Політичний та соціально-економічний курс Директорії

— Скасування Гетьманщини, відновлення УНР.

— Виконання Директорією ролі тимчасової верховної влади до скликання Трудового конгресу України.

— Оприлюднення ряду відозв проти поміщиків та буржуазії.

— Звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників, частина з яких була притягнута до судової відповідальності.

— Позбавлення виборчих прав промисловців та поміщиків.

— Встановлення в Україні національного варіанту радянської влади.

— Створення уряду — Ради Народних Міністрів на чолі з В. Чехівським.

— Передача влади на місцях губернським та повітовим трудовим радам.

— Ліквідація приватної власності.

— Аграрна реформа (конфіскація поміщицьких земель, земельні наділи до 15 десятин не конфісковувалися, лишалося непорушним дрібне селянське землеволодіння, термін і порядок розподілу землі не визначалися).

— Відновлення 8-годинного робочого дня, встановлення робітничого контролю на підприємствах, право на укладення колективних договорів, проведення страйків тощо;

— Заходи з надання допомоги безробітним та іншим категоріям нужденних;

Але в умовах громадянської війни та інтервенції соціально-економічні перетворення були відкладені. Головним завданням Директорії стала перемога у громадянській війні.

Військова присутність військ Антанти на Півдні України

— Грудень 1917 р. — поділ Великою Британією та Францією території Російської імперії на сфери впливу, згідно з яким Україна потрапила до зони французької відповідальності.

— Вересень 1918 р. — затвердження прем’єр-міністром Франції Ж. Клемансо плану встановлення військового контролю за північно-чорноморськими портами.

— 23 листопада 1918 р. — висадка перших антантівських десантів у Севастополі.

— Середина грудня 1918 р. — початок висадки 15-тисячного військового десанту Антанти в Одесі, який змусив війська УНР залишити місто.

— Кінець січня — початок лютого 1919 р. — взяття військами Антанти під свій контроль Херсона і Миколаєва.

— Лютий-березень 1919 р. — українсько-французькі переговори, в ході яких була викладена французька позиція: 1) поділ півдня колишньої Російської імперії на дві частини: перша (Київська, Волинська, Подільська, Полтавська, Чернігівська і частково Харківська губернії) — відводилася під управління Директорії УНР; друга (її назвали «Южнорусский край») — відводилася під управління спеціально створеної Антантою російської Директорії, до якої долучався представник Добровольчої армії; 2) окупація «краю» французькими військами; 3) поширення влади обох Директорій лише на цивільні форми життя; 4) створення єдиного антибільшовицького фронту на чолі з французьким командуванням; 5) організація змішаних французько-українських і французько-російських військових підрозділів; 6) проведення аграрної реформи, яка мала передбачати обов’язковий викуп великих маєтків та збереження приватної власності на малі та середні маєтки; 7) здійснення управління фінансами й залізницями французами; цей план не знайшов розуміння ні у Директорії УНР, ні у вищого командування Добровольчої армії.

— Прийняття Директорією рішення не протистояти військам Антанті.

— Березень 1919 р. — війська Антанти під тиском частин Червоної армії, які було сформовано переважно з вояків повстанських загонів колишнього отамана Армії УНР М. Григор’єва, залишили Херсон і Миколаїв, а на початку квітня — Одесу.

Отаманщина

Листопад 1918 р. — обрання Головним Отаманом Армії С. Петлюри.

Петлюра Симон Васильович — визначний український громадсько-політичний і державний діяч, публіцист. Із 1900 р. — член Революційної Української Партії. Один із провідних діячів української національно-демократичної революції: з березня 1917 р. був членом Української Центральної Ради, з травня — головою Українського Військового Генерального Комітету, з червня — генеральним секретарем військових справ. У грудні 1917 р. С. Петлюра, не погоджуючись із соціалістичними поглядами голови уряду В. Винниченка, пішов у відставку. У січні—лютому 1918 р. сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України і взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві. У період Гетьманату очолював Київське земство і Всеукраїнський союз земств. Був обраний до складу Директорії УНР. Із листопада 1918 р. — Головний Отаман Армії УНР. У лютому 1919 р. вийшов із УСДРП і став головою Директорії УНР. На чолі об’єднаних українських збройних сил 30 серпня 1919 р. здобув Київ. У грудні 1919 р. виїхав у Варшаву для організації воєнно-політичного союзу із Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою український і польський уряди підписали у квітні 1920 р. Варшавський договір. У жовтні 1924 р. поселився в Парижі. Убитий більшовицьким агентом 25 травня 1926 року.

— Розквіт отаманщини.

Словник

Отаманщина — засилля різноманітних збройних формувань в умовах відсутності реальної державної влади; період в історії визвольних змагань, який найчастіше асоціюється з селянським повстанським рухом у 1918-1923 рр.

Причини виникнення феномену отаманщини:

— Пробудження селянської стихії.

— Стислі строки формування армії.

— Наявність незаконних збройних формувань.

— Самоуправство окремих місцевих політичних та отаманських авторитетів.

— Слабкість державного апарату і центральної влади.

— Вплив підривної більшовицької пропаганди.

— Внутрішні суперечності між українськими політичними силами.

Найвідоміші отамани — Зелений, Григор'єв, Махно, Божко, Ангел.

— Січень 1919 р. — заява колишніх петлюрівських отаманів Григор’єва та Зеленого про перехід на більшовицькі позиції та партизанську боротьбу проти Директорії.

— Середина 1919 р. — розгортання С. Петлюрою активної діяльності із реформування армії та боротьби з отаманщиною, що повинно було сприяти зростанню боєздатності армії.

У результаті: отаманщина як деструктивна сила паралізовувала українську визвольну боротьбу, поглиблювала внутрішній фронт, підточувала провідні сили народу, занархізовувала життя, деморалізовувала національні сили і послаблювала можливості протистояти перед зовнішнім фронтом, яким були передусім російські біла і червона армії; сваволя і отаманія у війську часто зводили нанівець плани командування.

Махновський рух

Літо-осінь 1918 р. — організація повстанських загонів Н. Махна; селянські повстання проти гетьманату П. Скоропадського.

Словник

Махновський рух — збройна боротьба українських повстанських селянсько-анархістських формувань у 1918—1920 pp. під час Громадянської війни під керівництвом отамана Нестора Махна.

Махно Нестор Іванович — український повстанський отаман, один із лідерів анархістського руху в Україні. У 1906 р. став членом анархістської організації «Спілка бідних хліборобів», що діяла на Катеринославщині. У березні 1917 р. повернувся з ув’язнення і розгорнув широку діяльність як політик і військовий діяч. Створена Н. Махном місцева адміністрація провела розподіл маєтностей великих землевласників серед селянства, примусила місцевих підприємців значно підняти заробітну плату робітникам. Ідейне обґрунтування махновського руху в 1918—1920 рр. здійснювала українська анархістська організація «Набат», створена 1918 р., що висунула лозунг проведення «третьої соціальної революції». Н. Махно, перебуваючи під впливом ідей анархізму, виступав проти будь-якої форми влади (ідеї «вільних рад» та «безвладної держави»), відстоював ідею життя трудівників на основі безпартійності та безвладдя. В умовах протиборства двох сильних противників в Україні Н. Махно намагався стати «третьою силою» поряд з Директорією і більшовиками. Спроба більшовицьких органів влади втілити «політику воєнного комунізму» привела до антибільшовицьких настроїв у махновських військах. У черв ні 1919 р. Н. Махно, об’єднавшись із армією М. Григор’єва, відкрито виступив проти радянської влади. Вкінці 1919 р. — на початку 1920 р. проти махновців були стягнуті великі сили радянських військ під командуванням Й. Якіра. Під час наступу військ П, Врангеля у вересні—жовтні 1920 р. Н. Махно знову пішов на зближення з більшовиками. Відразу після розгрому військ П. Врангеля радянське командування розпочало ліквідацію частин свого недавнього союзника. З кінця листопада 1920 р. до серпня 1921 р, Н. Махно вів виснажливу боротьбу проти більшовицької влади.

У серпні 1921 р. Махно разом із 77 бійцями перейшов кордон із Румунією. У квітні 1925 р. переїхав до Парижа, де жив у Внесені. Помер у Парижі.

Район операцій загонів Махна простирався від Дністра до західних меж Області Війська Донського. Столицею махновщини було село Гуляйполе (тепер місто, центр Гуляйпільського району Запорізької області) Катеринославської губернії. Своє основне завдання загони Махно та інших селянські отамани бачили в захисті інтересів дрібних землевласників під гаслами анархізму.

Початок 1919 р. — боротьба разом із Червоною армією проти Директорії; переформування повстанських загонів у 3-тю бригаду Задніпровської дивізії.

1 вересня 1919 р. — створення Н. Махно «Революційної повстанської армії України (махновців)».

Весна-осінь 1919 р. — боротьба з білогвардійцями; розрив із більшовиками; організація повстанських загонів у тилу денікінців, які завдали величезної шкоди військам А. Денікіна, руйнуючи їхні тили й відтягуючи на себе значні сили.

20 жовтня 1919 р. — оголошення Н. Махно на засіданні Реввійськради армії та з’їзду селян, робітників та повстанців у Запоріжжі програми дій, яка передбачала:

— Скасування диктатури пролетаріату, керівної ролі комуністичної партії.

— Передачу влади до безпартійних «вільних Рад».

— Організацію «третьої соціальної революції» для повалення більшовиків та встановлення «народної влади» ліквідацію «експлуатації селянства».

— Захист від голоду та більшовицької політики «воєнного комунізму».

— Встановлення власності селян на землю.

11 січня 1920 р. — наказ Л. Троцького про оголошення Н. Махна поза законом.

Вересень-листопад 1920 р. — підписання у Старобільську угоди, згідно з якою Н. Махно обіцяв припинити збройну боротьбу проти радянської влади; спільна з Червоною армією боротьба проти П. Врангеля.

Листопад-грудень 1920 р. — боротьба радянської влади проти махновців, остаточний розгром махновського руху.

Єврейські погроми

— Участь отаманських загонів у єврейських погромах.

Заходи уряду УНР, спрямовані на встановлення дружніх відносин з єврейським населенням (відновлення знищеної гетьманським урядом єврейської національно-персональної автономії, включення до уряду УНР визначних єврейських діячів — Арнольда Марголіна та Соломона Гольдельмана, діяльність у складі Катеринославської групи Армії УНР на початку 1919 р. підрозділу Єврейської соціал-демократичної робітничої партії тощо).

— Виділення Директорією коштів на допомогу жертвам погромів.

— Намагання С. Петлюрою припинити погроми (суд та страта отамана Семесенка та деяких інших командирів).

— Продовження єврейських погромів після відступу з України військ Директорії; участь у погромах як більшовицьких військ так і денікінських підрозділів; приписування єврейських погромів петлюрівським військам.