Основні концепції праворозуміння: природно-правова, марксистська, нормативістська, психологічна, соціологічна, історична школа права.

Починаючи з виникнення права, дослідники багатьох століть прагнули зрозуміти його природу, сформулювати поняття права, визначити головне призначення правових норм. Історія знає безліч теорій права. Основоположники і прихильники їх прагнули скласти власне уявлення про право як суспільному явищі.

Найбільш древньої є теорія суспільного права. Джерела зародження цієї теорії беруть початок ще в державах древнього світу. ЇЇ суть полягає в тому твердженні, що крім позитивного права, тобто права, породженого державою, у суспільстві діє і природне право, що первинно стосовно позитивного права і є для нього основою. Поняття природного права виходить із твердження, що людина з народження здобуває невід'ємні права людини і громадянина, такі, як право на життя, на волю, на особисту недоторканність і т.д. Прихильниками природного права були такі мислителі, як Локк, Руссо, Монтеск'є й інші.

Історична школа права виходила з розуміння права як вираження духу народу, що складався незалежно від поглядів і поглядів якого-небудь суспільного діяча, законодавчої влади держави. На їхню думку, законодавець повинний був фіксувати лише те, що вже склалося в поводженні людей, як право.

Реалістична школа права виходила з того, що право розвивається під впливом зовнішніх факторів, в основі яких - інтереси людини, і під впливом яких він ставить перед собою мети і здійснює їх за допомогою права. Т.е. вони вважали, що право є інтересом, що захищається державою і належить тим, хто користується цим правом.

Крім уже названих теорій існує цілий ряд інших, котрі починають спробу дати розуміння природи права. До них відносяться: нормативистская теорія, соціологічна теорія, психологічна теорія й інші.

Природно-прав ова: вихідна форма буття прав - громадська свідомість; право – не тексти закону, а система ідей (понять) про загальнообов”язкові норми, права, обов”язки, заборони, природні умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту, яка є у громадській свідомості та орієнтована на моральні цінності. При такому підході право і закон розмежовуються, першість віддається праву як нормативно закріпленій справедливості, а закон розглядається як його форма, покликана відповідати праву як його змісту.

Нормативістська: вихідна форма буття права – норма права; право – норми, викладені в законах та інших нормативних актах. При такому підході відбувається ототожненя права і закону. Водночас нормативне праворозуміння орієнтує на такі властивості права, як формальна визначеність, точність, однозначність првового регулювання.

Соціологічна: вихідна форма буття права – правовідносини; право – порядок суспільних відносин, який проявляється у діях і поведінці людей. При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація, його «дія» у житті – у сформованих і таких, що формуються, суспільних відносинах, а не його створення правотворчими органами у формі закону та інших нормативно-правових актів. При усій цінності врахування “життя” права в суспільному середовищі, прихильники цього підходу плутали самостійні процеси правотворчості та застосування права, тоді як умовою дотримання і забезпечення режиму законності може бути діяльність правозастосувальника в межах, встановлених законом.

 

Економіка, політика, право.

Роль права у суспільстві, в першу чергу, вбачається у співвідношенні його з економікою. По-перше, виробничі відносини в економіці визначають, яким має бути право. По-друге, економіка визначає правоюю, як правило, не безпосередньо, а через інші соціальні явища: соціальну структуру суспільства, політику, правосвідомість, ідеологію тощо. По-третє, право, в свою чергу, має зворотний вплив на економіку. Держава визначає суб”єктів і розміри податків і зборів. мінімальної заробітної плати і пенсії, тривалість робочого часу і часу відпочинку, нормування праці, правила технічної, економічної та ін. безпеки праці і виробничої санітарії тощо. Всі ці відносини держава регулює через право.

Політика – це система відносин між людьми та їх об”єднаннями з приводу влади, держави, демократії. Боротьба за владу та її утримання, участь у справах держави, формування і функціонування інститутів демократії – це сфера політики.

Право співвідноситься з політикою. По-перше, право залежить від політики і в першу чергу керівної частини суспільства, що має державну владу. По -друге, право є формою прояву політики певної частини суспільства. По-третє, в праві відображається тільки та політика керівної частини суспільства, до якої вона прагне, а також якій може надати загальнообов”язковість за допомогою держави і інших інститутів політичної системи суспільства. По-четверте, право є концентрованим виразом політики тієї частини суспільства, що здійснює керівництво. По-п”яте, політика в праві формується у вигляді конкретних прав і обов”язків людини і громадянина. По-шосте, політика, в свою чергу, залежить від права, тому право є засобом: а) декларування політики; б) здійснення політики; в) гарантування політики;

г) пропаганди на користь певної політики.

 

 

Принципи права

Принципи права — об'єктивно властиві праву відправні начала, незаперечні вимоги (позитивні зобов'язання), які ставляться до учасників суспільних відносин із метою гармонічного поєднання індивідуальних, групових і громадських інтересів. Іншими словами, це є своєрідна система координат, у рамках якої розвивається право, і одночасно вектор, який визначає напрямок його розвитку.

Загальні принципи права:

1. Принцип свободи означає, що право виступає як міра свободи — політичної, економічної, ідеологічної. Принцип свободи реалізується через надання свободи вибору суспільного ладу та форми правління, забезпечення захисту прав людини та задоволення основних потреб її життя, формування органів державної влади шляхом народного волевиявлення, створення умов для утвердження в суспільстві норм гуманістичної моралі, користування різними соціальними послугами держави та приватних осіб та ін.

2. Принцип справедливості означає, що право виступає як міра справедливості, як морально-правова домірність вкладеного та отриманого в усіх сферах життєдіяльності людини та їхнього правового забезпечення. Принцип справедливості містить у собі вимогу відповідності між практичною роллю різних індивідів (соціальних груп) у житті суспільства та їхнім соціальним становищем, між їхніми правами та обов'язками, злочином і покаранням, заслугами людей та їхнім суспільним визнанням. Принцип справедливості є важливим при вирішенні конкретних юридичних справ (приміром, при визначенні міри кримінального покарання). Він конкретизується у принципі рівності.

3. Принцип рівності означає рівність усіх перед законом, рівність прав та обов'язків, незалежно від національної, релігійної та іншої належності, службового та іншого становища, рівну відповідальність перед законом, рівний захист у суді.

Важливими складовими елементами принципу рівності є: — єдність (взаємозв'язок) прав і обов'язків, тому що говорити про реальність будь-якого права можна лише за наявності відповідного йому юридичного обов'язку (приміром, право громадянина на судовий захист реалізується через обов'язок судів здійснювати такий захист);

- взаємна відповідальність держави та особи, тому що вони пов'язані взаємними правами та обов'язками.

4.Принцип гуманізму, тобто людинолюбства, розкриває одну з найважливіших ціннісних характеристик права, домінування у формуванні та функціонуванні правової системи природних не-відчужуваних прав людини. Це — право на життя, здоров'я, особисту свободу та безпеку, право на охорону своєї честі та репутації, недоторканність особи та ін.; створення всіх умов, необхідних для нормального існування та розвитку особи.

5/Принцип демократизму знаходить свій прояв у тому, що право та законодавство виражають волю народу, волю всіх і кожного, формуються через форми народовладдя: безпосередню та представницьку демократію.

6. Принцип законності виражається у вимогах:

а) якості нормативно-правових актів, несуперечності їх один одному (між ними має бути ієрархічна субординація залежно від юридичної сили);

б) суворого додержання та виконання юридичних норм, правових приписів усіма суб'єктами — громадянами, їх громадськими та некомерційними організаціями, посадовими особами, державними органами. Передбачає також недопустимість зловживання суб'єктивним правом (;

в) невідворотної відповідальності за вину громадян і посадових осіб.

Серед основних принципів права деякі вчені називають правові презумпції та аксіоми.

Принципи права слугують загальними орієнтирами у право-творчості та правозастосуванні.