Історичне значення та уроки боротьби українського народу за незалежність у 1917—1920рр. Основні етапи боротьби. Історичні особистості 1917—1920 рр..

У 1917 р. Україна вступила в новий період своєї історії, який розпочався Українською революцією, яка згодом набула національно-демократичного характеру. Її головний історичний сенс — боротьба українського народу за своє національне й соціальне визволення, за незалежність держави. Однак невирішення соціально-економічних питань, жорстока боротьба різних політичних сил призвели до втрати державної незалежності.

У 1917—1920 рр. відбувається зростання національно-демократичного руху, національне пробудження українського народу. Відомий діяч революції С. Петлюра відзначав, що тепер українці стали існувати «як нація, що знає, чого вона хоче і куди їй йти».

Виразниками ідеї боротьби за незалежність України на різних етапах були: Українська Центральна Рада (УЦР), створена 3—4 березня 1917 р. на чолі з М. Грушевським, з 29 квітня 1913 р. — Українська Держава (гетьман П. Скоропадський), з 14 листопада 1918 р. — Директорія УНР, а на західноукраїнських землях — Західноукраїнська Народна Республіка. В українського народу завжди була глибока віра в можливість державотворення. «Ти переможеш, Великий Народе Мученику... задля спокійного будівництва могутньої держави України, задля щасливої праці майбутніх поколінь», — писав один із борців за волю.

Українська революція стала періодом масового героїзму і високих патріотичних почуттів народу України. Найбільш яскраво це проявилося у боях під Крутами, Мотовилівкою під час оборони Кам'янця-Подільського армією УНР. Під час революції на політичну арену вийшли такі неординарні історичні особистості, як М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра, П. Скоропадський. С. Єфремов, Є. Петрушевич, Н. Махно.

Основні історичні уроки боротьби за незалежність:

— для успішної політичної боротьби необхідне об'єднання всіх національно-патріотичних сил, уміння провадити політику взаємних компромісів і поступок;

— будь-які політичні зміни мають супроводжуватися значними соціально-економічними реформами, спрямованими на підняття добробуту народу;

— для захисту завоювань необхідне створення боєздатної армії;

— необхідне проведення дійової політики стосовно національних меншин;

— необхідна широка міжнародна підтримка, особливо з боку найбільш розвинених країн світу.

 

Історичні особистості 1917—1920 рр.. (на вибір)

 

Михайло Сергійович Грушевський народився 29 листопада 1866 р. в м. Холм в родині вчителя гімназії. У 1880 р. вступив до Тіфліської гімназії, захоплювався українською історією та літературою, читав твори В. Антоновича, М. Костомарова та ін. У 1886—1890 рр., під час навчання у Київському університеті, вступив до Київської української громади. Після захисту дисертації став професором; кафедри історії Львівського університету, де читав лекції; працював у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка. Обстоював і розвивав ідею самостійності історії України, єдності всіх її періодів, а головною силою історії вважав народ. Написав багатотомну «Історію України-Руси». Товаришував з І. Франком. Вступив до Української національно-демократичної партії. Після революції 1905 р. повернувся до Києва й очолив Українське наукове товариство. Активно брав участь у роботі ТУП. У 1914 р. був заарештований і висланий з України; жив у Симбірську, Казані, Москві. Уроки Української революції обстоював ідею автономії України у складі Росії, відмовившись від неї після війни радянської Росії проти УНР. Бачив Україну народною республікою, розвиненою промисловою й сільськогосподарською країною з високим рівнем культури, освіти й науки. Був обраний 1 першим Президентом УНР. З березня 1919 р. перебував за кордоном (Чехо-Словаччина, Франція, Німеччина, Швейцарія). У 1924 р. Грушевський повернувся в Україну. Його обрали до УАН, де він продовжив широку наукову роботу. Перебував під постійним контролем органів ГПУ, проти нього висувалися звинувачення в діяльності вигаданої контрреволюційної організації (Український національний центр), але був звільнений від слідства. У 1934 р. помер у Кисловодську.

 

Володимир Кирилович Винниченко народився 16 липня 1880 р. у бідній селянській родині Єлисаветградського повіту. Був чумаком, у 1911 р. повернувся в Україну. Поетичні захоплення Винниченка чергувалися з протестом проти соціальної несправедливості. Вступивши до гімназії, він екстерном здає іспити на атестат зрілості, а через рік вступає до юридичного факультету Київського університету. За участь у роботі Революційної української партії Винниченка було виключено з університету із забороною проживати в Києві. Був домашнім учителем на Полтавщині, займався революційною агітацією серед селян, потім нелегально перебрався за кордон. Написав багато, п'єс, романів, оповідань («Чужі люди», «Щаблі життя», «Базар»). Брав участь у діяльності УСДРП і ТУП, займався літературною діяльністю у Москві в журналі «Українське життя»'. Був одним з лідерів української національно-демократичної революції 1917—1920 рр.; 15 червня 1917 р. був обраний главою Генерального Секретаріату, написав мемуарно-публіцистичну працю «Відродження нації»; негативно ставився до гетьманського перевороту, очоливши опозиційний до влади гетьмана Український національний конгрес. Очолив Директорію УНР. Згодом виступив прихильником радянської системи влади, але потім її відкинув. У березні 1919 р. виїхав з України. У праці «Відродження нації» Винниченко виклав націонал-комуністичні ідеї, які він обстоював. У 1920 р. вів переговори з вищим більшовицьким керівництвом про визнання незалежності України, невдача яких змусила його виїхати до Австрії, потім до Франції, де присвятив себе творчості: малював, писав. Помер у 1951 році.

 

Павло Петрович Скоропадський (1873—1945). Його предки походили з давнього козацького роду. Скоропадський був вихований у повазі й любові до української культури. Закінчив Пажеський корпус у Петербурзі. У роки Першої світової війни був командиром лейб-гвардійського полку, потім командував кавалерійською дивізією й армійським корпусом. Став генералом. Був обраний почесним отаманом Вільного козацтва України.

 

Симон Васильович Петлюра народився 10 жовтня 1879 р. у родині полтавських міщан. З дитинства був шанувальником української народної пісні, мови, культури. Навчаючись в Полтавській духовній семінарії, був виключений за політичну неблагонадійність. Пізніше брав участь у діяльності полтавської громади, у 1902 р. брав участь в агітації серед селян. Входив до складу ЦК УСДРП, захищав ідею створення національної партійної програми. У роки Першої світової війни очолив Український військовий комітет західного фронту. С. Петлюра був одним з лідерів української національно-демократичної революції: з березня 1917 р. обраний членом УЦР, із травня — головою Українського військового генерального комітету, із червня став генеральним секретарем військових справ, але через розбіжності з В. Винниченком пішов у відставку. У січні—лютому 1918 р. сформував Гайдамацький кіш Слобідської України і взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання у Києві. Як голова Всеукраїнського союзу земств утворив опозицію владі гетьмана П. Скоропадського. У листопаді 1918 р. С. Петлюра був обраний до складу Директорії УНР, а пізніше став Головним отаманом Армії УНР. У 1919 р. вийшов зі складу УСДРП і очолив Директорію УНР. У грудні 1919 р. С. Петлюра відвідав Варшаву з метою організації військово-політичного союзу з Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативи у квітні 1920 р. уряди Польщі й України підписали Варшавський договір, згідно з яким уряд Польщі визнавав незалежність УНР, а Директорія УНР визнавала загарбання Польщею західноукраїнських земель. Договір викликав обурення серед української громадськості — Петлюру обвинувачували у зрадництві інтересів Західної України. У 1923 р. С. Петлюра був змушений виїхати до Австрії, а пізніше — до Угорщини, Швейцарії. У 1924 р. він оселився в Парижі, де продовжував виконувати обов'язки глави Директорії УНР і Головного отамана УНР. У 1926 р. С. Петлюра був убитий агентами НКВД.

 

Євген Петрушевич народився в 1863 р. у родині священика. Навчався у Львівській Академічній гімназії, потім на юридичному факультеті Львівського університету. Після захисту докторської дисертації мав адвокатську контору. Брав участь у національному русі: очолював відділення товариства «Просвіта», був депутатом галицького сейму, членом Головної Української Ради, головою депутатської фракції від Галичини в австрійському парламенті. Є. Петрушевич стояв біля витоків створення ЗУНР, був її президентом. Нетривалий час входив до складу Директорії УНР як представник західної області УНР. Через політичні розбіжності з С. Петлюрою виїхав до Австрії. Проводи» дипломатичну роботу проти окупації Галичини Польщею. Очолив уряд ЗУНР у вигнанні. Останні дні життя провів у Берліні.

 

Висновок. Боротьба за незалежність українського народу ускладнювалася кривавою громадянською війною. Для розбудови й існування незалежної держави керівні кола мусили дотримуватися політики компромісів. Досвід парламентаризму часів УНР маємо враховувати в сучасній Україні.

 

■ Дати: 3—4 березня 1917 р., 29 квітня 1913 р., 14 листопада 1918 р, 1917- поч. 1918, 1918-1920.

■ Поняття, терміни, назви: Українська революція, УЦР, Гетьманат, Директорія, УНР, ЗУНР, Крути, незалежність.

■ Особистість в історії: М. Грушевський, В. Винниченко, П. СкоропадськийС. Петлюра, Є. Петрушевич.

Відповідність програмі: Новітня істоія України. Українське національно-державне відродження 1917-1920 років.

Відповідність підручникам: Турченко Ф.Г. Новітня історія України. Частина перша. 1914 – 1939. Підручник для 10-го класу. Вид. 3-те, випр. та допов. - К.: Генеза, 2001. - 352 с.: іл. – С. 40-212.

Світлична В.В. Історія України: Навч.посібник. 2-ге вид., перероб. і допов. – К.: «Каравела», Львів: «Новий світ-2000», «Магнолія плюс», 2003. – 308 с. – С. 143-166.