Рос-укр війна 1917-1918 брест –лит перегов процес

Українсько́-радя́нська війна́ 1917–1921 — війна за незалежність України у формi УНР від Радянської Росії (Визвольні змагання). Різними фазами тривала від кінця 1917 до кінця листопада 1921. Закінчілася поразкою українських військ та приєднаннем України (крім Галичини, Закарпаття, Волині і Буковини) у формі УРСР у 1922 р. до Радянського Союзу.

Після відкинення українським урядом ультиматуму Ради Народних Комісарів у Петрограді (17 грудня 1917), який намагався легалізувати більшовицькі військові загони в Україні, почалася українсько-радянська війна, яку більшовики вели від імени створеного 25 грудня 1917 у Харкові свого уряду. В Україні большевики мали, крім прихильних військових загонів на Західному фронті, запасні полки по містах, також частини червоної гвардії, що набиралися з робітників Харківщини і Донеччини. Однак головну їхню силу становили загони російської червоної гвардії, що наступали з півночі. Цій більшовицькій армії протиставилося військо Української Центральної Ради, що складалося з малочисельних добровольчих частин і куренів Вільного Козацтва.

Таким чином закінчилася українсько-радянська війна, ведена регулярними військовими формаціями, поразкою України. Ще кілька років велася, головним чином на Правобережжі, партизанська боротьба проти большовицької влади. Повстанські загони, хоч формально не підлягали командуванню Армії УНР, що вже була в екзилі, проте ідейно були пов'язані з боротьбою УНР за незалежність України.

1. Брестський мирний договір між УНР та Четверним союзом, укладений 9 лютого 1918 р., був першим значним зовнішньополітичним актом України і першим миром у світовій війні 1914-1918 рр. Дослідження, здійснене в дисертації, показує, що, з боку УНР це був вимушений крок. Центральна Рада не мала намірів порушувати союзницькі зобов’язання Росії перед державами Антанти. Укладення більшовиками перемир’я з німцями і початок переговорів з Четверним союзом змусили уряд УНР приєднатися до брестського мирного процесу, щоб не залишитися за бортом переговорів, на яких могла вирішитися доля України без її участі.

2. У Бресті делегація УНР опинилася у скрутному становищі. ІІІ Універсал не проголошував незалежності України, тому її делегація могла вважатися самостійною лише після визнання її такою усіма учасниками мирного процесу. Зокрема, німецька делегація мала таємну інструкцію, яка дозволяла зробити це лише після визнання делегації УНР представниками радянської Росії. Використовуючи більшовицьке гасло про право націй на самовизначення представники Центральних держав змусили Троцького визнати українську делегацію самостійною учасницею переговорів. Проте, як показано в дисертації, ця поступка диктувалася інструкцією, складеною Леніним і Сталіним.

3. Визнання делегації УНР повноправним учасником конференції та початок нею окремих переговорів з представниками Центральних держав означало, що у Бресті розпочалася друга мирна конференція, яка проходила паралельно з першою (між Четверним союзом та Росією).

4. УНР і Центральні держави мали як спільні, так і протилежні інтереси. Спільним було прагнення укласти мир та налагодити взаємовигідне економічне співробітництво. Центральні держави, особливо Австро-Угорщина, потребували українського продовольства; УНР потребувала промислової продукції та устаткування. Конфліктним фактором було те, що українці прагнули або відірвати від Австро-Угорщини етнічні українські землі, або домогтися для них політичних прав всередині двоєдиної монархії.

5. У Бресті на мирних переговорах між УНР та Четверним союзом склалася унікальна в історії дипломатії ситуація, коли переможена сторона - Україна - вимагала територіальних і політичних поступок від сторони-переможниці. Це викликало впертий опір представників Австро-Угорщини. Проте українці вдало пустили в хід господарський важіль і, використовуючи гостру продовольчу кризу в Австрії, зуміли схилити шальки терезів на свою користь і домогтися максимуму можливого.

56 зовн пол. УНР падіння ЦР

Питання зовнішньополітичної діяльності України 1917-1921 рр. знайшли часткове відбиття в численних монографіях і публікаціях як безпосередніх учасників визвольних змагань, так і вчених української діаспорМіжнародне становище УНР та її дипломатична діяльність також знайшли висвітлення у низці праць сучасних дослідників [13; 14; 15; 16; 17; 18]. Проте дипломатичні зв'язки України з Бельгією та Голландією розглядаються побіжно, лише в контексті загальнополітичної зовнішньої діяльності Директорії УНР. Деякі сюжети діяльності української дипломатичної місії в Бельгії та Голландії знайшли відбиття в працях Т. Осташко та В.Соловйової [19; 20]. Окремі роботи та бібліографічні довідки присвячені безпосередньо голові зазначеної місії А.І. Яковлеву [21; 22; 23; 24; 25; 26; 27]. Однак ці праці далеко не вичерпують цієї темиДиректорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, попри те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

 

Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

До кінця квітня 1918 р. вся територія колишньої підросійської України перебувала під контролем австро-угорських, німецьких та українських військ. Діячі УЦР проявили неабияку політичну короткозорість, вважаючи допомогу з Берліна і Відня лише дружньою, без прагматичних намірів. Звичайно, аналітики німецьких штабів та дипломатичних представництв добре бачили реальні можливості УНР, яка без військ Німеччини й Австро-Угорщини не могла довго протриматися під натиском більшовицького імперського шовінізму. Найнадійнішою опорою української державності було селянство та частина свідомої інтелігенції, населення міст виявилося значною мірою зденаціоналізованим. Розрив між свідомістю керівників національно-визвольного руху та більшістю трудящих був дуже великим, тому влада УНР не могла сподіватися на дієву підтримку. У значної частини населення міст орієнтація на Росію, навіть більшовицьку, виявилася набагато сильнішою, ніж на самостійну демократичну Україну.

Останні два місяці свого існування Центральна Рада нерідко приймала рішення, які суперечили нагальним проблемам суспільства. Фактично вона перетворилася на дискусійний клуб, у засіданнях якого брали участь не більше 40 осіб.

До кінця березня 1918 р. німецьке й австро-угорське командування, дипломати цих країн впевнилися в безсиллі Центральної Ради, безперспективності співробітництва з нею. У середині квітня представники Німеччини провели переговори з промисловцем, меценатом Є. Чикаленком, домагаючись від нього згоди балотуватися на посаду гетьмана України, але він відмовився. Не згодився Є. Чикаленко й з пропозицією В. Голубовича очолити міністерство землеробства УНР. Коли на гетьманську посаду не пройшла й кандидатура М. Міхновського, німецьке керівництво вирішило поставити на колишнього генерал-лейтенанта, флігель-ад'ютанта Миколи II П. Скоропадського, який раніше під тиском лідерів УЦР пішов у відставку з посади командувача Першим Українським корпусом.

Після підписання 23 квітня господарчої угоди між УНР, Австро-Угорщиною та Німеччиною долю УЦР було вирішено. Приводом для ліквідації УЦР (частково — саморозпуску) стала авантюра прем'єра В. Голубовича та його прихильників — викрадення 24 квітня директора Російського банку зовнішньої торгівлі Ю. Доброго та осіб, які відповідали за фінансові розрахунки між УНР,

Німеччиною та Австро-Угорщиною. 29 квітня на хліборобському конгресі було обрано гетьманом України П. Скоропадського.

Так закінчилося 12-місячне існування Української Центральної Ради, яка намагалася втриматися на кількох політичних стільцях. її діяльність стала свідченням строкатого, ускладненого характеру політизації свідомості української нації, знаменувала появу нового, хоча й аморфного, державницького організму — Української Народної Республіки. Падіння Української Центральної Ради спричинили:

— розкол в українському суспільному русі, взаємні обвинувачення політичних партій, різних груп еліти, населення регіонів;

— політична недосвідченість і наївний романтизм лідерів, їх схильність до народницької, а не державотворчої позиції;

— утопізм соціально-економічного законодавства, особливо в аграрній сфері;

— відсутність ефективних і авторитетних органів управління на місцях, нерозвинутість системи самоуправління, повноважень центру та регіонів;

— однобока орієнтація на російську соціал-демократію, що переростала в більшовизм радикального типу, і на федеративний союз з Росією;

— невідповідність між курсом на побудову парламентської республіки та політичними, соціально-економічними реаліями 1917—1918 pp.;

— запізніле усвідомлення лідерами УЦР необхідності сильної виконавчої влади;

— анархічні тенденції українського менталітету, непідготовленість мас до самостійного національно-державного життя; вірус деморалізації та апатії, що охопив значну частину суспільства, політична культура якого була розвинута надто слабко, залишаючись глибоко патріархальною;

— небажання і невміння створити регулярні збройні сили, інші силові відомства у державі:

— ідейна, матеріальна, психологічна неготовність національно-демократичних сил до побудови основ державності; орієнтація на стратегію руйнування старого ладу, розуміння демократії як нічим не обмеженого народовладдя, що плодило охлократичні тенденції в суспільстві;

— незацікавленість сусідніх з УНР держав в існуванні незалежного, сильного українського державного організму.