Ознаки держави, що відрізняють її від інших організацій і установ суспільства.

Елементами політичної системи суспільства є як держава так і політичні партії, політичні рухи, громадські обєднання і т. ін. Але особливе місце у політичній системі суспільства належить державі, оскільки вона є головним засобом досягнення цілей, що стоять перед суспільством, концентрує у собі різноманітність політичних інтересів, надає стійкості політичній системі за допомогою упорядкування її діяльності. Це можна довести за допомогою ознак держави, що відрізняють її від громадських об’єднань:

1. у кожній політичній системі суспільства може існувати лише ОДНА держава, а громадських об”єднань – БАГАТО.

2. держава – організація всього населення, а ГО – частини населення

3. лише Д є одноособовою повновладною організацією в масштабі всієї країни, здатною захистити основні права і свободи всіх осіб, що перебувають на її території

4. лише Д має у своєму розпорядженні спеціальний апарат, який займається управлінням громадськими справами;

5. лише Д має у своєму розпорядженні спеціальні установи та заклади примусового характеру і має монопольне право застосовувати примус на своїй території; ГО позбавлені цих ознак;

6. лише Д має монопольне право видавати юридичні норми, обовязкові для всього населення, і забезпечувати їхню реалізацію. ГО приймають програми, статути, поточні рішення, що мають внутрішньоорганізаційне значення;

7. лише Д має монопольне право встановлювати і стягувати податки, формувати загальнонаціональний бюджет;

8. лише Д є офіційною особою (представником усього народу) всередині країни і на міжнародній арені – суверенною організацією. ГО такі якості і функції не властиві. Вони вирішують локальні за своїм змістом та обсягом завдяння у суворо визначеній сфері громадського життя.

 

 

Взаємодія держави з партіями, суспільними об”єднаннями, тощо

Об”єднання громадян тією чи іншою мірою беруть участь у політичному житті суспільства, у політичних відносинах з державою і таким чином взаємодіють (співробітничають чи конфліктують) з нею.

Взаємовідносини держави і об”єднань громадян мають правовий характер. В Україні правові основи взаємовідносин держави і об”єднань громадян закріплені в Законі від 16.06.1992р. „Про об”єднання громадян”, визначені ст.36, 37 Конституції України.

Об”єднання громадян не є об”єктами управління з боку державних структур. Їх діяльність визначається статусом, цілями і завданнями їх створення, що не виходять за рамки закону. Беручи участь у соціально-політичному і культурному житті суспільства і держави, громадські організації та їх об”єднання реалізують права, передбачені статутами (положеннями).

Держава (в особі державних органів і посадових осіб):

1)встановлює юридичні норми, які визначають порядок їх офіційного визнання (легалізації) шляхом реєстрації;

2)реєструє об”єднання громадян і встановлює їх ідентифікаційний код;

3)забезпечує дотримання прав і законних інтересів об”єднань громадян;

4)здійснює контроль і нагляд за відповідністю діяльності об”єднань громадян зареєстрованому статуту:

-нагляд за виконанням і дотриманням законності здійснюють органи прокуратури;

-контроль над джерелами і розмірами надходжень і сплатою податків здійснюють фінансові органи і органи державної податкової адміністрації;

5)передбачає відповідальність уповноважених осіб громадських об”єднань за порушення законодавства;

1) не втручається у діяльність громадських організацій, тому що вони не є об”єктами державного управління;

2) створює режими найбільшого сприяння для їх функціонування: наділяє певними пільгами або зовсім звільняє від податків, або надає дотації і кошти.

 

Поняття і визначення права.

Право – система норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до примусу.

Визначення права здійснюється через його специфічні ознаки, якими є:

1)вираження міри свободи, рівності і справедливості, яке означає, що право з достатньою повнотою втілює основні права та свободи людини, визнані в світовому співтоваристві. Право є мірою свободи та рівності людей, установленою державою таким чином, щоб свобода одного не обмежувала свободи іншого. І цією мірою є справедливість.

2)Нормативність – виявляє сенс і призначення права. Нормативністю права до суспільного життя вносяться істотні елементи єдності, рівності, принципової однаковості – право виступає як загальний масштаб, міра поведінки людей. За допомогою норм право регулює різні суспільні відносини, є знаряддям втілення в життя політики держави, засобом організації її різнобічної управлінської та іншої діяльності.

3)Формальна визначеність права означає чіткість, однозначність, стислість формальних правових приписів, виражених у законах, наказах, постановах тощо. Досягається це за допомогою правових понять, їх визначень, правил юридичної техніки.

4)Системність права полягає у тому, що право – це не просто сукупність приписів і норм, а їх система, де всі елементи пов”язані та узгоджені. Системність вноситься до права законодавством.

5)Вольовий характер права, вираження в ньому суспільних, групових та індивідуальних інтересів означає, що в праві проявляється і втілюється воля, змістом якої є інтерес. Право акумулює суспільну, групову та індивідуальну волю громадян у їх гармонічному поєднанні, злагоді та компромісах.

6)Загальнообов”язковість права виражається в тому, що встановлені правила поведінки є загальними та обов”язковими для всієї країни. Загальнообов”язковість, загальність праву надає те, що в ньому виражаються узгоджені інтереси учасників регульованих відносин, що воно має нормативний характер.

7)Державна забезпеченість, гарантованість права, аж до примусу, свідчить про те, що державна влада, держава в цілому підтримує загальні правила, які визнаються державою правовими.

 

Право об”єктивне і суб”єктивне.

1.Правова норма виникає не випадково. Вона зумовлена обб”єктивними закономірностями: інтересами,потребами, історичними умовами, економчним станом тощо, - а тому не залежить від бажань окремої особи, існує як незалежний від неї об”єктивний факт загальної поведінки людей. Право сприймається особою як об”єктивна реальність,як об”єктивна вимога додержання певних правил поведінки. В ньому закладено не лише об”єктивна сутність права, а й умова виконання його приписів собою. Право добровільно виконується тільки тому, що воно для особи є фактом об”єктивним. Таким чином, об”єктивне право – це право, що діє в державі як загальна об”єктивна закономірність необхідності регулювання суспільних відносин. Іншими словами, усі норми права в своїй сукупності створюють право в державі, яке і називають об”єктивним правом.

2. Суб”єктивне право – це закріплені правом певні юридичні можливості особи. Отже, суб”єктивне право набувається особою внаслідок дії права об”єктивного, яке закріплює за нею певні юридичні можливості, а держава гарантує захисст дій особи щодо реалізації наданих їй правових можливостей. Іншими словами, суб”єктивне право виглядає як правова можливість, яку особа може реалізувати, а може й не реалізуватию, якщо для неї надані об”єктивним правом можливості або не вигідні, або непоотрібні.Тут особа діє на свій власний розсуд.

Таким чином, якщо об”єктивне прааво – це система загальнообов”язкових, формально визначених норм, які забезпечуються державою і слу жать критерієм правомірної (дозволеної)і неправомірної (недозволеної)поведінки особи, то суб”єктивне право – це прво на юридично можливу поведінку особи та право на звернення до держави за захистом своїх ююридичних можливостей.