Масові репресії та їхні наслідки для України.

 

У кін. 20-х-на поч. 30-хрр. політична система Радянського Союзу, зберігаючи зовні усі атрибути демократії, фактично перетворилася на тоталітарну, яку дослідники називають режимом особистої влади Сталіна або сталінщиною.

Тоталітарний режим базувався на цілій системі монополій: моно­полії більшовиків на політичну владу, на ідеологію, на керівництво економікою.

Монополія на владу: Більшовики усунули з політичної арени всі інші політичні партії. В Україні була заборонена діяльність лівих есерів, комуністів-боротьбистів, української кому­ністичної (укапісти) та інших партій, які пропонували альтернативні шляхи розвит­ку. Боротьбисти, зокрема, висловлювали­ся за самостійність України у рівноправ­ному союзі з іншими соціалістичними ре­спубліками.

З грудня 1922 р. вищий представницький орган України - з'їзд рад - став однопартій­ним - більшовицьким. Відбулося об'єднан­ня комуністичної партії з державним апара­том: ключові посади у владних структурах могли належати лише членам правлячої комуністичної партії. Більшовики встано­вили повний контроль над усіма організаці­ями, громадськими об'єднаннями. Опорою влади стали профспілки і комсомол.

Монополія на ідеологію: У суспільстві утвердилася монополія комуністичної ідеології: право на істину визнавалося лише за марксизмом. Значну роль у насадженні офіційної ідеології відігравала цензура, завдяки якій більшо­вики контролювали усі засоби впливу на духовне життя - пресу, радіо, освіту, куль­туру. Функції цензури виконувало спеціальне управління - Головполітосвіта, яке співпрацювало з органами Державного політичного управління (ДПУ).

Тотальний контроль над засобами масо­вої інформації дозволяв маніпулювати свідомістю населення, зводити брехню на державний рівень. Радянська влада переслідувала вірую­чих, релігійні конфесії.

Монополія на керівництво економікою: У ході форсованої інду­стріалізації і насильницької суцільної ко­лективізації відбулося одержавлення усіх форм власності, утвердження командно-адміністративних методів керівництва еко­номікою. Партійно-державний апарат вста­новив монопольний контроль над економі­чною сферою, що і стало фундаментом то­талітарного режиму.

Таким чином, у країні встановилася дик­татура більшовицької партії, її органи пе­ребрали на себе всі функції державної вла­ди.

На XVI з'їзді ВКП(б) (1930 р.) проголо­шено: "Наша партія керує всіма організаці­ями пролетаріату і всіма сторонами діяль­ності пролетарської диктатури, починаючи з придушення класових ворогів і закінчую­чи питаннями коноплі, льону, свинарства..."

На вершині партійно-державної системи влади знаходився Сталін. У Радянському Союзі склався культ його особи. Партійний і державний апарати форму­валися на принципах особистої відданості, готовності виконувати будь-який наказ зверху. У 20-30-і рр. керівниками України були люди, які сумлінно виконували волю Сталіна. Так, ЦК КП(б)У очолювали - Л.Каганович (1925-1928 рр.), С.Косіор (1928-1938 рр.), М.Хрущов - з 1938 р.

Масові репресії

Невід'ємною частиною тоталітарної си­стеми влади був репресивний апарат, який повинен був тримати суспільні процеси під жорстким контролем, знищувати будь-яку опозицію сталінському режиму, будь-які прояви інакомислення. Знаряддям здійснення репресій були каральні органи ДПУ, підпорядкованого наркомату внутрішніх справ (НКВС). (У 1934 р. замість ДПУ створено Головне управління дер­жавної безпеки). Органи ДПУ - НКВС розгорнули масові жорстокі репресії проти всіх прошарків населення.

Масові репресії були захисною реак­цією тоталітарного режиму, оскільки при наявності широкої опозиції цей режим не зміг би забезпечити свого існування.

Ідейним обґрунтуванням масового теро­ру стала теорія Сталіна про неминуче заго­стрення класової боротьби в міру просуван­ня до соціалізму та необхідність у зв'язку з цим посилення пильності і боротьби проти "ворогів народу".

Каральні органи посилювали пошук "ворогів народу", "контрреволюціонерів", "ворогів соціалізму", збільшувалися мас­штаби насильства. Репресії здійснювалися антиконституційними позасудовими "трій­ками" у складі першого секретаря обкому партії, начальника обласного управління внутрішніх справ і прокурора області. Ви­роки виносилися без свідків, без захисту, і навіть без підсудного. Найбільшого мас­штабу репресії досягли у другій пол. 30-х рр., набувши характеру масового терору. Впродовж 1937-1941 р.р. ("п'ятирічка ве­ликого терору") у таборах НКВС було ув'язнено 5 млн. 172 тис. 688 чол., що у 2,2 рази більше, ніж за попередні п'ять років. В Україні репресії здійснювалися в особ­ливо страшних розмірах: сталінський ре­жим прагнув знищити рух за самоутвер­дження української нації. Пленум ЦК ВКП(б) у листопаді 1933 р. дійшов вис­новку, що "на Україні основною небезпе­кою є український буржуазний націо­налізм", і поставив завдання "завдати ни­щівних ударів по націоналістичним петлюрівським елементам, які засіли в різних ділянках соціалістичного будівництва, а особливо в будівництві української соціа­лістичної культури". Це рішення пленуму разом з положенням Сталіна про загострен­ня класової боротьби стало основою ма­сового терору в Україні.

Напрямки масових репресій в Україні:

· Репресії проти селянства (розкуркулювання, штучний голодомор 1932-1933 рр.).

· Боротьба з "підпільними націоналіс­тичними організаціями". Першою була сфабрикована справа проти "Спілки ви­зволення України", за якою в 1930 р. було засуджено 45 чоловік - відомих україн­ських вчених, письменників, політичних діячів колишньої УНР. Серед них - ака­демік, заступник голови Центральної Ради у 1917 р. С.Єфремов, академік М. Слабченко, колишній голова уряду УНР В. Чехівський, колишній міністр закордонних справ УНР А.Ніковський. Після процесу над "СВУ" "розкрили" велику кількість "воро­жих організацій", зокрема "Український національний центр" (її керівником оголо­сили М.Грушевського, його звинуватили в "буржуазному націоналізмі" і вислали в Кисловодськ, де у 1934 р. вчений помер при нез'ясованих обставинах), "Україн­ську військову організацію". Протягом 1930-1937 рр. органи ДПУ - НКВС "ви­крили" в Україні 15 великих "підпільних терористичних і диверсійних організацій націоналістів".

· Репресії проти членів КП(б)У, яких звинувачували в "українському буржуаз­ному націоналізмі", у "ворожій діяльності", у "відсутності пильності", в "троцькізмі" і т.п. У ході "партійної чистки" було знищено майже половину складу КП(б)У, переваж­ну більшість ЦК КП(б)У, українського уряду. Загинули Х.Раковський, Ю.Коцюбинський, С.Косіор, В.Чубар, М.Скрипник та інші.

· Боротьба з "націоналістичними еле­ментами" в Академії наук України: репре­совано багато вчених, розігнано цілі нау­кові інститути.

· Боротьба проти релігії і церкви. Зруйновано і закрито тисячі церков, роз­горнуто гоніння проти священиків і віру­ючих. У 1930 р. була примусово розпущена Українська автокефальна православна церква. Другу п'ятирічку (1933-1937 рр.) оголосили "п'ятирічкою знищення релігії".

· Гоніння проти українських письменни­ків, діячів мистецтва. Жертвами репресій стали десятки тисяч діячів національної культури. Лише за один 1934 р. було роз­стріляно 28 письменників, серед них М.Зеров, Г.Косинка, К.Буревій та ін. Протягом 1934-1938 рр. було заарештовано більше половини членів і кандидатів у члени Спілки письменників України. Був розігна­ний театр "Березіль", його керівник, драма­тург Лесь Курбас загинув у концтаборі. Культурний процес потрапив під контроль партійно-державних чиновників. Якщо 20-і рр. ввійшли в історію України як період "національного відродження", то 30-і рр. дослідники назвали "розстріляним відро­дженням".

· Чистка військових кадрів: був пов­ністю знищений штаб Київського військо­вого округу на чолі з І. Якіром, репресовано 150 чоловік командного складу Харків­ського військового округу на чолі з І.Дубовим. Репресії проти командного складу викликали гострий кадровий голод в армії. Напередодні війни лише 7% командирів мали вищу військову освіту.

Наслідки репресій:

ü тотальний терор торкнувся усіх ка­тегорій населення, були фізично знищені мільйони українців, внаслідок чого україн­ська нація зазнала величезних демографіч­них втрат;

ü занепад української національної куль­тури, інтелектуального потенціалу украї­нської нації;

ü деформація морально-етичних відно­син (насадження атмосфери страху та абсолютної покори, заохочення доносів, соціальна незахищеність населення, фор­мування тоталітарної свідомості);

ü посилення економічної і політичної за­лежності України від центру;

ü шляхом репресій відбулося остаточне утвердження тоталітарного режиму, абсолютної політичної влади Сталіна.

Конституція УРСР 1937 р. У середині 30-х рр. керівництво ВКП(б) зробило висновок про те, що в СРСР відбу­лася перемога соціалізму. Виникла не­обхідність у прийнятті нової конституції.

VIII з'їзд рад СРСР 5 грудня 1936 р. за­твердив нову Конституцію СРСР, а XIV з'їзд рад України 30 січня 1937 р. - нову Конституцію УРСР (назва Українська Соціалістична Радянська Республіка змінювалася на Українську Радянську Соці­алістичну Республіку). Конституція 1937 р. стала третьою радянською конституцією України (перша була прийнята в березні 1919 р., друга - у травні 1925 р.). Але, як і перші дві, вона була копією Конституції, прийнятої в Москві.

Згідно з Конституцією 1937 р. Україна про­голошувалася "соціалістичною державою робітників і селян". Політичною основою УРСР визнавалися ради депутатів трудящих, а економічною - соціалістична влас­ність на засоби виробництва, що мала фор­му державної і колгоспно-кооперативної.

Всьому населенню гарантувалися ши­рокі демократичні права і свободи (свобо­да слова, друку, зборів, недоторканість особи, житла, листування, принцип відкри­тості судових процесів). Запроваджувало­ся загальне виборче право, багатоступеневі вибори до органів влади замінювалися пря­мими при таємному голосуванні.

Демократичні норми Конституції гру­бо порушувалися. На практиці мали місце партійно-державний диктат, тоталь­ний контроль над людиною, масові ре­пресії.

■ Дати: 1928 р., 1936 р., 1937 р.

■ Поняття, терміни, назви: репресії, НКВС, «шахтинська справа», Спілка визволення України, Україн­ський національний центр, монополія, сталінщина, культ особи.

■ Особистість в історії: Й. Сталін.

 

Відповідність програмі: Новітня історія України. Радянська модернізація України (1929 – 1938).

Відповідність підручникам: Турченко Ф.Г. Новітня історія України. Частина перша. 1914 – 1939. Підручник для 10-го класу. Вид. 3-те, випр. та допов. - К.: Генеза, 2001. - 352 с.: іл. – С. 255-315.

Світлична В.В. Історія України: Навч.посібник. 2-ге вид., перероб. і допов. – К.: «Каравела», Львів: «Новий світ-2000», «Магнолія плюс», 2003. – 308 с. – С. 167-192.