Опозиційний рух в Україні (1965—1985 рр.).

Опозиційний рух в УРСР (СРСР) у 1965— 1985 рр. прийнято називати дисидентським.

Дисидентство — рух незгодних, рух інакомислячих.

Проявами дисидентського руху стали протест проти антинародних дій партійно-державного режиму, недотримання ним конституційних положень та очевидних порушень соціальної справедливості. Його представники в Україні спочатку виступили проти недоліків існуючої системи, ігнорування марксистсько-ленінських ідей, порушення законів, прав людини, свободи слова, совісті (віросповідання), друку, за вільний розвиток української мови і культури, за правду історії. Ідеологія дисидентства, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово переросла у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві, повалення комуністичного тоталітарного режиму.

Тоталітарна природа радянського режиму сама по собі є причиною опору, тому породжує необхідність захисту прав людини.

Правозахисний рух і став однією з форм (течій) дисидентства. Передумовою для посилення критики режиму, становлення організованого інакомислення створив процес десталінізації, розпочатий М. Хрущовим та XX з'їздом КПРС.

На XX з'їзді партії (лютий 1956 р.) Перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов виступив із доповіддю «Про культ особи та його наслідки». Почалася «хрущовська відлига» — суперечливий процес деякої лібералізації суспільного та культурного життя, амністія більшості політв'язнів сталінських таборів, реабілітація репресованих. Дисидентський рух в Україні, що неминуче набрав національно-демократичного забарвлення, заявив про себе ще в середині 1950-х — на початку 1960-х рр. «Шістдесятники» — молоде покоління талановитих літераторів і митців, які здобули собі визнання не тільки творчою, а й громадською діяльністю.

Серед перших дисидентських організацій і груп в Україні були:

· Українська робітничо-селянська спілка, що утворена в 1968 р. на чолі з юристом Л. Лук'яненком.

Завдання спілки — несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, стати незалежною державою. За офіційними даними органів, спілка мала політичну програму і об'єднувала близько 30 членів У травні 1961 р. в одному з приміщень тюремного ізолятора облуправління КДБ у Львові відбувся закритий судовий процес («справа юристів») над членами УРСС. Л. Лук'яненка засудили до розстрілу (згодом смертну кару замінили 15 роками ув'язнення), інших членів спілки на різні терміни ув'язнення (від 10 до 15 років).

· Об'єднана партія визволення України;

· Український національний фронт (видавав журнал «Воля й Батьківщина»);

· Український національний комітет.

Судові процеси над представниками політичної опозиції відбувалися у Києві, Донецьку, Запоріжжі, Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську. При цьому радянське керівництво заявляло про відсутність переслідувань з політичних мотивів.

Після зміщення М. Хрущова репресії проти дисидентів посилились. У серпні—вересні 1965 р. були заарештовані літературний критик І. Світличний, художник П. Заливаха, публіцист та історик В. Мороз, поет-перекладач С. Караванський та ін. (усього близько 20 осіб). Ще раніше П. Григоренка позбавили генеральського звання, кинули на примусове «лікування» у психіатричну лікарню.

Своєрідним підсумком діяльності дисидентів періоду «відлиги» стала робота І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». У русі Опору активну участь брали також робітники й службовці; їх активна протидія існуючому ладові виявлялася в різних формах: страйках, організаційному опорі, бунтах. Проте виступи робітників були некоординованими і не мали зв'язку з дисидентським рухом. Виступи робітників мали місце в Прилуках, Кривому Розі, Горлівці, Одесі, Львові та ін. Виступи відбивали невдоволення політикою тоталітарної держави, механізмом визискування трудового народу, сильним пресом експлуатації, невідповідністю дій урядових інстанцій конституційним положенням, систематичними порушеннями органами влади Основного Закону — Конституції.

Національно-демократичний рух 1960-х рр. заклав основу для подальшого розгортання дисидентського руху, у якому зрештою виділились три основні напрямки:

а) національно-визвольний — боротьба за вільний розвиток української мови й культури, за відновлення самостійної України;

б) правозахисний — вимоги дотримання в СРСР основних прав ї свобод людини, викриття злочинів тоталітарної системи;

в) релігійний рух — за відновлення в Україні заборонених релігійних конфесій, за свободу віросповідання.

Після підписання Радянським Союзом у серпні 1975 р. заключного документа в Гельсінкі (офіційна згода тоталітарної влади шанувати громадянські права своїх підданих) у країні активне поширюється дисидентський рух. Повіривши в лібералізацію радянського ладу, дисиденти почали організовувати легальні групи й об'єднання, які (на їх думку) мали наглядати за дотриманням прав людини в СРСР.

Перший Гельсінський комітет було засновано в Москві в травні 1976 р. Незабаром з'явилися аналогічні організації в Литві, Грузії, Вірменії. Між різними дисидентськими групами, встановилися тісні зв'язки. 9 листопада 1976 р. М. Руденко, О. Бердник, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, Н. Строката-Караванська, О. Мешко, М. Матусевич, М. Маринович, О. Тихий проголосили утворення Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод - (УГГ). Через два дні до групи приєднався колишній генерал-майор Радянської армії, українець за походженням, П. Григоренко. УГГ ставила завдання ознайомити широкі кола української громадськості з Декларацією прав людини, сприяти виконанню Гельсінських угод, домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси, створення незалежного прес-агентства, інформування світової громадськості про факти порушень в Україні Декларації прав людини та гуманітарних статей, прийнятих нарадою у Гельсінкі. За час існування Українська Гельсінська група нараховувала 37 членів. З 1976 до 1980 р. вона зробила 30 заяв. У СРСР серед п'яти подібних груп УГГ була найчисленнішою і найактивнішою. Вона діяла в межах чинного законодавства і підтримувала контакти з аналогічними об'єднаннями в СРСР, ставлячи мету «інтернаціоналізувати» захист громадянських і національних прав.

Ні поміркованість УГГ, ні вимоги Заходу дотримуватися прав людини не перешкодили радянським органам вчинити її погром. До 1980 р. три чверті членів Української Гельсінської групи були ув'язнені. Як зазначив колишній український дисидент єврейського походження Я. Сусленський, до українських правозахисників були застосовані найсуворіші покарання. Якщо прибалтійці та вірмени одержували по три-чотири роки ув'язнення, то кожний український політв'язень був засуджений у середньому на 12 років ув'язнення і заслання. У 1984—1985рр. у тяжких умовах ув'язнення померли члени УГГ: В. Стус, О. Тихий, В. Марченко і Ю. Литвин. Наступ карально-репресивної системи не загальмував розвиток національно-демократичного руху. Усередині 1980-х рр., з початком перебудови, він отримав новий імпульс. Улітку 1988 р. у Львові на базі УГГ сформувалася організація республіканського масштабу — Українська Гельсінська спілка (УГС) на чолі зі звільненим у грудні цього року політв'язнем Л. Лук'яненком. Програмним документом УГС була Декларація принципів, написана В. Чорноволом та братами М. і Б. Горинями. Автори Декларації вимагали перетворити СРСР на конфедерацію незалежних держав, передати владу КПРС демократично обраним Радам, проведення українізації, права УРСР на власну дипломатичну діяльність, легалізацію заборонених віросповідань, упровадження ринкової економіки й громадянського контролю над карними органами. Запропонована УГС програма була схвалена багатьма правозахисними і неформальними організаціями і взята за основу Декларації про суверенітет України (липень 1990 р.).

У квітні 1990 р. близько 500 делегатів з'їзду УГС, які представляли її однодумців з усіх областей республіки, заявили про розпуск УГС і створення Української республіканської партії (УРП), метою якої було проголошення Української незалежної держави. Головою партії було обрано Л. Лук'яненка. На травень 1992 р. УРП налічувала понад 14 тис. осіб. На III з'їзді (травень 1992 р.) від партії відокремилося радикальне крило на чолі зі С. Хмарою, яке вирішило утворити нову партію. Головою УРП було обрано М. Гориня, почесним головою — Л. Лук'яненка.

 

Висновок. Значення боротьби дисидентів полягає в тому, що відбулось організаційне й ідейне оформлення національно-демократичного руху, викривалася тоталітарна суть й антиукраїнський характер радянського режиму, дальшого розвитку набули національна самосвідомість і національна культура, підтримувалась віра в можливість опору репресивній державі.

 

■ Дати: 1956 р., 1958 рр.; 1972 р.; серпень 1975 р., травень 1976 р., 9 листопада 1976 р., 1988 р..

■ Поняття, терміни, назви: дисидентство, правозахисний рух, «шістдесятники», УРСС, Гельсінський акт, УГГ, УГС.

■ Особистість в історії: М. Руденко, І. Кандиба, В. Стус, Л. Лук'яненко, В. Чорновіл.

 

Відповідність програмі: Новітня історія України. Україна у період загострення кризи радянської системи (середина 60- початок 80-х років).

Відповідність підручникам: Турченко Ф.Г., Панченко П.П. Новітня історія України. (1939- 2001): Підручник для 11-го класу. – Вид. 4-те, допр. і допов. - К.: Генеза, 2001. - 384 с.: іл., карти. – С. 168-215.

Світлична В.В. Історія України: Навч.посібник. 2-ге вид., перероб. і допов. – К.: «Каравела», Львів: «Новий світ-2000», «Магнолія плюс», 2003. – 308 с. – С. 211-240.

 

52. Ідеологізація і русифікація куль­турного життя в 70 – 80-ті роки.

По­літичний курс на «злиття націй».

У 1970-х — середині 1980-х рр. культурне життя України продовжувало активно розвиватися.

Проте і воно зазнавало негативного впливу тоталітарного режиму. Розвиткові наукових досліджень у Радянському Союзі, і зокрема в УРСР, надавалося великого значення. Так, Академія наук УРСР на чолі з Б. Патоном стала провідним науковим центром України. З'явилися роботи істориків М. Брайчевського про походження Русі, виникнення Києва, Ю. Бадзьо про походження російського, українського і білоруського народів. Вийшли у світ такі багатотомні видання, як «Історія Української РСР», «Історія української літератури», Українська радянська енциклопедія, Радянська енциклопедія історії України та ін. Однак замовчування багатьох прізвищ і фактів української історії зробили ці фундаментальні праці недосконалими.

У цей час динамічно розвивалася українська література: видавалися твори М. Стельмаха, П.Загребельного, І.Білика. Ю.Мушкетика, Д.Павличка, І. Драча, Б. Олійника та ін. Стали відомими імена нових поетів, і серед них В. Стуса, твори якого не видавалися в Україні за життя поета.

Але на початку 1970-х рр. після цькування О. Гончара за роман «Собор», у якому зображуються події української історії, розкривається глибока повага до його традицій і звичаїв, починається відкритий перехід до «закручування гайок» в ідеологічній і культурній сферах.

Ідеологічного розгрому в Україні зазнали твори М. Вінграновського, В. Шевчука, Ю. Щербака, Р. Андріяшка та ін. Ці молоді поети і прозаїки у своїх творах відображали реалії сучасного життя.

«Незручних» літераторів, які сприяли піднесенню національної самосвідомості громадян — О. Гончара. І. Дзюбу, О. Бердника, Б. Чичибабіна, виключили зі Спілки письменників України. Російського письменника В. Некрасова, який постійно жив у Києві, вислали за кордон. Затягувалося видання творів Ліни Костенко «Княжа гора», «Маруся Чурай», які побачили світ наприкінці 1970-х рр. Ідеологічний пресинг негативно впливав на розвиток творчого процесу в літературі.

Кіно залишалось найбільш масовим мистецтвом. Великим успіхом користувався фільм «Тіні забутих предків» режисера С. Параджанова. Кінофільми Ю. Ілленка, К. Муратової, І. Миколайчука. Л. Бикова стали гордістю українського кінематографа. У цей період у кіномистецтві зародився новий Напрямок — «поетичне кіно».

Позитивні зміни відбулися в розвитку українського театрального мистецтва. Прославили Україну своїми виступами академічні драматичні театри імені І. Франка в Києві, ім. Т. Шевченка в Харкові, ім. М. Заньковецької у Львові. Найбільш яскравими серед театральних зірок були такі майстри, як Н. Ужвій, Д. Гнатюк, А. Солов'яненко, Б. Ступка, А. Роговцева, В. Дольський тощо. У цей період зросла кількість театрів, і в середині 1980-х рр. їх налічувалось майже 90, але театральний репертуар перебував під постійним контролем ідеологічних відділів партійних органів.

В образотворчому мистецтві провідними стали історико-революційна, патріотична і «виробнича» теми. В Україні працювали видатні художники Т. Яблонська, О. Заливаха, А. Горська, скульптор І.Гончар, художниця-самоук К. Білокур. У 1970-х рр. відбувався перехід до десятирічної загальної середньої освіти, що стало значним досягненням того часу. Зміни в системі освіти посилили процес русифікації навчання. Продовжувала діяти інструкція Міністерства освіти УРСР про вивчення української мови за згодою батьків.

Кількість україномовних шкіл зменшувалася, особливо в Криму, Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Харківській областях. 1 червня 1978 р. ЦК КПРС прийняв постанову «Про подальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках». Цією постановою розпочався новий наступ на національну школу. У 1979 р. у Ташкенті (Узбекистан) відбулася науково-практична конференція «Російська мова — мова дружби і співробітництва народів СРСР», на якій було рекомендовано вивчати російську мову в дошкільних навчальних закладах з п'яти років. Реформа загальноосвітньої школи (1984 р.) сприяла процесу ідеологізації та русифікації навчання в Україні. Українська мова досить сплановано витіснялася зі школи.

Держава продовжувала суворо контролювати навчально-виховний процес і домагалася необхідної ідейної спрямованості. Посилення ідеологізації негативно вплинуло на рівень викладання суспільних і гуманітарних дисциплін, як у школі, так і у вищих навчальних закладах. Уніфікація процесів навчання і виховання, незважаючи на плідну діяльність педагогів-новаторів — В. Шаталова, М. Щетиніна, обмежувала творчий розвиток особистості.

Але переважна більшість діячів культури виконували вимоги партійних ідеологів, за що одержували великі гонорари, лауреатські звання, державні премії, різні соціальні блага. Партійні органи через громадські організації — союзи письменників, художників, композиторів, впливали на «неслухняних» митців. Передбачалося, що основними постулатами творчості мають бути ідеї соціалістичного реалізму, партійності й народності, боротьби радянської людини за побудову соціалізму і комунізму.

Висновок. Процеси, що відбувалися в 1970—1980-ті рр. в культурному і духовному житті України, мали суперечливий характер. З одного боку, відбувається бурхливий розвиток науки, виникають нові напрямки в мистецтві, стають широко відомими імена нових театральних діячів, письменників, поетів, а з іншого боку, посилювався процес русифікації, наступ на національно-культурні права республіки загострив питання про збереження національної самобутності українського народу, який поступово трансформувався в «радянський народ».

 

■ Дати: 1978 р., 1984 р..

■ Поняття, терміни, назви: Академія наук УРСР, русифікація, «поетичне кіно».

■ Особистість в історії: М. Стельмах, П.Загребельний, Ю.Мушкетик, Д.Павличко, І. Драч, Б. Олійник, Б. Патон, М. Вінграновський, О. Гончар, С. Параджанов,. Ю. Ілленко, К. Муратова, І. Миколайчук, Л. Биков, Н. Ужвій, Д. Гнатюк, А. Солов'яненко, Б. Ступка, А. Роговцева, Т. Яблонська, О. Заливаха, А. Горська, К. Білокур.

Відповідність програмі: Новітня історія України. Україна у період загострення кризи радянської системи (середина 60- початок 80-х років).

Відповідність підручникам: Турченко Ф.Г., Панченко П.П. Новітня історія України. (1939- 2001): Підручник для 11-го класу. – Вид. 4-те, допр. і допов. - К.: Генеза, 2001. - 384 с.: іл., карти. – С. 168-215.

Світлична В.В. Історія України: Навч.посібник. 2-ге вид., перероб. і допов. – К.: «Каравела», Львів: «Новий світ-2000», «Магнолія плюс», 2003. – 308 с. – С. 211-240.