Нормативно-правове забезпечення діяльності керівників органів влади

Формування громадянського суспільства й правової держави в Україні передбачає удосконалення кадрового забезпечення процесів управління, проведення змін у правовому регулюванні службових відносин й потребує підвищеної уваги до нормативно-правового забезпечення діяльності керівників органів державної влади та спрямування вектору їх діяльності до оптимізації управлінських рішень відповідно до законодавства та рівня компетенції займаних ними посад.

Керівник, як і інші працівники, повинен під час виконання посадових обов'язків дотримуватися нормативно-правових актів, які регулюють роботу органу державної влади або його структурного підрозділу. При цьому від повинен усвідомлювати їх законність й розуміти наслідки відповідальності за виконання незаконних положень нарівні з особою, що видала такий акт, як співучасник [5, с. 17]. Не зважаючи на те, що керівник органу державної влади під час прийняття рішення повинен враховувати всі обставини в їх сукупності, його компетенції обмежуються жорсткою детермінацією діянь. Тобто, якщо для інших громадян України щодо яких у правовій державі діє принцип „дозволено все, що не заборонено законом”, діяння державних службовців регулюються спеціальнодозвільним принципом, відповідно якого їм „дозволено лише те, що буквально передбачено законом” [1, c. 15]. Так як народ є єдиним джерелом влади в Україні [4, с. 4], державні службовці та посадові особи місцевого самоврядування, які діють від його імені, повинні бути підконтрольними й підзвітними за свої діяння перед народом. Одним із важливих засобів забезпечення зазначеного контролю й підзвітності є „здатність законодавчого органу державної влади створити таке законодавче поле та домогтися його виконання так, щоб ті, хто здійснює будь-які владні повноваження, діяли лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законом [1, с. 21]”. Джерелом права в Україні є нормативний (нормативно-правовий) акт – виданий уповноваженим органом держави або ухвалений народом акт, що містить хоча б одне загальнообов'язкове правило поведінки (тобто хоча б одну правову норму) [39, с. 16]. Нормативно-правові акти поділяються на закони та підзаконні акти. Підзаконні акти завжди вважаються такими, що мають меншу юридичну силу, ніж закони, й положення, які вони містять, повинні узгоджуватися з положеннями законів.

Закон – це нормативно-правовий акт, який прийнятий законодавчим органом країни в спеціально визначеному порядку, регулює найважливіші питання суспільного життя й має вищу юридичну силу [39, с. 16]. Всі інші нормативно-правові акти України є підзаконними. До них належать: постанови Верховної Ради України; укази Президента України; постанови Кабінету Міністрів України; нормативно-правові акти, які видають міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, органи виконавчої влади АР Крим (діють лише на території АР Крим); нормативно-правові акти місцевих органів влади та органів місцевого самоврядування (діють лише на території функціонування відповідного органу є мають меншу юридичну силу, ніж загальноукраїнські нормативно-правові акти) [39, с. 17].

Державна служба та служба в органах місцевого самоврядування поєднує конституційно зафіксовані наміри та цілі держави, її функціональні й організаційні структури, правові установки та процедури й інші елементи та взаємозв’язки з кадровим потенціалом держави, що викликає потребу в удосконаленні змісту діяльності керівників органів державної влади. На відміну від інших спеціалістів, що забезпечують управління, керівники є посадовими особами, яким делеговані права та обов'язки владного характеру.

Закон України „Про державну службу” [14] визначає основи державної служби, умови прийняття на державну службу, порядок її проходження та припинення, правовий статус державних службовців та засади їх соціального і правового захисту. Від формування керівного корпусу державної служби залежать і професійність, і політична нейтральність, і стабільність решти службовців. Новий Закон передбачає визначення поняття керівника державної служби в державному органі, органі влади Автономної Республіки Крим або їх апараті – посадова особа, яка займає вищу посаду державної служби в державному органі, органі влади Автономної Республіки Крим або їх апараті, до посадових обов'язків якої належать повноваження з питань державної служби в цьому органі або його апараті (стаття 1).

Нормативно-правовою основою діяльності керівників органів державної влади в Україні на сьогодні є: Конституція України, закони України, укази Президента України, нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, центральних та місцевих органів виконавчої влади. Нормативно-правова база прямо чи опосередковано регламентує поняття, сутність, правову природу, особливості, види, етапи проходження, управління, правовий статус керівника органу державної влади.

Конституція України визначає основні засади організації і діяльності державної служби в цілому, значна роль в забезпеченні дотримання яких належить керівникам органів державної влади. Це статті 3, 8, 19, 24, 35, 38, 55, п. 2 ст. 92.

Серед законів, які визначають правові засади діяльності керівників органів державної влади особливе місце займає Кодекс законів про працю України” [3] й закони України „Про державну службу” [14], „Про засади запобігання і протидії корупції” [15] та ін.

Важливим джерелом права про діяльність керівників органів державної влади є рішення Конституційного Суду України. Останнім часом кількість таких рішень суттєво збільшилася, що свідчить про необхідність удосконалення законодавства про державну службу.

Президент України як гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина” [4] наділений широкими повноваженнями щодо низки питань з державної служби.

Кабінет Міністрів України, який є вищим органом у системі органів виконавчої влади й покликаний забезпечувати реалізацію державної політики в усіх сферах життя суспільства, спрямовувати й координувати роботу міністерств, інших органів виконавчої влади, в межах своїх повноважень приймає постанови й розпорядження з питань державної служби, в тому числі й щодо діяльності керівників органів державної влади. Зокрема: „Про затвердження Положення про порядок стажування у державних органах” [19]; „Про затвердження Положення про ранги державних службовців” [21]; „Про вдосконалення підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації державних службовців” [10]; „Про затвердження Порядку ведення особових справ державних службовців в органах виконавчої влади” [22]; „Про затвердження Положення про проведення атестації державних службовців” [20]; „Про затвердження Порядку проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців” [23]; „Про затвердження Концепції ротації кадрів на окремих посадах державних службовців” [18]; „Про схвалення Концепції проекту Закону України „Про систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців” [37]; „Про підвищення кваліфікації державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування з питань запобігання і протидії проявам корупції на державній службі та службі в органах місцевого самоврядування” [32] та ін.

У правовому регулюванні державної служби, в тому числі діяльності керівників органів державної влади, значна роль відводиться наказам центральних органів виконавчої влади. Серед них, у першу чергу слід відмітити нормативно-правові акти Національного агентства України з питань державної служби: Про ведення обліку державних органів, установ та організацій, керівні працівники та спеціалісти яких віднесені до категорій державних службовців, та реєстру посад державних службовців [11]; Про затвердження Загального порядку проведення щорічної оцінки виконання державними службовцями покладених на них обов'язків і завдань [17]; Про затвердження Загальних правил поведінки державного службовця [16] та ін.

На керівника покладається відповідальність за роботу державного органу. Здійснення керівництва органом державної влади передбачає організацію роботи всіх структурних підрозділів відповідного органу і забезпечення його діяльності загалом. Під час реалізації зазначених функцій об’єктами впливу керівників виступають не тільки матеріальні та фінансові засоби, але і службовий персонал відповідного органу, з чого випливає право керівників органів державної влади вчиняти юридично-владні дії, що поширюються на всіх підлеглих йому осіб. Повноваження керівника апарату органу державної влади (або подібної за службово-правовим статусом посадової особи), є похідними від повноважень керівника відповідного органу. При цьому, як правило, керівник органу державної влади одноособово визначає посадові обов’язки зазначеної посадової особи. Вся діяльність керівників органів державної влади пов'язана з особистим волевиявленням в межах діючого правового поля.

Таким чином, діяльність керівників, в тому числі органів державної влади, можна умовно розділити на такі основні напрямки, як кадрова діяльність та забезпечення функціонування ввіреного йому органу влади. Ще одним напрямом діяльності керівників органів державної влади слід виділити безпосередню роботу над підвищенням власної професійної майстерності та розвитком особистих моральних якостей.

Кадрова діяльність включає підбір, прийняття, переміщення, просування по службі, заохочування, стимулювання, притягнення до відповідальності, звільнення кадрів, яка регулюється відповідно до Конституції України Кодексом законів про працю України, Законом України „Про державну службу” та іншими нормативно-правовими актами.

На підставі Конституції, Закон України „Про місцеві державні адміністрації” [29] висуває до керівників виконавчої влади низку вимог. Законом встановлено повноваження керівника органу на посаді та відповідальність, а також механізми призначення на посаду голови адміністрації його заступників та керівників структурних підрозділів. Стосовно призначення – процедура погоджень, з одного, боку забезпечує єдність виконавчої влади, з іншого, обмежує керівника в проведенні своєї кадрової політики. Останній факт має як позитивний аспект – запобігання призначенням осіб, що мають кваліфікаційну невідповідність даній посаді так і негативний – керівникові складніше збудувати команду.

В основі діяльності керівника щодо забезпечення ефективного функціонування ввіреного йому органу влади в межах законодавства України та використання повноважень керівника щодо його дотримання підлеглими. Таким чином, керівники органів державної влади повинні розуміти, що державний службовець за порушення законодавства України може бути притягнений до таких видів відповідальності, як: кримінальна, адміністративна, цивільно-правова та дисциплінарна. Керівники державних органів та їх структурних підрозділів в межах законодавства та наданих їм повноважень зобов'язані вживати заходів з дотримання їхніми підлеглими правил поведінки державних службовців.

Керівники органів державної влади повинні дотримуватися й забезпечити дотримання підлеглими дисципліни щодо виконання службових обов'язків та повноважень. У разі їх недотримання передбачається притягнення до дисциплінарної відповідальності державних службовців відповідно до законодавства України про працю та про державну службу.

Керівники приймають рішення щодо призначення у разі необхідності службового розслідування та відсторонення на цей період державних службовців від виконання повноважень за посадами із збереженням заробітної плати у зв'язку з невиконанням службових обов'язків, що призвело до людських жертв або заподіяло значної матеріальної чи моральної шкоди громадянинові, державі, підприємству, установі, організації чи об'єднанню громадян.

На державній службі часто виникає необхідність виконання невідкладної і непередбаченої роботи. З цією метою керівник повинен приймати рішення щодо роботи підлеглих у вихідні, святкові та неробочі дні.

Керівники органів державної влади повинні відповідально ставитися до повноважень щодо визначення наявності чи відсутності посадових проступків.

Базовими нормативними актами щодо дисциплінарної відповідальності державних службовців є Кодекс законів про працю України [3], Закон України „Про державну службу” [13; 14], Загальні правила поведінки державного службовця [16], Закон України „Про засади запобігання і протидії корупції” [15]. Відповідно до статті 147 Кодексу законів про працю України [3] за порушення трудової дисципліни до державних службовців може бути застосоване тільки один з таких видів стягнень, як догана або звільнення(стаття 147 Кодексу законів про працю України) [3]. Відповідно до п. 22 статті 92 Конституції України підстави „…дисциплінарної відповідальності” повинні визначатися виключно законами. Право на застосування дисциплінарного стягнення має той орган, який здійснює право прийняття на посаду (призначення, затвердження) даного державного службовця, а отже таким правом володіють в першу чергу, керівники органів державної влади. Згідно зі статтею 148 Кодексу законів про працю України [3] дисциплінарне стягнення застосовується безпосередньо за виявленням порушення трудової дисципліни, але не пізніше одного місяця, з дня його виявлення. У цей місячний термін не включається час звільнення службовця від виконання своїх обов’язків у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю або перебуванням у відпустці (мається на увазі будь-яка відпустка, прямо чи побічно передбачена чинним законодавством. Необхідно звернути увагу на те, що місячний строк починається з моменту виявлення не факту (події), а саме проступку. Виявлення проступку означає виявлення: факту; державного службовця, який порушив трудову дисципліну; шкідливих наслідків проступку (якщо вони є); вини працівника. Тобто, виявлення факту і виявлення порушення трудової дисципліни можуть не співпадати у часі. До застосування дисциплінарного стягнення керівник державного органу повинен зажадати від державного службовця письмове пояснення. У разі відмови дати письмове пояснення складається акт за підписом декількох осіб на підтвердження даної відмови. Акт складається у довільній формі. Слід мати на увазі, що за одне порушення трудової дисципліни може бути одне дисциплінарне стягнення. Це правило відповідає статі 61 Конституції України, яка забороняє за одне і те саме порушення двічі притягувати до юридичної відповідальності одного й того ж виду.

Державні службовці, в тому числі керівники органів державної влади повинні уникати та попереджувати корупційні діяння. Відповідальність за такого типу правопорушення установлена Законом України „Про засади запобігання і протидії корупції” [15]. Згідно з зазначеним Законом керівники органів державної влади та їх підлеглі мають ряд обмежень, пов'язаних: з використанням службового становища; щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності; одержання дарунків (пожертв); роботи близьких осіб; обмеження щодо осіб, які звільнилися з посад або припинили діяльність, пов'язану з виконанням функцій держави, місцевого самоврядування. Також для осіб, які претендують на зайняття посад, пов'язаних із виконанням функцій держави або місцевого самоврядування з 1 січня 2012 року введена спеціальна перевірка, організація проведення якої покладається на керівника органу державної влади. У зазначеному Законі йдеться також про врегулювання конфлікту інтересів, антикорупційну експертизу проектів нормативно-правових актів, встановлюються вимоги щодо прозорості інформації.

Керівники органів державної влади повинні пам'ятати про відповідальність перед законом за протиправні дії. Відповідно до Кримінального кодексу України” [4] державні службовці, в тому числі, керівники можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за такі правопорушення як: зловживання владою або службовим становищем; перевищення влади або службових повноважень; службове підроблення; службова недбалість; одержання, давання або провокація хабара.

При цьому в Кримінальному кодексі України [4] вживається термін „службові особи”, який пояснюється в примітці 1 статті 364, що ними є, в тому числі особи, „… які здійснюють функції представника влади, а також обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків…”. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України” [5] пояснює, що бути представником влади означає перебувати на службі в органах державної влади, а також здійснювати функції зазначених органів. Коментар пояснює, що „здійснювати функції держави” – це право особи в межах своєї компетенції давати вказівки правового характеру, що підлягають обов’язковому виконанню, застосовувати примусові заходи і щодо громадян, які їм безпосередньо не підпорядковані. А отже, мова йде й про керівників органів державної влади.

На державних службовців як представників влади поширюється поняття „зловживанням владою”, оскільки поняття „зловживанням службовим становищем” поширюється на службових осіб які не є представниками влади. Зловживання владою є не складним для розуміння поняттям, але необхідно враховувати 3 обставини: 1) такі дії повинні бути умисними; 2) ці дії повинні суперечити інтересам служби; 3) наслідки повинні мати характер істотної шкоди. Стаття 365 визнає за злочин державним службовцем перевищення влади. Як і в попередній статті є суттєвими 3 обставини: 1) умисність; 2) вихід за межі повноважень; 3) істотна шкода в наслідках. Фактично у статті мова йде про ситуацію коли службовець використовує повноваження які закріпленні за вищою від його посадою або закріпленні за його посадою, але при певних обставинах. У статті 366 мова йде про службове підроблення. Ці злочини пов’язані зі службовими документами. Або внесення до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей, або складання і видача завідомо неправдивих документів, або інше підроблення документів. Насамперед необхідним є чітке визначення поняття офіційний документ. Під документом розуміють письмовий акт, який засвідчує подію або факт, що мають юридичне значення. Офіційними вважаються документи видані державними службовцями під час реалізації ними своїх службових повноважень. Юридична література намагається розрізняти поняття: Внесення неправдивих відомостей – це тоді, коли до тексту зовнішньо правильно оформленого офіційного документа вноситься неправдива інформація, яка частково змінює правильність тексту. При цьому зовнішня правильність оформлення полягає у використанні необхідного бланку печатку та підпису; Складання неправдивих документів передбачає внесення у зовнішньо правильно оформлений документ неправдивого тексту; Підроблення документів означає зміну вже складеного правдивого документу, або внесення у текст з самого початку неправдивої інформації і скріплення її підробленою печаткою, підписом, використання підробленого бланку та інше. Стаття 367 визначає службову недбалість. Під цим терміном розуміють невиконання або неналежне виконання своїх службових обов'язків через несумлінне ставлення до них, що заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам. Якщо поняття „істотна шкода” роз’яснене вище, то поняття „невиконання або неналежне виконання своїх службових обов’язків” вимагає пояснення. Під невиконанням обов’язків розуміють бездіяльність особи в умовах, коли вона повинна була і могла вчинити дії, які входять в коло її службових обов’язків. Неналежним виконанням вважаються дії, які виконані не так, як цього вимагають інтереси служби. При цьому і в першому і в другому випадку такі дії можуть бути як одномонентні так і тривалі у часі. Також необхідно відмітити, що мова йде про якість виконання своїх службових обов’язків, а також ситуацію, коли була можливість їх виконати належним чином. Статті 368 – 370 пов’язані з хабарництвом. Хабарництво підриває принципи здійснення державного управління, дискредитує діяльність органів державної влади. У хабарництві поєднанні два склади злочинів: одержання хабара та його давання. Стаття 368 – одержання хабара. Норма передбачає наступні обставини скоєння злочину: одержання хабара у будь-якому вигляді, за виконання чи невиконання дій в інтересах сторонньої особи з використанням наданої влади чи службового становища. Законодавець не визначає суму хабара, але передбачає його майновий характер. Тому предметом хабара може бути як безпосередньо майно, так і відносини пов’язані з майном. Одержання хабара означає, що предмет хабара вручається особисто особі або з її відома іншій близький особі. Необхідно уникати звуження розуміння поняття „одержання”. Мова йде не тільки про фізичну передачу предмета, але і про пересилання предмета хабара поштою; переведення на особистий рахунок; навмисний програш у карти, надання у борг без подальшого повернення, виплата заробітної плати без виконаної роботи тощо. Стаття 369 - давання хабара. Розуміння цього злочину полегшено коментарем попередньої статті. Мова йде про передачу особисто або через посередника особі хабара за будь-які дії, які особа могла б вчинити з використанням свого службового становища. Суб’єктом цього злочину може бути як приватна особа так і державний службовець. Стаття 370 – провокація хабара. Це свідоме створення службовцем обставин і умов, що зумовлюють пропонування або одержання хабара, щоб потім викрити того, хто дав або взяв хабара. Провокація це підбурення до злочину з метою викриття в майбутньому особи, яка вчинила цей злочин. Мова йде про прямий умисел, оскільки винний переслідує мету подальшого викриття особи, яка дала або взяла хабара.

Відповідно до чинного законодавства, зокрема Цивільного кодексу України [38] державні службовці, які невиконанням або неналежним виконанням своїх посадових обов’язків заподіяли збитків державному органу або третім особам, притягаються до цивільно-правової відповідальності.

Цивільно-правова відповідальність ставить за мету відшкодування збитків, під якими прийнято розуміти реальні збитки та пущену вигоду. Реальні збитки являють собою втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права. Упущена вигода – це доходи, які особа могла реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено.

Притягнення до цивільно-правової відповідальності, окрім майнової шкоди, передбачає відшкодування моральної шкоди, яка полягає у фізичному болі та стражданнях, яки фізична особа зазнала у:

- зв’язку з каліцтвом або іншими ушкодженням здоров’я;

- зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів;

- у зв’язку зі знищенням чи пошкодженням її майна;

- у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

При цьому матеріальна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов’язана з розміром цього відшкодування. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру проступку, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливостей їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Зазвичай, моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не передбачене чинним законодавством.

Обов’язок державного службовця відшкодовувати заподіяну ним шкоду існує тільки стосовно державного органу. У тому разі коли, коли шкода завдана фізичній або юридичній особі незаконним рішенням, діями чи бездіяльністю державного службовця, вона відшкодовується тільки державою незалежно від форми вини цієї особи. Таке правило пояснюється, по-перше, тим, що державний службовець здійснює свою діяльність не від свого імені, а від імені держави; по-друге, відповідні правові відносини виникають між державою в особі державного органу і потерпілим, а не між державним службовцем і потерпілим. Водночас, такий принцип відповідальності спрямований на посилення відповідальності державного службовця перед державою, оскільки він не виключає відшкодування державним службовцем збитків, завданих державі у регресному порядку.

За вчинення адміністративних проступків до державних службовців можуть бути накладені й адміністративні стягнення. Ними є: попередження, штраф, оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного проступку; конфіскація; позбавлення спеціального права; виправні роботи; адміністративний арешт. Відповідно до статті 14 Кодексу України про адміністративні правопорушення [2] посадові особи підлягають адміністративній відповідальності лише за проступки, пов’язані з недодержанням тих правил, які входять до їх службових обов’язків. До посадових осіб застосовуються такі адміністративні стягнення, як попередження та штраф. При цьому, важливо зазначити, що штрафні санкції, які застосовуються до посадових осіб, встановлюються у більшому розмірі, ніж штрафні санкції щодо громадян. Це зумовлено тим, що на посадових осіб покладається виконання таких обов’язків, які відзначаються особливим характером і мають публічне значення. Недодержання посадовою особою встановлених правил є, водночас, і адміністративним, і дисциплінарним проступком, що зумовлює застосування, в ряді випадків, як адміністративної, так і дисциплінарної відповідальності. Фактичною підставою адміністративної відповідальності є адміністративний проступок, під яким розуміють протиправну, винну (умисну або з необережну) дію чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку передбачено адміністративну відповідальність. Порядок накладання адміністративних стягнень на державних службовців визначається Кодексу України про адміністративні правопорушення [2], зокрема визначено: стягнення накладається в межах, встановлених нормативним актом, який передбачає відповідальність за адміністративний проступок; оплатне вилучення предмета і конфіскація як додаткові стягнення можуть накладатися лише у випадках, коли їх застосування прямо передбачене законом; стягнення накладається у точно визначених законом межах; при накладанні стягнень повинно враховуватися: обставини, які виключають адміністративну відповідальність; підвідомчість справ; строки давності;обставини, які пом’якшують і обтяжують відповідальність. Чинне адміністративне законодавство встановлює, що справи про адміністративні проступки розглядаються спеціально уповноваженими державними органами, а саме: адміністративною комісією; виконавчими комітетами рад; міським судом; органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій та іншими органами (посадовими особами) уповноваженими на це законодавством.

Стаття 141 Кодексу законів про працю України” [3] встановлює обов'язки керівників щодо правильної організації працівників, створення умов для зростання продуктивності праці, забезпечення трудової і виробничої дисципліни, неухильного додержання законодавства про працю. Вони мають контролювати дотримання правил внутрішнього розпорядку, притягати до дисциплінарної відповідальності самі, або пропонувати керівнику вищого рівня вживати заходів щодо притягнення порушників до дисциплінарної відповідальності. За невжиття заходів щодо підлеглих керівники також несуть відповідальність згідно з чинним законодавством.

Отже, нормативно-правову основу діяльності керівників органів державної влади в Україні складає нормативно-правове поле та відповідні організаційні механізми і процедури формування корпусу фахівців, придатних професійно працювати в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Шляхами забезпечення правових умов діяльності керівників органів державної влади в Україні щодо підготовки кадрів державного управління, створення дійових механізмів та процедур їх відбору, переміщення, просування і ротації є знання та неухильне дотримання законодавства, яке стосується його діяльності. Це означає, що для успішної діяльності на посаді вони повинні постійно працювати над підвищенням як власного, такі і професійного рівня підлеглих, своєчасно вивчати та керуватися в роботі новими нормативно-правовими актами.

 

Література:

 

1. Державна служба в Україні: нормативно-правове регулювання: навчальний посібник / упоряд. О. І. Сушинський. – Львів: Вид-во ЛРІДУ НАДУ, 2003. – 292 с. – (Інституційний розвиток).

2. Кодекс України про адміністративні правопорушення з постатейними матеріалами. – К.: Юрінком-Інтер, 2001. – 1088 с.

3. Кодекс законів про працю України. Закон України про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів): за станом на 5 січня 2006 року: закони та законодавчі акти. – Х.: Одіссей, 2006. – 160 с.

4. Конституція України: Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р. – К.: Юрінком Інтер, 1996. – 90 с.

5. Кримінальний кодекс України: зі змінами та доповненнями станом на 25 березня 2006року / уклад. В. І. Тютюгін, О. І. Перепелиця. – Х.: Право, 2006. – 384 с.

6. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С. С. Яценко. – 4-те вид., переробл. та доповн. – К.: А.С.К., 2005. – 848 с.

7. Основы теории коммуникации: учебник / [под ред. М. А. Василика]. – М.: Гардарики, 2003. – 615 с.

8. Питання Національної академії державного управління при Президентові України: Указ Президента України від 21.09.2001 № 50/2001 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 39. – Ст. 1754.

9. Питання управління державною службою в Україні: Указ Президента України від 18.07.2011 № 769/2011 // Офіційний вісник України. – 2011 (01.08.11). – № 56. – Ст. 2240. – С. 9 – 13.

10. Про вдосконалення підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації державних службовців: постанова Кабінету Міністрів України від 16.04.1998 № 499 // Офіційний вісник України. – 1998. – № 14. – Ст. 544.

11. Про ведення обліку державних органів, установ та організацій, керівні працівники та спеціалісти яких віднесені до категорій державних службовців, та реєстру посад державних службовців: наказ Головного управління державної служби України від 18.12.2000 № 74 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 52. – Ст. 2299.

12. Про День державної служби: Указ Президента України від 04.04.2003 № 291/2003 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 15. – Ст. 649.

13. Про державну службу: Закон України від 16.12.1993 № 3723-XII // Вісник державної служби України. – 1995.– № 1.– С. 9 – 28.

14. Про державну службу: Закон України від 16 17.11.2011 № 4050-VI // Голос України. – 2012.– № 10 (5260).– Четвер. – 19 січня 2012. – С. 19 – 23.

15. Про засади запобігання і протидії корупції: Закон України від 07.04.2011 № 3206-VI // Офіційний вісник України. – 2011 (20.06.11). – № 44. – Ст. 1764. – С. 9 – 30.

16. Про затвердження Загальних правил поведінки державного службовця: наказ Головного управління державної служби України від 04.08.2010 № 214 // Офіційний вісник України. – 2010. – № 90. – С. 211 – 215.

17. Про затвердження Загального порядку проведення щорічної оцінки виконання державними службовцями покладених на них обов'язків і завдань: наказ Головного управління державної служби України від 31.10.2003 № 122 // Лазор О. Д., Лазор О. Я. Публічна служба в Україні: Нормативно-правове регулювання: навчальний посібник / О. Д. Лазор, О. Я. Лазор. – К.: Дакор; КНТ, 2006. – С. 416 – 426.

18. Про затвердження Концепції ротації кадрів на окремих посадах державних службовців: розпорядження Кабінету Міністрів України від 18.03.2002 № 144-р // Офіційний вісник України. – 2002. – № 12. – Ст. 606.

19. Про затвердження Положення про порядок стажування у державних органах: постанова Кабінету Міністрів України від 01.12.1994 № 804 // Лазор О. Д., Лазор О. Я. Публічна служба в Україні: Нормативно-правове регулювання: навч. посібник / О. Д. Лазор, О. Я. Лазор. – К.: Дакор; КНТ, 2006. – С. 599 – 360.

20. Про затвердження Положення про проведення атестації державних службовців: постанова Кабінету Міністрів України від 28.12.2000 № 1922 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 1 – 2. – Ст. 27.

21. Про затвердження Положення про ранги державних службовців: постанова Кабінету Міністрів України від 19.06.1996 № 658 // Лазор О. Д., Лазор О. Я. Публічна служба в Україні: Нормативно-правове регулювання: навчальний посібник / О. Д. Лазор, О. Я. Лазор. – К.: Дакор; КНТ, 2006. – С. 269 – 271.

22. Про затвердження Порядку ведення особових справ державних службовців в органах виконавчої влади: постанова Кабінету Міністрів України від 25.05.1998 № 731 // Офіційний вісник України. – 1998. – № 21. – Ст. 764.

23. Про затвердження Порядку проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців: постанова Кабінету Міністрів України від 15.02.2002 № 169 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 8. – Ст. 351. – С. 155 – 159.

24. Про затвердження Програми кадрового забезпечення державної служби та Програми роботи з керівниками державних підприємств, установ і організацій: Указ Президента України від 10.11.1995 № 1035/95 // Вісник державної служби України. – 1995. – № 3 – 4. – C. 7 – 15.

25. Про заходи щодо реалізації Стратегії реформування системи державної служби в Україні на 2000 – 2001 роки: Указ Президента України від 26.07.2000 № 925/2000 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 30. – Ст. 1260.

26. Про Комплексну програму підготовки державних службовців: Указ Президента України від 09.11.2000 № 1212/2000 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 46. – Ст. 1982.

27. Про Концепцію адаптації інституту державної служби в Україні до стандартів Європейського Союзу: Указ Президента України від 05.03.2004 № 278/2004 // Офіційний вісник України. – 2004. – № 10. – Ст. 578.

28. Про Концепцію розвитку законодавства про державну службу в Україні: Указ Президента України від 20.02.2006 № 140/2006 // Офіційний вісник України. – 2006. – № 8. – Ст. 421.

29. Про місцеві державні адміністрації: Закон України від 09.04.1999 № 586-XIV // Офіційний вісник України. – 1999. – № 18. – С. 3 – 22.

30. Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади: Указ Президента України від 09.12.2010 № 1085/2010 // Офіційний вісник України. – 2010. – № 94. – Ст. 3334.

31. Про першочергові заходи з реалізації Закону України „Про засади запобігання і протидії корупції”: Указ Президента України від 05.10.2011 № 964/2011 // Офіційний вісник України. – 2011 (21.10.11). – № 79. – Ст. 2901.

32. Про підвищення кваліфікації державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування з питань запобігання і протидії проявам корупції на державній службі та службі в органах місцевого самоврядування: розпорядження Кабінету Міністрів України від 06.07.2011 № 642-р // Офіційний вісник України. – 2011 (22.07.11). – № 53. – Ст. 2118. – С. 144.

33. Про Положення про Головне управління державної служби України: Указ Президента України від 02.10.1999 № 1272/99 // Офіційний вісник України. – 1999. – № 40. – Ст. 1985.

34. Про Програму організації навчання голів, заступників голів, керівників структурних підрозділів районних державних адміністрацій, осіб з їх кадрового резерву та голів і заступників голів районних рад: Розпорядження Президента України від 09.01.1999 № 4/99-рп // Вісник державної служби України. – 1999. – № 1. – С. 30 – 38.

35. Про систему заходів щодо усунення причин та умов, які сприяють злочинним проявам і корупції: Указ Президента України від 09.02.2004 № 175/2004 // Офіційний вісник України. – 2004. – № 6. – Ст. 307.

36. Про службу в органах місцевого самоврядування: Закон України від 07.06.2001 № 2493-III // Офіційний вісник України. – 2001. – № 26. – С. 6 – 17.

37. Про Стратегію реформування системи державної служби в Україні: Указ Президента України від 14.04.2000 № 599/2000 // Офіційний вісник України. –2000. – № 16. – Ст. 665.