Офіційне та неофіційне тлумачення

Офіційне тлумачення — роз'яснення змісту мети правових норм, яке сформульовано в спеціальному акті уповноваженим органом у рамках його компетенції і має юридичне обов'язкову силу для всіх, хто застосовує норми, що роз'ясняються. Наприклад, правом офіційного тлумачення Конституції України наділений лише Конституційний Суд України. Його тлумачення є загальнообов'язковим, легальним (узаконеним). Офіційним тлумаченням займається вузьке специфічне коло учасників. Неофіційне тлумачення — роз'яснення змісту і мети правових норм, яке виходить від осіб, що не мають на те офіційних повноважень, а відтак, не володіє юридичне обов'язковою силою. Наприклад, тлумачення статті закону професором права допомагає юридичній практиці і здатне вплинути на офіційне тлумачення. Однак воно не є загальнообов'язковим, не є легальним. Неофіційне тлумачення має силу громадської думки, індивідуального авторитету особи інтерпретатора, формує те інтелектуально вольове і морально юридичне середовище, з якого правозастосувалчі та інші зацікавлені особи черпають свої уявлення про законність і справедливість юридичної справи. Неофіційне тлумачення властиве всьому суспільству. Офіційне тлумачення (за сферою дії): нормативне - офіційне роз'яснення, яке невіддільне від правової норми, поширюється на широке коло суспільних відносин — необмежену кількість випадків, передбачених нормою, що тлумачиться; казуальне (індивідуальне) - (казус — випадок) — офіційне роз'яснення, обов'язкове лише для конкретного випадку та для осіб, стосовно яких воно провадиться; має місце там, де в процесі правозастосування ставиться за мету роз'яснити норму, щоб правильно вирішити справу.Сфера дії норми, що тлумачиться, залежить від правомочностей суб'єкта тлумачення. Нормативне поділяється на: автентичне- зміст норми тлумачиться тим органом, що її встановив, тобто автором норми. Суб'єктами такого тлумачення можуть бути всі правотворчі органи. Наприклад, закони, як правило, роз'ясняються парламентом; легальне (делеговане) - загальнообов'язкове тлумачення норми здійснюється органом, який цю норму не встановлював, але уповноважений законом або за дорученням тлумачити її постійно чи одноразово. Право на таке тлумачення мають Конституційний Суд, Верховний Суд, Вищий арбітражний суд України. Таке тлумачення є обов'язковим для суб'єктів, які підпадають під юрисдикцію органу, що дає тлумачення. Казуальне (індивідуальне) ділиться на: судове- здійснюється судовими органами при розгляді конкретних справ і знаходить своє вираження у вироках або рішеннях у цих справах; адміністративне- здійснюється міністерствами, відомствами, місцевою державною адміністрацією; містить вказівки відповідним органам, як останні повинні вирішити ту чи іншу справу. Неофіційне тлумачення • Професійно-правове — це тлумачення норм, яке ґрунтується на професійних знаннях у галузі права. Воно може бути двох видів: 1) доктринальним — це тлумачення вченими вузів, науково-дослідними установами; 2) компетентно-юридичним — цетлумачення юристів-практиків: посадових осіб державного апарату, прокурорів, судців, адвокатів, працівників юридичних служб, редакціями юридичних журналів і газет, радіо і телебачення в спеціально-юридичних консультаціях і оглядах • Компетентно неправове — це тлумачення норм права, яке ґрунтується на знаннях у суміжних галузях науки — біології, економіки, історії, політики та ін., включає спеціальну (неправову) компетенцію суб'єкта тлумачення — біолога, історика, економіста, філософа, журналіста та ін. • Повсякденне - це тлумачення норм права всіма суб'єктами права на основі життєвого досвіду, фактів повсякденного життя відповідно до рівня їх правосвідомості. Повсякденне тлумачення — це правове явище, яке виражає правові почуття, емоції, уявлення, що відбуваються у психіці громадян у зв'язку з використанням прав і виконанням обов'язків; ставлення до права в цілому і конкретного нормативно-правового акта зокрема

161.Різновиди офіційного тлу­ма­чен­ня.

Офіційне тлумачення за сферою дії поділяється на нормативне та казуальне (індивідуальне).

Нормативне тлумачення – офіційне роз’яснення, яке нерозривне з правовою нормою, поширюється на широке коло суспільних відносин – необмежену кількість випадків, передбачених нормою, що тлумачиться.

Казуальне (індивідуальне) тлумачення - офіційне роз’яснення, обов’язкове лише для конкретного випадку та для осіб, стосовно яких воно провадиться.

Сфера дії норми, що тлумачиться, залежить від правомочності суб’єкта тлумачення.

Нормативне тлумачення, в свою чергу, підрозділяється на автентичне і легальне (делеговане).

Автентичне тлумачення – це тлумачення змісту норми тим органом, що її встановив, тобто автором норми. Суб’єктами такого тлумачення можуть бути всі правотворчі органи.

Легальне (делеговане) тлумачення – це загальнообов’язкове тлумачення норми здійснюється органом, який цю норму не встановлював, але уповноважений законом або за дорученням тлумачити її постійно чи одноразово.

А казуальне (індивідуальне) тлумачення, в свою чергу, підрозділяється на судове і адміністративне.

Судове тлумачення здійснюється судовими органами при розгляді конкретних справ і знаходить своє вираження у вироках або рішення у цих справах.

Адміністративне тлумачення здійснюється міністерствами, відомствами, місцевою державною адміністрацією; містить вказівки відповідним органам як останні повинні вирішити ту чи іншу справу.

162. Спо­со­би (прий­о­ми) тлу­ма­чен­ня пра­во­вих норм.

Під способами тлумачення правових норм розуміється сукупність прийомів і засобів, які використовуються для встановлення змісту норм права. В юридичній науці і практиці розрізняють наступні способи (деякі автори їх називають «прийоми») тлумачення: граматичний, логічний, систематичний, історико-політичний, телеологічний, спеціально-юридичний.

Граматичне тлумачення являє собою сукупність спеціальних прийомів, спрямованих на з'ясування морфологічної і синтаксичної структури тексту акта. Воно охоплює з'ясування окремих слів і термінів, граматичного змісту всієї пропозиції, групи пропозицій. Тут з'ясовуються рід, число, падіж імен іменників і прикметників; особа, час, число і вид дієслів; значення уживаних союзів, приводів, розділових знаків і т.п.

Логічне тлумачення — припускає самостійне використання законів і правил логіки для з'ясування змісту норми, що іноді не збігається з буквальним значенням через невдале обрання законодавцем словесних форм.

Систематичне тлумачення — з'ясування змісту і змісту правових вимог у їхньому взаємному зв'язку, у зв'язку з їхнім місцем і значенням у даному нормативному акті, інституті, галузі і всій системі права в цілому. Усі норми мають потребу в систематичному тлумаченні.

Історико-політичне тлумачення — з'ясування змісту законодавчої волі в зв'язку з історичною обстановкою видання акта; розміщенням політичних сил; соціально-економічними і політичними факторами, що обумовили ініціативу і саму появу акта.

Телеологічне (цільове) тлумачення правових актів спрямовано на встановлення цілей його видання: безпосередніх, віддалених, кінцевих.

Спеціально-юридичне тлумачення — сукупність прийомів, що відокремилися від інших способів тлумачення в зв'язку з аналізом спеціальних термінів, техніко-юридичних засобів і прийомів вираження волі законодавця.

163. Тлу­ма­чен­ня норм пра­ва за об­ся­гом: бу­к­валь­не, роз­ши­ре­не і об­ме­жу­валь­не.

Використання різних способів тлумачення дозволяє інтерпретатору правильно і в повній мірі виразити волю законодавця, яка міститься у тексті нормативного акта. Але для юридичної практики важливе значення має виявлення співвідношення змісту норми з її текстовим вираженням, тобто тлумачення за обсягом.

Розрізняють три способи тлумачення за обсягом.

Буквальне (адекватне) тлумачення – це роз’яснення, при якому дійсний зміст норми права відповідає буквальному тексту, тобто «букві» закону.

Поширене (розширене) тлумачення – це роз’яснення, при якому дійсний зміст норми права ширше за її за її буквальний текст.

Обмежувальне тлумачення – це роз’яснення, при якому дійсний зміст норми права вужче за її текстовий вираз.

 

164. Ак­ти тлу­ма­чен­ня норм пра­ва: по­нят­тя, особливості, ви­ди.

Акт офіційного тлумачення норм права (інтерпретаційно-правовий акт) – це акт-документ, який містить роз’яснення змісту і порядку застосування правової норми, сформульоване уповноваженим органом у рамках його компетенції і має обов’язкову силу для всіх, хто застосовує норми, що роз’яснюються.

Акти тлумачення норм права можна поділити на види відповідно до різних критеріїв:

- за галузевою належністю норми, що тлумачиться (акти тлумачення конституційного, цивільного, кримінального права тощо);

- за структурними елементами норми, що тлумачиться (акти тлумачення гіпотези, диспозиції, санкції);

- за юридичною формою вираження (постанови, укази, накази тощо);

- за сферою дії (нормативні, казуальні);

- за «авторством» норми, що тлумачиться (акти автентичного тлумачення та акти легального (делегованого) тлумачення);

- за повноваженнями інтерпретатора (інтерпретаційні акти правотворчих органів та інтерпретаційні акти правозастосовних органів).

 

165. Юри­дич­на прак­ти­ка.

Проаналізувавши існуючі в правознавстві погляди на поняття юридичної практики, можна виділити три основні підходи:

-ототожнення юридичної практики з юридичною діяльністю (І.Я.Дюрягін, В.П.Казимирчук, Ю.І.Гревцов);

-відмежування юридичної практики від юридичної діяльності та її представлення в якості самостійного явища (С.С.Алєксєєв, С.І.Вільнянський);

-удь-який вид юридичної практики розглядається в нерозривній єдності правової діяльності та сформованого на її основі соціально-правового досвіду (В.К.Бабаєв, В.І.Леушин, В.П.Реутов).

Недолік перших двох точок зору полягає в тому, що у першому випадку із практики виключається такий її важливий елемент, як юридичний досвід, а у другому - результати діяльності та об’єктивний досвід відриваються, протиставляються самому процесу діяльності і не враховується, що практичне перетворення громадського життя відбувається не тільки за допомогою рішень і положень, що виражають підсумкову сторону юридичної діяльності, але й безпосередньо в ході цієї діяльності, при здійсненні організаційно-конструктивних правових дій.

Третя точка зору дозволяє точніше визначити природу юридичної практики та основні елементи її структури, краще відобразити діалектику минулої (ретроспективної), дійсної (актуальної) і майбутньої юридичної діяльності, зрозуміти значення соціально-правового досвіду в механізмі правового регулювання. Цей досвід як найважливіший компонент практики являє собою колективну, надіндивідуальну соціально-правову пам'ять, що забезпечує нагромадження, систематизацію, зберігання й передачу інформації (знань, умінь, оцінок, підходів), що дозволяє фіксувати та деякою мірою відтворювати весь процес діяльності або окремі його фрагменти. Без соціально-правового досвіду (пам'яті) неможливі ефективна правотворчість і тлумачення, конкретизація та правозастосування, систематизація і заповнення прогалин у праві.

Юридична практика - це діяльність компетентних суб'єктів по виданню (тлумаченню, застосуванню тощо) юридичних приписів у поєднанні з накопиченим соціально-правовим досвідом.

Характеризуючи юридичну практику, необхідно враховувати наступне:

1.Їй як одній з основних різновидів соціально-історичної практики властиві риси, властиві будь-якій практиці. Проте залучена до правової системи суспільства і до процесу правового регулювання соціальна практика одержує деякі нові, зокрема юридичні, якості, що дозволяє розглядати її як відносно самостійний тип практики.

2.При цьому дії суб'єктів та учасників юридичної практики, використання ними певних засобів і методів, способи оформлення винесених рішень і закріплення накопиченого досвіду врегульовані, упорядковані правовими нормами та іншими юридичними приписами. Тим самим обмежується суб'єктивізм і волюнтаризм учасників, забезпечується її стабільність.

3.Юридична практика складає істотну частину культури суспільства.

4.Без цього виду соціальної практики не можна уявити виникнення, розвиток і функціонування правової системи суспільства. Саме вона відіграє істотну інтегруючу роль у зазначеній системі, зв'язуючи в єдине ціле правові норми та індивідуально-конкретні приписи, суб'єктивні права і юридичні обов'язки, правові ідеї та прийняті на їх основі рішення.

5.Вона сприяє цілеспрямованій юридичній зміні громадського життя. Це досягається за допомогою видання нових або зміни вже існуючих норм права, їх тлумачення й конкретизації, використання й застосування.

6.Більшість практичних дій і винесених у ході розглянутого виду практики рішень вимагає закріплення у суворо визначених офіційних актах-документах.

7.Суспільна, колективна природа юридичної практики проявляється у тому, що, по-перше, вона обумовлена іншими типами соціальної практики. По-друге, будь-яка юридична діяльність допускає відповідні форми співробітництва між її суб'єктами й учасниками, обмін інформацією та результатами. По-третє, накопичує соціально-правовий досвід, який є сукупним продуктом спільної діяльності.

8.На відміну від теоретичної (наукової) діяльності, юридична практика спрямована на об'єктивно-реальну зміну навколишньої дійсності.

9.У процесі юридичної практики виникають різноманітні матеріальні, політичні, соціальні та інші зміни. До її особливостей варто віднести й те, що вона завжди породжує відповідні юридичні наслідки.

10.Юридична практика в тій чи іншій мірі впливає на всі сторони життя суспільства, сприяючи розвитку процесів, що відбуваються в ньому або гальмуючи їх.

Аналіз вищезазначених характеристик та особливостей юридичної практики показує, що вона займає відносно самостійне місце в правовій системі суспільства і відіграє істотну роль у механізмі правового регулювання.

166.По­нят­тя і ви­ди правомірної поведінки.

Правомірна поведінка – це суспільно корисна правова поведінка особи (дія або бездіяльність), яка відповідає розпорядженням юридичних норм і охороняється державою.

Правомірна поведінка завжди містить два моменти: інформаційний (поінформованість громадянина про свої юридичні права і обов’язки) та поведінковий (уявлення про законні способи здійснення своїх юридичних прав і обов’язків).

Залежно від характеру правових розпоряджень розрізняють такі види правомірної поведінки:

належна (соціально необхідна) – захист батьківщини, виконання трудових обов’язків тощо – закріплюється в імперативних нормах як обов’язки та забезпечується, крім як в інші способи, державним примусом.

можлива (соціально допустима, яка поділяється на бажану (участь у виборах) і небажану (розлучення, страйк) – закріплюється, як правило, у диспозитивних нормах як права суб’єкта, а не як обов’язки, реалізується відповідно до його волі та забезпечується державою.

За об’єктивною стороною правомірна поведінка виражається в дії та бездіяльності.

За особливостями суб’єктивної сторони розрізняють такі види правомірної поведінки:

- активну (цілеспрямована ініціативна законна діяльність громадян, посадових осіб, пов'язана з додатковими витратами часу, енергії, а іноді і матеріальних засобів);

- звичайну (на відміну від активної, вона не пов'язана з додатковими витратами і зусиллями. Це повсякденне службове, побутове й інше життя людини, що відповідає правовим нормам);

- пасивну (проявляється в тому випадку, коли громадяни навмисно не використовують належні їм права та свободи. Пасивно, наприклад, поводиться громадянин, що не вступає в шлюб, що не купляє майно, що не бере участі у виборах);

- маргінальну (маргінальна особистість, втративши звичні умови існування, не може відразу адаптуватися до нової соціальної обстановки й проявляє в цьому зв'язку незадоволеність, агресивність, апатію й непевність у завтрашньому дні. У правовому плані, за словами В.В.Оксамитного, соціально-правова маргінальна поведінка характеризується особливим, «проміжним», «перехідним» між правомірним і протиправним станом особистості, поведінка якої викликана як власно соціально-психологічною деформованістю, так певним провокуванням з боку державно-правових інститутів і суспільства в цілому.

167.Пра­во­ва активність особи.

Правову активність особиварто розглядати в рамках правомірної поведінки не ототожнюючи ці поняття між собою.

Дискусійним є трактування поняття "правова активність". Одні автори досліджують правову активність, виводячи її із правової свідомості особистості, ставлення до правових норм і правових явищ, як готовність до практичної діяльності людей; інші - відносять правову активність до добровільної, суспільно значимої, свідомої, творчої діяльності в правовій сфері.

У будь-якому випадку, правову активність варто розглядати з позиції комплексного підходу, тобто як суб'єктивне ставлення і готовність до ініціативної правомірної діяльності, так і саму позитивну соціально корисну діяльність.

Аналіз ознак, що характеризують правову активність, дозволяє визначити останню як, з одного боку, одну із змістовних характеристик особистості, що виражається у готовності до практичної соціально-активної діяльності в правовій сфері на основі поважного ставлення до права, солідарності з його принципами та нормами (внутрішній аспект), а з іншого, - як позитивну, цілеспрямовану, свідому, добровільну, творчу та ініціативну діяльність особистості, спрямовану на зміцнення демократії, законності та правопорядку (зовнішній її прояв). Причому варто мати на увазі, що такі ознаки правової активності, як ініціативність, творчий характер діяльності та інтенсивність, не обов'язково повинні проявлятися одночасно, тому що люди в різних ситуаціях поводяться по-різному, що не дає ніяких підстав розцінювати це як відсутність правової активності. Також слід звернути увагу на той факт, що більшість авторів не називає систематичність ознакою правової активності, оскільки пра­вова активність може носити як епізодичний, так і постійний характер.

Отже, благо людей - є головним критерієм соціальної, у тому числі й правової активності. Іншими словами: якщо в поняття правової активності включати діяльність, що не відповідає нормам права, то відразу знімається питання про підвищення активності, тому що не можна підвищувати протиправну активність. Склавши юридичні правила, законодавець чекає від своїх адресатів не правопорушень, не відступів від законів, а правильного розуміння їх змісту, неухильного слідування їм, і чим активніше, тим краще. Пов'язувати ж правову активність громадян з неправомірною поведінкою - означає визнати, що норми права мають своєю метою викликати не тільки позитивну, але й негативну поведінку.

 

168. Сти­му­лю­ван­ня правомірних діянь.

Стимулювання правомірних діянь - сукупність організаційних і правових заходів, засобів і методів впливу на учасників адміністративно правовий відносин з метою спонукання їх до правомірної поведінки та правомірних діянь. При цьому мається на увазі як активний і безпосередній вплив, так і пасивний, опосередкований вплив. В одних випадках це - позитивна реакція правочинних державних органів та їх посадових осіб на дії (поведінку) учасників адміністративних правовідносин (заохочення, нагороди), в інших - правозастосовна (юрисдикційна).

Переконання й адміністративний примус доповнюють один одного, вони тісно взаємопов’язані і є складовими частинами єдиного механізму державного керування, що забезпечує досягнення соціального прогресу в житті держави і суспільства.

Переконання проявляється в психологічному і психічному впливі морального або матеріального характеру за допомогою привернення уваги до чого-небудь (кого-небудь), вселяння, проявлення інтересу, спонукання правомірних бажань, заохочення до здійснення правомірних діянь (подяка, державна нагорода, коштовний подарунок, грошова премія); поширення кращого і прогресивного досвіду, присвоєння почесних, чергових або позачергових спеціальних звань, кваліфікаційного розряду, підвищення по посаді та посадовому окладі тощо).

Адміністративний примус проявляється в психологічному, психічному або навіть фізичному впливі на учасників адміністративно-правових відносин, що допустили порушення.

Стимулювання правомірних діянь підрозділяється на загально-соціальне й спеціальне.

Стимулювання правомірного поводження загально-соціальними засобами, здійснюється через всю сукупність великомасштабних заходів, що забезпечують прогресивний розвиток суспільства, відносин людей в економічній, політичній, духовній, сімейно-побутовій й іншій сферах. Ці заходи переслідують набагато більш широкі цілі, ніж боротьба зі злочинністю.

Не менше значення для стимулювання правомірних діянь мають загально-соціальні заходи щодо підтримки розвитку утворення й культури в суспільстві, збереженню й розвитку духовно-моральної спадщини.

Основні риси спеціального стимулювання правомірних діянь:

- спрямованість прийнятих заходів саме на попередження злочинності, її окремих видів і конкретних злочинів;

- арсенал засобів спеціальної профілактики характеризується відповідно взаємодією загальуправлінських і загальвиховних заходів та соціальних і правових заходів, розрахованих саме на вплив на злочинність, її окремі види або недопущення конкретних злочинів;

- суб'єктами спеціального попередження злочинів є організаційні структури, для яких боротьба зі злочинністю становить основну функцію.

 

169. По­нят­тя і оз­на­ки пра­во­по­ру­шень.

Правопорушення – це суспільно небезпечне або шкідливо неправомірне винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи, яке спричиняє юридичну відповідальність. Правопорушенню властиві такі ознаки:

-має протиправний, неправомірний характер;

-є суспільно-шкідливим або суспільно-небезпечним;

-виражається в поведінці – протиправні дії або бездіяльності;

-має свідомо вольовий характер (правопорушенням визнається лише неправомірне діяння деліктоздатної особи);

-є винним (правопорушенням визнається лише винне діяння, тобто дія, яка виражає негативне внутрішнє ставлення правопорушника до інтересів людей, завдає своєю дією чи бездіяльністю збитки суспільству і державі, містить вину);

-є кримінальним, тобто спричиняє застосування до правопорушника заходів державного примусу, заходів юридичної відповідальності у вигляді позбавлень особистого, організаційного і матеріального характеру.

Відсутність вищезазначених ознак не дозволяє розглядати діяння як правопорушення.