Селянські повстання влітку і восени 1918 р.

— Літо 1918 р. — розгортання селянської боротьби в Звенигородському і Таращанському повітах на Київщині; участь у повстанні десятків тисяч селян (на боротьбу проти повстанців були кинуті великі сили, під тиском яких селянські загони частково перейшли до партизанської боротьби, а частково, пройшовши з боями Лівобережну Україну, зупинилися у т. зв. «нейтральній зоні», де згідно з умовами Брестського миру не мали права розташовуватися ні більшовицькі, ні німецькі війська; формування у «нейтральній зоні» Першої та Другої українських дивізій, які перебували під впливом та керівництвом більшовиків).

— Розгортання потужного повстанського селянського руху на Катеринославщині та у Північній Таври, де він набув виразно анархістського забарвлення. Лідер — Нестор Махно, який себе і своїх соратників називав анархістами-комуністами.

— Кінець вересня 1918 р. — перші збройні напади махновців на представників гетьманської влади.

— 16 жовтня 1918 р. — захоплення повстанцями Гуляйполя.

— Використання махновцями у відповідь на наступ регулярних військових частин партизанських форм ведення війни — уникнення прямого бою з переважаючими силами противника, завдаючи йому у відповідь ефективних ударів дрібними з’єднаннями, винищуючи при цьому поміщиків і гетьманських урядовців.

Це цікаво! Жодного дня не служивши в армії, Н. Махно застосовував дуже ефективну партизанську форму ведення війни, одним із перших почав робити рейди по тилах ворога, а також винайшов кулеметну тачанку.

— Листопад 1918 р. — перетворення махновців на значну воєнну силу, на яку змушені були зважати як гетьманські власті так і німецьке командування.

Утворення Компартії України

— Рішення більшовиків при відступі з України про створення всеукраїнського партійного центру.

— 19-29 квітня 1918 р. — проведення більшовиками у Таганрозі партійної наради, на якій представник катеринославських більшовиків Є. Квірінг запропонував утворити в Україні компартію, яка була б обласною організацією Російської комуністичної партії.

— Перемога на нараді альтернативної пропозиції М. Скрипника про заснування цілком самостійної Комуністичної партії (більшовиків) України, зв’язки якої з РКГІ(б) мали здійснюватися через Комуністичний Інтернаціонал — міжнародну організацію комуністичних партій.

— 5-12 липня 1819 р. — І з’їзд КП(б)У у Москві, рішенням якого було визначене становище компартії України як обласної організації РКП(б).

— Обрання першим секретарем ЦК КП(б)У Г. П’ятакова.

П’ятаков Георгій Леонідович — більшовицький державний діяч. Починав політичну діяльність як анархіст. За участь у студентському більшовицькому русі був засланий до Сибіру. У 1917 р. — голова більшовицького комітету в Києві й член Української Центральної Ради, хоч і критикував її. З 12 липня 1918 р. до 9 вересня 1918 р. — секретар ЦК КП(б)У. У жовтні 1918 р. призначений Головним комісаром Народного банку РРФСР.

17 листопада увійшов до складу Української Революційної військової ради, що керувала військами курського напрямку. Від 28 листопада 1918 р. до 29 січня 1919 р. зосередився на роботі в Тимчасовому «робітничо-селянському» уряді України як його голова. Провадив крайньоліву соціально-економічну політику, зокрема відбирав у селян поміщицьке майно і землю, згодом створював радгоспи і комуни; офіційно заперечував існування національного питання в Україні. У 1921—1923 рр. очолював Центральне Управління вугільної промисловості Донбасу і відзначився як один із кращих більшовицьких господарників. У 1923—1927 рр. — заступник голови Вищої Ради народного господарства СРСР; розробив проект першої п’ятирічки (1926-1930 pp.), в якому обстоював прискорений розвиток промисловості в Україні, а не на Уралі (цей проект підтримали троцькісти, а сталіністи обстоювали Урал). Пізніше Г. П’ятаков очолював Держбанк СРСР та інші установи. На другому показовому процесі в Москві проти так званого «троцькістського центру» у січні 1937 р. П'ятаков «визнав», що очолював троцькістів в Україні «з метою відриву України від СРСР», і був разом з іншими розстріляний.