпосередньо, а через інші соціальні явища: соціальну структуру суспільства, політику, правосвідомість, ідеологію тощо. По-третє, право, в свою чергу, має зворотний вплив на економіку. Держава визначає суб”єктів і розміри податків і зборів. мінімальної заробітної плати і пенсії, тривалість робочого часу і часу відпочинку, нормування праці, правила технічної, економічної та ін. безпеки праці і виробничої санітарії тощо. Всі ці відносини держава регулює через право.

Політика – це система відносин між людьми та їх об”єднаннями з приводу влади, держави, демократії. Боротьба за владу та її утримання, участь у справах держави, формування і функціонування інститутів демократії – це сфера політики.

Право співвідноситься з політикою. По-перше, право залежить від політики і в першу чергу керівної частини суспільства, що має державну владу. По -друге, право є формою прояву політики певної частини суспільства. По-третє, в праві відображається тільки та політика керівної частини суспільства, до якої вона прагне, а також якій може надати загальнообов”язковість за допомогою держави і інших інститутів політичної системи суспільства. По-четверте, право є концентрованим виразом політики тієї частини суспільства, що здійснює керівництво. По-п”яте, політика в праві формується у вигляді конкретних прав і обов”язків людини і громадянина. По-шосте, політика, в свою чергу, залежить від права, тому право є засобом: а) декларування політики; б) здійснення політики; в) гарантування політики;

г) пропаганди на користь певної політики.

 

 

Принципи права

Принципи права — об'єктивно властиві праву відправні начала, незаперечні вимоги (позитивні зобов'язання), які ставляться до учасників суспільних відносин із метою гармонічного поєднання індивідуальних, групових і громадських інтересів. Іншими словами, це є своєрідна система координат, у рамках якої розвивається право, і одночасно вектор, який визначає напрямок його розвитку.

Загальні принципи права:

1. Принцип свободи означає, що право виступає як міра свободи — політичної, економічної, ідеологічної. Принцип свободи реалізується через надання свободи вибору суспільного ладу та форми правління, забезпечення захисту прав людини та задоволення основних потреб її життя, формування органів державної влади шляхом народного волевиявлення, створення умов для утвердження в суспільстві норм гуманістичної моралі, користування різними соціальними послугами держави та приватних осіб та ін.

2. Принцип справедливості означає, що право виступає як міра справедливості, як морально-правова домірність вкладеного та отриманого в усіх сферах життєдіяльності людини та їхнього правового забезпечення. Принцип справедливості містить у собі вимогу відповідності між практичною роллю різних індивідів (соціальних груп) у житті суспільства та їхнім соціальним становищем, між їхніми правами та обов'язками, злочином і покаранням, заслугами людей та їхнім суспільним визнанням. Принцип справедливості є важливим при вирішенні конкретних юридичних справ (приміром, при визначенні міри кримінального покарання). Він конкретизується у принципі рівності.

3. Принцип рівності означає рівність усіх перед законом, рівність прав та обов'язків, незалежно від національної, релігійної та іншої належності, службового та іншого становища, рівну відповідальність перед законом, рівний захист у суді.

Важливими складовими елементами принципу рівності є: — єдність (взаємозв'язок) прав і обов'язків, тому що говорити про реальність будь-якого права можна лише за наявності відповідного йому юридичного обов'язку (приміром, право громадянина на судовий захист реалізується через обов'язок судів здійснювати такий захист);

- взаємна відповідальність держави та особи, тому що вони пов'язані взаємними правами та обов'язками.

4.Принцип гуманізму, тобто людинолюбства, розкриває одну з найважливіших ціннісних характеристик права, домінування у формуванні та функціонуванні правової системи природних не-відчужуваних прав людини. Це — право на життя, здоров'я, особисту свободу та безпеку, право на охорону своєї честі та репутації, недоторканність особи та ін.; створення всіх умов, необхідних для нормального існування та розвитку особи.

5/Принцип демократизму знаходить свій прояв у тому, що право та законодавство виражають волю народу, волю всіх і кожного, формуються через форми народовладдя: безпосередню та представницьку демократію.

6. Принцип законності виражається у вимогах:

а) якості нормативно-правових актів, несуперечності їх один одному (між ними має бути ієрархічна субординація залежно від юридичної сили);

б) суворого додержання та виконання юридичних норм, правових приписів усіма суб'єктами — громадянами, їх громадськими та некомерційними організаціями, посадовими особами, державними органами. Передбачає також недопустимість зловживання суб'єктивним правом (;

в) невідворотної відповідальності за вину громадян і посадових осіб.

Серед основних принципів права деякі вчені називають правові презумпції та аксіоми.

Принципи права слугують загальними орієнтирами у право-творчості та правозастосуванні.

 

 

Поняття типу права

У понятті "історичний тип права" в узагальнених характеристиках виражаються єдині риси всіх національних правових систем, що відповідають історично визначеному економічному базису суспільства (типу власності) - оскільки, зрозуміло, ці категорії (активно використовувані в ідеолого-партійних цілях марксизмом) мають право на існування зі строго наукових позицій.

З погляду ортодоксального марксизму (марксизму-ленінізму) кожній класової суспільно-економічній формації властивий свій історичний тип права - рабовласницький, феодальний, буржуазний, соціалістичний. Розподіл національних правових систем на ці чотири типи й утворить основу ортодоксальної марксистської типології права. Під цим кутом зору поняття "історичний тип права" стало ключовим у марксистсько-ленінській правовій доктрині. Його використання має на меті "прив'язати" правові системи даної епохи до історично визначеного економічного базису, до типу власності на засоби виробництва і таким способом конкретизувати класову сутність права, зафіксувати конкретний соціально-політичний зміст правових систем. І це, по думці, що панувала в радянській юридичній науці, ніби-то відкривала шлях до розуміння глибинних закономірностей, властивих національним правовим системам того чи іншого історичного типу.

Здається, у даний час з позицій наукового світоглядного підходу необхідно більш коректно підходити до тлумаченню і використанню поняття "історичний тип права". Як основа правової типології воно може розглядатися, очевидно, лише стосовно правових систем держав, що відрізняються сугубо класовою спрямованістю, насамперед держав з авторитарним політичним режимом, тобто до юридичних утворень, що відноситься до права влади. У цілому ж, з огляду на своєрідність права як явища цивілізації і культури, розглянута поняття - не більш ніж "загальне тло" (до того ж орієнтований на авторитарні політичні режими) для оцінки правових систем, стосовно до яких на більш помітне місце висуваються інші критерії типології - ті, котрі характеризують їх як родини правових систем, а також укрупнених (логічних) систем.

Правовий статус особи

Правовий статус особи - це система закріплениху норматив­но-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обо­в'язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб'єкт правакоординує свою поведінку в суспільстві.

Поняття «правовий статус особи» і «правове стано­вище особи» є рівнозначними.

Правове становище людини і громадянина, обумовлюється особливостями соціального статусу, що існує в даний період розвитку суспільства і держави.

Правовий статус особи відображає юридичне закріплення до­сяrнyтоro суспільством обсягу свободи особи.

Особа перетворюється на суб'єкта права не автоматично. Вона визнається такою законами держави і насамперед її конституці­єю. Для успішного реформування суспільства і держави в демо­кратичному напрямку необхідно, щоб правовий статус особи був юридично чітким, вбирав у себе загальнолюдські досягнення в галузі прав людини.

У трактуванні правового статусу особи серед вчених немає єдності. Нерідко до його структури вводяться, крім прав, сво­бод, обов'язків, ще й громадянство, законні інтереси, гарантії. Зазначені категорії є або передумовами правового статусу, або його умовами, супроводжують його, примикають до нього, але не складають його структуру.

Інтереспередує правам і обов'язкам незалежно від того, чи знаходить він пряме закріплення в законодавстві, чи просто підлягає правовому захисту з боку держави.

Громадянствояк певний політико-юридичний стан є переду­мовоюнабуття індивідом правового статусу громадянина конк­ретної держави в повному обсязі. Воно визначає формування правового становище особи і особливостей конституційних ос­нов її статусу..

Гарантії реалізації прав і обов'язківістотно впливають на зміст і соціальне значення правового статусу особи. Однак загально-соціальні (еко­номічні, політичні, та ін.) і спеціально-соціальні (юри­дичні) гарантії є факторами реалізації правового статусу особи, а не елементами структури його системи.

Існують різні підходи до питання про співвідношення правосу­б'єктності і правового статусу:одні вчені вважають правосуб'єкт­ність передумовою правового статусу, другі схильні включати її в правовий статус як структурний елемент, треті називають правосуб'єктність більш об'ємною категорією, яка вбирає в себе правовий статус.

Правосуб'єктність належить до умов на­буття правового статусу, тому що вона полягає в здатності особи мати права, виконувати обов'язки, нести відповідальність. Од­нак цим їі призначення не вичерпується. Без правосуб'єктності неможливо визначити правовий статус фізичної і юридичної особи: спеціальна правосуб'єктність впливає на спеціальний ста­тус, а індивідуальна правосуб'єктність значною мірою характе­ризує індивідуальний статус. Правосуб'єктність сприяє встанов­ленню відмінності правового статусу від інших соціальних ста­тусів особи - економічного, політичного, етнічного та ін.

Правовий статус громадянина, іноземця чи особи без грома­дянства безпосередньо виражає його правосуб'єктність, котру, як записано в Загальній декларації прав людини ООН, зобов'я­зані визнавати всі держави. Він містить у собі основні невідчу­жувані права людини, як правило, закріплені в конституції де­мократичної держави.

Юридична відповідальністьтакож є елементом правового ста­тусу, що особливо виявляється при аналізі спеціального статусу посадової особи.

Структура правового статусу особи може бути представлена у

вигляді таких елементів:

- правосуб'єктність;

- права;

- свободи;

- обов'язки;

- відповідальність (має вторинний характер - реалізується в результаті вчиненого правопорушення або в зв'язку невико­нанням компетенції чи перевищенням її обсягу(правовий статус посадової особи).

Правовий статус мають будь-яка особа, відокремлені групи осіб, а також сукупність всіх осіб у суспільстві в цілому - грома­дянське суспільство.

Види правових статусів особи:

Загальний - - статус особи як громадянина держави закріплений у конституції і конституційних законах. Він є загальним, однаковим для всіх незалежно від національності, релігії і т. д.

Спеціальний- статус особи як представника тієї чи іншої соціальної групи, відокремленої за певним юридико-значущим началом, який наділений відповідно до законів та інших нормативних актів спеціальними додатковими правами і обов'язками, обумовлений особливостями становища особи і потребами її функціональної спеціальної активності.

Індивідуальний - статус особи як індивідуума, який становить персоніфіковані права і обов'язки в Їх конкретних, природних і набутих здібностях і особливостях (стать, вік, родинний стан, стан здоров’я).

 

Види правових статусів особи за суб'єктами:

. статус громадян, іноземців, осіб без громадянства, осіб з подвійним громадянством, біженців, українських громадян, що перебувають за кордоном;.

. статус службових і посадових осіб (депутата, міністра, судді, прокурора, голови обласної державної адміністрації та ін.);

. статус осіб, що працюють в екстремальних умовах (на обо­ронних об'єктах, секретних виробництвах) та ін.

 

Техніко-юридичні норми.

Деякі з тех. норм, що діють у матеріально-виробничій і управлінській сфері і набули соц значення, набувають ще й правової сили, тобто перетворюються на техніко-юридичні норми. Вони стають обов’язковими та охороняються державою. Наприклад, правила протипожежної безпеки, експлуатація атомних станцій, усіх видів транспорту, енергопостачання, поводження зі зброєю...

Соціально-технічні норми перетворюються на техніко-юридичні в двох випадках: 1 – коли Д. визначає зміст соц-техніч норм, дотримання яких призначається юридично обов’язковим; 2 - коли Д. не визначає зміст соц-техніч норм, а відсилає до них, але встановлює відповід-ть за порушення їхнього змісту. Напр.-д, порушення техніки безпеки, санітарних та інших правил праці, передбачених трудовим законодавством, тягне за собою адміністр, дисциплінарну або кримінальну відповідальність.

 

Структура правосвідомості.

У структурі правосвідомості виділяють такі елементи: 1-психологічний (правова психологія), 2-ідеологічний (правова ідеологія), 3-поведінковий (правова поведінка).

Правова психологія – це сукупність почуттів і емоцій, що виражають ставлення індивіда, групи, сус-ва до права, правових явищ. Це неусвідомлене ставлення до правових явищ, яке походить з повсякденної практики у процесі зіткнення з конкретними юридичними ситуаціями. Елементами правової психології є: 1-правові почуття, настрої, переживання; 2-правові практичні знання, уявлення, погляди (передбачають самооцінку, тт. вміння критично оцінити свою поведінку з погляду її відповідності праву); 3-правові звички, традиції, звичаї (виступ як регулятори поведінки).

Правова ідеологія – це сис-ма правових принципів, ідей, теорій, концепцій, що відображають теоретичне (наукове) осмислення правової дійсності, усвідомлене проникнення в сутність правових явищ. Інтелект є провідним елементом правової ідеології. Елементами правової ідеології є: 1-правові ідеї, теорії, переконання; 2-правові поняття, категорії; 3-правові принципи. Сучасна правова ідеологія ґрунтується на принципах: теорії соціальної правової Д, принципу поділу влад, пр-пу верховенства права, теорії народного суверенітету...

Правова поведінка – це процес переведення правових норм у реальну правову поведінку. Вона проявляється у формі дій (вчинків) або у формі бездіяльності. Елементами правової поведінки є: 1-мотиви правової поведінки (всебічне осмислення ситуації, невидимий процес розщеплення свідомості на правомірну і протиправну); 2-правові настанови (відображають готовність до певної правової поведінки в результаті оцінки правових явищ, впливають на всі основні функції правосвідомості).

 

 

Види правосвідомості.

За суб'єктами (носіями) правосвідомості розрізняють такі фо­рми (види) правосвідомості:

1) індивідуальну — сукупність правових поглядів, почуттів, настроїв і переконань конкретного індивіда;

2 ) групову — виражає ставлення до права, правових явищ, їх оцінку з боку соціальних груп, формальних і неформальних ко­лективів, відображає їх загальні інтереси і потреби, їх співвідно­шення з інтересами всього суспільства (наприклад, вимоги страй­куючих шахтарів);

3) суспільну — виражає ставлення до права всього суспільст­ва, відображає його інтереси.

За глибиною відображення правової дійсності правосвідомість може бути:

1) повсякденною, непрофесійною — являє собою життєві, ча­сом поверхневі судження про право людини, яка стикається з правом у повсякденній трудовій, сімейній, суспільній та інших сферах життя. Вона створюється насамперед як результат того юридичного виховання, що вона одержує, будучи членом упо­рядкованого суспільства;

2) професійною — спеціалізовані правові знання, що викори­стовуються в роботі професіоналами-юристами (у суді прокурор — обвинувачує, адвокат — захищає та ін.). Вона включає:

а ) наукову (теоретичну) правосвідомість учених, викладачів вузів;

б) практичну правосвідомість суддів, юрисконсультів, адво­катів, прокурорів та ін. Правосвідомість юриста припускає ви­сокий рівень правового мислення, багато в чому є детермінова­ною чинним правом.

Поняття норми права

Норма права – загальнообов’язкове правило поведінки, що встановлюється чи санкціонується державою, має формально-визначений характер, є офіційним засобом охорони, закріплення і розвитку суспільних відносин.

Елементами норми права є гіпотеза, диспозиція та санкція. Гіпотеза – це така частина норми права, в якій виражаються обставини та умови, при яких наступає реалізація юридичних прав та обов’язків, виникають юридичні факти та правовідносини. (“якщо”). Диспозиція - (від лат. розташовую, розміщую) – це така частина норми, в якій записано саме правило поведінки суб’єктів і виражається вона в юридичних правах і обов’язках. Вона описує, що суб’єкти можуть і зобов’язані робити, яка діяльність і поведінка заборонена. (“то”). Санкція - (від лат. непорушна постанова) – це частина норми права, в якій закріплюються заходи держ. примусу у випадку невиконання обов’язків або порушення диспозиції. Санкція наступає за правопорушення. (“інакше”).

 

Публічне і приватне право

Правові системи багатьох цивілізованих країн ґрунтуються на принципі поділу права на приватне й публічне.

Публічне право - підсистема права, що регулює державні, міждержавні та суспільні відносини.

Приватне право - підсистема права, що регулює майново-вартісні відносини і особисті немайнові відносини, які виникають із приводу духовних благ і пов'язані з особистістю їх учасників.

Предмет регулювання публічного права - сфера «державних справ»: сфера устрою і діяльності держави як публічної влади, усіх публічних інститутів, апарату держави, адміністративних відносин, державної служби, кримінального переслідування і відповідальності, принципів, норм і інститутів міждержавних відносин і міжнародних організацій і т.д.

Предмет регулювання приватного права - сфера «приватних справ»: сфера статусу вільної особи, приватної власності, вільних договірних відносин, спадкування, вільного переміщення товарів, послуг і фінансових коштів і т.д.

Ознаки публічного права: 1) регулює відносини між державними органами або між приватними особами і державою; 2) забезпечує публічний інтерес - акцентує увагу на заборонах, обов'язках людей (підданих) перед державою; 3) забезпечує одностороннє волевиявлення суб'єктів права; 4) припускає широку сферу розсуду; 5) містить норми загальні й безособові, що мають нормативно-орієнтувальний вплив; 6) характеризується переваженням директивно-обов'язкових норм, розрахованих на ієрархічні відносини суб'єктів і субординацію правових норм і актів; 7) широко використовує новітні технічні прийоми.

Ознаки приватного права: 1) регулює відносини приватних осіб між собою; 2) забезпечує приватний інтерес: акцентує увагу на економічній свободі, вільному самовиявленні й рівності товаровиробників, захисті власників від сваволі держави; 3) забезпечує вільне волевиявлення суб'єктів при реалізації своїх прав; 4) припускає широке використання договірної форми регулювання; 5) містить норми, які є зверненими до суб'єктивного права та забезпечують судовий захист; 6) характеризується переваженням диспозитивних норм, розрахованих на самовідповідальність за свої обов'язки та дії; 7) зберігає класичну юридичну техніку.

Метод публічного права - імперативний.

Метод приватного права – диспозитивний.

 

129. Матеріальне і процесуальне право

Норми права по субординації в правовому регулюванні поділяються на матеріальні та процесуальні.

Норма матеріального права - норма, що є первинним регулятором суспільних відносин: містить правило (права, обов'язки, заборони), на підставі якого можливо вирішення справи по суті. Наприкл