Внутрішня і зовнішня політика Директорії УНР. С. Петлюра.

13 травня 1918 р. на таємному засіданні Українського національного союзу розглядалося питання про повстання проти П. Скоропадського. Для керівництва антигетьманським повстанням Український Національний союз (блок партій) в ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. створив Директорію УНР, яка стала надзвичайним органом влади в Україні. До складу Директорії увійшли О. Андрієвський, В. Винниченко, А. Макаренко, С. Петлюра, Ф. Швець.

26 грудня 1918 р. було проголошено відновлення Української Народної Республіки і призначено перший уряд на чолі з В. Чехівським — Раду Народних Міністрів.

У внутрішній політиці Директорія проголосила:

— оновлення УНР, але без влади Української Центральної Ради;

— відновлення законів УНР;

— проведення аграрної реформи, ліквідацію приватної власності на землю;

— запровадження державного контролю над виробництвом і розподілом продукції;

— поновлення 8-годинного робочого дня, право на діяльність профспілок і проведення страйків;

— поновлення чинності закону УНР про національно-персональну автономію;

— новий закон про скликання трудового конгресу.

23 січня 1919 р. у Києві відбулося засідання Трудового Конгресу — вищого тимчасового законодавчого органу влади в УНР. Конгрес був скликаний з метою організації влади в Україні та визначення форми управління майбутньої держави. Однак забезпечити прийняття життєво важливих рішень не вдалося, і Конгрес припинив свою роботу.

У зовнішній політиці Директорія орієнтувалася на країни Антанти (Велика Британія, Франція). Але Антанта відмовилася визнати Директорію й розпочала військову інтервенцію на півдні України. Представники Антанти вимагали реорганізувати Директорію, вивести з її складу С. Петлюру, а натомість обіцяли надати допомогу в боротьбі з більшовиками.

У 1919—1920 рр. УНР опинилася в «трикутнику смерті»: на півночі — війська більшовиків; на півдні — війська Антанти й генерала Денікіна, який виступав за єдину й неподільну Росію і нехтував українським національним питанням; на заході — польська армія.

Характерними ознаками цього періоду стали неспроможність уряду вийти з кризової ситуації, наростання хаосу і безладдя. Відсутність боєздатної армії завадила Директорії надовго утриматися при владі та утвердити незалежну УНР. Солдати, які були вихідцями з селян, після повалення гетьманського режиму або розійшлися по домівках, або, легко піддаючись агітації більшовиків, переходили на їхній бік. В армії набула поширення отаманщина. Отамани відмовлялися виконувати накази й діяли свавільно.

У рядах керівників Директорії не було єдності поглядів щодо перспектив національно-державної розбудови країни. Голова уряду В. Чехівський виступав за введення радянської системи влади, але без більшовицьких диктаторських методів. Його політичні супротивники (В. Винниченко) відстоювали парламентську систему. Пошук компромісів вів до з'ясування стосунків між партіями й окремими Політичними діячами (В. Винниченко і С. Петлюра).

Симон Васильович Петлюра народився 10 жовтня 1879 р. у родині полтавських міщан. З дитинства був шанувальником української народної пісні, мови, культури. Навчаючись в Полтавській духовній семінарії, був виключений за політичну неблагонадійність. Пізніше брав участь у діяльності полтавської громади, у 1902 р. брав участь в агітації серед селян. Входив до складу ЦК УСДРП, захищав ідею створення національної партійної програми. У роки Першої світової війни очолив Український військовий комітет західного фронту. С. Петлюра був одним з лідерів української національно-демократичної революції: з березня 1917 р. обраний членом УЦР, із травня — головою Українського військового генерального комітету, із червня став генеральним секретарем військових справ, але через розбіжності з В. Винниченком пішов у відставку. У січні—лютому 1918 р. сформував Гайдамацький кіш Слобідської України і взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання у Києві. Як голова Всеукраїнського союзу земств утворив опозицію владі гетьмана П. Скоропадського. У листопаді 1918 р. С. Петлюра був обраний до складу Директорії УНР, а пізніше став Головним отаманом Армії УНР. У 1919 р. вийшов зі складу УСДРП і очолив Директорію УНР. У грудні 1919 р. С. Петлюра відвідав Варшаву з метою організації військово-політичного союзу з Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативи у квітні 1920 р. уряди Польщі й України підписали Варшавський договір, згідно з яким уряд Польщі визнавав незалежність УНР, а Директорія УНР визнавала загарбання Польщею західноукраїнських земель. Договір викликав обурення серед української громадськості — Петлюру обвинувачували у зрадництві інтересів Західної України. У 1923 р. С. Петлюра був змушений виїхати до Австрії, а пізніше — до Угорщини, Швейцарії. У 1924 р. він оселився в Парижі, де продовжував виконувати обов'язки глави Директорії УНР і Головного отамана УНР. У 1926 р. С. Петлюра був убитий агентами НКВД.

 

Боротьба за владу між різними політичними партіями (УСД, українські есери, «боротьбисти») не могло не послабити авторитет Директорії серед населення, особливо серед селян.

Зволікання з проведенням аграрної реформи, яка до того ж мала популістський характер, призвела до масових селянських виступів на чолі з отаманами Зеленим, О. Григор'євим, Н. Махном. Селяни виявили інертність у справі захисту власної держави, вони не зовсім усвідомлювали загальнонаціональні інтереси. Директорія не змогла зупинити хвилю єврейських погромів у містах Правобережної та Південної України. Після провалу переговорів між делегаціями Директорії і Раднаркому радянської Росії більшовицькі війська почали другий наступ на УНР. Директорія залишила Київ. Керівництво Директорії опинилося в міжнародній ізоляції: країни Антанти не підтримували ідею незалежної УНР, а Польща порушила умови Варшавського договору 1920 р.

 

Висновок. Опинившись на перехресті політичних перспектив, лідери Директорії не змогли їх реалізувати і запропонувати програму реформ, що влаштувала б основну частину населення. Директорія не врахувала помилок Центральної Ради. Несприятлива зовнішньополітична обстановка також відіграла свою роль у поразці Директорії.

 

■ Дати: 13—14 листопада 1918 р.

■ Поняття, терміни, назви: УНС, Директорія УНР, Рада Народних Міністрів, Трудовий Конгрес.

■ Особистість в історії: В. Винниченко, С. Петлюра.

 

Відповідність програмі: Новітня історія України. Українське національно-державне відродження 1917-1920 років.Україна в боротьбі за збереження державної незалежності (1918 – 1920 рр.).

Відповідність підручникам: Турченко Ф.Г. Новітня історія України. Частина перша. 1914 – 1939. Підручник для 10-го класу. Вид. 3-те, випр. та допов. - К.: Генеза, 2001. - 352 с.: іл. – С. 104-212.

Світлична В.В. Історія України: Навч.посібник. 2-ге вид., перероб. і допов. – К.: «Каравела», Львів: «Новий світ-2000», «Магнолія плюс», 2003. – 308 с. – С. 143-166.

16. Українське питання на Паризькій мирній конференції.

Уклавши перемир'я з Німеччиною восени 1918 р., (кінець Першої світової війни) країни Антанти почали активно готуватися до проведення мирної конференції.

Паризька мирна конференція відкрилася 18 січня 1919 р.

Мета конференції — підбиття підсумків Першої світової війни та повоєнний устрій світу. Провідні позиції на конференції зайняли країни Антанти. Уперше в історії дипломатії переможені держави не брали участі в переговорах.

Українська Народна Республіка належала до держав, які не були ворожими до Антанти, але в той же час не були визнані нею як незалежні.

Українська делегація на цій конференції ставила перед собою такі цілі:

— домогтися визнання незалежності УНР;

— посісти гідне місце в системі післявоєнних міжнародних відносин;

— одержати допомогу й підтримку від країн Антанти в боротьбі з більшовиками.

Українську об'єднану делегацію очолював Г. Сидоренко. До складу делегації входили представники від Західної області УНР, проте вони діяли як окремі дипломатичні представництва. Із самого початку роботи конференції делегація УНР опинилася в складній ситуації. Уклавши в 1918 р. у Брест-Литовську договір із Німеччиною, УНР вважалася союзницею Німеччини і не повинна була брати участь в конференції. Ускладнювала становище непримирима позиція Франції щодо визначення української державності: уряд УНР розцінювався як просоціалістичний, а Франція була зацікавлена у відродженні єдиної й неподільної Росії та «Великої Польщі» за рахунок українських земель.

Представники російської та польської делегацій розпочали антиукраїнську кампанію. У результаті було розпочато вивчення питання про припинення українсько-польської війни 1918—1919 рр. і опрацювання умов перемир'я. Уряд УНР прийняв запропоновані умови, але польська сторона їх відхилила.

Проти анексії українських земель Польщею різко виступила англійська делегація, яка мала найбільш виважений підхід до вирішення українського питання.

За таких умов делегація Директорії УНР не могла визначитися зі своїми подальшими діями.

На Паризькій мирній конференції остаточно переміг французький варіант вирішення українського питання. Франція була зацікавлена в існуванні в Східній Європі міцної Польської держави, як противаги Німеччині, тому поставила вимогу негайно припинити війну ЗУНР із Польщею та встановити лінію кордону, за якою Львів і Дрогобицький район переходили під владу Польщі. Для боротьби з більшовиками, зокрема в Україні, надавалася допомога Польщі, Румунії та білогвардійським військам Денікіна.

Утрата Директорією УНР влади над більшістю земель України в 1919 р. зруйнувала надії на визнання незалежності УНР країнами Антанти й одержання від них допомоги.

Висновок. У ході Паризької мирної конференції країни Антанти не підтримали Директорію УНР і вороже поставилися до ідеї незалежності України. Рішення Паризької мирної конференції сприяли поділу українських земель між радянською Росією, Польщею, Румунією, Чехословаччиною.

 

■ Дата: 18 січня 1919 р.

■ Поняття, терміни, назви: Антанта, «українське питання», «французький варіант».

Відповідність програмі: Новітня історія України. Українське національно-державне відродження 1917-1920 років.Україна в боротьбі за збереження державної незалежності (1918 – 1920 рр.).

Відповідність підручникам: Турченко Ф.Г. Новітня історія України. Частина перша. 1914 – 1939. Підручник для 10-го класу. Вид. 3-те, випр. та допов. - К.: Генеза, 2001. - 352 с.: іл. – С. 104-212.

Світлична В.В. Історія України: Навч.посібник. 2-ге вид., перероб. і допов. – К.: «Каравела», Львів: «Новий світ-2000», «Магнолія плюс», 2003. – 308 с. – С. 143-166.