Десталінизація (1953-1964 рр.). Зміна політичного курсу, реабілітаційний процес.

Смерть Й.Сталіна, що сталася 5 березня 1953 р., породила серед пригноблених народів Радянського Союзу, в т. ч. й українського, сподівання на суттєве покращення їхнього становища. До певної міри ці надії справдилися. Дійсно, такого розгнузданого терору, який мав місце при Сталіні, вже не було. Однак СРСР і надалі залишався тоталітарною державою, котра ігно­рувала як права народів, так і свободи окремої людини. Загалом наступні три десятиліття після смерті Сталіна умовно можна поділити на два періоди, які істотно відрізнялися між собою і за тривалістю, і за суттю.

Пер­ший — період відносної лібералізації — т. зв. відлига, коли частина кремлівської верхівки на чолі з М.Хру­щовим пробувала частково реформувати тоталітарну систему, щоб подовжити її життєздатність.

Другий період, по суті, являв собою неосталінізм, який характе­ризувався політичною та ідеологічною реакцією, прогре­суючим занепадом і розкладом тоталітарної системи.

Початок -«відлиги». Уже в перші місяці після смерті тирана, коли в політбюро ЦК КПРС (назва з 1952 р.) почалася боротьба за владу, Україна відчула деяке полегшення. В У країні відновилися елементи українізації. Місцевих мешкан­ців масово приймали до лав партії, призначали на відпо­відальні посади, віддавали належне українській мові в установах, навчальних закладах, засобах масової інфор­мації. Збільшилася питома вага українців у центральних державних і партійних установах УРСР: якщо на поч. 1940-х років вони становили там бл. 30 %, то у сер. 1950-х — вже 68 %. Фактично вперше в історії УРСР посаду першого секретаря ЦК КПУ, замість ро­сіянина Л.Мельникова, звинуваченого в русифікації вищої школи і дискримінації місцевих кадрів у Західній Україні, зайняв українець Олександр Кириченко.

Го­ловою Президії Верховної Ради УРСР став Дем'ян Коротченко, а Раду міністрів очолив Никифор Кальченко. Пост заступника голови уряду отримав пред­ставник західноукраїнських областей, син славетного українського письменника Семен Стефаник, щоправда, ненадовго.

У 1954 р. в СРСР широко відзначали 300-річчя «воз­з'єднання» України з Росією. Виходячи з історичних та культурних зв'язків, етнічної і територіальної спорід­неності України й Криму, Верховна Рада СРСР 19 лю­того 1954 р. видала указ про включення Кримської області до складу УРСР. Неврожайні післявоєнні роки в Криму, неспроможність Росії забезпечити населення і Чорноморський флот перш за все продуктами харчу­вання обумовили ситуацію, коли уряд і Верховна Рада РРФСР добровільно, з власної ініціативи, передали півострів Українській РСР. Це об'єктивно сприяло тор­жеству історичної справедливості. Адже Крим ще за княжої доби певний час перебував під впливом київ­ських князів і відтоді постійно тяжів до України, як у географічному, так і в політико-економічному аспектах. З економічної точки зору у повоєнний період Крим був банкрутом, йому необхідно було надавати постій­ну фінансову допомогу. Україна десятиліттями вкла­дала великі інвестиції в економіку Криму, витягла його з банкрутства. На жаль, дехто з російськомовного насе­лення півострова не пам'ятає цих благородних жестів України. Ще одна проблема полягала у тому, що Крим був батьківщиною кримських татар, яких комуністичний режим звинуватив у «нелояльності» й депортував до Узбекистану. Тому згодом, ставши незалежною, Україна взяла на себе розв'язання складного питання щодо повернення репресованого народу на батьківщи­ну та його облаштування.

Тим часом з ініціативи Микити Хрущова, який ви­йшов переможцем у боротьбі за владу у Москві (у вересні 1953 р. його було обрано першим секретарем ЦК КПРС), розпочалися процеси, спрямовані на лібе­ралізацію суспільно-політичного життя. Вони започат­кували період, який завдяки влучному виразу росій­ського публіциста І.Еренбурга ввійшов в історію під назвою «відлига». Головним здобутком цього часу стала реабілітація безвинних жертв сталінських репресій. Вже у вересні 1953 р. було ліквідовано такі позасудові орга­ни, як воєнний трибунал військ МВС і Особлива нара­да МВС. У 1954 р. створено центральну та місцеві комісії щодо перегляду справ осіб, засуджених у 1934—1953 рр. Уперше в СРСР відкрито заговорили про злочини Сталіна та його оточення.

Десталінізація. У ніч з 24 на 25 лютого 1956 р. на XX з'їзді КПРС М.Хрущов виголосив таємну доповідь про культ осо­би Сталіна (основні положення доповіді у дещо пом’якшеному вигляді стали відомими для широкого загалу лише у липні, завдяки постанові ЦК КПРС «Про подолання культу особи та його наслідків» від 30 червня 1956 р.). Делегати були шоковані, почувши про злочини жорстокого тирана, сфабриковані ним змови, його військову некомпетентність, що стала при­чиною катастрофи 1941 — 1942 рр., депортації цілих народів, у т. ч. й про наміри вислати всіх українців за межі Батьківщини тощо. Гостро критикуючи Сталіна, М.Хрущов, проте, не згадував про злочинну суть самої комуністичної системи, про необхідність покаяння ком­партії перед суспільством. Більше того, з його слів ви­ходило, що жертвами репресій були лише члени партії, а не народ. В доповіді нічого не го­ворилося про злочинну суть колективізації, голодомор 1932—1933 рр., голод 1946—1947 рр., жахіття «радянизації» у Західній Україні, мільйони знищених у конц­таборах людей.

З наростанням валу засуджен­ня сталінізму активізувалися й українці. Першою легальною спробою змінити існуючі поряд­ки в українській літературі й мистецтві став виступ О.Довженка, який вимагав «розширення творчих меж соціалістичного реалізму». Багато зусиль для відро­дження рідної мови доклали М.Рильський, А.Хижняк, П.Плющ, М.Шумило, інші діячі культури. Було пере--видано «Словник української мови» Б.Грінченка. Принциповій критиці піддано концепцію всебічної залежності творчості українських письменників від «російської передової культури». Демонстрацією піднесення націо­нальної свідомості українців стало широке відзначен­ня по всій республіці 100-річчя з дня народження І.Франка у серпні 1956 р.

Позитивним змінам у суспільно-політичному житті України сприяла реабілітація, хоча й часткова, жертв сталінських репресій. З 1956 по 1963 р. в Україні було повністю реабілітовано 250 тис. осіб. Власті погодилися реабілітувати колишніх партійних і радянських керів­ників України — В.Чубаря, Г.Петровського, В.Затонського, С.Косіора, інших членів партії, проте не поспіша­ли з реабілітацією сотень тисяч українців, якимось чи­ном пов'язаних зі звинуваченнями у «націоналізмі». Навіть спроби реабілітувати українських націонал-комуністів М.Хвильового, О.Шумського і М.Скрипни­ка були визнані помилковими і шкідливими.

Загалом ліберальні зміни відбувалися нелегко. Влітку 1957 р. проти хрущовських реформ, курсу на засу­дження «культу особи» Сталіна виступила верхівка ЦК партії. Вважаючи, що М.Хрущов у викритті Сталіна пішов надто далеко, т. зв. антипартійна опозиція вирі­шила усунути його від влади. Проте змовники, до яких належали В.Молотов, Л.Каганович, Г.Маленков, Д.Шепілов, не були підтримані КДБ і армією, а тому зазна­ли невдачі. Після цих подій позиції Хрущова значно зміцніли. У 1961 р. почалася нова хвиля десталінізації, кульмінацією якої стало винесення тіла Сталіна з кремлівського мавзолею. Було перейменовано всі об'єкти, які носили ім'я Сталіна, в т. ч. й Сталінську область на Донецьку, а місто Сталіно — на Донецьк.

Висновок: Після смерті Сталіна в СРСР починається лібе­ралізація суспільно-політичного життя. «Хрущовська відлига» започаткувала ряд реформ, реабілітацію, пожвавлення літературно-мистецького життя, відносно підвищила рівень життя населення, але основа політичної системи залишилась без змін, яка навіть містила в собі основи неосталінізму.

■ Дати: 1954 р., 1957 р., 1959—1965 рр.

■ Поняття, терміни, назви: лібералізація, «відлига», реабілітація, неосталінізація.

■ Особистість в історії: М. Хрущов, О. Кириченко

 

Відповідність програмі: Новітня історія України. Україна в умовах десталінізації (1953-1964).

Відповідність підручникам: Турченко Ф.Г., Панченко П.П. Новітня історія України. (1939- 2001): Підручник для 11-го класу. – Вид. 4-те, допр. і допов. - К.: Генеза, 2001. - 384 с.: іл., карти. – С. 116-167.

Світлична В.В. Історія України: Навч.посібник. 2-ге вид., перероб. і допов. – К.: «Каравела», Львів: «Новий світ-2000», «Магнолія плюс», 2003. – 308 с. – С. 211-240.