Зовнішня і військова діяльність Директорії УНР

У зовнішній політиці Директорії вдалося розширити міжнародні зв'язки УНР - її визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Італія. Але налагодити зв'язки з радянською Росією не вдалося. Не визнали УНР країни Антанти й відроджена Польща, яка претендувала на Правобережну Україну.

Появу Директорії Антанта зустріла вороже. Не визнавши гетьманської адміністрації, дипломати країн Антанти не збиралися визнавати й поновле­ну УНР. Проте більшовицька загроза дещо зблизила Антанту з Директорією.

22 січня 1919 р. УНР об'єдналася в соборну державу з Західноукраїн­ською Народною Республікою (ЗУНР), що утворилася на українських зем­лях, які перебували під владою Австро-Угорщини.

3. Радянська Росія ще за існування Української Держави визнала недійсним Берестейський договір і розгорнула підготовку до нового вторгнення в Україну. Розпочалася друга війна УНР та радянської Росії (грудень 1918 -червень 1919р.).

Вона проходила в два етапи:

• наступ радянських військ у грудні 1918-березні 1919р., коли була загарбана вся територія Лівобережної, частина Правобережної та Південної України;

• наступ на півдні України військ Антанти та контрнаступ радянських війську квітні-червні 1919 року.

У війні війська УНР зазнали поразки, а більшість території Східної Ук­раїни стала контролюватися російськими радянськими військами.

На першому етапі війни загальне командування знову здійснював В. Антонов-Овсієнко. У грудні 1918р. головні сили більшовиків розпоча­ли наступ на Чернігів, Київ та Харків.

З січня 1919р. в Харкові відновлено радянську владу на чопі з Тимча­совим робітничо-селянським урядом (Г. П'ятаков), а 6 січня 1919 р. ра­дянську Україну проголошено Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР). Невдовзі на чолі уряду, що став за російським зраз­ком називатися Радою Народних Комісарів, було призначено X. Раковсь-кого. Його призначив особисто В. Ленін,

На другому етапі війни до бойових дій підключилися війська Антан­ти, загальною чисельністю 60 тис. чол. їх основною метою була підтрим­ка антибільшовицької російської Добровольчої армії генерала А. Денікі-на. Генерал бажав відновити «єдину і неподільну Росію».

Французькі війська під приводом захистів інтересів французьких влас­ників в Україні ще на початку листопада 1918 р. висадилися на півдні і захопили Крим, Таврію, Миколаївщину, Одещину.

На переговорах в Одес^французи з представниками УНР поставили вимоги:

• вивести зі складу Директорії Винниченка та Петлюру;

• підпорядкувати Армію УНР французькому командуванню.

Винниченко у відповідь на це вийшов зі складу Директорії і виїхав у емі­грацію, Петлюра ж вийшов зі складу УСДРП, ставши головою Директорії.

Домовитися УНР та французам все одно не вдалося: відмовляючись допомагати Директорії в її боротьбі з більшовизмом, країни Антанти щед­ро підтримували Добровольчу армію. Війська Антанти, витісняючи україн-ську адміністрацію, вийшли на лінію Тирасполь-Бірзула-Миколаїв-Херсон. Петлюра відводив війська без бою. Його більше хвилювала си­туація на північних кордонах країни.

УНР опинилася у ворожому оточенні:

• з заходу на неї тиснули польські війська. Голова відродженої польської держави Ю. Пілсудський, колишній соціаліст, хотів відновити «Велику Польщу» від Балтійського до Чорного моря;

• з півдня наступали французькі війська;

• з південного сходу - Добровольча армії генерала А. Денікіна;

• з північного сходу та півночі - війська радянської Росії;

• всередині держави підняли повстання проти Директорії отаман Зе­лений на Київщині (Дніпровська дивізія), Задніпровська дивізія отамана Г. Григор'єва на півдні України, отамани Ю. Тютюнник, А. Савицький, Українська повстанська армії на чолі з Н. Махном.

61. Миха́йло Сергі́йович Груше́вський

(17 (29) вересня 1866, Холм, нині Польща — 25 листопада1934, Кисловодськ, РРФСР) — професор історії, організатор української науки, політичний діяч іпубліцист, голова Центральної Ради (1917–1918), дійсний член Чеської АН (1914), ВУАН (1923) та АН СРСР (1929), автор понад 2000 наукових праць.
В 1894 році, за рекомендацією В.Антоновича, Грушевський призначається на посаду ординарного професора кафедри «всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи» Львівського університету^[4]. 12 жовтня 1894 року, Грушевський зробив свій перший вступний виклад у Львівському університеті. Цей виступ із ентузіазмом був сприйнятий українською громадськістю, велика зала ледве зуміла вмістити усіх бажаючих. На цій посаді Грушевський пропрацював до 1914 року.
У Львові Грушевський розпочав активну науково-організаційну діяльність у Науковому товаристві ім. Шевченка (НТШ), з яким почав співпрацювати ще в 1892 році. Очолив Історико-філософську секцію Наукового товариства імені Шевченка, створив і очолив Археографічну комісію НТШ (1896–1913). Грушевський залучає до роботи в НТШ студентів, молодих викладачів. Він займається редагуванням «Записок Наукового товариства імені Шевченка», і саме завдяки його організаторським здібностям вдалося видати більш ніж 100 томів. В цей час він знайомиться з Іваном Франком і разом вони привертають міжнародну увагу до україністики^[1][4].

На початку 1897 року Михайла Грушевського обирають головою НТШ (1897–1913). Під його керівництвом розроблялися статути НТШ (1896, 1898, 1901, 1903, 1904), в основу яких були покладені суто наукові, а не політичні і культурні завдання, що викликало опозиційні настрої щодо нього. Реорганізуючи НТШ в академічну установу світового рівня (створення бібліотек, музеїв, збирання архівного матеріалу), Грушевський сприяв переходові української науки в Східній Галичині від поодиноких індивідуальних історичних пошуків до організованого, колективного й систематичного вивчення історії України та створив власну наукову школу (І.Крип'якевич, В.Герасимчук, С.Томашівський, І.Джиджора, М.Кордуба, І.Кревецький, Ом. Терлецький), яка виконувала освітню (підготовка істориків-професіоналів) і дослідницьку (вивчення широкого кола проблем історії України) функції^[4].

26 травня 1896 року, у м. Скала (нині смт Скала-Подільська) Михайло Грушевський вінчається з Марією Вояківською.

Протягом 1897–1898 років, Михайло Грушевський пише І том своє фундаметальної праці — «Історія України-Руси», і вже наприкінці 1898 року, ця робота була надрукована у Львові. Незабаром Грушевський видає ще два томи своєї праці. Ця робота була щиро прийнята в Галичині, проте забороненна російським урядом.

Перебуваючи в Галичині, Грушевський намагався триматися осторонь від політики, проте 1899 року він разом із Франком увійшов до Української національно-демократичної партії та очолив міське відділення. Але незабаром, через небажання відлучатись від наукової роботи, вийшов із неї^[3].

Для розвитку української літератури Грушевський разом з І.Франком заснував і видавав «Літературно-науковий вістник» (Львів, 1898–1905, Київ, 1905—07), був одним з організаторів Української видавничої спілки (1899).

В 1904 році Грушевський відкрив на власні кошти приватну вчительську семінарію в м. Коломия^[4].

Восени 1905 року, Михайло Грушевський виїзджає в Україну, в цей час він відвідує Київ, Одесу та Харків.

Революційні події в Росії 1905 року, що призвели до послаблення політики царату щодо національного розвитку українців, а також тиск польських чиновників зумовили повернення Грушевського до Києва.

Влітку 1906 року Грушевський виїхав до Петербурга, де тоді працювала Перша Державна Дума, і взяв активну участь у діяльності Української Фракції, Українського Клубу та у роботі редакції заснованого тоді «Украинскаго Вестника».

Наприкінці 1906 року до Києва переноситься видання «Літературно-наукового вістника» і Грушевський публікує у ньому статті присвячені українському рухові. Був одним з організаторів та редакторів газети «Рада» (1906) і часопису «Україна» (1907—14). Після організації Українського Наукового Товариства в Києві весною 1907 року, був обраний його головою. В той же час Грушевський очолював і львівське товариство, постійно перебуваючи то у Києві, то у Львові.

У вересні 1907 року за участі Грушевського, що увійшов до його керівництва, створене нелегальне позапартійне українське громадське об'єднання —Товариство українських поступовців, що згуртувало сили українства й до 1917 року було єдиною діючою українською організацією ліберального напряму. Свою політичну платформу Грушевський базував у той час на принципах конституційного парламентаризму й автономії України.

Початок Першої світової війни Грушевський зустрів у своєму маєтку в селі Криворівня у Карпатах. Через воєнні дії він не зміг одразу вирушити до Києва. Його маршрут пролягав через Угоршину, Австрію, а далі Румунію, що на той момент була нейтральною державою.
Російська влада була вороже налаштована до вченого і по його поверненні 11 грудня 1914 року Грушевського заарештовано жандармерією у Києві за звинуваченням в австрофільстві та причетності до створення Легіону Українських січових стрільців.

Відправлений на заслання до Симбірська (нині м. Ульянівськ), склав головування в УНТ. Завдяки клопотанню Петроградської АН, Грушевському було дозволено переїхати до м. Казані та займатися науковою роботою із забороною викладацької діяльності.

31 березня 1916 вчена рада Львівського університету позбавила його посади професора. У вересні 1916 переїхав до Москви, де розгорнув активну громадсько-політичну діяльність. Відновив роботу московської філії Товариства українських поступовців, брав участь у роботі видавництва «Украинская жизнь». Прагнув об'єднати опозиційні українські сили. Продовжував наукову роботу, працював в архіві МЗС Росії, Румянцевській бібліотеціці (нині Російська державна бібліотека) над матеріалами до 8-го тому «Історії України-Руси».

Волю йому принесла Лютнева революція у Петрограді.

4 березня 1917 в Києві засновується Українська Центральна Рада. 20(07) березня 1917 УЦР у Києві заочно обрала Грушевського головою (одностайно обраний 19(06) квітня 1917 на Всеукраїнському національному конгресі). Грушевський приєднався до Української партії соціалістів-революціонерів. Викликаний телеграмою, 26(13) березня він повертається із Москви до Києва. У Києві намагався надати стихійному українському рухові організованості, ставив питання про культурне відродження українського суспільства (заснування національних шкіл, політичних товариств). 27(14) березня виступив на Київському кооперативному з’їзді з вимогою національно-територіальної автономії України у федеративній Російській республіці, вважаючи це найближчим шляхом до самостійності України.

23(10) червня 1917 року, Грушевський брав участь у проголошенні I Універсалу УЦР. Звернувся до всіх українців із закликом самостійно організовуватися та братися до негайного закладення підвалин автономності. Як голова УЦР добивався від Тимчасового уряду поступок Україні. 7 листопада (25 жовтня) 1917 збройний переворот більшовиків у Петрограді і невизнання ними УЦР поклали край сподіванням Грушевського про перетворення Росії на федеративну республіку. 20(07) листопада 1917 УЦР під головуванням Грушевського III Універсалом проголосила Українську Народну Республіку.

Наступ більшовиків на Київ викликав появу IV Універсалу УЦР. 22(09) січня 1918 (фактично 24(11) січня 1918) на засіданні УЦР під головуванням та на пропозицію Грушевського УЦР проголосила УНР самостійною, вільною і суверенною державою українського народу. 7 лютого (25 січня) 1918 року разом з урядом УНР Грушевський залишив Київ, а 10 лютого (28 січня) 1918 року прибув до Житомира, де добивався ратифікації мирного договору з Німеччиною та надання УНР військової допомоги у боротьбі з більшовиками. На пропозицію Грушевського 25(12) лютого 1918 року на засіданні Малої ради в Коростені гербом УНР був затверджений тризуб. 9 березня 1918 Грушевський вернувся до Києва^[4].

По поверненні до Києва, Грушевський приділяв значну увагу конституційному процесові в Україні. Під його керівництвом розроблялася Конституція незалежної УНР (прийнята 29 квітня 1918 року), згідно з якою верховним органом влади УНР проголошувалися Всенародні збори, які безпосередньо здійснювали вищу законодавчу владу в УНР і формували вищі органи виконавчої та судової влади. Скликати Всенародні збори і проводити їх мав голова, обраний Всенародними зборами^.

29 квітня 1918 року в Києві відбувся державний переворот і влада перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського. У зв'язку з державним переворотом, здійсненим П.Скоропадським, Грушевський перейшов на нелегальне становище. У підпіллі займався науковою працею, брав участь в обговоренні питання про заснування УАН, при цьому відстоював думку, що її необхідно засновувати на базі УНТ. Відмовився від пропозиції увійти до складу академії, створенної гетьманом П.Скоропадським. В цей час Грушевський написав 4, 5 і 6-ту частини «Всесвітньої історії», а також праці «Старинна Історія. Античний світ», «Середні віки Європи». На початку лютого 1919 року, після взяття Києва більшовиками, Грушевський виїхав до Кам’янця-Подільського, де видавав часопис «Життя Поділля». В березні 1919 року преїзджає до м. Станіслав (нині м. Івано-Франківськ), що був столицею Західної Області Української Народної Республіки. В цей завершив написання підручника під назвою «Історія України, приладжена до програм вищих початкових шкіл і низших класів шкіл середніх», опублікований в 1919 р.

У березні 1919 емігрував до Чехословаччини. Жив у Празі, потім у Відні як представник закордонної делегації УПСР. Розгорнув широку публіцистичну й наукову діяльність.

Був одним із засновників громадської міжнародної організації — комітету незалежної України та заснував Український соціологічний інститут (УСІ; діяв спочатку в Празі, потім у Відні). В цей час Грушевський переглянув свої погляди з питань державного будівництва. Запропонував концепцію української національної державиви-республіки з безкласовим соціальним ладом («Початки громадянства. Генетична соціологія», 1921).

25 серпня 1921 року повідомлялося про розкол у таборі Українських лівих есерів за кордоном та створення двох групи, які включили кожна-одну з партій: на чолі з М. Грушевським у Відні та на чолі з М. Шаповалом — у Празі.

4 вересня 1921 в харківській газеті «Вперед» повідомлялося, ЦК Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) виключив Грушевського з рядів партії, заявивши, що його виїзд до УСРР став зрадою партії, оскільки Грушевський не погодився з рішенням про рееміграцію з ЦК УПСР.

На еміграції Грушевський проводив роботу над великим науковим проектом — багатотомною «Історією української літератури». Перші томи цієї роботи були надруковані в 1923 р., останній, 6-й том, лишився в рукописі і був надрукований тільки у 1995 році^.

62. Характерні риси розвитку економіки західноукраїнських земель на початку XX ст.
Соціально-економічний розвиток Західної України, як і раніше, визначався її залежним становищем в Австро-Угорській імперії. Невеликий крок вперед зробила промисловість, але розвивалась вона вкрай нерівномірно й однобічно. Ще складнішою була ситуація в сільському господарстві, яке переживало кризу.
У 1901 - 1913 рр. принципових змін в соціально-економічному і політичному становищі західноукраїнських земель не сталося. Ці землі, як і у XIX ст., залишалися внутрішньою колонією Австро-Угорщини. Галичина і Буковина розглядалися Австрією, а Закарпаття — Угорщиною, як ринок збуту продукції, що вироблялася у центральних провінціях імперії, і сировинний її придаток.
В кінці XIX — на початку XX ст. в Західній Україні завершилося формування основних галузей фабрично-заводської промисловості і визначилися напрямки її дальшого розвитку.
Почався новий період в історії нафтодобування. Старі шахти-криниці були остаточно ліквідовані. Натомість виникли нові свердловини — глибиною до 1000 і більше метрів. Зросла кількість кадрових робітників. Завершився переворот у технічному устаткуванні. Збільшився видобуток нафти. На початку 1890-х рр. Прикарпатті видобували 91-96 тис. тонн на рік, а в 1909 р. – понад 2 млн. 50 тис. тон. Більше 80% усього видобутку нафти на початку XX ст. припадало на Борислав.
Нафтова промисловість Прикарпаття була цілком в руках іноземного капіталу. У 1912 р. німецькі і англійські фірми об'єдналися в один великий концерн, який зосередив у своїх руках третину видобутку Бориславського басейну. В 1913 р. почалося проникнення французького капіталу.
На другому місці після нафтодобувної стояла деревообробна промисловість. Галичина була також одним з основних експортерів лісу на європейські ринки.
Промисловість Західної України у 1900 — 1913 рр. розвивалася дуже нерівномірно. Зростало, наприклад, цегляне виробництво. Збільшилась кількість механізованих цегельних заводів, а бетонне, гіпсове, вапняне й скляне виробництво розвивалося повільно. Що ж до цукрової промисловості, то після того, як у 1870 р. був закритий останній завод, цілих 40 років її не було зовсім.
З початку XX ст. успішно стала розвиватися швейна, взуттєва і килимарська промисловість, однак і вона була представлена головним чином дрібними підприємствами ремісничого типу. Певне значення для економічного розвитку Галичини мало будівництво електростанцій в повітових містах і великої електростанції у Львові.
Таким чином, промисловість Галичини зробила деякий крок уперед, але розвиток її був однобічний. До того ж, місцеві підприємці були представлені в ній дуже слабо. Прибутки від промислового виробництва збагачували іноземців.
Риси
Характеристика
Домінування в економіці краю іноземного капіталу
Напередодні Першої світової війни іноземний капітал у промисловості, торгівлі, банках і різних кредитних установах західноукраїнських земель становив близько 1,5 млрд австрійських крон
Нав'язування австро-угорськими картелями власної волі західноукраїнським підприємцям
Будівництво нових фабрик і заводів було майже неможливим, якщо цього не бажали австро-угорські картелі. Вони поглинали всі підприємства, існування яких було небажаним для володарів картелів
Промисловість мала однобокий, переважно сировинних характер розвитку
Основну частину продукції давали галузі, що займалися видобуванням і первинною переробкою місцевої сировини — лісова, лісопильна і нафтова. Інші галузі були розвинуті дуже слабо, а деякі — зовсім відсутні або представлені дрібними промислами.
У другій половині XIX ст. центр українського національного руху переноситься на західноукраїнські землі. Український рух досяг там таких відчутних результатів, що поляки з острахом називали той період «українським завоюванням» Галичини. На початку XX ст. на місці пригнобленої і безправної селянської маси виросла свідома своїх економічних, культурних і політичних інтересів українська нація. Це цілковито змінило на користь українців загальний баланс сил двох головних національностей — українців і поляків, що протистояли одна одній в краї. Українську Галичину всерйоз стали порівнювати з П'ємонтом.
Розгорнулася гостра політична боротьба. Українські партії використовували соціальне піднесення мас для політичних виступів. Головними гаслами був поділ Галичини й національна автономія для її української частини, заснування українського університету у Львові, і, передусім, загальне виборче право. Стратегічним завданням була незалежність України.
Введення загального виборчого права дозволило б подолати дискримінацію українців при виборах і мати в австрійському та місцевих парламентах достатню кількість захисників національних інтересів. В боротьбу за загальне виборче право активно включилось кероване політичними партіями селянство. Крім економічних вимог, загального виборчого права добивалися селяни під час вже згадуваного вище потужного хліборобського страйку 1902 р. У 1906 р. до ЗО тис. селян зібралося у Львові на віче, де вимагали не тільки економічних полегшень, але й політичних свобод та загального виборчого права.
Під цим тиском у 1907 р. австрійський уряд провів нарешті реформу парламенту. Загальні вибори помітно збільшили українське представництво. Якщо в 1879 р. українці мали трьох представників, то після виборів 1907 р. — 27 з Галичини і 5 з Буковини.
Продовжувалася важка боротьба в галицькому сеймі. Прагнучи розколоти український табір, поляки на виборах 1908 р. зробили ставку на «москвофілів». Якщо до 90-х рр. XIX ст. польський і «москвофільський» рухи були непримиренними противниками, то надалі польські політичні кола почали відверто підтримувати «москвофілів» на противагу українському рухові. Але польські надії не справдилися. Вплив «москвофілів» швидко й неухильно танув.
Польська адміністрація вдалася й до прямого підтасування виборчих бюлетенів, масового побиття в день виборів жандармами українських селян. При цьому були вбиті і поранені. У відповідь на криваву розправу український студентМирослав Січинський здійснив замах на життя намісника Галичини поляка Анджея Потоцького, який був ініціатором такого «проведення» виборів.
Хоча підтасовки й зменшили українське представництво в галицькому парламенті, але воно було більшим, ніж раніше. Наступні ж вибори у 1913 р. дозволили українцям зробити черговий крок у збільшенні свого представництва у цьому органі. Якщо у 1908 р. було обрано 12 українських патріотів і 8 «москвофілів», то через п'ять років — ЗО посланців національного табору й лише одного «москвофіла».
В австрійському парламенті українці добивалися різних поступок в економічній і культурній сферах та постійно висували основну вимогу - надання українським землям політичної автономії у складі Австро-Угорщини. Перебуваючи у меншості в галицькому сеймі, українські делегати рішуче відстоювали свої позиції, вдаючись при потребі до демонстративного залишення зали засідань або навіть до тактики протесту голосом, що зупиняло хід дебатів.
Загальна характеристика:
Унаслідок існуючого розподілу парламентських мандатів у 1897 р. на одного посла до рейхсрату в Зальцбурзі припадало в середньому 28 900 осіб, у Тіролі — 38 700, у Верхній Австрії — 39 200, у Галичині — 89 700, на Буковині — 58 700 осіб
За законом про загальне виборче право, який почав діяти з 1907 р., західні українці отримали лише 6,4 % від загального числа мандатів, хоча все українське населення становило 13,2 % населення Австрії