Правовий нігілізм і правовий ідеалізм.

Однією із цілей правової освіти є подолання правового нігі­лізму — антипода правової культури.

Правовий нігілізм — це деформований стан правосвідомості особи, суспільства, групи, який характеризується усвідомленим ігноруванням вимог закону, цінності права, зневажливим став­ленням до правових принципів і традицій, однак виключає зло­чинний намір.

У СРСР правовий нігілізм проявлявся у двох формах:

1) теоретичній (ідеологічній), коли в унісон з марксистсько-ленінською теорією на державному рівні обґрунтовувалися ідеї:

а) про відмирання держави і права при соціалізмі;

б) про перевагу всесвітньої пролетарської революції над пра­вами людини;

в) про перевагу постанов комуністичної партії над законами, вторинність права, його відображеної реальності, яка обслуго­вує первинні реальності — економіку і політику, та ін.;

2) практичній, коли відповідно до офіційної ідеології:

а) була накопичена величезна кількість нормативних актів, які або морально застаріли, або містили декларації та заклики, або не мали ясності і чіткості формулювань і суперечили один одному. Поширена порочна практика, відповідно до якої закон не діяв доти, доки він не обростав інструкціями або відомчими наказами, призвела до правової деградації суспільства, породи­ла недовіру в закон, зневагу до нього;

б) встановлені державою правові норми не додержувалися державними органами, відомчими і посадовими особами, які прикривали порушення законності виправдувальними пояснен­нями типу «в інтересах народу», «для виконання плану» та ін., що спричинило відомчий правовий нігілізм, а часто і правовий цинізм з боку вищих посадових осіб держави;

в) правозастосовні та правоохоронні органи діяли відповідно до принципу пріоритету доцільності над правом і законом.

Явища правового нігілізму (невизнання законів, негативне ставлення до права) — найбільш поширена і укорінена в державах з авторитар­ним і тоталітарним режимами.

На цей час причинами прояву правового нігілізму в Україні можна вважати:

— невпорядкованість законодавства, його нестабільність і суперечливість;

— низьку правову культуру;

слабість механізму приведення в дію прийнятих законів та ін.

Спеціальними засобами, що сприяють зведенню до мінімуму правового нігілізму, слід назвати:

1) якість законів та інших нормативно-правових актів. Забез­печення належної ролі закону в системі правових актів. Наяв­ність стабільності та однаковості в регулюванні суспільних від­носин;

2) авторитет державної влади і налагодженість механізму Гі дії. Наявність розвинутої державної структури, здатної забезпе­чити виконання права. Вдосконалення системи правоохорон­них органів і правозастосовної діяльності. Зміцнення законнос­ті. Підвищення ролі суду;

3) високий рівень правосвідомості, який дозволив би закону працювати. Збереження самобутності правової культури. Поліп­шення системи правової інформації, професійного навчання і виховання юристів, інших посадових осіб.

Если правовой нигилизм означает недооценку права, то правовой идеализм – переоценку права. Оба эти явления питаются одними корнями – юридическим невежеством, неразвитым и деформированным правосознанием, дефицитом политико-правовой культуры. Указанные крайности, несмотря на их, казалось бы, противоположную направленность, в конечном счете смыкаются и образуют как бы «удвоенное» общее зло. Иными словами, перед нами две стороны «одной медали».

 

Правове виховання як цілеспрямоване формування правової культури громадян.

Правове виховання — це цілеспрямований постійний вплив на людину з метою формування у неї правової культури і активної правомірної поведінки. Основна мета правового виховання —дати людині необхідні в житті юридичні знання і навчити її по­важати закони і підзаконні акти та додержуватися їх, тобто сфо­рмувати достатньо високий рівень правової культури, здатний значно зменшити кількість правопорушень. Кожна людина, зна­ючи свої права і обов'язки, може грамотно захищати себе від не­законних дій з боку юридичних органів, що застосовують право.

Правове виховання тісне пов'язане з усіма видами соціаль­ного виховання — моральним, політичним, естетичним та ін.

Ознаки (риси) правового виховання:

1) будується на засадах системи норм права;

2) припускає впровадження в правосвідомість виховуваних складових елементів упорядкованих суспільних відносин — до- І зволянь, зобов'язувань, заборон.

3) спирається на можливість застосування примусової сили держави через покладання юридичної відповідальності на пра­вопорушників;

4) охоплює суб'єктів права, які не тільки додержуються пра­вових норм, а й є схильними до правопорушень та порушили ці норми;

5) здійснюється за допомогою спеціальних правовиховних способів і засобів;

6) здійснюється вихователями, що, як правило, мають юри­дичну освіту або спеціальну юридичну підготовку.

Сутністю правового виховання є формування правової настанови на узгодження прагнень і сподівань особи з інтересами і.сподіваннями суспільства, тобто процес вироблення непохит­них правових ідей і принципів у правосвідомості виховуваних, формування правової культури.

Зміст правового виховання — це процес цілеспрямованого і систематичного впливу на правосвідомість особи (групи) за до­помогою сукупності (комплексу) правовиховних заходів, певних способів і заходів, які має у своєму розпорядженні суспіль­ство.

Функції правового виховання:

1) передача виховуваним (індивідам, громадським групам) певної суми правових знань, навичок, умінь;

2) формування правових ідей, почуттів, переконань у право­свідомості виховуваних, вироблення правової настанови на пра­вомірну поведінку;

Правове виховання відбувається в правовому полі, у вре­гульованих правом сферах суспільних відносин.

Правова культура і її роль в становленні нового типу юриста, державного службовця.

Правова культура професійної групи, або професійна правова культура, — одна із форм правової культури суспільства, прита­манна тій спільності людей, що професійно займаються юридич­ною діяльністю, яка потребує фахової освіти і практичної підго­товки. Як правило, це культура робочої групи, члени якої є слу­жбовими особами і носіями службової правової культури.

Правова культура юриста вбачається в критичному творчому осмисленні правових норм, законів, правових явищ з погляду їх гуманістичного, демократичного і морального змісту.

Професійна культура юриста припускає:

1) знання законодавства і можливостей юридичної науки;

2) переконаність у необхідності і соціальній корисності зако­нів і підзаконних актів;

3) уміння користуватися правовим інструментарієм — зако­нами та іншими правовими актами в повсякденній діяльності, вдаватися до використання всіх досягнень юридичної науки і практики при прийнятті і оформленні рішень.

Професіоналізм і справедливість торжествують у юридичній практиці лише тоді, коли юрист як служитель закону чесно ви­конує свій морально-правовий обов'язок, постійно підвищує свою майстерність, опановує досягнення теоретичної та практичної юриспруденції.

Разом з тим кожна юридична професія має свою специфіку, що обумовлює й особливості правової культури різних її пред­ставників (суддів, прокурорських працівників, співробітників органів внутрішніх справ, юрисконсультів, адвокатів і т.д.). При­чому рівень професійної культури, наприклад співробітників міліції, є різним. Тут проявляється загальна закономірність: рівень професійної культури співробітників міліції, як правило, тим вище, чим ближче вони до діяльності, здійснюваної у сфері права. Правова культура повинна характеризуватися більшою зрілістю і професіоналізмом.

Поняття норми права

Норма права – загальнообов’язкове правило поведінки, що встановлюється чи санкціонується державою, має формально-визначений характер, є офіційним засобом охорони, закріплення і розвитку суспільних відносин.

Елементами норми права є гіпотеза, диспозиція та санкція. Гіпотеза – це така частина норми права, в якій виражаються обставини та умови, при яких наступає реалізація юридичних прав та обов’язків, виникають юридичні факти та правовідносини. (“якщо”). Диспозиція - (від лат. розташовую, розміщую) – це така частина норми, в якій записано саме правило поведінки суб’єктів і виражається вона в юридичних правах і обов’язках. Вона описує, що суб’єкти можуть і зобов’язані робити, яка діяльність і поведінка заборонена. (“то”). Санкція - (від лат. непорушна постанова) – це частина норми права, в якій закріплюються заходи держ. примусу у випадку невиконання обов’язків або порушення диспозиції. Санкція наступає за правопорушення. (“інакше”).