Входження усрр до складу срср.

Установлення радянської влади в Україні наприкінці 1919 р. поставило питання щодо врегулювання міждержавних відносин РСФРР і УСРР, яка формально зберігала ознаки незалежності.

Більшовики змушені були рахуватися з українським рухом, що знач­но зміцнів за роки національно-визвольних змагань. Але їхні поступки українцям, як правило, мали декла­ративний характер. Зокрема, проголошуючи на словах відданість принципу самовизначення націй та «визнання самостійності УСРР», російське керівництво на чолі з В.Леніним насправді прагнуло міцніше прив'язати Україну до Москви. Вже влітку 1919 р. більшовики втягнули її у т. зв. воєнно-політичний союз радянських республік, за яким створювалася єдина армія, орга­ни безпеки, деякі інші структури. Наступним кроком у цьому напрямі стало підписання 28 грудня 1920 р. між РСФРР і УСРР Союзного робітничо-селянського до­говору, що фактично визнавав незалежність і суверенність обох республік, передбачав створення воєнного та господарського союзу, об'єднання комісаріатів військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, шляхів, пошти, телеграфу. Об'єднані комісаріати входили до складу Уряду РСФРР і мали в українському уряді своїх уповноважених. Народний комісаріат закордонних справ УСРР зберігав свою формальну незалежність.

Але реально за цим договором Радянська Україна фактично була поз­бавлена ознак реального суверенітету, передавши в союзне, а насправді — московське підпорядкування армію і флот, управління економікою і зовнішньою торгівлею, фінанси, можливість розпоряджатися трудовими ресур­сами, шляхами і навіть засобами зв'язку.

Керівник українського уряду Християн Раковський, нарком юстиції Микола Скрипник, нарком освіти Володимир Затонський та інші виступали проти централізаторської політики уряду РСФРР.

6 жовтня 1922 р. було визнано необхідність укладення договору між Україною, Білорусією, Грузією, Вірменією, Азербайджаном та Росією про об'єднання їх у федерацію під назвою «Союз Радянських Соціалістичних Республік».

10 грудня 1922 р. VII Всеукраїнський з'їзд у Харкові прийняв Декларацію про підтримку утворення нової держави — Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

30 грудня 1922 р. І з'їзд Рад РСФРР, УСРР, БСРР і Закавказької федерації (Азербайджан, Вірменія, Грузія) ухвалив у Москві декларацію і до­говір про створення СРСР.

Цими документами проголошувався принцип добровільного і рівноправного утворення СРСР, закріплювалося право вільного виходу республік зі складу СРСР. Конституційне оформлення статусу СРСР відбулося протягом 1923— 1924 рр.

Конституційна комісія на чолі з Михайлом Калініним розробила проекти договору та союзної конституції. Проект конституції передбачав посилення політики централізму, втручання в права республік, утворення унітарної держави. Український проект договору про утворення СРСР передбачав забезпечення прав національних республік у складі СРСР (право республік на проведення територіальних і конституційних змін, наявність громадянства республік). Однак український проект було відхилено союзною конституційною комісією, а його авторів X. Раковського та М. Скрипника звинувачено у «конфедералізмі».

Єдине, чого вдалося доби­тися національним республікам — це уникнути сталін­ської моделі об'єднання, яка передбачала включення їх на правах автономій до складу Російської Федерації. За основу державного союзу було взято ленінський федеративний принцип, що формально надавав суб'єк­там об'єднання однакового статусу. В. Ленін не був про­тивником централізації, але розумів, що негайне ство­рення відверто централізованої держави за образом і подобою Російської імперії негативно вплине на пер­спективи «світової соціалістичної революції». Однак, як показало майбутнє, створення СРСР все ж ґрунту­валося на принципі імперського централізму.

Союзний договір передбачав:

1) український радянський уряд на території республіки теоретично мав юрисдикцію над сільським господарством, внутрішніми справами, пра­восуддям, освітою, охороною здоров'я та соціальним за­безпеченням;

2) із союзним урядом український уряд ділився владою в питаннях виробництва продуктів хар­чування, робочої сили, фінансів, народного господарства та інспекції;

3) у виключній компетенції союзного уря­ду залишилися зовнішні зносини, армія, флот, зовнішня торгівля, зв'язок, транспорт.

31 січня 1924 р. II Всесоюзний з'їзд рад прийняв Конституцію СРСР, яка затверджувала об'єднання радянських республік в єдину багатонаціональну державу — Союз Радянських Соціалістичних Республік.

За Конституцією СРСР 1924 р. Україна мала фор­мальне право на вихід із союзу, але лише за дозволом компартії. Пізніше Сталін визнавав: «За бажанням республіки можуть вийти з СРСР. Та в кожній з них на те й існує компартія, щоб вони цього ніколи не побажали».

Легітимність договору про створення СРСР є сум­нівною, оскільки всі рішення приймалися партійною верхівкою, а про такі загальнодемократичні механізми, як опитування чи референдум, ніхто й не згадував. Крім того, дехто з дослідників стверджує, що навіть з погля­ду радянського права при утворенні союзної держави було допущено серйозні порушення.

Так, історик Я. Дашкевич, проаналізувавши союзний договір 1922 р., при­йшов до таких висновків: 1) Радянський Союз як то­талітарна держава був утворений з допомогою бруталь­ної сили, яка на самому початку свого виникнення навіть не дбала про те, щоб своє терористичне існування і пра­вовий нігілізм маскувати юридичними формулами; 2) Україна, приступаючи до союзного договору'1922 р. як нібито окрема соціалістична держава, вже в той час була в становищі колонії, що було закріплено де-юре двома роками раніше російсько-українським союзним договором 1920 р.; 3) так званий союзний договір 1922 р. ніколи не вийшов поза стадію проекту, який ще треба було доповнювати, обговорювати, затверджувати і вво­дити в дію. Як міжнародний акт він не був рати­фікований і ніколи не діяв ні формально, ні фактично. Жорстока централізаторська тенденція, що посилюва­лася в умовах тоталітарного режиму, вела до обмеження і так незначних прав республік, які об'єдналися в Радян­ському Союзі. Проте сам факт існування та визнання Української Соціалістичної Радянської Республіки з чітко окресленою територією, власними адміністрацією, центром, апаратом, із можливістю розвивати культуру, мову, літературу створював певні передумови для націо­нально-культурного відродження українського народу.

 

Висновок. Входження УСРР до складу СРСР привело до остаточної втрати нею своєї формальної незалежності. На території СРСР встановлювалося повновладдя комуністичної партії.

 

■ Дати: 30 грудня 1922 р., 31 січня 1924 р.

■ Поняття, терміни, назви: УСРР, РСФРР, СРСР, автономізація, федерація, конфедерація, договірна федерація, союзна держава, Конституція СРСР.

■ Особистість в історії: В. Ленін, Й. Сталін, X. Раковський, М. Скрипник.

Відповідність програмі: Новітня історія України. Українська РСР в умовах нової економічної політики (1921-1928).

Відповідність підручникам: Турченко Ф.Г. Новітня історія України. Частина перша. 1914 – 1939. Підручник для 10-го класу. Вид. 3-те, випр. та допов. - К.: Генеза, 2001. - 352 с.: іл. – С. 213-254.

Світлична В.В. Історія України: Навч.посібник. 2-ге вид., перероб. і допов. – К.: «Каравела», Львів: «Новий світ-2000», «Магнолія плюс», 2003. – 308 с. – С. 167-192.

 

24. Політика «українізації» (коренізаціі) 20-х – 30-х рр., її завдання та наслідки.

О Шумський, М. Скрипник.

У 1920-ті рр. складовою частиною національно-культурних процесів в Україні була політика коренізаціі, що проводилася ВКП(б) в роки непу. При здійсненні політики коренізаціі в Україні виділяються два аспекти: українізація і створення умов для розвитку національних меншин.

Українізація — політика, спрямована на підготовку та виховання партійно-державних кадрів української національності; урахування національних факторів при формуванні партійного й державного апарату; організація та відкриття мережі українських дитячих садків, шкіл, технікумів, закладів культури (бібліотек, музеїв, театрів тощо); випуск українських газет, журналів, книг і підручників; глибоке вивчення української мови, літератури, історії України, географії; відродження й розвиток національних традицій культури.

Політика українізації запроваджувалась партійним керівництвом на підставі рішень XII з'їзду РКП(б), що відбувся у квітні 1923 р. Ця політика мала на меті зміцнити контроль партійних органів над національними окраїнами, розширити свій вплив на місцеве, зокрема українське, населення й керувати процесом національного відродження в Україні. Відповідно до декретів ВУЦВК у 1923 р. в Україні проголошувалася рівність мов і визначалась необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Для проведення політики українізації було створено комісію на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським. Від самого початку ця політика наштовхувалася на опір з боку русифікованої верхівки КП(б) України. У партійному керівництві виникла теорія боротьби двох культур, яку обстоював секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь. Відповідно до неї українська культура визнавалася селянською і відсталою, а тому мусила відійти в небуття. Цьому протистояли нарком освіти УРСР О. Шумський і його помічники М. Скрипник і Г. Гринько, які були прихильниками національного відродження і прагнули перетворити українізацію на ефективний важіль національного відродження. Завдяки їх діяльності процес українізації проходив успішно.

Шумський Олександр Якович народився у бідній селянській родині. У 1915 р. вступив до Московського ветеринарного інституту. Став членом Української партії соціалістів-революціонерів. Із 1920 р. — член КП(б)У, входив до складу ЦК партії, обіймав відповідальні державні посади. У 1924— 1927 рр. був наркомом освіти УСРР. У 1927 р. на об'єднаному пленумі ЦК КП(б)У був обвинувачений у «націоналістичному ухильництві» (так званий «шумськізм») і направлений на другорядну роботу в ЦК ВКП(б). Очолював ЦК профспілок працівників освіти. У 1933 р. був репресований.

Скрипник Микола Олексійович народився в Катеринославській губернії у родині залізничного службовця. Навчався в Санкт-Петербурзькому технологічному інституті. Із 1901 р. став займатися професійною революційною діяльністю, за що зазнав переслідувань з боку влади. Був активним учасником встановлення радянської влади в Україні, одним з організаторів створення КП(б)У, членом ЦК КП(б)У. Обіймав посади наркома внутрішніх справ, наркома юстиції і Генерального прокурора УРСР. У 1927—1933 рр. керував роботою народного комісаріату освіти УРСР. Скрипник активно сприяв проведенню політики українізації. У 1933 р. на пленумі ЦК КП(б)У він був обвинувачений у націоналізмі й помилках теоретичного і практичного характеру. Ці несправедливі обвинувачення призвели його до самогубства.

 

Рушійною силою політики українізації стала українська інтелігенція. Активними прихильниками цієї політики були М. Грушевський, Д. Багалій, М. Куліш, М. Хвильовий, інші діячі культури й мистецтва. В українській літературі розгорнулася дискусія про місце України в складі СРСР, її минуле та майбутнє. З 1925 р. відбувалась політика українізації партії більшовиків й державних органів. Державні Службовці повинні були складати іспити з української мови. Частка українців у партії зросла, але переважно на нижчих щаблях партійної ієрархії. У 1929 р. в УРСР більша частина шкіл і технікумів перейшли на українську мову викладання, у чому їм поступалися інститути. Тираж українських газет з 1924 по 1927 рр. збільшився у 5 разів, почався процес дерусифікації міст через масовий наплив до них українських селян. Національна мова впроваджувалась у школах командного складу. У Харкові з цією метою було створено Школу червоних старшин.

Українізація створила сприятливі умови для розвитку національних меншин: у складі України було створено Молдавську Автономну Радянську Республіку, засновано німецькі, грецькі, болгарські, польські, автономні єврейські райони.

Наприкінці 1930-х рр. політика коренізаціі під тиском командно-адміністративної системи почала поступатися своїми позиціями. У 1938 р. політику коренізаціі в Україні було згорнуто остаточно.

 

Висновок. У своїй політиці більшовики враховували процес українського національного відродження, прагнули його контролювати за допомогою політики українізації і спрямувати в русло соціалістичного будівництва. Однак у 1930-х рр. процес національного відродження почав виходити за межі існуючої тоталітарної системи, тому політика коренізаціі була згорнута.

 

■ Дати: квітень 1923 р., 1929 р., 1938 р..

■ Поняття, терміни,назви: коренізація, українізація, теорія «боротьби двох культур».

■ Особистість в історії: О. Шумський, М. Скрипник, М. Грушевський, Д. Багалій, М. Куліш, М. Хвильовий.

 

Відповідність програмі: Новітня історія України. Українська РСР в умовах нової економічної політики (1921-1928).

Відповідність підручникам: Турченко Ф.Г. Новітня історія України. Частина перша. 1914 – 1939. Підручник для 10-го класу. Вид. 3-те, випр. та допов. - К.: Генеза, 2001. - 352 с.: іл. – С. 213-254.

Світлична В.В. Історія України: Навч.посібник. 2-ге вид., перероб. і допов. – К.: «Каравела», Львів: «Новий світ-2000», «Магнолія плюс», 2003. – 308 с. – С. 167-192.